(Із циклю "Порвані струни").
— Пеля!.. Таке імя носила вона, його перша любка. Хто вгадає, які чари мало для нього то слово! Він обожав її. Вона була доповненнєм його істоти, гармонією його ідеалів. Він лелїяв її в своїх мріях, він любив її над усе в світї. Молодий фантаст...
Але в серединї своєї душі мав він ще иншу любку. Він не знав її ще покищо... Чув тільки присутність чогось, що мало на нього могутнїй вплив. Чув на собі якусь могутню, хоч і нїжну руку. Вона, та його богиня, помагала йому любити живу любку — Пелю... Додавала йому чарів і краси до його любовних почувань. Та він був ще несвідомий того дару й вищої помочи... Зарозумілий.
Стало ся раз, що любка його зрадила.
Так! Його обожана Пеля обманула його: віддала ся иншому.
Та-ж се таке звичайне... — говорили йому.
А все-таки він попав у розпуку. Бив об стїну головою й ридав як дитина. Тужив, смертельно тужив.
— Сину, Бог з тобою; ти смерть собі заподїєш!
— Нема менї життя, мамо!
Так було кілька днїв. А потім почув він у собі наглу зміну.
Розпучливий жаль змінив ся на тиху тугу. Якась благородна невидима рука обтерла його гарячі сльози. Вiн успокоїв ся...
Щойно тепер відчув присутність богинї в повній її красї й вартости. Почув ся супроти неї до обовязку безмірної вдячности. Робив собі важкі докори.
Як міг він любити зрадливу, людську істоту, а занедбувати справдїшню красу?... Він полюбив її й відтодї не міг уже нїкого полюбити.
Та щоб коли небудь не піддати ся покусї й не стрінути ся з пустим докором, що ось то він має любку без імени, він назвав її Пелею... Ту — другу.
І почали ся любовні розмови.
— Я надїлю тебе силою духа. У твоїй душі засїю дорогоцїнні перли і світ буде тобі завидувати...
— Я звеличу тебе перед усїми. Покладу тебе вище всїх богів у своїх мріях, моя музо!...
Так вони розмовляли... Вранцї, як сходило сонце, ввечері, як купали ся зорі в синїй млї, нічю під покровом місячного світла. У хвилї зневіри й життєвих невдач для нього була захистом її опіка. І знаходив розраду... Його душа підіймала ся з падолу смутку, горіла соняшними проміннями. З її середини сипали ся дорогі перли. Перли забуття й упоєння...
Вони дїяли цїлющо на душі безнадїйних. До нього приходило багато по пораду й розраду. А він радив ся своєї богинї... Вона ладила лїки, — він поздоровляв недужі душі.
Та нераз бачив він, як невдячні люде глузували з нього та його богинї. В такі хвилї сидїв він непорушно й глядів у безмірну далечінь. Шукав мети своєї любови, відповіди свому горю — в любки...
— Прости, прости їм... шептала богиня.
— Яка вона добра! — думав він. Яка вона добра...
— Ти божеволїєш!.. — говорила мати.
— Нї, мамо, я гадкую...
Тряпляли ся днї, в яких вона не приходила до нього. Тодї опускали його сили. Він заплющував очі та йшов на стрічу розпуцї.
— Ти хорий, сину!
— Нї, мамо, я сумую...
Та се трапляло ся дуже рідко.
_ _ _ _ _ _ _ _ _
Раз напав на край напасний ворог.
Усї пішли боронити святого рідного краю. Та й він з своєю богинею... Вона помагала йому перебути перші небезпеки.
Одначе по першій битві опустила його. І не вертала!
Се було тaк. Він стрінув ся з ворогом в однім з крівавих наступів. По довгім змаганню повалив противника на землю й відібрав оружє.
— Даруй життє! Вдома в мене жінка й дїти... казав ворог.
— Нї! Ти мій неприятель! закликав він і пробив противника.
Відтодї не приходила вона до нього.
По тяжких битвах, лягаючи спочати, він мріяв про неї. Чому вона не приходить? Таж він герой!... Не мав відповіди.
В однім селї, яким переходили, був похорон. Умерла молода дївчина.
— Що за одна? — допитував фантаст.
— Тому рік прийшла до села й найняла ся у війта на службу.
— Було oстaннє цїлування... Він доглянув її.
— Вoнa! Його давня Пеля! Боже милий! Хотів заплакати...
— Нї! Зрадниця! Стерво!..
Переміг себе. Та й грудки землї не кинув...
Ішов за ворогом. Далї й далї... А богиня не приходила.
Ранений дістав ся до шпиталю.
Цїлими днями лежав горілиць на ліжку та мріяв.
Невидима скорбота, як відьма, давила його серце.
А її не було. Він попадає у божевіллє.
Вийшов на прохід. Дорогою йшов віддїл полонених його ворогів... Щож? Добродушні твари, майже дитинячі, наївні очі. Благальним поглядом глядїли вони на прохожих. Непевні, що їх жде...
Один ледви тягнув ноги за собою й просив води.
— Води, води — пан, пожалуста...
У серцї фантаста задріжала віддавна нечута струна.
Він підбіг і дав полоненому велике яблоко.
***
Того вечера, як він лежав сливе в отупінню, вона прийшла до нього. Так! його богиня... Пеля.
Вернув давнїй спокій і тиха роскіш.
— Каю ся перед тобою, моя богине. Зрозумів я суть моїх провин... Звеличу імя твоє і закон твоєї любви поставлю над усїми законами. І стану речником любови, пророком милосердя...
Так він молив ся і йшов на стрічу вимріяним ідеалам.
[Вістник Союза визволення України]
24.10.1916