Від Стрипи до Золотої Липи.

Переживаня від 10—12 серпня 1916.

 

Як тяжко, як прикро відступати назад рідну землю ворогови! Землю, яку в кождій пяди окупило ся рідною, молодою кровю. Лишати села, місточка на ласку наїздника. Ті села і місточка, які через рік вже були наші... Лишати ті ниви розлогі, ті степи широкі. Покрили ся степи на наших очах шепітливою травою, прибрали ся ниви хвилястим збіжем. Тепер кидаємо їх.

 

Hepаз переходили ми через них і не звертали уваги на те все. От трава, як трава; от збіже, як збіже. Та які видали ся вони нам дорогі при пращаню. Здавало ся, все хилило ся від суму — степи і ниви, і дерева і хати...

 

Була ясна, преясна серпнева ніч, як ми пращали береги Стрипи. Місяць сріблив заспаний степ, самоцвітами блестїв у тихій ріці, ясним промінєм пестив похилені збіжа. Тихо-тихесенько довкола. Вітер, той свавільний подільський вітер, причаїв ся десь у закутку, мов чекав на щось невиданого, цїкавого. А може він збагнув наші душі і не хотїв додавати нам суму?!

 

В 9½ год. вечером був назначений відмарш полку. Полк мав зібрати ся коло моста за селом і тодї рушити разом. На позиціях оставали лиш дві полеві сторожі (одна з хор. Матчаком, друга з підх. Лопадчаком), які мали через ніч маркувати обсаду і що-йно рано подати ся в зад.

 

Тихо без гамору сходили сотнї за сотнями з позицій, як тїни... Похнюплені, придавлені тягаром суму.

 

Нї співів не чути, нї жартів, як бувало нераз у походї. Хлопцї навіть шепотом розмовляють... Мов ховають когось дорогого.

 

Довгим гусаком ідуть вючні конї віддїлу скорострілів. Несуть на собі те найстрашнїйше оружє сучасної війни. Порозкладане на части — видаєть ся таким безпомічним... По боках обслуга скорострілів. Самі вибрані — самі старі стрільцї, що перебули школу карпатської кампанїї. Попереду командант хор. Черник.

 

Все зійшло ся на означенім місцї. Полковник дає приказ рушати.

 

Рушили...

 

Сотня за сотнею, курінь за курінем. Полк розтягається ся гадиною на широкім гостинцї. В мерехтливім світлї місяця люди зливають ся з полем, з дорогою. Перших рядів не видно вже.

 

Тільки кріси цокають заєдно до полевих фляшок і гуде тупіт тисяч ніг.

 

Переходимо перше село. Хоч пізна година, нарід не спить. Старцї, жінки, дїти посходили ся на вулицях у гуртки і плачуть. Минаємо останних.

 

— Панове, не покидайте нас самих! Беріть зі собою! Кому ви нас лишаєте? — нї то просить, нї то жалуєть ся якась заплакана жінка.

 

Хлопцї мовчать понуро.

 

Як же радо остали ся би, або й забрали би усїх геть звідсїля. Та куди подіти потім голодні родини?

 

На бараки?!

 

Так вже нехай лишають ся стерегти останків майна.

 

 

Входимо в друге село. Тут стрільцї перебули минулої осенї кілька днїв на відпочинку. Тут стояв цїлу зиму стрілецький обоз. Люди зжили ся з нами. Неодної пільги зазнали від обозного сотника Стронського.

 

На майданї бережуть села чотири стрілецькі могили, між ними могила підхор. Берегуляка. Лишаємо їх селу, як дорогу памятку. Нехай сї зимні гроби будуть пригадками минулого.

 

В селї хто жив, виляг на вулицї. В останне попращати своїх.

 

Знов подібні образи, як у попереднім селї. Тільки тут люди ще більше розжалоблені. Там пращали "наше війско", тут пращають Стрільцїв.

 

Стрільцї мають тут богато знайомих. То один, то другий пристає на хвилину коло котрого гуртка. Якійсь білявий стрільчик пращаєть ся з дївчиною:

 

— Будь здорова, Маріє!... Цить, не плач!... не жури ся — ми вернем ще... А може Бог дасть кінець — я прийду.

 

— А я не прийдеш! — ридає дївчина. — Тебе забють, або забудеш. А менї яке житє під Москалем! — і сльози ще дужче котять ся в діл.

 

(Конець буде.)

 

[Дїло, 22.10.1916]

 

(Конець.)

 

А місяць світить, усміхаєть ся зі синього неба. Кидає срібні латки на зелений стрілецький кафтан і на червону дївочу хустину, перлить чисті, рясні сльози.

 

— Порядок! Не виходити з рядів! — накликає старшина.

 

Ідуть далї.

 

Коби скорше на чисте поле, бо жаль каменем придавив груди, що й кроку зробити не можна.

 

Минають останні хати. Найприкрійше перейшло. Тепер прийдуть самі незнані села. Лекше буде, хоч їх жаль.

 

Перед нами вигинаста широка дорога. Довкола лани й лани. Тільки ген на передї мріє купка дерев.

 

Дорога стугонить під ногами. Понад голови знїмаєть ся курява пороху. Крок за кроком наступає якось тяжко, мов проти волї. Чуєш, що кожда пять землї, що лишаєть ся по заду, прибільшує успіхи ворога.

 

Обертаю ся поза себе.

 

Далеко-далеко на обрію ледви мріють береги Стрипи. Шукаю за нашими позиціями. Онтам, де купка високих топіль.

 

В тій хвилї вилїітає зза них жайворонком ясна ракета. То полеві сторожі, одинокі, що лишили ся ще по тім боцї, сторожать ще на становищах.

 

Відраднїйше робить ся на серци. Таки ще хтось є там, де недавно ми всї були, таки ще ворог не радїє здобутком. Та разом із радістю втискаєть ся і страх за долю тої горстки товаришів. Ануж Москалї дізнають ся перед часом про відворот, кинуть ся на полеві сторожі і вибють або полонять їх?!... Жаль було б добрих, сміливих другів.

 

Зближав ся ранок. Край неба палав уже загравою сходячого сонця, як від Стрипи підняв ся в гору пожар.

 

Незадовго за тим бухнув у гору величезний стовп огня. То вилетїв міст на Стрипі. Висаджували його теж наші піонїри з підх. Никифоруком на чолї.

 

Значить, по тій боцї ріки вже не було наших.

 

Перед нами виринуло село. Закутане в ранню мраку, вже давно збудило ся зі сну. Повне гамору і галасу. Тисячі фір переїздять через нього. Стадо коров наповняє ревом околицю. Жінки, дїти, старцї женуть їх, куди — нїхто не знає. Від далекої дороги покровавлені ноги, від невиспаних ночий підпухлі очи. Ідуть світами за своїми останками майна.

 

Їх села вже заняті ворогом, а нї, то в найблизшій хвилї будуть заняті.

 

Якась старенька бабуся жене троє телят, завертає з трудом, уважає, щоб часом самохід на них не потовз ся. А їx така сила крутить ся по дорогах!

 

— Бабусю — питаю — куди ви то женете?

 

— Гей, або я знаю де. Кажуть гнати, тай вже!

 

— А чомуж ви старі мусите бити ногами?

 

— Комуж було гнати: донька слаба, лишила ся дома. Зять на війнї. Може й забитий, бо вже від зими чутки не подає про себе. А я от з найстаршим внуком жену товар. Було пятеро штук. Але дві корови десь побігли наперед, а я вже не маю сили за ними шукати. А внук ще малий — ту показала рукою на синьоокого, обідраного хлопчину, що плутав ся коло неї.

 

Йдем дальше. Дорога злегка здіймаєть ся в гору. Затїнена дубовими лїсами хоронить від серпневої спеки. З гори видно розкішне велике село. То наша цїль. Тут буде позиція.

 

Під горбом блестить до сонця висока церква. Коло церкви на лїво серед саду приходство, далї хати рядом попри широку вулицю. В селї всї будинки понаправлювані по торічних ушкодженях. Дивно все те вдаряє в очи.

 

На місци довідуємо ся від людий, що тут через 9 місяцїв стояли Прусаки. Що їх командант за той час не брав нї одної підводи від людий, але казав обробляти поля. Люди так зжили ся з чужинцями, що при пращаню одні і другі плакали.

 

Полк спочиває в селї. На приходстві в садї гурток офіцирів весело гуторить з пятьма тутешними і нетутешними членами гарного пола. Кождий докидає своє слово. Цїлий рік просидїли вони в опущенім селї. Видїли день у день лиш ті самі обличя, ті самі окопи чи хати. Тепер хочуть бодай на хвилю забути дїйсність, перенести ся два роки взад. І справдї серед щирої, невимушеної розмови забуває ся про тепер. Гурток чим раз то більшає.

 

Розмова тягнеть ся аж під вечір. Та приходить приказ: "Занимати позиції". Все розходить ся до своїх сотень і чет.

 

Село того вечеря евакуують і садок коло приходства опущений жде на ґранати.

 

В полї, 18. VIII. 1916.

 

[Дїло, 25.10.1916]

25.10.1916