40 років тому, 9 листопада 1976 року, Микола Руденко та генерал Петро Григоренко на прес-конференції, яка відбулася у Москві, на квартирі Олександра Ґінзбурґа оголосили про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (скорочено Українська Гельсінська Група – УГГ). Цю прес-конференцію організували в столиці СРСР, бо в Києві на той час не було акредитованих іноземних журналістів.
Чому саме 9 листопада? Бо 7-8 листопада в СРСР святкували річницю Жовтневої революції, і Комітет державної безпеки (КГБ), відповідно, перебував у стані «підвищеної готовності». 9 листопада, у вівторок, кагебісти мали би «відпочивати». Але вже через дві години після московської прес-конференції, в Кончі-Заспі під Києвом у вікна помешкання Миколи Руденка, де ночували його дружина Раїса та відома дисидентка Оксана Мешко, полетіли цеглини.
15 місяців перед тим, 1 серпня 1975 року у місті Гельсінкі керівники 33 європейських країн, а також США і Канади підписали важливий документ – Завершальний акт Наради з безпеки та співпраці у Європі (НБСЄ). Гельсінська нарада стала постійним органом, трансформованим згодом у ОБСЄ (Організацію БСЄ).
У другій половині 1970-х років зображення Генерального секретаря ЦК Компартії Радянського Союзу Леоніда Брєжнєва, що підписує Завершальний акт у Гельсінкі, впадало в очі скрізь: у газетах, журналах, на спеціально виготовлених плакатах і білбордах. Це трактували як великий успіх "радянської політики миру".
Але нарада у Гельсінкі мала ще й інший наслідок, якого тодішнє кремлівське керівництво намагалося не афішувати. Адже підписавши Завершальний акт у Гельсінкі, СРСР брав на себе зобов'язання забезпечувати права людини для своїх громадян.
Повний текст Завершального акту в Гельсінкі опублікували в московській гезеті «Известия», і він став відомий радянським громадянам. В ньому зафіксовано 10 основоположних принципів міждержавних відносин:
«1. Суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету. Держави-учасниці мають забезпечувати взаємну повагу до суверенної рівності й своєрідності, право кожної держави на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу, політичну незалежність. Визнано можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю.
2. Незастосування сили або погрози силою. Держави-учасниці мають утримуватися від порушення територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави шляхом застосування сили чи погрози силою або в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями Об’єднаних Націй і даною Декларацією.
3. Непорушність кордонів. Держави-учасниці визнали непорушними всі кордони одна одної, як і кордони всіх європейських держав, та зобов’язались утримуватись від будь-яких посягань на них.
4. Територіальна цілісність держав. Проголошено зобов’язання утримуватись від будь-яких дій, що суперечать Статуту ООН та спрямовані проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці.
5. Мирне врегулювання суперечок. Держави-учасниці мають розв’язувати суперечки між собою мирними засобами, не піддаючи загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість. Проголошено їх право вільно обирати мирні засоби врегулювання конфліктів.
6. Невтручання у внутрішні справи. Держави-учасниці утримуватимуться від прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного втручання у внутрішні чи зовнішні справи одна одної. Вони також відмовилися від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави-учасниці.
7. Повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. Держави-підписанти взяли зобов’язання поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії, дотримуючись Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини тощо. Наголошувалось, що повага прав і основних свобод людини є істотним чинником миру, справедливості та благополуччя, необхідних для забезпечення дружніх відносин і співпраці між державами.
8. Рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею. Проголошено поважання рівноправ’я та права народів розпоряджатись власною долею, діючи відповідно до цілей і принципів Статуту ООН і норм міжнародного права. Визнано право всіх народів в умовах повної свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток.
9. Співробітництво між державами. Передбачалася співпраця держав-учасниць одна з одною та з іншими країнами в усіх галузях, згідно з цілями й принципами Статуту ООН. Держави-учасниці зобов’язалися сприяти взаєморозумінню й довірі, дружнім і добросусідським відносинам між собою, міжнародному миру, безпеці й справедливості, прагнути підвищувати добробут народів.
10. Сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом. Відповідно до цього принципу держави-учасниці мають сумлінно виконувати як ті зобов’язання, що випливали із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що передбачалися згідно з укладеними ними міжнародними договорами чи іншими угодами» ¹.
Це стало юридичною підставою для активізації правозахисного гельсінського руху в країнах тодішнього "соціалістичного табору". Вже 12 травня 1976 року в Москві створили Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Як писав один із членів УГГ Василь Овсієнко, першими можливості, які давав Гельсінський Акт, збагнули московські правозахисники з кола академіка Андрія Сахарова: «Вони зажадали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій та ін.), тобто, розуміти закони так, як вони написані. Виходячи з того, що дотримання законності означало би зміну характеру влади, її демократизацію, правозахисники примушували державу дотримуватися її власних законів та підписаних нею міжнародних правових актів» ².
А другою такою групою на території СРСР стала створена 9 листопада 1976 року Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Членами-засновниками УГГ стали:
Олесь Бердник – в'язень берiївських концтаборiв (1949-1956), широко знаний на Українi та за її межами письменник-фантаст. Його перу належить близько трьох десяткiв книг. Деякi з них перекладенi англiйською, нiмецькою, португальською й iншими мовами свiту. За свої «вiдхилення вiд соцреалiзму» 1972 року виключений зi Спiлки письменникiв України. Заробляв на життя фiзичною працею.
Петро Григоренко – колишнiй генерал-майор, начальник кафедри однієї з вiйськових академiй. За правову допомогу кримським татарам, що прагнули повернутися на рiдну землю, був на понад 5 рокiв кинутий до спеціальної психічної лiкарнi та позбавлений генеральського звання. Вийшовши на волю, вiдразу ж повернувся до активної боротьби за громадянськi права. Автор багатьох наукових і публiцистичних праць. Представник УГГ в Москвi.
Левко Лук'яненко й Іван Кандиба
Iван Кандиба – юрист, один із авторiв програми Робiтничо-Селянської Спiлки. Хоча Спiлка не була створена, отримав 15 рокiв ув'язнення, якi вiдбув повнiстю. Жив пiд наглядом у Львiвськiй областi. Позбавлений права працювати за фахом, тяжко бiдував.
Левко Лук'яненко – юрист, один із авторiв Програми Робiтничо-Селянської Спiлки. Спершу був засуджений до розстрiлу, потiм – як i його спiвавтор I.Кандиба – отримав 15 рокiв ув'язнення. Вiдбув їх повнiстю. Жив пiд наглядом у Чернiговi, працював електромонтером. Широко знаний у свiтi як автор численних виступiв на захист прав радянських полiтв'язнiв.
Оксана Мешко – в'язень берiївських концтаборiв (1947-1956), мати полiтв'язня Володимирської в'язницi Олександра Сергiєнка. Активний поборник громадянських прав на Українi. Радiослухачi добре знали палкi виступи О.Мешко на захист сина, в яких вона порушувала найгострiшi проблеми тогочасного СРСР.
Микола Матусевич – 1946 року народження, iсторик. За свої переконання був позбавлений права на освiту, йому не дозволили закiнчити iнститут. Був арештований на 15 дiб за участь у колядуваннi. За пiдтримку полiтв'язнiв його багато разiв звiльняли з роботи. Жив з випадкових заробiткiв.
Мирослав Маринович – 1949 року народження, iнженер електронної технiки, працював не за фахом. За дружбу з дисидентами та незалежнiсть мислення його тричi звiльняли з роботи. У 1976-му працював редактором у видавництвi "Технiка". Походить із с. Комаровичі Старосамбірського району Львівської області.
Микола Руденко – вiдомий український поет i прозаїк, автор понад двох десяткiв книг. Був полiтруком роти в ленiнградськiй облозi. Тяжко поранений, iнвалiд вiйни. За свої фiлософськi й економiчнi працi виключений з КПРС i Спiлки письменникiв України. Тривалий час працював сторожем. Був членом Мiжнародної Амнестiї, керiвником Української Громадської Групи Сприяння.
Нiна Строката – мiкробiолог, дружина широко знаного українського полiтв'язня Святослава Караванського. За свої виступи на захист чоловiка була засуджена до 4 рокiв ув'язнення. Пiсля звiльнення жила пiд наглядом у Калузькiй областi. Була позбавлена права працювати за фахом.
Олексiй Тихий – учитель, у 1957-1964 роках за свої полiтичнi переконання перебував у в'язницi та концтаборах. Був позбавлений права працювати за фахом – працював пожежником і чорноробом. Займався проблемами педагогiки. У червнi 1976 року в нього зробили незаконний трус, двi доби тримали в камерi, де брутально знущалися.
Перелік членів-засновників УГГ складено за текстом Меморандуму ч. 1 під назвою «Вплив Європейської Наради на розвиток правосвiдомости на Українi».
Згодом членами УГГ стали:
Петро Вінс (Київ, активіст руху євангельських християн-баптистів),
Ольга Гейко-Матусевич (Київ),
Микола Горбаль (Київ),
Йосиф Зісельс (Чернівці),
Віталій Калиниченко (Дніпропетровськ),
Святослав Караванський (концтабір у Мордовській АРСР),
Зіновій Красівський (Моршин Львівської області),
Ярослав Лесів (Болехів Івано-Франківської області),
Юрій Литвин (Васильків Київської області),
Володимир Малинкович (Київ),
Михайло Мельник (с. Погреби Київської області),
Василь Овсієнко (с. Леніне Житомирської області),
Оксана Попович (концтабір у Мордовській АРСР),
Богдан Ребрик (концтабір у Мордовській АРСР),
Петро Розумний (Солоне Дніпропетровської області),
Василь Романюк (заслання, Сангар Якутської АРСР; потім патріарх УПЦ КП),
Надія Світлична (Київ),
Ірина Сеник (Уштобе, Казахська РСР),
Петро і Василь Січки
Василь Січко (Долина Івано-Франківської області),
Петро Січко (Долина Івано-Франківської області),
Іван Сокульський (Придніпровськ Дніпропетровської області),
Василь Стрільців (Оболоння Івано-Франківської області),
Василь Стус (Київ),
Стефанія Шабатура (Макушино, Курганської області РРФСР),
Данило Шумук (концтабір у Мордовській АРСР),
Юрій Шухевич (тюрма, Чистопіль, Татарська АРСР),
Михайло Горинь (Львів),
Валерій Марченко (Київ),
Петро Рубан (Конотоп),
Вячеслав Чорновіл (Якутія).
Стефанія Петраш
Кілька осіб працювали в УГГ як її неоголошені члени: Ганна Михайленко в Одесі, Стефанія Петраш у Долині, Михайло Масютко на Херсонщині, Олесь Шевченко в Києві.
Як писав В.Овсієнко, «з грудня 1976 почалися обшуки і допити членів УГГ. 5 лютого 1977 р. за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 КК УРСР) за ґратами опинилися М.Руденко і О.Тихий. 23 квітня 1977 р. в Києві були заарештовані М.Матусевич і М.Маринович. 8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи з лютого 1978 р. Петро Вінс. 12 грудня 1977 р. в Чернігові заарештований Л.Лук’яненко».
В «таборі смерті» у Кучіно Пермської області у 1984–1985 роках померли четверо українських в’язнів: Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Наступним мав стати М.Горинь. 28 червня 1987 року в нього стався сильний серцевий напад. Це вже був час горбачовської "пєрєстройкі", тож, щоби не мати ще однієї смерті політв’язня, Михайла терміново помилували, і 5 липня він повернувся до Львова.
Богдан Горинь
Коли у 1987 році В.Чорновіл відновив видання «Українського вісника», у грудні того ж року до УГГ вступили члени редколегії цього журналу: Василь Барладяну (Одеса), Богдан Горинь (Львів), Анатолій Муратов (Москва), Степан Сапеляк (Харків), Павло Скочок (Київщина), Віталій Шевченко (Київ).
А на мітингу, який відбувся 7 липня 1988 року біля пам’ятника І.Франку у Львові, члени УГГ оприлюднили “Статутні принципи Української Гельсінської спілки” і “Декларацію принципів УГС”, чим заявили про відновлення її діяльності у формі громадської правозахисної організації. У 1990 році на базі УГС утворено Українську республіканську партію, яка, на жаль, не витримала випробування часом і розпалася на кілька дрібніших організацій.
Членів УГГ у 1976–1986 роках було не більше 50 осіб. Чимало з них заарештували, багато хто провів довгі роки в таборах і на засланні, бо в СРСР визнавали свободу слова та громадської діяльності лише на папері. Але Гельсінські угоди давали цим людям підставу для правозахисної діяльності. Їх переслідування було причиною протестів міжнародної спільноти. І це стало одним із факторів, які розхитували комуністичну систему в Європі та сприяли її розвалу.
З нагоди 40-річчя УГГ 8 листопада 2016 року в Києво-Могилянській академії відкрито фотовиставку та проведено Всеукраїнську наукову конференцію «Українська Гельсінська Група у вітчизняному та світовому правозахисному русі». 9 листопада відбулися урочисті збори громадськості з нагоди 40-річчя УГГ в Київському міському будинку вчителя (будинок Центральної Ради).
ПРИМІТКИ:
¹ Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2. – Київ, 2010. – С. 154-156.
² Овсієнко В. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 – Київ, 2005. – С. 108.
Світлини зі сайту «Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні»».
09.11.2016