Гряде найжорсткіша розрядка в історії

Іван Крастєв та Стефен Голмс

Трамп і Путін хочуть перезапустити американсько-російські відносини на підставі спільного світогляду. Але це може тільки збільшити шанси конфлікту.

Деякі американські президенти мають зовнішньополітичні доктрини. Інші схильні довіряти своїй інтуїції. Для дуже небагатьох їхня інтуїція — це і є зовнішньополітична доктрина. Виглядає так, що Дональд Трамп належить до цього останнього і найрідкіснішого типу. Він є екстраординарним викликом для будь-кого, хто намагається уявити, як інтуїтивні інстинкти та схильності можуть перетворитися на дієві політичні стратегії, добре це чи погано.

Гостроцікаво і, можливо, найбільш нагально цей виклик стосується до Росії. На поверхні є припущення, що незабаром настане політична розрядка та мирне співіснування між Сполученими Штатами і Росією. І це припущення треба терміново переглянути.

Видистилювати з плутанини аґітаційних слоґанів та провокативних реплік президента-електа Трампа послідовний політичний курс відносин із Росією є нелегким завданням — тому більш резонно почати з розгляду ймовірних мотивів Трампа, коли протягом кампанії він, навіть всупереч проханням своїх радників і кандидата на пост віце-президента, щедро розсипав похвали Владіміру Путіну. Деякі кремлівські американісти, очевидно, вважали ексцентричні проросійські висловлювання Трампа радше бізнес-ґамбітом, аніж зародковим зовнішньополітичним курсом. З іншого боку, як виглядає, багато демократів припускали, що поштиве ставлення Трампа до російського президента відображає невикриту фінансову заанґажованість, а можливо, навіть і наявність у Кремля компромату, здатного очорнити репутацію Трампа.

Однак Трампове, за зневажливим визначенням від сенатора Джона Маккейна, «підлизування до Путіна» краще розуміти як пошук підтримки серед розчарованих американських виборців. Це допомогло йому позиціонувати себе як бунтівного лідера і надати щочотирирічним виборам вигляду революції в дії. Найголовніше, що воно яскраво ілюструвало його бажання радикально порвати з усім вашинґтонським істеблішментом — і республіканцями, і демократами. Щоб здобути лояльність своїх політично відчужених виборців, він мусив недвозначно заявити, що не матиме нічого спільного з вашинґтонськими інсайдерами, які їх, виборців, нібито зрадили. Так він сиґналізував про свою незгоду з більшістю центральних зовнішньополітичних принципів своєї власної номінальної партії, разом із засновком, що Росія — це одна з головних загроз національної безпеки країни. Зрештою, саме Мітт Ромні яко кандидат в президенти від Республіканської партії у 2012-му охрестив Росію американським геополітичним ворогом №1.

До того ж Трамп, можливо, намагався роздути свій леґендарний хист неґоціанта. Трансформуючи Путіна із супротивника в партнера, Трамп натякав, що він зможе підтвердити ґлобальну потугу Америки, лишаючись домів і не висилаючи американські війська за кордон. А на підсвідомому рівні кандидат Трамп, можливо, грав також і на невиразних фантазіях свого електорату, що Путін — це «білий християнин, який воює з бронзовими мусульманами».

Звісно, осенсовлення електоральної доцільності позиції кандидата Трампа щодо Путіна — це лише перший крок, щоб спрогнозувати потенційну російську політику його адміністрації. Деякі зміщення, звичайно, є передбачуваними. Санкції евентуально будуть послаблені. Анексію Криму, можливо, неформально заакцептують, хоча й не офіційно. Співпраця в боротьбі з Ісламською державою, безперечно, буде розширюватися, хоча принизливі ремарки про іслам легше даватимуться Трампові, аніж Путіну, зважаючи на велику кількість мусульманського населення в Російській Федерації. Але що ми можемо побачити, глянувши повз ці конкретні проблеми і придивившись крізь туман аматорського і неспокійного перехідного періоду? Чи існує якась всеохопна стратегія, що формуватиме російську політику адміністрації Трампа?

Трамповий рефрен «Америка передусім» — це, звичайно, більше слоґан, ніж доктрина. Що робить його принадним знаменням зовнішньої політики нової адміністрації, то це те, як він поєднує поворот до зменшення політичного впливу та до ізоляціонізму з наполяганням на тому, що Америка почне знову «вигравати» ґлобальні змагання з нульовою сумою. Якщо виразити це в категоріях особистих стосунків, то складається враження, що президент-елект Трамп рішуче налаштований на весілля утопії відстороненості Америки Ренда Пола й утопії одноосібності Америки über alles Діка Чейні. Але чи зможе відбутися шлюб таких несумісних сторін?

Усвідомлення того, настільки ретельно Трамп у своїй стійці реагує на позиціонування Путіна в міжнародних справах, поможе нам дістати певний виграш від можливостей і небезпек цього підходу дволикого Януса. Трамп, мабуть, усвідомлює цю конверґенцію, протиставляючи сміливе лідерство Путіна не лише пасивності та обачності Обами, але також войовничій пристрасті Гілларі Клінтон до іноземних інтервенцій. Не вчитуючись в інформаційні бюлетені Держдепу, Трамп має інтуїтивне відчуття (за нашими оцінками, виправдане), що Путін — не неорадянський імперіаліст, а радше лідер в облозі, чиї криваві вилазки поза межі Росії, хоч і ризиковані, та все ж були переважно оборонними. Він розуміє, що Путінові геополітичні авантюри великою мірою були спонувувані постійним занепокоєнням щодо слабкостей всередині своєї країни й намагань Вашинґтона скористатися зі змін режимів за її межами. Та сама культурна чутливість, що дозволила Трампу налаштуватися на ресентименти зубожілих білих американців, помагає пояснити його емпатію щодо Путіна, чия колись могутня країна тепер позбавлена м'якої сили: її економіка — неконкурентоздатна, субсидований нафтодоларами рівень життя в ній різко падає, а населення — старіє й вироджується.

Зовнішня політика Путіна вирізняється своєрідним аґресивним ізоляціонізмом. Його два провідні принципи — це відсторонитися від міжнародної системи, символом чого є нещодавня відмова від Римського статуту 2000 року, який заснував Міжнародний кримінальний суд; а також перезатвердження ваги Росії як ґлобального гравця, символом чого стала флотилія російських військових кораблів, які сьогодні беруть участь в облозі Алеппо. Сталося так, що якраз ці два принципи формують також і парадоксальний підхід до американської потуги, що його Трамп, керуючись не порадами експертів, а своєю інтуїцією, виробив сам.

Враховуючи цю спорідненість душ, розмови Трампа з Москвою вже на старті суттєво відрізнятимуться від невдалого «перезавантаження» Обами.

Те, що Трамп пропонує Путіну, — це не просто співпраця з цілої низки питань, де перетинаються інтереси двох країн. Він пропонує спільний наратив про те, що пішло не так у світі після холодної війни. Хай лише на словах, але він пропонуватиме можливість реакційного альянсу проти космополітичного лібералізму і безрідних ґлобалістів, які підривають національний суверенітет всюди, куди б ми не глянули.

Як на гріх, спільна антипатія до ліберального інтернаціоналізму, урочисто відзначена і підкріплена дзвоном келихів шампанського в Кремлі, не є ґарантією взаємного співробітництва чи навіть мирного співіснування. На перший погляд, повторюване Трампом твердження про обман Сполучених Штатів американськими союзники, що відображає концепцію жалюгідної плати за послуги в альянсах загалом, а надто в, можливо, вже застарілому альянсі НАТО, може звучати як музика для вух Путіна. Однак якщо ми прискіпливіше розглянемо політичний землетрус 8 листопада, то побачимо, чому спільний нелібералізм зробить мало, а то й нічого, щоб зменшити напруженість між Росією та Сполученими Штатами.

По-перше, популістський бунт, який щойно перевернув американський політичний істеблішмент, презентує саме той вид нестабільності, що живиться ресентиментом і лякає Москву найбільше. Як ярий опонент зміни режимів, Путін субсидіював популістські бунти в різних європейських країнах не для того, щоб змінити владущі партії, а просто щоб підірвати єдність та злагоду ЄС. Так само будь-яка гіпотетична таємна російська участь в американській президентській кампанії, очевидно, мала на меті не обрати Трампа, а послабити Клінтон перед її президентством, а також дискредитувати американську політичну систему в цілому. Ніщо не може денервувати Кремль більше, ніж нове поширення помаранчевих революцій. Той факт, що тепер ці революції є радше антиліберальні, аніж ліберальні, не є справжньою розрадою. Припустімо, що Трамп був щирим, коли обіцяв Путіну не втручатися у внутрішню політику інших країн. Надихаючи послідовників, його бунтарський приклад все ж буде за своєю суттю загрожувати владущим елітам по всьому світі. І в той час, коли Путін має досить підстав тішитися з Трампового псевдорозпуску НАТО, він матиме менше ентузіазму щодо наполягання Трампа, що усі американські союзники мусять збільшити свої оборонні бюджети на обіцяні 2 відсотки. Дуже ймовірно, що сачковиті члени НАТО саме так і зроблять, налякані викалькулюваним блефом — що інакше він відсторониться від союзників — досвідченого неґоціанта.

По-друге, вибори в США завдали фатального удару по панівному в Росії наративу, розробленому для леґітимізації режиму Путіна перед лицем бідності та погіршення економічних умов. Згідно з тим наративом, усі російські проблеми — це результат ґлобальної ліберальної змови, на чолі зі Сполученими Штатами, метою якої є принизити Росію і перешкодити їй зайняти належне місце в світі. Однак на виборах, які щоденно і цілодобово висвітлювали російські державні медії, американці обрали президентом кандидата, якого багато разів таврували «маріонеткою Путіна». Як цей демократичний результат підірвав формулу леґтимності Путіна, можна проілюструвати коментарями деяких російських провідних націоналістів. У серії твітів після виборів Алєксандр Дуґін задекларував, що «антиамериканізм закінчився».

І не тому, що це було неправильно, але якраз навпаки. Це тому, що американці самі почали революцію проти саме цього аспекту США, який ми всі ненавидимо. Тепер європейську правлячу еліту так само, як і частину російської еліти, яка досі залишається ліберальною, не можна, як перед тим, звинуватити в тому, що вона надто проамериканська. Відтепер і надалі її можна звинувачувати в тому, якою вона є: корумпованою, збоченою, жадібною бандою банкірів і руйнівників культур, традицій та ідентичностей.

Але кінець антиамериканізму, передчасно відсвяткований російськими націоналістами, обіцяє стати початком дестабілізуючої кризи всередині Росії. Головним джерелом леґітимності Путіна, відколи він повернувся до президентства у 2012 році, було одержимо повторюване звинувачення, що Сполучені Штати — лицемірна наддержава, яка публічно підтримує універсальні цінності, однак, діючи таємно, домагається вузької національної вигоди. Трампові обійми з «Америка передусім», хай там що це означає на практиці, зводять до абсурду безконечне роз'ятрювання Путіним виразок невиправного американського лицемірства.

На більш практичному рівні вибори Трампа зобов'яжуть Путіна взяти на себе той хаос, який він посіяв і в Сирії, і на сході України.

Протистояння Сполученим Штатам, ймовірно, було головною мотивацією інтервенції Путіна в обидві країни, яку виправдовували перед російською громадськістю переважно як спосіб встромити палець в око Америці, викриваючи її слабкість та лицемірство, а також повчаючи, що Росію не можна іґнорувати. Проте висловлена готовість президента-електа запропонувати Путіну просторе місце на обох аренах помітно применшить внутрішню політичну цінність обох вторгнень як джерела національної гордості. Тут знову Трампові обійми Путіна незабаром можуть нагадувати поцілунок смерті.

По-третє, перезатвердження ваги Росії на міжнародній арені залежало від лідерства Путіна у повстанні проти дириґованої Америкою ґлобалізації. Цю картину, понад усякі сумніви, розтрощив ексцентричний арґумент Трампа, що ґлобалізація — це змова не на чолі зі Сполученими Штатами, а проти них. Однак важливішим результатом є те, що беззаперечним лідером деґлобалізованого світу, найпомітнішим контрреволюціонером у всесвітній боротьбі супроти ліберального інтернаціоналізму незабаром стане президент Сполучених Штатів — фіґура набагато могутніша й гідніша наслідування, аніж президент Росії. Нестримний ентузіазм, з яким європейські популісти, що виступають проти істеблішменту, вітали перемогу Трампа, відображає той факт, що він цілком сприймається як народний повстанець, яким Путін, що протягом двох десятиліть домінував у захищеній від виборів російській державі, не є. Зростання популізму в Європі, спрямованого проти ЄС, може навіть мати парадоксальні наслідки втягування Трампа в новий трансатлантичний альянс популістських демократій, що базуються на новому наборі неліберальних «спільних цінностей».

Російські економічні труднощі означають, що Путін, щоб досягти полегшення західних санкцій, мусить моментально зав'язати з новим президентом США чоловічу дружбу у стилі Берлусконі. Проте медовий місяць навряд чи триватиме довго, бо економічні труднощі Росії змушують її уряд полювати за зовнішніми чи внутрішніми ворогами. Не є неможливим, що Трамп також незабаром шукатиме, як збільшити роль внутрішніх чи зовнішніх ворогів, щоб відбиватися від внутрішньої критики і пояснювати свої неминучі невдачі.

Ймовірність таких паралельних пошуків ворогів зусиллями двох аґресивних ізоляціоністів має пояснити, чому Трампове підлизування до Путіна під час кампанії не обіцяє зробити світ безпечнішим чи менш ворожим місцем. В геометрії паралелі можуть ніколи не перетинатися, але в геополітиці вони можуть жорстоко перехрещуватися, аж до катастрофічного ефекту. Справи погіршує ще й те, що підґрунтя для взаєморозуміння, яке давало можливість Москві й Вашинґтону розрулювати нервові кризи під час холодної війни, нині повністю зруйноване. Хоч Трамп спроможний зменшити відверту ворожість між Білим домом і Кремлем, усе ж йому буде набагато важче відновити спільні для цих двох країн візії того, як цей світ працює. Старше оточення Путіна не раз вдавалося до необачних розмов про ядерний шантаж, і це неабияк утруднює західним лідерам можливість зберегти холодну голову у надзвичайній ситуацій з високими ставками. Так само турбує недостатнє в найближчому оточенні Трампа стримування його рук в зовнішній політиці, бо звичка Трампа до імпровізованих дружніх коментарів — чи в твітах, чи на публічних мітинґах — може привести Росію до недооцінки можливості жорсткої відповіді Америки на вторгнення, скажімо, в країни Балтії.

Президент-елект Трамп, може, й виграв вибори, спалюючи мости з істеблішментом зовнішньої політики та нацбезпеки республіканської партії, але керування країною вимагатиме декотрі з тих мостів відбудувати. Як це буде на практиці — поки що невідомо. Проте одне можна сказати напевно: несприйняття на інтуїтивному рівні іноземного авантюризму не досить, щоб підтримувати країну в безпеці. Два горді й вразливі до образ лідери з подібними світоглядами і з більшим, аніж доцільно довіряти окремому індивіду, обсягом одноосібної влади можуть, після ґречної інтерлюдії, надто легко запустити спіраль «зуб за зуб» наростаючих образ та поранень, і це може затягнути світ, що безпорадно за всім спостерігає, у катастрофу, яку ніхто аж ніяк не міг замислити.