Штабс-капітан Лаптев.

Спомин з часу наїзду.

Штабс-капітан Лаптев, комендант міста С., належав мабуть до людий менше відважних, а вже таки певно був свідомий того, що населеня міста, в котрім був комендантом, заливу Галичини не вважає зoвсїм за "освободительную войну". Будинок, в котрім він мешкав, берегла сторожа з дванадцяти до шіснайцяти рядовиків та двох підофіцирів.

Саме північ була, як чотирех солдатів привело мене в "помѣщенье" того команда. Отець міста, видно, не спав ще, або що-йно думав укладатись до сну, бо не минуло і пять хвиль, а він, на пів тільки одягнений, впав з великим розмахом до салї, до котрої мене ввели.

В першій хвилї думав я, що маю перед собою чоловіка духово хopoгo. Він, перед котрим всї солдати стояли "смирно", в сорочцї бігав навкруги мене, хватив мене за рамена, заглядав в очи і знов відскакував та придивляв ся менї з віддалї, а при тім реготав ся, реготав ся...

Тривало се добрих пять хвиль. Через той час я не відозвав ся нї одним словечком; тільки глядїв на него. Коли він втихомирив ся трохи, я зробив міну як міг тільки байдужну, і поспитав його, чи можу відразу фірою, котрою мене привезли, вертати домів, чи може буду мусїти чекати на волю аж... до рана. Заміт мій, здавалось, збив його зовсїм в пентелику. Він видав ся менї в тій хвилї ще більш загадочним. Став глядіїти менї уперто в лице, дотикав щораз то частїйше мене руками, потім взяв мене за шию і мало що не горнув мене до себе. Вкінци і словами почав пестити, а заразом і жалувати:

— Такий лєґінь! Гарний лєґінь! От шкода, єй Богу, шкода!...

Він став говорити майже чисто по українськи. Житє галицьких Українцїв не було йому чуже. Він знав і про "Сокіл" і "Сїч" та Сїчових Стрільцїв...

Година була пізна, а він не відходив. Говорив зі мною яку годину. Коли пригадав я йому, що в мене нема зовсїм охоти спати на долівцї та що волїв би відійти домів, відповів, що мусить мене задержати, а потім і на суд полевий віддати. Рівночасно уважав той чоловік чомусь за потрібне, оправдатись зі свого вчинку передімною. Він пригадував менї, що є старші від него, перед котрими він відповідати мусить за свої дїла, впевняв мене, що він, мовляв, хочби й хотїв, то без дозволу инших на волю пустити мене не може. Слова його, правда, не трафляли менї зовсїм до переконаня та факт, що той чоловік звиняєть ся передімною з того, що робить, давав менї дещо до думаня.

В домі, в котрім мешкав командант, оставав я через днїв пять. Кілька разів денно заходив сей чоловік до мене, усміхав ся все ввічливо, запитував, чи я не голоден, сам сходив до моїх родичів, забирав від них все, що принесли для мене, і передавав менї власноручно. Розмовляючи зі мною, він клав свою руху на рамена та усміхав ся так мило, що сама сторожа не могла надивуватись.

І цїкаве. Той сам чоловік відкинув потім як комендант міста пропозицію полковника, щоб пустити мене на волю. Сторожа вже відступала, а він спротивив ся сьому і виставив мене на стільки злиднів.

Чим більше думаю тепер про того чоловіка, тим більше набираю переконаня, що несправедливо прозвав я його свого часу фалшивим. Хоч він винен тому, що я так много терпів, хоч мав я може причину його ненавидїти, я полюбив його ранше, нїж зненавидів. І він, здавалось менї, відносив ся до мене инакше, нїж до инших. Стріча з Українцем, розмова з ним, здавалось, будила в нїм щось, про що він давнїйше старав ся може не думати. Очі світились йому тодї дивним блеском, глядїли в даль, шукаючи за чимсь далеким, згубленим... Стоїть часом хвилинку непорушно, губи при тім йому відхиляють ся, а на них грає легенький усміх... Та се коротко тривало. По хвилї явились зморшки на його чолї, він пригадував собі, що він післанець обрусителїв.

Він полюбив мене, а обійшов ся зі мною так жорстоко. Вистарчало, щоби головою кивнув тільки на знак згоди, а я був би вільний. Зробив инакше. Чому? Може й він сам сього не знає.

Самбір, 17 жовтня 1916.

[Дїло]