Музику скрипкового концерту Станислава Людкевича я зовсім нещодавно почув уперше. Із лише часткового (без першої частини цієї, вочевидь, тричастинної композиції) і досить давнього (на жаль, ніяк не задовільної технічної якості) запису в мережі, на який звернув мою увагу Іван Остапович...
Із того часу я пробував відшукати повний запис концерту, але безуспішно. Отож, звучання першої частини залишається для мене загадкою. В усіх інших записах, які вдалося знайти, виконавці пропонують слухачам тільки другу повільну частину концерту...
В результаті, увесь цей процес викликав у мене досить багато вражень, а ще більше думок і запитань. Щодо вражень, то цей раніше мені невідомий твір не став для мене аж таким відкриттям і не зачарував мене такою мірою, як почутий вперше кілька років тому заворожливий скрипковий концерт Віктора Косенка. Проте музика Людкевича не лише не розчарувала, а навпаки позитивно вразила своєю, як на мене, вмілою, солідною професійністю. Якщо навіть в цьому концерті нема віртуозної легкості Косенкового генія, це, тим не менш, цікава, пишно мелодійна та вправно складена композиція, яка під рукою скрипаля-віртуоза і в супроводі якісного оркестру мала би зазвучати дуже ефектовно.
Причому оба згадані скрипкові концерти – і Косенка, й Людкевича, – це приклади того, здавалося б, невблаганно запізненого на десятиліття музичного романтизму, якого, силою різних обставин, українські композитори належно не розвинули в ХІХ ст. А втім, хіба сам факт анахроністичної появи цих композицій в часових координатах розвитку европейської музики автоматично робить їх вторинними або не вартими особливої уваги?..
Це було одне із перших питань-сумнівів, які виринули в час слухання того старого запису. Моя особиста відповідь не забарилася: таки, ні! Ця музика варта уваги. А вже точно вона не може бути «зайвою» або марґінальною в контексті нашої національної традиції, – як для композиторів і виконавців, так і для подібних до мене українських слухачів, які хочуть вважати себе бодай рудиментарно ознайомленими з рідною класичною музикою. Адже, як показав досвід історії, без пройдення і завершення романтичного етапу (такого, зрештою, епохально важливого в еволюції світової музики), без реального втілення і пережиття цієї специфічної традиції – подальший нормальний розвиток української музики (й музичної культури слухачів також) був, напевне таки, неможливим.
Це останнє твердження може здатися декому дискусійним. Мовляв, хіба не можна було б пережити-«перетравити» романтичний етап на архитворах світових класиків: від пізнього Бетховена, крізь близьких сусідів на зразок Шопена і вже майже зовсім свого, українця по крові (й не лише по крові), Петра Чайковського, до неоромантиків початку ХХ ст? Тобто, «ставши на рамена» загальноевропейської традиції, невже не можна було одразу рухатися далі?.. Виявляється, що таки, ні, неможливо було. Не беручись тут за ширше обговорення цієї доволі складної теми, звернуся до авторитету одного з провідних наших знавців теорії музики та й класика українського музичного аванґарду Леоніда Грабовського.
В дуже цікавій статті «Борис Лятошинський як симфоніст-романтик (дискусійні думки)» Грабовський обговорює тему «запізнілого українського музичного романтизму» та влучно констатує практичну неможливість – «як свідчить історія» – «надолужити й ліквідувати історичне відставання засобом ... «великого стрибка», тобто, приміром, від українського бароко скочити відразу у сучасність». Він демонструє, що навіть один з найпослідовніших новаторів і модерністів в українській музиці свого покоління, Борис Лятошинський, якого радянські наглядачі над культурою послідовно таврували як «формаліста», навіть він попри деякі, інколи доволі радикальні новації (складну акордику або ж різько дисонансні сполучення), усе-таки «лишився романтиком за вдачею й музичною естетикою до кінця свого життя».
Причому, справа тут ніяк не тільки у важких історичних обставинах, в яких довелося жити Лятошинському і його сучасникам в УРСР, не лише в неймовірному ідеологічному тиску влади, який, мов лещатами, затискав-обмежував творчу свободу композитора й намагався примусити його примітивізувати його музичну мову. Ідеться про саму динаміку розвитку національної культури, ключово важливим аспектом якої (як пише Грабовський, інтимно знаючи цей процес ізсередини, зі своєї творчої еволюції) є те, що «кожна наступна стадія, кожен новий стиль доби, хоч і борюкається, свариться з попередником, заперечує його ідеї, але в істоті ніяк не може обійтися без його мистецьких набутків».
Тому Лятошинський, як композитор яскраво й принципово національний, український, не міг був обійтися без «зведення рахунків» та творчої дискусії із українським романтизмом, а зокрема із усім тим, що створив, закладаючи основи нашої модерної класичної музики, Микола Лисенко. А, може, ще більше із тим, чого Лисенко не встиг чи не зумів створити... А не зміг він, силою обставин та й нормальних людських обмежень, дуже багато, зокрема в сфері інструментальної музики, а вже особливо музики симфонічної, сам таки ніколи не ставши майстром оркестрації. Тому український романтичний симфонізм (та й інші жанри інструментальної музики) довелося творити уже його послідовникам у ХХ столітті, й чи не в першу чергу Лятошинському...
А яскравим свідченням того, що подібний процес «зведення рахунків з романтизмом» ніяк не оминув (бо не міг оминути) теж західноукраїнських композиторів (дарма, що до 1939 р. вони творили без соцреалістичного диктату), є музика не тільки консервативного за своєю вдачею Людкевича, а й більш схильних до новаторських музичних течій композиторів на зразок хочби Василя Барвінського (який першим у нашій музиці написав імпресіоністичні композиції) або, із молодших, Миколи Колесси. Вони теж не змогли здійснити «великого стрибка одразу в сучасність». А ще менше були спроможні це зробити українські слухачі й меломани. Отож, бодай уже тому, як на мене, нібито стилістично запізнілі «романтичні» твори на зразок скрипкових концертів Косенка або Людкевича не були тоді, та й не є зараз «зайвими» або вторинними в еволюції української музичної культури. А радше навпаки — мають своє вагоме місце в критично важливому процесі культурного самоусвідомлення та самовизначення українців як модерної нації із власною самобутньою культурою.
Якщо повернутися до скрипкового концерту Людкевича, то іншим питанням, яке спало на думку під час слухання того фраґментарного запису, було: а яке ж місце цей твір займає в еволюції того жанру в нашій музиці? Й, напруживши пам’ять (навмисне не заглядаючи до книжок чи інтернету), я спробував пригадати знакові українські сприпкові концерти ХІХ і раннього ХХ ст. Пригадав гарний концерт Сергія Борткевича із ранніх 1920-х. А проте цей недооцінений композитор досі органічно не вписаний в нашій колективній свідомості в канон саме української музики. Адже, його щойно недавно почали серйозно пропагувати в цьому контексті чи то диригент Микола Сукач в Чернігові, чи піаніст Павло Ґінтов у Нью-Йорку... Звісно, я пригадав скрипковий концерт Косенка з 1930-х... А далі?.. Далі на черзі, здається, уже той таки концерт Людкевича із 1945 р...
Невже це все?! Чи не забуваю я, бува, інших важливих скрипкових концертів того часу?.. Та навіть якщо і забув щось, усе одно цей маловідомий концерт для скрипки з оркестром Станислава Людкевича буде однією з найраніших (тому й важливих в історії формування нашої музики) українсьих композицій цього жанру, написаних до того, як представники українських шістдесятників (хочби Мирослав Скорик і Євген Станкович) створили зразки скрипкових концертів уже світового рівня.
І це усвідомлення автоматично породило дальші питання... А чому ж запис неповний, без першої частини? Це технічна проблема, а чи не збереглася повністю партитура? (Узагалі, позаяк значна частина творів Людкевича досі не видана і зберігається в рукописах, що із його спадщини таки пропало?..) А вже зі сфери вічних наших риторичних запитань: як це можливо, що такий віховий в історії нашої музики концерт канонізованого класика досі порядно не записаний? Чому він належно не поширений, відповідно не досліджений?..
Або ж питання історичної перспективи: яким усе-таки був реалний вплив цього концерту на еволюцію жанру? Скажім, чи чули його згадані Скорик і Станкович? Чи вплинув він на їхнє відчуття-розуміння цієї музичної форми? Й чи випадково це, що на життя обох цих провідних майстрів скрипкового концерту мав значний вплив саме Людкевич-педагог?..
Або ще інший вимір історичного контексту (що міг би зацікавити не лише меломанів): наскільки цей твір, написаний 1945 р., після «визволення» Галичини армією «батька всіх народів», наскільки його композиція і дух віддзеркалюють ставлення Людкевича (а, може, загальніше: галицької інтелігенції?) до нового часу й нової влади? Чи мелодійна, бадьора, програмно вкорінена в український фольклор, третя частина концерту відбиває, приміром, автентичні почуття полегші й радості від закінчення воєнного лихоліття, оту описану багатьма европейськими мемуаристами евфорію перших повоєнних місяців? Чи виражає вона щиру надію на кращі часи? Чи це лише тактична спроба компромісу з новою владою і соцреалізмом?.. А, може, навпаки – це намагання Людкевича немовби не звертати уваги на коло мінливої фортуни, а стоїчно писати музику в тому самому дусі, в якому він писав її до війни?.. Тощо, тощо... Подібних питань, без очевидних відповідей, виникає ціла маса, дарма, що, здавалося б, вони вже давно повинні бути досліджені і проговорені, бо йдеться, як я вже казав, про канонізованого класика, твори якого ніколи не попали під заборони. Що ж говорити про творчість менш відомих, «крамольних», забутих композиторів?..
Зрештою, аналогічний комплекс питань, сумнівів і здогадів можна б снувати і щодо інших (часто теж маловідомих або й невідомих) творів Людкевича. Та й щодо особистої еволюції його як композитора; і щодо розвитку як людини та громадянина на тлі бурхливої історії (місцевої галицької, загальноукраїнської, европейської), свідком та учасником якої він був упродовж свого столітнього життєвого шляху...
Я переконаний, що цьогорічний Людкевич Фест принесе відповіді бодай на деякі з оцих запитань. Зрештою, уже сам факт його задуму став причиною виникнення (надіюся, що не лише в мене) тих питань і роздумів, які спонукають до кращого (само)усвідомлення нашої культури. А ще важливіше: Фест поверне до Львова живе звучання музики Людкевича, а тоді (сподіваюся!) поширить якісні її звукозаписи. Уже все це – дуже великий позитив!
Та мені ще хочеться вірити, що це тільки початок. Що в майбутньому регулярно матимуть місце аналогічні заходи, які поступово винесуть на світло дня музику різних композиторів – чи галичан (хоч би згаданого Василя Барвінського), чи творців з інших регіонів України. Мені особисто вельми хотілося б почути твори забутого Павла Сениці, який, імовірно, був першим представником дозрілого українського симфонізму... У всякому разі, уже цього року Людкевич Фест робить похвали гідний крок у тому напрямі...
02.09.2017