Він ішов доріжкою, по загуменню, а осінній ніжний легіт, що шелестів тихо в пожовклім листю, розвівав його сивий, сріблом обсипаний волос і від часу до часу трусив з придорожніх дерев листя і сипав йому під ноги, застеляв дорогу килимом різноколіровим, гей панові вельможному, цісареві всесильному...   Він ступав уважно поміж листям, ставав, де земля була незастелена, а там, де листя було густо натрушено, розсував його костуром своїм нерозлучним і щойно тоді ставив свою босу ногу, немов боявся його потолочити й не завдати болю листячку мертвому...  

(Картина із табору полонених)   До члена комісії, що списує совітських полонених, а опісля приділює їх по національностям до окремих таборів — підійшов один з тисячі тисячей таких червоноармійців.   Його пожовкле, недоживлене обличчя, завчасу запалі груди, залякані очі і ціла недорозвинена, хлопяча постать, насували гадку, що це хіба 14—16-літній старший пастушок, а не вояк-оборонець "найщасливішого на землі червоного раю".   — Як називаєтесь? — спитав член комісії.  

(Репортаж з Лемківщини).   Вже з тиждень наперед чую, як в селі говорять: — Празник буде в Лопінці, великий празник!