або про «Грааль» некласичної культури у Львові
Я збирався писати книгу більшого об’єму, для якої пасувало б провести ряд дослідів у царині відчуттів. Але мені прийшлось відмовитись… Хтось інший зробить це повніше і краще, бо в тому є необхідність.
Василь Кандинський
(із передмови до трактату «Про духовне в мистецтві», 1911р. Берлін)
Якби ще тоді, в 1911-му, великий теоретик зустрів Ґеника, то в книзі В. Кандинського були б ті ілюстрації, що ними оце тепер дебютувала молода мисткиня в галереї «Дзиґа». Той час вимагав гранично лаконічного, чуттєвого виразу, який би своєю формою межував із «соноризмом» у музиці та «акро-віршами» в сучасній поезії…, і ніхто, окрім В.Кандинського такої форми тоді не віднайшов…. Чому настрій, тактильні відчуття можуть рефлексувати у звуках та вербально, але не можуть мати чіткої формули на папері чи білому полотні? Виявляється – можуть!
Місцеві любителі кічу (а їх переважаюча більшість) сприймають «Дзиґу» як сектантський храм некласичного мистецтва. Бо некласична культура у Львові вживалася зовсім не просто: вона проникала як герметичне вчення із Заходу, через посередництво студентів-інтелектуалів, що їздили до Парижу, «як по свячену воду». Цю культуру, як «Грааль», берегли модерністи 1960-х, але у цільну систему закласти так і не змогли, а може, – не встигли…
Молода львівська художниця «Ґеник» ховає за псевдом тінь свого наставника, відомого художника-модерніста Петра Гулина. І хоча навчалась класичної грамоти в мистецькому коледжі ім. Труша, сьогодні дебютує саме тим, що увібрала шляхом самоосвіти.
«Ніч – чорний, День – білий, Дорога – сірий..» - наче ключ до пізнання, і тут навіть «невтаємничений» має змогу відчути силу живої перцепції. Вертикально поставлені плями на відстані – завжди прямують одна до одної, у проміжку між ними завжди буде напруга. Ця напруга малих проміжків потенційно дуже велика: якщо в цю зону потрапляють світлі тони, то творять ілюзію світла ... Аж тут: працює фактура, що поряд із тоном диктує величину маси та психологічний фокус. Горизонтальні лінії творять ілюзію горизонту, і це в кожної людини підсвідомо. Ґеник маніпулює масами і світлом, ніби за струни смикає фактури… «Дощ розбілює Ніч», «Дощ – День у Вітер» – наче скеровує до творення контексту, що опирається на просторові асоціації.
Зайти в контекст Ґеника мені було не просто: там за дверима «Дзиґи» все перенасичено яскравими барвами, і довгий час на стіні галереї ввижаються симультанні відбитки протилежних тонів… Адаптувавши око до споглядання ахроматичної гами, розумієш, що в цих безпредметних віртуозіях закладені тривалі «розмови» художниці зі своїми відчуттями. Ця, так би мовити, анатомія відчуттів мені нагадує японську каліграфію, де у пластиці ієрогліфу закладена семантика та етимологія поняття.
«Дощ» надворі та «Дощ» у творах Ґеника зовсім відмінні – їх різнить чітка естетична ідентифікація останнього, без стосунку до натури та конкретного часу. Розмова автора про «Дощ» – скоріше розмова про енергетику рідкої матерії, різні стани якої збуджують уяву динамічних акордів: переливів, стрімких течій та граційних крапель. Ледь помітні вкраплення червоного пігменту – як натяк на можливість розширення якості руху, ледь задіяна зона локальної червоної барви – як інша якість світла у просторі …
Коли повертаюсь до початку експозиції, знаходжу групу двох менших полотен, що їх спершу не помітив через «тяжке» сусідство. Легкі різно-великі форми наче в хаосі розкидані малою дитиною на білому простирадлі… Та це – первинна ілюзія, жодну з найменших плям не можливо пересунути. В основі – складна динамічна гармонія позитивістської природи: як «добре-замішаний» джаз. ЇЇ можна сприймати як діалог форм, але можна мислити як екзистенційну поему, де в динаміці руху – емоційне збудження автора, у якості гармонійних сполучень – його позитивна природа, у фактурі – характер осмислення та тактильність відчуттів…
Якось відомий італійський вчений-графолог Сальваторе Оттоленґі на початку 1920-х спробував визначити стан характеру людини за абстрактним малюнком, відзначаючи позитивні та негативі гармонії, мінорні та мажорні форми, графічні відповідники жіночої та чоловічої статі, збудивши тим самим прагнення респондентів до чимраз більшої реалізації свого творчого потенціалу. Жодна з дидактичних потуг теоретиків авангарду навчити контролювати ці явища у процесі творення не мала успіху. Натомість, набула великого поширення культура споглядання творів некласичного мистецтва, за яким – досвід емоційного інтелекту, питома пожива людей нового ХХІ століття.
У середовищі львівських модерністів давно витає ідея створення некласичної освіти, тому принаймні своїм дітям після класичних академій вони передають знання, що акумулювали впродовж мистецької долі. Кропіткі спроби інтуїтивного окреслення філософських матерій прийшли до них крізь призму живописних експериментів, структуруючи виражальні методи та їх психологічну природу. Тож Ґеник розпочала чуттєву рефлексію навколишнього світу методично правильно – з «чорного і білого», так, як це роблять у модерних академіях світу…
Прогнозую, що творчий експеримент Ґеника незабаром відкриє нові горизонти, добавляючи все більше барви у вишукані сатинові тони чорного, сірого та шовково-білого. Всі експозиції Ґеника треба відвідувати з дітьми (особливо з тими, що їздять в лімузинах), бо завтра буде інший урок і пропустивши перший, тоді багато втратимо, приносячи до своїх помешкань не мистецтво, а кіч.
15.11.2016