Кураторський проект Леоніда Троценко та Софії Нітух – це сценарій поведінки глядача на фоні декорацій – робіт з колекції галереї. Сюжет має кілька ліній; одна з них – як мистецьке середовище починає переосмислювати себе.
Картини, фотографії, об’єкти після експонування в білому галерейному просторі Detenpyla, перемістились на територію побуту і втратили свою значущість. Відвідувачі їх перестали помічати, вони стали декораціями, стали частиною «атмосферного» місця. При цьому сама колекція сформована стихійно – це роботи традиційно залишені після виставок, подаровані безпосередньо організаторам, забуті і навіть підкинуті.
Галерея Detenpyla з'явилась у березні 2011 року як альтернативний простір. Засновували її Юрій Білей, Павло Ковач і Антон Варга, вони ж є і менеджерами, і кураторами, і цензорами, і «Відкритою групою». Формат галереї базується на мистецьких практиках андеграунду 70-80х років, тобто квартирних виставках. Альтернативна культура і нетрадиційні мистецькі жанри давно не є забороненим. Тому такий формат, очевидно, не зумовлений зовнішніми факторами. Позиціонування галереї як андеграундного простору було абсолютно зрозумілим на момент її відкриття. Бажання молодих художників протиставити себе традиціям мистецької академії – це альтернатива. З часом романтика «підпільної» художньої діяльності згуртувала навколо галереї доволі щільне середовище однодумців.
Цілком природно, що з часом відчуття приналежності до вузького кола інтелектуалів, об’єднаного напівтаємними мистецькими практиками, переросло в усвідомлення своєї елітарності. Можливо саме тому, самоорганізований осередок Детенпула, створений без грошового стимулювання, не завдяки, а всупереч державним або будь яким іншим фінансовим ініціативам, продовжує триматися осторонь широкого кола глядачів.
Кураторський проект «Колекція в Detenpyla: за/лишене» звернений в першу чергу саме до мистецького середовища. За п’ять років існування Detenpyla отримала визначені координати на мистецькій мапі України – а це вимагає переосмислення діяльності колекції і її стану. Коло інтелектуалів, що протиставить себе традиційній системі накопичування в запасниках предметів матеріальної цінності, саме насправді не дбає про належне переосмислення, а отже – поводиться так само, як і традиційні хранителі скарбів. І вивертання навиворіт предметів колекції, з акцентом на плісняву, пил та павутиння, – це критична складова виставки. Хто є глядачем цього проекту і на кого спрямована його критика? Це «тусовка»: середовище галереї, люди, які бачили ці роботи десятки або сотні раз.
Тому куратори звернулись до символічного килимового способу експонування, який досі існує в державних і не тільки художніх музеях та галереях. Перше, що бачить глядач в білому просторі, – це стіна з художніх робіт, обернених «задниками». Щоб роздивитись «обличчя», він змушений пройти через весь виставковий простір, обійти цю «стіну», і зазирнути за неї. Це вимагає хоч мінімальної потуги від зацікавленого глядача, символічного фізичного зусилля.
Беручи за основу «килимову» експозицію, куратори одразу ж порушили її традицію – ієрархічність. У цій площині відомість, впізнаваність або вартість роботи не мають значення. У основі проекту – постмодерна горизонталь: ніщо не є більш значущим ні естетично, ні ідеологічно. Водночас, вміщені в одну площину, роботи різних авторів та різних років утворили між собою нові смислові зв’язки. Своєрідний «іконостас» може прочитуватись рядами згори вниз. Так, верхній ряд вийшов доволі «трансцендентальним».
Верхній ряд
Якщо традиційно роздивлятись роботи зліва направо, то буквиця цієї оповіді – «Птеродактиль з Лисичанська» Микити Кадана. Робота є частиною реалізованого в Детенпулі проекту «Музейне сумнівне». Птеродактилі, змальовані художником вручну, знаходяться в коробці з пилюкою, зібраною в державній мистецькій інституції.
Далі розташувалися роботи Володимира Топія: маленький живопис «Святий Франциск» (подарована автором художнику Ярославу Футимському, ця робота таким чином «врізалась» в колекцію, і є її частиною до того моменту, поки власник її тут тримає), колажі «Електрон» і «Марічка». Це такий собі приклад галицької (української) сентиментальності – вітчизняний виробник, пристрасть до науки, релігія, емоційне сприйняття історії, пристрасть до накопичення предметів старовини в музеях.
Замикає цей «трансцендентальний» ряд фотографія кошенят Андрія Боярова з серії «Kiss», яка в ньому читається як ілюстрація процесів виробництва мистецтва, перевиробництва, копіювання, дублювання, які практикуються в Україні і мають яскраво кітчовий характер. Весь ряд разом відображає особливості української світоглядної призми – інтелектуального ґрунту, на якому невідомо що може вирости у майбутньому.
Середній ряд
У центрі «стіни» з художніх робіт – експлікація: список авторів, назви робіт, та роки, які куратори намагалися встановити, проте зробити це досконало не вдалося – самі автори цього не пам’ятають.
Від фундаментальної здатності сприймати світ погляд рухається до середнього ряду, який найближчий до глядача, адже знаходиться прямо на рівні очей. Верхній і середній ряд встановили свої смислові зв'язки, і погляд переводиться з «зовнішнього» на «внутрішнє». Тут розміщений офорт Тараса Ковача – зображення художніх майстерень на Сошенка. Це подарунок «Відкритій групі» з дружнім, душевним написом: «Любій «Відкритій групі» від мене зразу з великою любов’ю». А також маленька робота Євгена Самборського – жіноча резинка для волосся, наклеєна на полотно з підрамником. Чи то у формі вісімки, чи знаку нескінченності, цей предмет викликає еротичні асоціації і формою, і фактурою. Разом роботи затягують глядача в приватну сферу – близькість дружби, неочікувана відвертість. Це область приватної інтимності і сакральної приватності, яка характеризує саме середовище галереї.
Нижній ряд
Поєднує своїм форматом і сюжетом середній і нижній ряди робота Олександра Замковського. Картина, можливо, виставлялась у Львові в 1990-му в стінах Суспільно-культурного центрі ім. Леніна в проекті «Дефлорація». Цей культовий мистецький жест львівського андеграунду не був зафіксований ні виданнями, ні історією українського мистецтва. І ця виставка стала таким собі міфом, який передається з покоління в покоління. Саме ця робота підштовхнула кураторів Леоніда Троценка та Софію Нітух до організації «за/лишеного», адже галерея Detenpyla знаходиться в колишній майстерні Олександра Замковського.
Цей натюрморт з кактусами, щільно вкритий білою пухнастою пліснявою, знайшовся в туалеті. Картина не підписана; на думку кураторів, автор байдуже ставиться до своїх робіт, що видно і по їх стану. Ця пліснява – ніби спільний «генетичний код» усіх робіт, які оселилися в галереї.
У цьому ряду опинився і «Автопортрет» Стаса Туріни – вітраж студентських років. Обидві роботи можна грубо назвати «програмними». У випадку роботи Олександра Замковського – це може бути ілюстрація підручника історії українського мистецтва, глава «1990-ті». У випадку Стаса Туріни – це обов’язкова робота, яку вимагає від студента навчальний академічний процес. Нижній ряд наштовхує на запитання: наскільки автори зазирають наперед у своїй мистецькій практиці?
Завершує інсталяцію робота Анатолія Татаренка: в сірникові коробки вставлена гірлянда, яка підсвічує зсередини мікросюжети з життя вулиць. Автор, за спостереженням Леоніда Троценко, обожнює вуличну культуру в її найбільш бридких проявах, не гидує цим користуватись і естетизує огидне: «Львівський Бодлер фотографії, хоча це занадто голосно, ця аналогія, щоб зрозуміти, до чого його тягне. Хоча він і живописний буває, і красивий, і туманний, і природа у нього без людей, і не треш. Але треш – це хороший такий лейтмотив, за який його дуже поважаю».
«Тут свічення зсередини, цей highlight. Освітлення дає акцент на те, що має залишатися в тіні, і на те, що має бути зерном. А це свічення зсередини додає дуже багато приватності цим фотографіям, абсолютно буденним», – пояснює роботу Софія Нітух. Виходячи з цих характеристик, куратори підсумували свій проект, «підвели риску» саме роботою Анатолія Татаренка.
Цей рух в середовищі Детенпули також є своєрідним «свіченням зсередини». Це не ретроспективна виставка; насправді, з усіх представлених робіт тільки дві виставлялись раніше у цьому галерейному просторі – Микити Кадана і Анатолія Татаренко. «За/лишене» є першим кроком до опрацювання колекції, яка вимагає якісних фотографій всіх об’єктів з коментарем, щоб представити проект в медіа-полі. А це, в свою чергу, не тільки зробить набутки Детенпули доступнішими для ширшого кола глядачів і дослідників, але також нарешті відбудеться документація «андеграунду», який (на відміну від свого зразка кінця ХХ с.) не змушений переховуватись, проте часом все одно наступає на ті самі граблі.
Автор фото: Леонід Троценко
03.11.2016