У свої 85 років Левко Лук’яненко вирішив остаточно розірвати стосунки з політикою. Минулими вихідними він офіційно зрікся посади голови УРП. З цієї нагоди публікуємо його інтерв’ю, з якого довідуємося, якою високою може бути ціна переконань і що думає собі людина, яка таку ціну готова платити.
Радянський дисидент, лідер Української республіканської партії Левко Лук’яненко завершив політичну кар’єру. Покликаючись на свої поважні літа, він склав зі себе повноваження голови партії.
«Я вже не у тому віці, щоб очолювати партію і продовжувати розбудовувати її», — сказав Лук'яненко, якому тепер є 85 років і який надалі залишатиметься у статусі почесного голови УРП.
Мусимо визнати, що УРП вже довший час перебуває на марґінесі політичного життя країни. Однак постать Левка Лук’яненка від цього не стає менше знаковою та вагомою для нашого суспільства.
Роль цієї людини в боротьбі за українську незалежність просто-таки величезна, а доля драматично схожа на долю більшості учасників дисидентського руху: підпільна робота, табори, заслання і знову підпільна робота.
Проте є одна обставина, яка вирізняє Левка Лук’яненка серед інших. Засуджений у 1962 році до смертної кари, він перебував у камері смертників 72 (!) дні й кожної миті очікував розстрілу. Його вирок врешті змінили: життя обміняли на 15 років ув’язнення. Але навіть побувавши за півкроку до смерті, Левко Лук’яненко не зрікся своїх переконань і не змінив свого способу життя. Він і далі провадив активну підпільну роботу, виношував плани, писав програми підпільних організацій, згуртовував навколо себе людей.
Свого часу ми мали розмову з Левком Лук’яненком саме про той драматичний період його життя: суд, смертна кара, очікування вироку. Пропонуємо цю розмову до вашої уваги зараз. Просто як зразок мислення справжнього політика, для якого ідея — справді понад усе. Навіть понад життя…
– Левку Григоровичу, із сучасного погляду логіка Ваших вчинків виглядає безумством, адже свідома дія, що може призвести до загибелі, — це відсутність інстинкту самозбереження, щось дуже неприродне...
– Знаєте, так воно, мабуть, і було. Але я був у юнацькому віці [на той момент Левкові Лук’яненкові виповнилося 33 роки – «Z»], і на ризик смерті я не дивився як на щось таке дуже вже важливе. Це мене не лякало. Зрештою, що таке смерть? Ви не праві. Смерть — це абсолютно природне явище.
– Однак Ви ініціювали створення підпільної організації, добре усвідомлюючи, чим це Вам загрожувало, отже, мали би бути обережні, аби уникнути викриття. Як сталося, що про Вашу діяльність так швидко дізналися в КГБ?
– Ми всі припускалися великої кількості помилок. Але основною причиною арешту була помилка Віруна, який передав програму нашої організації своєму знайомому Ващукові, разом з яким у дитинстві допомагав повстанцям. Вірун не збагнув, що п’ять років, упродовж яких він не бачився зі своїм товаришем, розвели їх по різних шляхах. Той навчався тоді у партійній школі і мислив категоріями окупаційної влади. Ващук відніс отриману від Віруна програму до львівського КГБ. За Віруном стежили, вже про перші наші збори 7 листопада у КГБ було відомо все, і не арештували нас тоді тільки тому, що хотіли вистежити зв’язки кожного. До 20 січня їм це вдалося зробити. Двадцятьох п'ятьох членів організації було заарештовано. Вісімнадцятьох чоловік відпустили під так званий оперативний нагляд. Мене і ще шістьох 17–20 травня 1961 року судили за зраду батьківщини, хоча спочатку звинувачували лише в антирадянській агітації. Річ у тім, що під час слідства ми поводилися дуже зухвало, співали націоналістичних та антирадянських пісень. До нас підсадили стукачів, з якими ми бадьоро марширували по камері і співали: “Смерть, смерть ляхам, смерть московсько-жидівській комуні...”. Як результат, нас перекваліфікували з 9 статті (антирадянська агітація) на 56-ту (зрада батьківщини), бо збагнули, що ми твердо стоїмо на націоналістичних засадах, проти імперії... Так діло довели до суду.
– Ви пам’ятаєте, як відбувався суд?
– Суд відбувався дуже просто. Судив нас голова Львівського обласного суду Степан Рудик. Прокурором був Нетименко. Сам суд відбувався у кімнатці слідчого ізолятора КГБ за адресою вул. Миру, 1 (тепер вул. Степана Бандери — Ред.), куди не пустили нікого з наших друзів чи родичів. Усе тривало три дні, з 16 по 20 травня, коли нам і зачитали вирок: мене засудили до розстрілу, Кандибу — до 15 років позбавлення волі, Віруна — до 12 років, Кіпиша, Боровницького, Луцьківа — до 10 років.
– Що Ви відчули, коли почули свій вирок?
– Знаєте, коли я почув свій вирок — смертна кара — то мене ніби чимось тупим і дуже тяжким вдарили по голові. Мені здалося, що під тягарем цих слів я навіть пригнувся...
– Ви злякалися?
– Ні, це не страх, це якесь інше почуття... Страшенний жаль. Я так багато планував, і от моє життя зараз обірветься, а я так майже нічого і не встиг зробити. Дуже шкода було, що життя обривається на перших кроках... Коли я повернувся до камери, то мене вже ніхто не рухав, ніхто нічого не забороняв. Я ліг спати ще далеко до вечора і проспав аж до самого ранку, і тоді я зрозумів вираз “сон Наполеона після Ватерлоо”. Знаєте, це коли людина нормальна, має здорові нерви, але на неї накочується страшенна втома, і людина засинає і спить мертвецьким сном... Мені в ту ніч наснилося таке, що нагадало мені ворожіння моєї мами ще під час німців, з якого виходило, що якщо я не згину у 33 роки, то буду жити до 73.
– Ваша справа ще раз розглядалася у Верховному Суді, де смертну кару Вам замінили на 15 років тюрми. Але до того моменту минуло досить часу. Як Ви пережили його?
– Сімдесят два дні я кожної хвилини був готовий до того, що мене поведуть на розстріл. Кожної хвилини я був готовий до смерті. Потім дізнався, що Верховний Суд розглянув апеляцію, яка в разі смертного вироку подається обов’язково. Ще протягом якогось часу мене утримували у Львові, а потім відправили у Мордовію, де я й відбув 15 років. Міру покарання пом’якшили ще двом моїм колегам по Робітничо-селянській спілці: Боровицькому і Кіпишу, замість 10 років, дали по 7.
– Що сталося з тими людьми потім?
– Вірун помер. З Іваном Кандибою ми продовжували боротьбу і ще один раз сіли — ми разом були у Гельсінській групі. Лібович зараз живе у Львові, він повернувся, і його прийняли в управління сільського господарства, на ту ж землемірську роботу. Кіпишеві після терміну не дозволили мешкати у Львові, хоча і його дружина, і діти були тут прописані, тому він жив і влаштувався десь у Дрогобичі. Зараз його вже немає серед живих. Боровницького я загубив і навіть уже зараз не зміг простежити його долі — не знаю, де він є і що з нього стало. Василь Луцьків, той що зі села Павлів Радехівського району, не витримав і збожеволів у таборах. Він теж відбував ув’язнення у Мордовії, його кілька разів відправляли у найтяжчий відділ божевільні МВД у Рибінську. Йому ставало легше — повертали до зони, потім — знов до божевільні. Врешті, його привезли до Львова і віддали сестрі і матері...
– А той суддя, який засудив Вас до смертної кари, чи не випадало Вам бачитися з ним вже після здобуття незалежності України?
– Ні. Не бачився і не знаю, що він і де. Знаю, що в нього десь тут у Києві є ще брат, але з ним теж не зустрічався. Знаєте, то була така людина-перевертень — зрусифікована, яка бажала вислужитися перед Москвою.
Очевидно, що Степан Рудик, який 1961 року виніс Левкові Лук’яненкові смертний вирок, є людиною минулого у всіх позиціях. Особова справа судді давно припала пилюкою в архівах Міністерства юстиції і зараз навряд чи містить у собі щось надто секретне, однак доступу до неї знайти нам так і не вдалося. Натомість з альтернативних джерел «Поступові» стало відомо, що Степан Рудик ще впродовж десяти років обіймав посаду голови Львівського обласного суду. Потім він значно піднявся по службовій драбині — його перевели до Києва, де він посів місце міністра юстиції УРСР. Зараз судді Степана Рудика вже немає серед живих — 1998 року він помер...
Розмовляла Тетяна НАГОРНА (20 травня 2001 року, газета «Поступ»)
16.04.2013