Історія національно-свідомої, але забутої сім’ї, зв’язаної родинними нитками з Блаженнішим Любомиром Гузарем.
Закінчення. Попередня частина – "Ольга, Дарія та Ростислав: Париж, тюрма й забуття".
Частина III. Любомир: буковинець у Парижі
“На перших порах брати Гузарі бідували у Франції”
У сьогоднішній час – час надшвидкого зв’язку з будь-якою точкою планети, важко віриться, як могли рідні люди жити без найменшого зв’язку десять, а то й п’ятдесят років. Досі про життя Любомира Гузара (чернівецького) ніхто не писав. А він, хоч і жив у Парижі, залишив свій слід в історії Буковини.
Найперше Любомир Гузар, син Ольги та Володимира Гузарів, відомих у Чернівцях громадських діячів, теж має відношення до книги “Історія Буковини”, забороненої у радянські часи. Він редагував окремі розділи. До слова, його редагували інші цікаві люди, зокрема, Дмитро Яремчук, брат славетного Назарія, який був членом ОУН і жив в еміграції. Також прізвище Любомира Гузара є серед тих, хто був жертводавцем тієї книжки.
Буковинська еміграція до Франції почалася лише після Першої світової війни, коли туди прибували на навчання студенти. Серед останніх був і Любомир Гузар. Він залишив свій слід в історії «Української друкарні» та її тижневика «Українське слово». Український Народний Союз поставив ці структури перед Другою світовою, так би мовити, на ноги, і вони вірно служили українській визвольній ідеї. Тепер треба було все підносити з руїни і відбудовувати. І за це взялися голова проводу ПУН Олег Штуль-Жданович, який щойно прибув у Францію, та його друзі: Олександр Бойків, Любомир Гузар і Володимир Лазовінський. Вже під кінець того самого року почало виходити «Українське Слово», а в першій половині наступного відкрила двері «Українська Друкарня».
У Парижі в 1970-1971 роках Любомир Гузар очолював Українську Національну Єдність (УНЄ). Це громадсько-суспільна та культурно-освітня організація, заснована 1949 року в Парижі прихильниками середовища ОУН (А.Мельника) як продовження передвоєнного Українського Народного Союзу. УНЄ організовувало щорічні курси українознавства для молоді, видавало самоосвітні брошури та календарі-альманахи. При УНЄ діяла молодіжна та відпочинкова оселя «Чорногора» в департаменті Ардеш. А ще УНЄ спричинилася до заснування Організації української молоді у Франції.
Також Любомира Гузара згадують серед активних членів Українського Національного Союзу у Франції (УНСуФ).
- У 1991 році Любомир Гузар вперше після довгих десятиліть приїхав з донькою Калиною у Чернівці, - розповідає професор Олег Панчук. – До цього ніхто не знав, яка доля двох братів Гузарів. Хоча я від домашніх чув, що діти Гузарів поїхали у Париж. Вони тиждень провели у Чернівцях, зупинилися у нас. Любомир Гузар мав виступ у нашому театрі на тему релігійності Тараса Шевченка. Свою доньку Калину він навчив української мови, і вона була великою патріоткою.
Любомир Гузар і Олег Панчук під час виступу гостя з Парижа у Чернівецькому драмтеатрі ім. О.Кобилянської (1991).
Сьогодні через однакові імена та прізвища у родині Гузарів про двох Любомирів кажуть так: Любомир Гузар чернівецький і Любомир Гузар галицький (тобто, Блаженніший). І саме ця схожість кілька років тому породила в українських ЗМІ неправдиву інформацію, мовляв, кардинал Любомир Гузар – член масонської ложі. Насправді до масонів належав інший Любомир Гузар – чернівецький.
Слід зауважити, що Любомир Гузар із Чернівців мав подвійне ім’я – Любомир-Євген. І, очевидно, він був названий Євгеном на честь свого дідуся – греко-католицького священика з Галичини отця Євгена Гузара, який наприкінці свого життя служив у соборі Святого Юра у Львові і був особисто знайомим із митрополитом Андреєм Шептицьким. Як стверджують нащадки отця Євгена, його дружина Єлизавета походила з Австрії.
- Ми вперше побачилися з Любомиром у Парижі у 1970 році, – розповідає Блаженніший Любомир Гузар. – Я тоді супроводжував патріарха Йосифа Сліпого у його душпастрському візиті до Франції. І Любомир прийшов на цю зустріч. Згодом, коли я бував у Парижі, то завжди з ним бачився. Він закінчив там право і був дуже активним в українському політичному житті. Наскільки мені відомо, коли Любомир із старшим братом Дмитром поїхали у Париж, то на перших порах дуже там бідували. Батьки з Чернівців посилали їм гроші, але ті гроші ще на пошті у Чернівцях десь пропадали… Спершу Любомир заробляв тим, що був поводирем у Парижі, тобто екскурсоводом. Зрештою, я і на собі відчув, як він добре знає Париж. У той перший раз я також бачився з Дмитром Гузарем, найстаршим із дітей. Він був дуже талановитим інженером, мав кілька винаходів. Але його там обманули і він через суд добився правди. Ми тоді так гарно з ним поговорили, він мені розказував про родину Гузарів. Пригадую, ми тоді були у них вдома, і я звернув увагу, що його нащадки вже робили французький акцент у всьому…
Дмитро і Любомир Гузарі
Юрій Покальчук перевіз книги Любомира Гузара в бібліотеку Вернадського
До слова, Дмитро Гузар у Парижі одружився з Вірою Кос, сестрою композитора Кос-Анатольського, і вони мали чотирьох дітей. Щодо участі Любомира Гузара з Чернівців у масонській ложі Блаженніший Любомир говорить так:
- Любомир і певна група людей створили у Парижі українську масонську ложу. І навіть є документи, де стоїть підпис “Любомир Гузар”, і мені це приписували. Я підозрюю, що та масонська ложа – то не були масони, вони більше то створили, щоби себе рятувати і матеріально, і політично. Але я з ним ніколи про це не говорив… Він був такий поважний, ходив до церкви. Коли Любомир із донькою Калиною приїздили до Чернівців у 1991 році, то Калина приїжджала до мене у Львів. А її син Олесь уже був зовсім не такий, як його мама.
Про кумедний випадок, який трапився одного разу в Парижі, розповідає Марія Рипан, племінниця Блаженнішого Любомира:
- У 1981 році Блаженніший Любомир був у Парижі. А мій рідний брат Павло їхав кораблем з Нью-Йорка до Європи. І вуйко Любко, Блаженніший, мав його зустріти. А вуйко бачив, що не встигає, і попросив Любомира паризького, аби той зустрів Павла. Мій брат чекає на вуйка, а тут підходить до нього інший чоловік і каже:”Я Любомир Гузар”. Брат відповідає: ”Та ні, не може бути!”…
Після смерті у 1995 році Любомира Гузара (чернівецького) Ольга Покальчук разом зі своїм чоловіком, відомим українським письменником Юрієм Покальчуком, кілька місяців розбирали книги, які залишилися у помешканні Гузара.
Ольга Покальчук
Ольга потрапила у Францію саме завдяки Любомиру Гузару. І, коли його вже не стало, зробили з Юрієм Покальчуком все можливе, аби паризька книгозбірня Гузара потрапила у Київ, у Національну бібліотеку ім. В.Вернадського, де зберігається й донині. Книг залишалося багато: ними були забиті три шафи, вони лежали на підлозі….
Як розповідають у бібліотеці Вернадського, у відділі зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки ім. В.Вернадського зберігається лише частина бібліотеки Любомира-Євгена Гузара (1911-1995). Цю частину книг привіз із Парижа колишній старший науковий співробітник відділу зарубіжної україніки Юрій Покальчук. Книги становлять 754 одиниці і не виділені в окрему колекцію. Вони влилися у загальний фонд відділу у квітні 1996 року. Це література українською, французькою, англійською, італійською, іспанською, німецькою, чеською мовами, яка переважно стосується історії України й українознавства. Співробітникам відділу зарубіжної україніки відомо, що інша частина бібліотеки Гузара зберігається у приватній колекції покійного Юрія Покальчука.
- Юрій Покальчук теж добре знав Любомира Гузара, – каже Ольга Покальчук. – У той період ми якраз з Юрком зустрічалися. Покальчук був добре знайомий з тодішнім послом України у Франції Юрієм Кочубеєм, і вони домовилися, щоби ці книги перевезти в Україну. Юрко три місяці переглядав і сортував ті книги, які стосувалися саме України.
Ольга Покальчук – донька чернівецького професора Олега Панчука. Панчуки та Гузарі підтримували стосунки постійно – до Другої світової війни. І зрозуміло, що коли Любомир Гузар з донькою Калиною 1991 року приїхав до Чернівців, професор Панчук був єдиним, хто добре знав цю родину. На знак вдячності за добрі гостини у Чернівцях, Любомир Гузар запросив пана Олега з доньками відвідати Париж. В Україні Ольга стала кандидатом хімічних наук, а в Парижі працювала і в туризмі, і займалася культурними зв’язками з Україною. Зараз у столиці Франції працює у комерційній фірмі та є консультантом у деяких французьких видавництвах.
Зберігав на Єлисейських полях колбу з українською землею
- Любомир Гузар змінив моє життя повністю, - розповідає Ольга Покальчук. – Бо завдяки саме йому я поїхала у Париж і завдяки йому залишилася там жити. Це був 1991 рік. Любомиру було тоді 80. Він мені сказав, що на початках допоможе з проживанням і документами. А якщо я захочу, то далі вже все робитиму сама. Взагалі-то залишатись у Франції у мене планів не було, до того ж французької мови не знала. Але життя повернуло по-іншому. Провівши кілька днів у Парижі та поспілкувавшись із Любомиром, у мене було таке враження, що я його знала все життя. Він завжди говорив про Україну, бо людина, яка народилася в Україні, цих зв’язків не пориває ніколи.
- Любомир Гузар народився в Чернівцях за Австро-Угорщини, – веде далі Ольга Покальчук. – Потім була Румунія, і ніби все ще було добре. Але тоді, у 1935 році, він поїхав у Париж студіювати право. І саме через навчання він потрапив у Францію. Я знаю, що у нього в Парижі був старший брат, але вони мало підтримували стосунки. Любомир закінчив юридичні студії, а потім почалася війна, і вона все змінила. Мені не відомо, що після навчання планував робити Любомир, але вийшло так, що він тут залишився. В ті роки він брав участь у французькому Русі Опору. Він був таємним агентом, мав фальшивий паспорт і їздив на підпільні квартири. Він мені про це говорив лише частково, а після його смерті я знайшла цей фальшивий паспорт. До 1991 року у Чернівці він не повертався. Важко сказати, чи він мав хоч якісь контакти з родиною, яка залишилася у Чернівцях…
Сьогодні Ольга каже, що Любомио Гузар зробив все, аби вона добре адаптувалась у Парижі. Але, коли вона висловлювала йому свою вдячність, він перебивав і казав: “Дякую тобі, що ти даєш мені можливість ще щось доброго у житті зробити”…
Ольга та Любомир
- Коли була така можливість, Любомир розповідав мені про своє життя, - продовжує Ольга. – Воно у нього не було легким. Під час війни у нього повипадали всі зуби. Він погано харчувався на початках, грошей не мав. А свою юридичну освіту він використав для того, аби займатися українцями, які потрапили у перерозподільчі табори. Бо ті українці, які залишалися на Заході, їх треба було кудись направити. Любомир займався їхніми досьє. Також він займався діаспорною газетою “Українське слово”. Ця газета діяла ще до війни, і Любомир її юридично відстоював, газета мала свою друкарню, приміщення.
- На життя Любомир Гузар заробляв, працюючи у різних комерційних фірмах, - розповідає його колишня протеже. – Але через його біографію не все йшло гладко. Наприклад, у 1963 році, коли у Францію мав приїхати Микита Хрущов, французи, боячись, що на нього буде замах, профілактично всі національні меншини, які могли бути проти Хрущова, заслали на Корсику. Любомир звідти писав статті у газету “Фігаро” (здається, він тоді був головою українців у Франції). Він мені розповідав, що мав добру комерційну роботу, і втратив її, бо вони там [на Корсиці. – Z] сиділи кілька місяців.
Ольга переповідає слова Любомира Гузара про його останній бізнес, який він вів перед пенсією. Фірма була його власна, містилася на самих Єлисейських полях і займалася експортом-імпортом алкогольних напоїв.
- У 70 років пішов на пенсію і досить так комфортно жив, – згадує Ольга Покальчук. – Любомир завжди винаймав житло, чомусь ніколи не думав про власне. Але завжди винаймав у гарному районі, неподалік Тріумфальної арки.
Вже тоді, на початку 1990-х, коли Ольга приїхала до Парижу, Любомир щонеділі ходив до греко-католицької церкви Святого Володимира. Можливо, більше з патріотичних міркувань. Мав там друзів, серед яких був і відомий художник буковинського походження Темістокль Вірста. Ольга каже, що Любомир вже був менш активним, як раніше, але це не завадило йому, наприклад, у 80 років почати вчити іврит. Свою приналежність до масонської ложі Любомир не приховував, говорив, що був там 40 років і що це був найінтенсивніший шлях його духовного розвитку:
- Дома у Любомира стояло піаніно, на якому він час від часу грав, - розповідає Ольга Покальчук. – Можливо, це нагадувало йому його близьку подругу, з якою вони підтримували стосунки роки, – оперну співачку українського походження. Не маю права розповідати якісь інші деталі з їх приватного життя, лише скажу, що вона була видатною особистістю, жила в Італії, а потім переїхала у Францію. Вона була найдовша його подруга, він зберігав її фото, зараз я їх зберігаю…
Оперна співачка Євгенія Зарицька, з якою Любомир Гузар (чернівецький) підтримував тривалі зв’язки.
- Найціннішою річчю у домі Любомира Гузара була колба з українською землею, – провадить далі Ольга. – Це ми сьогодні легко і без перешкод їздимо туди-сюди. А тоді люди думали: “А раптом не повернуся…”.
Ольга розповідає про те, як Любомир, вихований у своїй родині в патріотичному дусі, у 16 років навіть перейшов кордон з Росією, бо хотів визволяти тамтешніх українців, і в Хотині за це його на місяць посадили у тюрму.
- А ще у його помешканні були писанки, - згадує Ольга. – У 1991 році, коли він приїхав у Чернівці, побував у Косові, де ще докупив писанок і джергу. Всі роки він збирав все, що стосувалося українців.
- У Любомира була одна донька Калина, - каже оповідачка. – На жаль, я нічого не знаю про її маму, хто вона. Але Калина була ще більше українською, ніж її батько Любомир Гузар. Вона була дуже скромна у побуті. І мала таку мрію: на пенсії переїхати у Чернівці й жити там… Це свідчить про те, що Любомир передав їй найцінніше – любов до України, в якій він колись жив і яку полюбила його донька, народжена вже у Парижі. Зрештою, сам Любомир завжди казав, що він гордий тим, що він українець, а не француз…
Те українське виховання, яке заклав у Калину батько, виявлялося не лише у відмінному володінні українською мовою, читанні українських книг. Калина Гузар-Угрин була громадською діячкою, відомою активісткою українського молодіжного руху у Франції. Вона була співредактором франкомовного журналу "Франко-український бюлетень" та головним редактором журналу "Обмін". Відомі її французькі переклади творів Василя Стуса, Ірини Жиленко, Євгена Гуцала. Вона переклала також книгу Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Калина Гузар і Олег Панчук. Чернівці. 1990-і роки.
«Ваш Гузар – яскрава людина, але харчується як буковинсьий селянин»
Про «французьких» Гузарів – Любомира та його доньку Калину – розповідає парижанин Даніель Штуль, фінансист і публіцист, добрий знайомий їхньої сім’ї. Даніель – син Олега Штуля-Ждановича, який після смерті Андрія Мельника виконував обов’язки голови Проводу Українських Націоналістів. Олег Штуль теж добре знав Любомира Гузара.
Даніель Штуль
- Любомир Гузар належав до тісного кола знайомих родини і співробітників мого батька, - розповідає Даніель Штуль. – Батько завжди про нього говорив, називаючи «Любко», брата його споминалось як «Дмитруня». Про них говорилось як про дуже здібну родину, але з тих інтелектуальних ґеніїв, що страждають матеріяльно, бо не вміють приключити це до матеріального успіху. Любомир був більш інтелектуального характеру, в той час, коли його брат згадувався більше завдяки технічним винахідливим сторонам. Анекдотична розповідь мені залишилася в пам’яті. Батько кілька разів розповідав, що «Дмитруньо», любивши майструвати, мав авто Citroën Traction, і хвалився, що сам пристроїв до нього подвійний карбюратор. «Колись», - розповідав батько, - Дмитруньо нас везе до церкви, і машина щось під гору не тягне. Я питаюся Дмитруня, в чому справа, а цей відповідає, що це через подвійний карбюратор».
- Про брата Любомира, Дмитра, при мені вже говорилося як про на той час покійного, – згадує Даніель. – Я думаю, що принаймі до смерті мого батька у 1977 році Любомир Гузар був адміністративно директором газети “Українське Слово” і ПУДФ – «Першої української друкарні у Франції». У нього був давній досвід для громади розбиратися з французькою адміністрацією. Про нього в родині говорилось постійно, але він ніби був в громаді якось осторонь – може, через вік, відробивши своє до того. Для матеріяльного доходу він управляв (з допомогою секретарки, а пізніше сам) торговельною фірмою «Dimitron France». Двокімнатний офіс був у бюровому будинку на avenue des Champs Elysées, що знову виливалося в гумор, мовляв, «Любко має фірму на Єлисейських Полях».
- Він за кожної нагоди хвалився своїм буковинським походженням, і тим, що в бюрі в холодильнику завжди тримає кисле молоко, якщо не гречану кашу чи мамалиґу. Мій батько згадував, що при оформленні батьками французького громадянства, урядовець, який знав Гузара, говорив щось у стилі: «Ваш Гузар – це яскрава людина, але щодо їжї – це недотепа: опинившись у Франції, на батьківщині світової ґастрономії, він харчується як буковинський селянин у 19 столітті», - розповідає син голови ПУН.
У мові Любомира був примітний подекуди буковинський акцент. Розповідали, що помешкання мав скромне, але в багатому кварталі – на avenue Mozart. Він там мав піаніно і жартував, що у свойому спланованому житті він запізнився з гранням на ньому.
З ним постійно був присутній гумор, він розповідав систематично при зустрічах тисячі анекдотів (наприклад, про те, що українська мова ближча до іспанської, ніж до російської – і наводив приклад: українською Петро, російською Пйотр, іспанською Педро).
- Пізніше хворів на рака, але було його ще довго видно, від раку не помер, - згадує Даніель. – Жив самітний. Мав із француженкою дочку Калину, і мій батько розповідав, що тій жінці він сказав, що з нею в подружжя не хоче, але натомість Калину забере на виховання. Жінка потім мала другу дитину – єдиноутробну сестру Калині, яка була, звісно, французького виховання – професор математики в ліцеї.
Чернівці, 1991. Любомир Гузар на рідній вулиці.
...У 1934 році родина Гузарів ховала у Чернівцях батька Ольги – Захара Павлюха, австрійського генерала. Він довгі роки жив на чужині, а останні дні – тут, у Чернівцях, між своїми рідними, у доньки. Його похорон описують так: “Генерала Павлюха відпровадила найближча родина і знайомі на вічний спочинок. Ховали його на місцевім цвинтарі. Червоною китайкою та золотим тризубом вкрита домовина. Довкола домовини рідна смерека. “Червону калину” співає хор по дорозі. “Молитва “Вічна пам’ять” і “Журавлі” лунають на прощання, а внуки кидають у гріб своєму дідові червоні та білі квіти…”.
Такою ж достойною мала бути й смерть його дітей і внуків. Але історія не зберегла всіх відомостей про чернівецьких Гузарів, яких знищила радянська влада.
Центральна алея “Історико-культурного заповідника “Кладовище по вулиці Зеленій” у Чернівцях. Ось 53-й квартал, скромна могила доктора Володимира Гузара – між могилами двох греко-католицьких священиків. Поруч знайшли вічний спочинок і бургомістри Чернівців.
- Саме у цьому місці поховані великі аристократи, - каже директор заповідника Анжела Ніколаєва. – А в радянські часи тут ховали партійних керівників. Могила доктора Гузара непримітна. І, може, це добре. Бо тим, кого переслідували, намагалися встановлювати непримітні пам’ятники – щоби не кидалися в очі і не були знищені.
На могилі лікаря Гузра – два написи на двох плитах: “Доктор Володимир Гузар” і слова Шевченка: «Світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти».
Недалеко звідси, у кварталі 57-а – скромна могила генерала Павлюха, батька Ольги Гузар. Його як військового поховали у фронтовому ряду. А де знайшли спочинок інші члени родини Гузарів, вже ніхто не скаже… На самому кінці цвинтаря – чагарники. На цьому місці румуни розстріляли хотинських комсомольців, а неподалік – хрест, який сповіщає про те, що тут знайшли спочинок жертви політичних репресій різних років. На хресті – слова Василя Симоненка: «Люті кати поглумились над нами. Скільки лягло у чорні гроби! Та перемога – дивіться! – За нами. Смерть – не кінець боротьби».
Десь у цьому місці похована і Ольга Гузар. Точне місце поховання невідоме, але кажуть, що нібито це поле №3. Кажуть, що Ольгу Гузар заховали в окремій могилі, але позначена вона не була. Десь у далекому Магадані знайшов вічний спочинок наймолодший син Гузарів – Ростислав, але його могила невідома. У київському Бабиному Яру розстріляна разом із чоловіком донька Гузарів – Дарія. У далекій Франції, за сотні кілометрів від рідного дому, поховані два старших сини – Дмитро та Любомир. Їхні внуки – вже французи, і за паспортом, і за станом душі. Знищена і кинута у далекі світи родина Гузарів, навіть тут, у Чернівцях мало знана і вшанована, якщо не сказати зовсім забута…
Вулиця Ю.Федьковича в Чернівцях (кол. Regele Carol). Світлина Е.Туркевича
І лише ця затишна та тиха вулиця Юрія Федьковича, колись Реджеле Кароль, пам’ятає все. Як виходив із дому статний інтелігент, доктор Володимир Гузар і поспішав на роботу, до хворих. Як шляхетна пані Ольга Гузар щодня вирушала до своїх громадських справ... Здається, аура цих світлих людей і досі витає десь тут. Як нагадування, що їхня справа у відродженні України ще незавершена, а передана нам…
Вулиця Юрія Федьковича в Чернівцях. Професор Олег Панчук біля будинку Гузарів.
Світлини: авторки, з монографії Оксани Гнатчук “Українські жіночі організації на Буковині 80-і роки XIX – 30-і рр. XX ст.” та з архіву Ольги Покальчук.
14.11.2016