Чотири зали анфілади Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького об’єднали вибрані роботи митця двох останніх десятиліть. Після офіційного відкриття виставки художник у форматі gallery-talk провів екскурсію виставкою та відповів на питання глядачів.
Виставка стала певним випробування для самого художника – зроблені в різні роки роботи мали вибудуватись в одну історію, і почати розмовляти одна з одною, а сам автор став на місце куратора. В експозиції є акцент на роки створення робіт – вона розгортається від 2016 до 1995 року. Роботи надали колекціонери та мистецькі інституції.
Про тематику своїх робіт Павло Маков на всіх інтерв’ю повторює: його цікавить те, що відбувається сьогодні. У серії Terni Lapilli (2016), що відкриває виставку, художник хотів поєднати текст, пейзаж міста і абстрактний малюнок. Для цього знадобилась абетка, і стартувала робота з літер О та Х, які стали діяти на площині, як хрестик і нулик. Почалась стратегічна гра.
«Ми повертаємось до реальності. Я живу в місті, котре в 200 км від лінії фронту, і ми це відчуваємо дуже чітко. І від цієї реальності, хоча вона вже три роки існує, я себе не можу відокремити. І тому це – стратегічна воєнна гра. Я відчував, що вона дуже стосується мого життя. І вона проникла в роботи» – пояснює символіку Павло Маков.
Фрагмент Terni Lapilli (2016)
Поряд з реалістичними зображеннями будинків, присутні тут і знаки з офіцерської лінійки, які, за словами художника, перетворюють наше життя на пекло: «Ці знаки втручаються в наше життя, реалістичні будинки можуть бути зрушені цими знаками. Тут є вісім варіантів перемог чорних, і стільки ж варіантів перемог білих. І є два варіанти «нічиєї».
Навіть розглядаючи деталізацію в серії Terni Lapilli (2016), ніби спиною відчувається присутність величезної роботи Paradiso Perduto (2012-2014). За словами Павла Макова, ця робота виникла з відчуття втраченої безпеки, що було зумовлене політично-соціальними змінами в Україні. Але ця тривожність, на думку художника, відчувається і в Європі. На площині Paradiso Perduto розміщені маєтки, збудовані у радянські часи, – дачі. Кожен власник такої ділянки намагається збудувати на ній свій рай; а що за його межами?
Фрагмент Paradiso Perduto (2012-2014)
«Сам процес друку для мене найбільш творчий. Кожна дошка дає 1000-2000 відбитків. Інколи я використовую дошки 15-річної давності. В цій роботі використано приблизно 107 різних дошок. Друк – це такий процес складання речення, потім – складання розповіді про те, що зі мною сталося. Тому що мистецтво – це не виробництво чогось прекрасного. Мистецтво, на мій погляд, – це приватний щоденник. Через це я працюю з папером, працюю з друком. Тому що мовою офорту, гравюри пояснювались всі відкриття і досягнення людства» – описує створення робіт Павло Маков.
Натовп рухається далі за художником через музейний простір і часовий. Зупинка перед роботою «Донроза» (2008-2010). Присвячена Донецьку, вона наповнена різними змістами. Місто заснував валлієць Девід Хьюз, і спершу саме британці працювали на виробництві, а пізніше долучили місцевих жителів. Тому, в певному сенсі, місто може претендувати на традиційну геральдичну емблему Англії – троянду:
«Мені було цікаво зробити такий розарій, що відсилає до Англії. Водночас, Донецьк – це місто мільйона троянд. І так дійсно було, тому що троянди витримують той клімат. А також була метафора: троянди – це кров тих шахтарів, що гинули під землею. Це краплі крові, які виходять на поверхню. Адже праця шахтарів дуже важка і трагічна».
Фрагмент «Донроза» (2008-2010)
За словами художника, спочатку була ідея підписати ботанічні назви цього мільйона троянд. Але в кінцевому результаті позначені тільки дві назви кущів, а все інше – це назви часток головного мозку. Тому що робота не про троянди, не про Англію, не про Донецьк – це робота про менталітет.
Павло Маков говорить швидко, поглядає на годинник – треба якнайшвидше та найповніше розказати про роботи, щоб залишався час для запитань. Перехід з одної зали до іншої дає хвилину перепочинку; глядачі просочуються крізь двері як пісок у клепсидрі.
Навколо – роботи з відбитком пальця. Спочатку «Доля» – досить концептуальна, хоч це і не притаманно, за словами автора, його роботам. План саду як план долі формують відтиски з 18 мідних дошок з відбитками пальців самого художника, а разом вони складаються в збільшений відтиск.
Пізніше Маков розвинув цю ідею: зацікавило, що всі відбитки різні, і їх можна використовувати як план саду. Виникла серія «Відбитки пальців», з якої тут представлені дві роботи – «Сад З.А.» (2015-2016) та La Pineta (2013-2014), що зберігаються в приватних колекціях. В основі – збільшений відбиток пальця людини, яка замовляє роботу. Далі за цим планом Павло Маков «висаджує» свій сад.
Фрагмент La Pineta (2013-2014)
«Як чесний садівник, я питаю, які рослини він би хотів бачити в своєму саду. Такі питання пов’язані для мене з приватною відповідальністю. Який відбиток залишаєш після себе? Який сад лишиться після тебе на землі? Тому що сад – це дуже серйозна річ. Якщо ми за ним не доглядаємо, він через 15-20 років перетворюється на хащі. Якщо над Версалем 400 років не стояли би догори дупою з сапкою, то Версаль був би зараз, як дикі хащі. І так – з будь-яким садом». У планах художника – в майбутньому домовитись зі всіма власниками «Відбитків пальців» про виставку: це буде така своєрідна портретна галерея людей.
Поруч з приватними садами знаходяться і наші спільні сади. Курсуючи між Харковом та Києвом машиною, художник постійно проїжджав блокпости. І ці бетонні блоки, як нові архітектурні елементи, просочилися в роботи – наприклад, «Межа. Великий сквер» (2014-2015). В саду, в якому ми живемо, з’явилися блокпости. Як ми переосмислюємо щось нове, що з’явилось в нашому сьогоденні? Чи змиряємось, чи приймаємо як належне?
Для художника ці роздуми стали співзвучними з фрагментом тексту італійського письменника Італо Кальвіно «Невидимі міста»: «Пекло жиючих, це не те, що настане колись – якщо воно існує, якщо воно є тут, якщо це є пекло, в якому ми живемо повсякденно і яке творимо, перебуваючи разом. Є два способи жити так, аби воно не спричиняло страждань. Перший не важкий для багатьох: прийняти пекло та стати його частиною, поки воно не стане непомітним. Другий – ризикований та потребує сталого напруження: відшукати та вміти розпізнати, хто і що посеред пекла не є пеклом, підтримати це та розповсюдити».
«Ця фраза відкрила для мене, задля чого ще є сенс існувати і щось робити. Це, я вважаю, кожен з нас принаймні може намагатися робити» – резюмує Павло Маков.
Експозиція веде глядачів до втраченого раю. Та спершу – ще один зал для роздумів (і певною мірою, очищення). Тут знаходиться «Башта. Мрія» (2011-2012) – вежа, вибудована з великої кількості відбитків. Сконструйована на простій ідеї: в Харкові є затиснутий в місті величезний ринок «Барабашово», де з контейнерів продають будь-що, від голки до комп’ютерної техніки. Відповідно, мрія підприємця на ринку – збільшити кількість контейнерів. У «Башті. Мрії» 1800 відбитків цих залізних коробок. «І це тільки поверхня, а скільки ж їх ще всередині стоїть. Вони не віддруковані, але вони там є, у великій кількості. І цей великий страшний контейнер, в котрий сам себе поміщаєш – мрія» – описує роботу Павло Маков.
«Башта. Мрія»
В останньому залі глядачі тиснуться навколо роботи «Горо́д. Місце» (2011-2012).
«Це була перша спроба поговорити про втрачений рай. Кожен має свій маєточок під номером, з прізвищами їх власників. Хотілося зробити середньовічну мапу землі, коли вона кругла і пласка, стоїть на слонах або черепахах. Ця така мапа світу, в якому люди живуть на бажаних побудованих своїх світах, а поза ними – нічого нема; водночас, вони є часткою великого світу. І це мікро- і макросвіти, в яких все взаємозалежно. Навколо цієї моделі землі – маленькі бетонні блоки, символи блокпостів. Кожен сам по собі на своєму маєточку, а вони оточені блоками блокпостів, і життя як раніше вже не може відбуватись».
«Горóд. Місце» та «Фонтан виснаження»
Павло Маков зупиняється біля «Фонтану виснаження», що замикає експозицію. Робота, ідея якої виникла ще в 1995 році, інспірувала назву цього ретроспективного проекту. Вперше «Фонтан» експонується в такому масштабі – 21 ряд лійок – і це тішить самого автора:
«Ця робота – це стовідсотковий, досить плаский стейтмент. Мені ця робота цікава тільки в контексті всього іншого, що зроблено мною. «Фонтан виснаження», як дуже кумедна річ, прийшов мені в голову в 95-му році. Ви всі пам’ятаєте ці роки, що дійсно якось так скидалися на виснаження. І я вважав (була така надія), що років через п’ять-десять це буде вже не виснаження. Там має текти вода, вона поділяється на два, потім знов на два. І я вам хочу сказати, що вже на третьому ряді вона не тече, а тільки крапає. Нажаль, цей стейтмент досі присутній в нашому суспільстві; може, тепер навіть більше».
На кільканадцять секунд глядачі завмирають – перед тим, як засипати художника питаннями.
Які Ваші критерії мистецтва?
«Суспільство вирішило: мистецтво буває дороге і дешеве. Ще в 90-х стало зрозуміло, що мистецтво перетворилось на велику фабрику. Але це не означає, що всі митці на цій фабриці працюють. Визначити ціну на мистецтво неможливо. Звісно, людство винаходить способи для визначення матеріальної цінності мистецтва – це офіційні продажі, найбільш відомі аукціони. Але всі ми розуміємо, що це «ярмарок марнославства». Звісно, це не завжди так. Але буває, що людина підпис купляє.
Зараз є близ. 8 млрд. людей. Ви помітили, що мейнстріму немає? В світі немає мейнстріму, постмодерн закінчився, і все. Нічого на його місце не прийшло. І я вважаю, що не прийде – така кількість людей не потребує його. Париж, Нью-Йорк або Шанхай вже ніколи не будуть центрами мистецтва для всього світу. Вони будуть дуже великими, потужними мистецькими осередками, але не будуть єдиним центром для всього світу – занадто багато людей.
Коли я в 90-х роках починав працювати з офортом, мені все казали: ти що, з глузду з’їхав? Зараз все може існувати. Тому критерії дуже розмиті, і навряд чи вони будуть. А якщо будуть, то якимись локальними. Тому що глобалізація стосується не тільки економіки. Вона стосується всього. Але це моя приватна думка, я не критик».
Чи завжди є концептуальне значення того чи іншого елемента в роботах?
«Ні. Погратися теж хочеться. Мистецтво – це просто частка мого життя. І я вам хочу сказати відверто, що якщо я 10% свого життя витрачаю на мистецтво – це добре. Бо все заважає: улюблена жінка заважає, діти заважають ще більше, ніж улюблена жінка, собака заважає, коти заважають, машина, котра ламається, заважає, дах в майстерні тече – заважає. І так все життя. Звісно, якщо ти один – тобі легше. Але це ще питаннячко: якщо ти один, то тоді багато чого не знаєш в своєму житті. Якщо художник всього себе присвячує мистецтву, то про що мистецтво буде? Де життя?
У нас в країні драматичне і складне життя. І ми маємо з цього зиск – бо є про що думати. Чим менше в житті драми і проблем, тим менше приводів з цим працювати».
Виставка триватиме до 14 червня 2017.
25.05.2017