Він ішов доріжкою, по загуменню, а осінній ніжний легіт, що шелестів тихо в пожовклім листю, розвівав його сивий, сріблом обсипаний волос і від часу до часу трусив з придорожніх дерев листя і сипав йому під ноги, застеляв дорогу килимом різноколіровим, гей панові вельможному, цісареві всесильному...
Він ступав уважно поміж листям, ставав, де земля була незастелена, а там, де листя було густо натрушено, розсував його костуром своїм нерозлучним і щойно тоді ставив свою босу ногу, немов боявся його потолочити й не завдати болю листячку мертвому...
Стрічні люди припинювали скору ходу, гідно вступались йому з дороги, здоровили тихо і шепотом говорили:
— Дід Гарасій іде на синову могилу...
Та він не приставав з ніким на розмову, на поздоровлення схилював ще нижче голову і йшов мовчки далі, ніс сум свій великий, що наповняв ущерть його старечі груди й розривав наболіле серце.
Як увійшов на цвинтар, то лагідне, осіннє сонце, закрилося хмаринкою пірянистою, не могло дивитися у червоні, виплакані Гарасієві очі, а ровесники-липи привітали його тихим сумом пожовклого листя...
Уважно ступав стежинкою поміж гробами і йшов туди, де під кущем червоної калини, на могилі ще не замуравленій, стояв хрест березовий і вінків, вінків, вінків... А всі тернові, усі колючі...
Клякнув, схилив голову на терня і тихо молився.
Вітер-легіт перестав на хвилину шуткувати з листям, дерева спокійно, мов на струнко поставали і червоне сонце виглянуло зза хмаринки, прикрило цвинтар увесь плащем своїм пурпуровим...
Як помолився, підняв голову, довго-довго дивився на могилу і говорив, немов би кому розказував:
— Замучили його, як Христа-Спаса... Христа за Правду, а його за Україну...
Шелеснув тихесенько, мов зітхнув легіт-вітер, заворушилися липи і посипали свої жовті листочки, немов сльози — на могилу і на діда...
Виймив з-під поли призбирані вліті блавати, маки й матерунку, розстелив на могилі, гласкав їх, мов діточок по шовкових голівках і виправдувався перед сином:
— Яких найшов, таких і тобі приніс сину... А кращих принесуть тобі дівчата... І увінчають краще, як тоді... Чорні анцихристи не порозганяють вже їх більше і вінків не порозривають, бо їх сину вже не стало... І їх скарав Бог за нашу Україну...
Підвівся, ломив китиці червоної, кровю налитої калини, клав на могилу і говорив, немов сердився:
— На, на, на тобі сину, на... Ти ж так любив бувало співати про ту калину, піднімати її, Україну розвеселяти...
А як вкрив цілу могилу китицями, приклякнув щераз і щераз довго-довго молився.
Вітер шелестів листям і гласкав його срібно-сивий волос, а червоне передвечірнє сонце кровю плакало над могилою...
[Український Вісник]