Bandy Sholtes. Фрики Европы или Экспедиция за вином. Х.: Фолио, 2016. 207 с.
Bandy Sholtes. Остров Sziget или Труселя Iggy Попа. К.: Люта справа, 2016. 344 с.
«А хто пише у нас зараз смішно і розумно?» Чую це питання частіше, ніж хотіла би. Бо маю у відповідь мало імен і, здається, ще менше книжок. Одне з імен – ужгородський прозаїк Банди Шолтес. А у списку книжок нині прибуло дві, саме за його авторством: і одна з них здебільшого п(р)ояснює, як і навіщо читати другу. Корисні поради від Банди-оповідача: як подвоїте те, чого насправді не існує, але що чітко можна уявити, і як тут же це подвоєне зруйнувати – ну, і посміятися над тим. Тут, в його прозі, все смішно і розумно; а значить – все всерйоз.
Я сказала про Банди-оповідача не випадково. В романах Шолтеса головний герой – теж Банди: безпосередній розповідач у «Фріках Європи» і «розмножений» на кілька персонажів оповідач в «Острові Сігет». В першому випадку він подається у мандри Європою, у другому – плутано бає про чотирнадцять років, які прожив з відомим угорським рок-фестивалем Сігет.
«Фріки Європи» – напрочуд традиційний за формою, змістом і техніками травелог. Відбулася реальна подорож, по ній залишилися нотатки і щоденники, які стали основою для роману: «Чоп–Будапешт–Женева–Лион–БелльвилльСС–Лион–Женева–Цюрих–Штєфа–Цюрих–Будапешт–Чоп–Ужгород. As for me вполне достаточно». Як на мене, теж. Як і в інших книжках Шолтеса, тут всілякого наголошена автобіографічність. Втім, щодо обох нинішніх романів, краще не питати: «А то все насправді відбулося?», бо не так це питання, як відповідь на нього, сенсу не має.
Марудні листопади так просто не пережити. На щастя є альтернатива, адже «В гуманном цивилизованном обществе не бывает ноябрей. Там уважают права человека». Одного листопаду Андре (так тут Банди інколи звуть, що те саме в принципі) подався на пошуки гуманного без-листопадового суспільства: зголосився збирати виноград десь у Франції. Попрацювати, щось заробити, а разом із тим попити вина досхочу і поїсти сиру, скільки дадуть. Де буває безплатний сир, згадали? Літак, потяг, блаблакар, запізнення на чек-ін у відповідній гастарбайтерській конторі, загульні очікування на привокзальній площі на тимчасового роботодавця, прощання з давніми і новими друзями-авантюристами – і от він уже на плантаціях. І тут треба люто гарувати.
У підсумку: сімнадцять днів, нова куртка для сина, пара кумедних випадків, гола самотність – і жодного, насправді, нового досвіду. Бо ті, кого він стрічає, – старі невдахи, молоді мажори, юні істеричні красуні, зрілі втомлені бабці, центральноєвропейські злодюжки і західноєвропейські алкоголіки, – він уже бачив і раніше. Але ще один гидотний листопад принаймні перебув. Головне – правильно вибрана перспектива: «Когда смотришь на Землю из-за облаков, создается впечатление, что с планетой все хорошо».
Дорогою він читає «Дублінців» Джойса, яких, здається, має намір потроху у «Фріках» переписати. Міський іронічний текст, розмножений на чотири країни (кількість топонімів у романі майже критична). А от де фріки? – Законне питання. Відповіді не маю. Екстраординарних персонажів, обіцяних назвою, тут, по правді, катма. Є, як би то сказати, неоднорідна нормальність дуже-живих людей. Це смішна книжка, бо вона якраз дуже нормальна, над-нормативна – але норму при цьому намагаються описати як відхилення. Якось майже інтуїтивно у розповідях Банди не співпадають його внутрішні і зовнішні досвіди. Тривіальні будні гастарбайтерів – це така собі «реальність загального користування», банальна і загально так само доступна. А от він всередині цього простору – це щось уже настільки «своє», що навіть інтимне.
Він часто згадує протягом цієї подорожі про відчуття самотності, голої самотності. Цим вказівкам не дуже віриш. Аж поки… Більша частина роману – це процес споживання їжі: він щось п’є, їсть і весь час детально описує ті трунки і наїдки. І ближче до фіналу нарешті кидає похапцем ремарку: я люблю їсти на самоті. І от тоді щиро віриш: це книжка про самотність. Коли сам все робиш для того, щоб твій внутрішній «нормальний» світ не збігся із «ненормальним» зовнішнім. Ці два світи – вони важливі для прози Шолтеса. Зрештою, це смішна проза, а сміх потребує повсякчасного подвоєння, кривих дзеркал.
Насамперед, «Фріки», як і «Сігет», є по суті субкультурним романом. Нотатки з життя безтурботних (що?!) сезонних робітників на виноградниках Старої Європи. Завдання: розказати про певне закрите «плем’я», досвід якого широкому загалу малодоступний. Але тут на спротив працює сама природа субкультур: ці «племена» є тимчасовими і ненадійними сполуками випадкових людей. Розібратися з «субкультурою» так, щоб на цьому матеріалі можна було зробити комічний текст – для цього є тільки один спосіб: автор має бути нечутливим і відстороненим. Ніщо так не заважає сміху, як емпатія. Тож автор апріорі мусить бути не таким, як його герої (навіть тоді, коли сам є своїм героєм). Отже, хтось тут фрік – хтось тут норма. Хто є хто, вирішувати нам.
Роман-подорож. Норма тут – це коли ми подорожуємо життям зі швидкістю життя. Це, мені здається, і є головною темою «Фріків». А враз і підказкою до читання «Сігету»: нейтрального ставлення людини до часу не існує, якби ми ту нейтральність не імітували. Занадто-повільна картинка нас насторожує (і це лінійні «Фріки»), занадто-швидка розважає (і це колажний «Сігет»).
Ключ до читання напівфестивального роману (авторське визначення) «Острів Сігет» є в самому тексті: «1. на Острове всё иначе, чем в фильмах и в буднях. 2. эта история чистая правда – как и все остальные. 3. каждый Sziget – это цельная, неразрывная история». Отже, 1) подвоєння реальності; 2) історія, розказана очевидцем/учасником; 3) в яку читач включений так само на правах очевидця/учасника. Трішки суперечлива установка? На те і фестиваль – з його карнавальними «все-навпаки» і «все-можна» прийомами. Ексклюзивний просторово-часовий вимір.
«Сігет» – технічно складний роман. Цікава тут якраз структура (не композиція, саме структура). От хто б мені сказав, що ностальгійно-гумористичний роман про гуляння на музичному фестивалі може бути витриманим формальним мистецтвом?! На позір – безсистемний мікс: чиїсь листи з Будапешту, фестивальні байки з Сігету, щоденникові записи, музична гонзо-критика, якісь куці рефлексії соціально-антропологічного штибу, безумні мініатюрки ala Хармс з Іггі Попом, Міком Джагером, Джимом Моррісоном і Гітлером у головних ролях, а Банди і Марсель – напохваті (вони ті байки про спідню білизну, алкогольні і сексуальні уподобання рок-зірок якраз і травлять). Здавалося би: набір трунків, який споживаєш протягом фестивального дня (вже сьомого-восьмого) – хто там вже буде відслідковувати, що за чим, і звідки взяв; але наступного дня порядок і джерела спожитого доведеться згадати чітко і поетапно, навіть проти власної волі. Структурно «Сігет» – це фестиваль-на-ранок, а «утро на Sziget-е сильно отличается от ночи».
Виникає ефект, схожий до переказування тексту «ланцюжком», від співрозмовника до співрозмовника. Протягом читання в цій мішанині відчайдушно намагаєшся знайти систему (бо так працює читацька свідомість, куди дітися), а система повсякчас змінює свої параметри. При тому, що розповідач і герой залишаються незмінні. Так, зрештою, і треба, щоб розповісти ситуації не просто комічні, а комедійні по суті. (Відповідно до жанру, Шолтес весь час балансує на межі, нечасто, але буває, почуття міри йому зраджує). Як підняти бізнес на туалетному папері. Як так і не потрапити до славетного фестивального басейну. Як відкрити авторську школу з малювання пенісів на пальцях рук. Як напиватися в компанії дощових черв’яків. Як провести добу зв’язаним стрічкою з ліпшим другом – у п’яному стані, ясна річ. Як привезти додому в якості сувеніру розкладний столик наркодилера... Комусь у його житті бракує подібних побрехеньок про бурні пиятики зі знайомцями і незнайомцями?
Та тут сума байок творить майже віртуальний ефект – існування тут і зараз. Герой і автор – одна особа. Ця особа повністю включена в дію, тобто – в ілюзії дії. Перспектива розповіді орієнтована виключно на неї. Речі і люди «оживають» тільки тоді, коли взаємодіють з цим героєм-автором. Знайомі штуки? Кожному, хто хоч раз грався в комп’ютерні іграшки, знайомі… Сама природа комічного містить уявлення про «справжній» світ і якийсь ще, «ігровий». Смішне – там, де ці світи починають один одному суперечити. Сігет за Шолтесом народжується з нічого, буквально з нічого: серед чотирнадцяти фестивальних квитків, котрі після фесту і так ніц не варті – один взагалі підробка. І водночас Острів – це втрачений рай, не менше. А що втрачається, га?
Банди з’являється в «Сігеті» п’ятнадцятирічним. Є в романі ще одним пласт – листи: їх пише з Будапешту юнак, і не отримує відповіді, як про неї не просить. Ці листи не підписані; точніше підписані тільки так: «С.» (і це єдиний момент у романі, котрий «зраджує» його декларованій автобіографічності). Вони, ці епістолії, пронизливі – крок за кроком відокремлюється їхній автор від родини і друзів, від життя, до котрого звик. Ні, він не стає самотнім, він просто дорослішає. А закінчується «Сігет» тим, що розповідачу на черговому фесті доручають приглядати за двома тинейджерами, які тут вперше. Сумнівної якості нянька, я вам скажу. Але не до того це все: якщо ти той, хто приглядає за дітьми – то ти сам уже не є дитиною.
Обидва романи «граються» з часом, уповільнюючи або пришвидшуючи його хід за рахунок спрощеної або ускладненої композиції. І так, і так йдеться про спробу викликати наш сміх: за комічне тут править алогічне насамперед. Стається щось, що статися не мало жодних підстав, і відтак цього не очікував герой (у «Фріках») чи читач (у «Сігеті»). Спектр прийомів власне комічного у Шолтеса неширокий: переважно це «комізм довільних асоціацій» і «розмова двох глухих» – перебій непов’язаних за смислом реплік одне одного в діалозі. От тільки говорить Шолтесів Банди переважно сам із собою, сам себе перериває, сам собі суперечить – і не чує теж сам себе. З погляду логіки – все бездоганно, але це логіка абсурду.
І ми сміємося.
Важливо натомість, що у «Сігеті» і у «Фріках» це докорінно різний сміх за своєю природою. Шолтес «працює» з нашим відчуттям часу, а отже, вдирається у вельми непрості і сакральні області, тож у відповідь отримує і сміх такий самий неоднозначний – архетипний, так би мовити.
Уповільнена дія «Фріків» формується за рахунок точної фіксації часу: скільки годин триває робота на винограднику, о котрій прийде до потрібної станції потяг, що і коли їстиме герой на сніданок. Час розтягується. Те саме відбувається з життям: три тижні цієї експедиції за вином тривають безкінечно (і безрезультативно, до речі). Таке сприйняття часу скероване, щоб відтермінувати щось. Повернення додому – це очевидна відповідь. І певно, неправильна. Точнішою буде: старіння. (Ще точніша: смерть, але то вже перебір, промовчу).
Старість несамовито лякає Банди з «Фріків». Він фіксує – майже іпохондрично – фізичні розлади і втому у тілі: раніше так швидко не стомлювався, у молодших колег так сильно не болить, хвора спина, хвора спина, хвора спина. Він помічає кожного літнього супутника з острахом і тривогою: «Чем взрослее становлюсь, тем, само собой, уменьшается количество людей старше меня. Так устроена жизнь и статистика».
Це стрімке уповільнення часу через послідовний хронологічний опис незначущих подій – це таке фаустівське марення про зупинку прекрасного моменту. Де Фауст – там і Мефістофель, що злою своєю насмішкою ті плани на вічне життя викривляє і руйнує.
Пришвидшена дія часу у «Сігеті» – це робота також саме оповіді. Там, де у «Фріках» – послідовність, у «Сігеті» – мішанина. Де перший фестиваль, де чотирнадцятий – і не зрозуміти, і не треба. Коли розповідачу п'ятнадцять, коли вісімнадцять – всі чітко і послідовно: перше кохання, перший секс, перше бухло, перша «своя» музика. А потім перший фестиваль; тут ще все ясно: 1993 рік – і понеслося (теж буквально). Пряма (часова) логіка більше просто не працює: «Вот она – бесшабашная молодость, всё нипочём, всё мимолётом».
Є тут прекрасний «контрольний вистріл». Всередині безумного роману про Сігет виринає прицільно нудний і по годинах розписаний журнал: герой їде в якийсь український санаторій. Унормоване санаторне життя протиставлене карнавальному хаосу. Якщо Сігет – втрачений рай, котрий можна на мить (на тиждень щороку, якщо чесно) повернути, то санаторій тут порівнюється з безкінечністю чистилища; не випадково. Цей загальмований момент у пришвидшеному романі нам на останнє і вказує.
Швидше рухаємося до чого?.. Так, йдеться знову про старіння. (І так, знову про смерть – про яку я не говорю). Те, що нас лякає, у процесі свого наближення вимагає захисту. Ми сміємося над жахливим і над собою переляканими – і це найкраща оборона.
Знали б ви, як же мені не хочеться закінчувати розмову про два комедійні романи твердженням, що вони – про страх смерті (про що я і не говорю, як бачите). Але хіба найсмішніші з книжок написані не саме про це?
27.10.2016