С. Томашівський

Шістьдесять вісїм лїт історії великої держави, в самім серци Европи, серед доби найбільших переворотів на поли національно-полїтичного й суспільно-господарського житя, яких зазнало колинебудь людство — добрі два поколїня сеї історії — звязані нерозлучно з іменем цїсаря Франца Йосифа І. Ми привикли вже дещо зневажливо дивити ся на стару шкільну традицію, яка орієнтуєть ся в історії по панованям володарів, а не по епохам соціяльного розвою держав і народів, одначе історія дає нам безлїч прикладів тїсної звязи між долею держав та особистими прикметами їх передових людий. Се важно нетільки для монархій, а серед них нетільки для абсолютних. Навіть у републиках з короткими президентурами, а ще більше в конституційних монархіях, навіть таких вироблених як Анґлїя, отся звязь замітна уже при першім поглядї на полїтичне житє держави, внутрішне і зверхне. Возьмімо до того монарха, який володїє двома людськими поколїнями від колиски до домовини; конституційно і самодержавно, парляментарно і патріярхально, аристократично і демократично; в державі розбіжних рік та перехрестних гір, де десяток народностий виявляє найсуперечнїйші історично-полїтичні, суспільно-господарські й національно-культурні типи і змаганя; в орґанїзмі, де династія й монарх була завсїди головним, рішаючим чинником і до нинїшного дня є найсильнїйшим, часами — можна сказати — одиноким цементом, що лучить з собою землї й народи, обняті назвою Габсбурської монархії! Тому то не тільки виїмкове в історії довголїтнє панованє покійного цїсаря дає право назвати цїлу одну добу в розвитку сеї монархії його іменем, ще більше характер часу, вага обставин і традиційна роля династії велить надписати роки 1848—1916 в історії Австро-Угорщини добою Франца Йосифа І. Ще передчасно писати історію доби Франца Йосифа І. й подавати закінчену її характеристику, а ще менше силкувати ся означити докладнїйше, скілько індивідуальних рисів покійного монарха утревалило ся в історичнім образї сеї доби. Всеж таки можна і слїд дати позір на деякі характеристичні лїнїї протягом сеї доби.

 

Шістьдесять вісїм лїт безпереривного, особистого панованя — то виїмкове володарське щастє продовж усеї людської історії (єгип. король Размес ІІ. мав володїти приблизно 70 лїт, 1300—1230 до Хр.; франц. Людвик XIV. правив номінально 72, особисто тільки 54 роки, 1661—1715; брит. Викторія 64 роки, 1837—1901); та ся виїмковість стане ще дивнїйшою, коли возьмемо під увагу ріжницю не з віддали часу, а в його вмістї. Людинї XX. в. годї уявити собі гаразд, що володар, який упокоїв ся 21. падолиста, вродив ся (1830 р.) у самім розцвітї Метернїхової доби і виховував ся до самої повнолїтности в її ідейній атмосфері. Патріярхальна система творця св. Союза і новочасна держава з демократичним устроєм і соціяльним законодавством! Стосвітський кремінний кpіc і новочасний машиновий карабін у воєнній технїцї! Чи можна подумати собі більші переміни? А поміж тими крайностями — скілько посередних степенів, скілько прояв боротьби між супротивними течіями, кілько хвилевих перемог сього або того напрямку! Вже те саме показує наглядно, яке трудне мусїло бути становище Франца Йосифа І., хочби полишити на боцї всю замотаність національних і нерівність соціяльних відносин у наддунайській монархії. Одним словом — другого подібного випадку історія не знає, щоб дві такі неоднакові і віддалені епохи були звязані одною і тою самою рішаючою особою, щоб один і той самий володар мусїв розвязувати проблєми першої половини XIX. і першої половини XX. віку.

 

Які полїтичні проблєми застав Франц Йосиф І., вступаючи на імператорський престіл і які полишає він тепер у спадщинї свойому наступникови?

 

Вмілїсть державного правлїня має дві головні мети перед собою, які зовемо завданями зверхної і внутрішної полїтики. Цїлю першої є удержати простір держави ненарушеним, противно по можности поширити його відповідно господарським і стратеґічним потребам; завданєм другої є так уладнати внутрішнє житє в державі, щоб воно як найбільше пособляло розвоєви матеріяльних і ідеальних сил горожан. Обі мети державного правлїня взагалї вяжуть ся тїсно з собою, та в Австрії ся залежність більша як у якій иншій европейській державі: загранична і внутрішна полїтика монархії має одно спільне питанє — національно полїтичне і тому у нас годї поважно говорити про відмежованє зверхної полїтики від внутрішної. Отсе сплетенє виступило в повний силї вже 1848 р. і цїсар Франц Йосиф І. станув перед ним вже в першій хвилинї свойого володїня. Так ось італїйська проблєма належала одночасно до сфери заграничної і внутрішної полїтики. Змаганя італїйської інтелїґенції до полїтичного обєдиненя й державної самостійности цїлої Італії спливали ся помаду з полїтикою сардинського королївства в напрямі поширеня своїх просторів на всю Iталїю, чому на перепонї стояла Австрія, пануючи в Льомбардії і Венеції, протеґуючи партикулярні держави Тоскани, Парми, Модени і т. ин.

 

Коло молодого заступника великої історичної династії згуртував ся чималий гурт прихильників габсбурської загально-державної ідеї, т. зв. велико-австрійської. Мінїстерство кн. Шварценберґа з ґр. Стадіоном і Бруком було висловом сеї ідеї. Всї краї габсбурської корони (з Італїєю, Угорщиною і Галичиною) мали творити одно державне тїло (з національною рівноправністю і з чималою місцевою автономією) а воно мало стати пнем нової державно-правної будівлї федеративного характеру, яка мала обіймати всї краї нїмецького Союза, Нїдерлянди, Бельґію, Швайцарію, ромунські краї по Чорне Море і згодом поширяти ся на Балкан к Царгородови. Отся 70-мілїонова унїверсальна держава мала бути покликана до полїтичного проводу над світом... Та здійсненє сеї величавої думки зустріло важкі перепони: неприхильність Прусії (якої сходяча полїтична звізда, Бісмарк, був невгамованим ворогом сеї імперіялїстичної ідеї) і сепарастичні змаганя Мадярів і Поляків, партикуляризм австрійських автономістів та — що найважнїйше — недостачу талантів в полїтичних і війскових кругах, чи радше невмілість їх винайти... По смерти Шварценберґа (1852) і Стадіона та по відокремленю Брука гасла велико-австрійська ідея що раз більше, а траґічна смерть Брука у звязи з нещасною війною 1859 року поклала її зовсїм до гробу: великий світовий овид розбивав ся на ряд малих, менших і найменших. Нїмеччина зєдинила ся без габсбурських країв (1866, 1871), а й сї не були в силї удержати державної однести. Бісмарк старав ся, що правда, створити суроґат розбитої ним ідеальної 70-мілїонової держави у формі тїснїйшого союза між Нїмеччиною й Австрією (1879, опісля з Італїєю т. зв. тридержавний союз), одначе міжнародна умова не в силї заступити державно-правної звязи. І тепер, по частиннім банкротстві тридержавного союза (зрада Італїї), у вітчинї Бісмарка залунали кличі: назад до ідеї 1848—9! Бож думка великої середно-европейської федерації ("Mitteleuropa") се нїщо инше, як повторенє плянів Шварценберґа-Стадіона-Брука. Та дивне диво, перед семи десятками лїт в Австрії думано унїверсальними катеґоріями, в Прусії партикулярними; сьогодня відворотно: "середноевропейські" кличі лунають із Нїмеччини, Прусії, в Австрії натомість глядаєть ся мікроскопом, який би то ще край можна відокремити... Збираючи разом, мусимо ствердити, що проблєма полїтичної орґанїзації середної Европи як була актуальна 2. грудня 1848, так остала ся нерозвязана 21. падолиста 1916, тільки що шанси її розвязки значно погіршили ся.

 

Нездібність давної Австрії здійснити ідею 70-мілїонової держави виявила ся скоро по смерти Шварценберґа в часї кримської війни (1853—6). Тодїшня австрійська полїтика обертала ще фразами і понятями великої ідеї, одначе якийсь фаталїзм не дозволив їй вийти пoзa межі фраз у дипльоматичних нотах. Нехіть до західно-европейського лїбералїзму і респект перед російською полїтичною ортодоксією були причиною, що кримська війна скінчила ся для Австрії майже без матеріяльних зисків, за те з чималими моральними стратами. А була се одинока нагода покласти греблю російському натискови на полудне. [У звязи з сею війною два моменти з української історії: ідея українського князївства в головах антиросійської партії в Прусії; перші успіхи полїтики ґр. Ґолуховського в Галичинї]. Тимчасом европейські подїї розвивали ся без Австрії і против неї. Поминаючи страту Льомбардії (1859), що була в тїсній залежности від полїтики в часї кримської війни, нова засада внутрішної полїтики, що вкорінила ся в Австрії в 60-их роках, засада підпираня сильних проти слабих (дуалїзм, автономія Галичини), будувала перепону за перепоною в заграничній полїтицї Монархії. Родили ся і виростали питаня: сербське, чорногорське, ромунське, болгарське — 1 у формі і напрямі, що не все відповідали полїтичним інтересам Монархії як цїлости. Одиноке поширенє її простору — на Боснїю і Герцеґовину (1878) — мусїло бути просто вимушене — на самійже Монархії. Уладженє нового краю довело до витвореня сербської ірреденти (так називає се явище видана з початком війни Червона Книга ц. і к. уряду заграничних справ), яка на причуд аж до подробиць почала розбивати ся у формах і напрямах італїйської ірреденти 1848—1866. [Вимовний доказ у порівнаню цїсарських манїфестів та мінїстеріяльних циркулярних нот з рр. 1859 і 1914!]. Сербська ж ірредента то товчок до теперішної війни; причини ж, що Ромунїя збільшила ряди наших ворогів, глядїти треба у тім самім дуалїзмі, що й при сербськім питаню; апетити знов Росії на "подъяремную" ґенетично звязані з галицькою полїтикою, головно по 1866 р. Велико-австрійська ідея 1848 р. була в своїм заложеню імперіялїстична офензивна; австрійська ідея 1916 р. наскрізь консервативна-дефензивна. Oтce бюча в очи ріжниця між обома датами.

 

Огляд внутрішної полїтики 1848—1916 збудемо коротко, ставляючи побіч себе найважнїйші моменти в розвитку внутрішного устрою Монархії: 1) конституція 3. марта 1849 в дусї загально-австрійськім і на засадї рівноправности народностий; 2) поворот до обсолютизму 31. грудня 1850; 3) конституція 30. жовтня 1860 в дусї автономії коронних країв; 4) конституція 26. лютого 1861 в напрямі централїстичнім; 5) австрійсько-угорська угода 1867; 6) автономія Галичини 1867; централїстичні поворотні филї 1873 і 1906; 8) відокремленє Галичини 1916 — та по всїх тих еволюціях проблема внутрішної будови і перебудови Австрії і Монархії нинї так само актуальна і пекучо відчувана, як і перед 68 лїтами. І як би новий цїсар почав своє панованє отолошенєм манїфестів з 2. грудня 1848 і 3. марта 1849 р. з підчеркненєм австрійської державної ідеї і рівности перед нею всїх народностий — то в сїм не було нїякого анахронїзму.

 

[Дїло]

24.11.1916