Львів давно заслужив собі статус культурної столиці і тепер, з кожним новим концертно-театральним сезоном (а також різноманітним і з все більш насиченим «міжсезонням»), підтверджує його. Маю звичку заздалегідь обирати «щось» цікаве для себе, і переглядаючи пропозиції Львівської філармонії, раптом зловила себе на думці: не так вже багато програм концертів пропонують слухачам не те щоб нові, а просто інші прізвища. Часом твори, які вже є визнаними перлинами світової класики, для нашої аудиторії стають культурним відкриттям. А молоді композитори мають не так вже багато можливостей почути свої твори з концертної естради поза рамками мистецьких проектів, де презентують сучасну музику.
11 вересня буде якраз «Вечір прем’єр»: ми врешті почуємо «Павану на смерть інфанти» французького імпресіоніста Моріса Равеля, симфонічну поему «Одвічні пісні» польського романтика Мєчислава Карловича, та Другу симфонію «Із відхлані Кораблетрощі» для шести голосів і симфонічного оркестру (2014) молодого українського композитора. Саме про майбутній концерт та свою творчість мені і розповів композитор та ініціатор концерту Іван Пахота.
– Розкажи, як розпочалося твоє зацікавлення музикою, і як врешті ти потрапив до Львова?
– Скажімо, так переплелись життєві стежки. Я народився в Лохвиці, що на Полтавщині. В музичну школу мене ніхто не відводив – туди я пішов сам, і одразу обрав фортепіано. Коли мені було 8 років, сестра вирішила забрати мене до Харкова. Там у мене з’явилася можливість професійно навчатися музики – в Харківській школі-десятирічці. Тоді я грав на фортепіано гірше, ніж треба було, тому в клас спеціального фортепіано мене не взяли. Мене зарахували на відділ хорового диригування. Потім я почав паралельно вчитися ще на теорії музики, бо хотів професійно займатися композицією. Після закінчення школи , в 2005 р. я вирішив переїхати до Львова. Тут я став студентом ЛНМА ім.. М.Лисенка. В 2013 р. виграв Стипендію міністра культури Польщі GAUDE POLONIA, і поїхав на півроку в Катовіце. Після знайомства зі своїм майбутнім «шефом» Еугеніушом Кнапіком, я зрозумів, що він саме та людина, в якої можна навчитися дуже багато. Згодом Кнапік запропонував мені зробити докторат під його керівництвом. Рік тому я повернувся в Україну, де продовжую розпочату роботу.
Довідка Збруч: Еугеніуш Кнапік (Eugeniusz Knapik, 9 липня 1951 р.) – сучасний польський композитор і піаніст, ректор та керівник Студії комп’ютерної та електронної музики Академії музики імені Шимановського в м. Катовіце, кавалер Ордену Відродження Польщі (2005 р.). Серед зацікавлень митця – сучасна музика. Як піаніст здійснив польську прем’єру циклу О. Мессіана «Двадцять поглядів на немовля Ісуса».
– Хто з композиторів для тебе є взірцем? Мені не йдеться про наслідування стилю, а швидше про приклад композиторства як стилю життя.
– Для мене важливими композиторами є передовсім, Кароль Шимановський (дуже люблю його музику, це «музика для душі»), Моріс Равель (люблю в ньому все: і спосіб розвитку форм, і особливості оркестрового мислення, і його стиль життя і музики, і професійний підхід до будь-якої справи). Схожим (як творча особистість, не як композитор) хотів би бути до Олів’є Мессіана – він для мене є взірцем у всіх своїх іпостасях, і на його творчість насправді багато опираюся. Ще один важливий для мене композитор – Генрик Миколай Гурецкі, польський композитор, якого я вважаю номером один в польській музиці. Маю велике щастя робити докторат у абсольвента цих двох музикантів (Мессіана і Гурецького) – Еугеніуша Кнапіка.
– Ти мав можливість добре ознайомитися з музичною культурою Польщі. Чи моніториш для себе події музичного життя та вектори розвитку сучасної української композиторської школи? Чи є серед молодих композиторів ті, творчість яких не залишила байдужим?
– Так, звичайно. Але перш, ніж говорити про сучасників, хочу висловити захоплення творчістю Бориса Лятошинського. Маю надію, що невдовзі музичний соціум України зможе поставити цю постать на належний п’єдестал не тільки в науковому аспекті, а й практично: його музика буде частиною постійного репертуару провідних оркестрів, врешті з’являться якісні записи. Наразі, і мені неймовірно прикро, Лятошинський залишається змаргіналізованим композитором.
А з молодих цікавих є досить багато, наприклад, Олексій Шмурак чи Любава Сидоренко. Музика Любави мені дуже імпонує; я не маю наміру запозичувати щось у неї, але мені близька естетика її творів.
– У процесі музичного розвитку сформувалися чимало музичних форм чи жанрів, а отже, сучасні композитори мають солідний вибір. Часто композитори, під впливами певних обставин чи в силу особливостей власного мислення, надають перевагу одним і майже повністю ігнорують інші жанри. Чи ти вже знайшов «свої» жанри?
– Чесно кажучи, завжди ненавидів вокальну і хорову музику. І донедавна для голосу майже нічого не писав. Не знаю навіть, чому. Можливо тому, що про голос мало знати теоретично – вокальну музику самому треба проспівати. З вокалом довелося перейти на «ти» під час роботи над оперою «Ігітур». Я почав писати «Ігітура», власне, для того, щоб опанувати жанр опери. Адже опера як вид синтетичного мистецтва ставить перед композитором чимало музичних і позамузичних завдань. А мій творчий керівник Еугеніуш Кнапік – автор п’яти опер. Тому я хотів навчитися писати оперу під його керівництвом. Коли я приніс йому 20 сторінок першого акту опери, він мило подивився, і сказав: «Наступна опера буде кращою». Неможливо навчити писати оперу. Тільки після прем’єри першої опери автор по-справжньому починає розуміти свої проблеми.
– З чого починається вдала опера: з вибору досконалого сюжету?
– Насправді, ні. Значно важливішим є вміння відчувати час. Треба дуже чітко розуміти, як довго, умовно кажучи, розспівувати текст. Опера не терпить випадковостей (на відміну від симфонічної музики), і якщо композитор «перетягне», чи навпаки занадто швидко розвиватиме події – це негативно вплине на драматургію. В такому разі сприйняття твору глядачами може викривитися через хибні музичні акценти.
– Як відбувався вибір сюжету для «Ігітура»: це щаслива випадковість чи результат ретельного пошуку?
– Насправді, це питання наближає нас до приводу нашої розмови. Моїм улюбленим поетом є французький символіст Стефан Малларме. На текст його поеми «Кинутий жереб ніколи не скасує Випадку» я написав Другу симфонію, яка і звучатиме 11 вересня на сцені Львівської філармонії. Цей твір писався в рамках стипендіальної програми під наглядом Кнапіка. Коли треба було обрати твір для докторату, стояло питання жанру, бо з сюжетом на той час я вже визначився. Мій товариш, Вальтер Фельдман, дослідник творчості Малларме і запропонував мені тексти Малларме як ідею Другої симфонії. Пізніше Вальтер порадив мені зробити драму з незавершеного твору того ж Малларме «Ігітур, або Безумство Ельбенона». На перший погляд текст виглядає як чернетки, але автор на початку подає епіграф: «Ця повість звернена до читачевого розуму, який сам ставить дійство». Дії як такої в творі Малларме немає, а це ламає будь-які принципи драматургії. Мій знайомий Анджей Дрозд допоміг зробити з «Ігітура» драму. Сюжет вдався дуже цікавим. Фельдман, якому я переслав лібрето, сказав, що сюжет неймовірно цікавий, але з Малларме має мало спільного. Тому тепер це «лібрето Анджея Дрозда за мотивами Стефана Малларме».
– Думаю, саме час поговорити про твою симфонію, яка у Львові звучатиме вперше. Поділися історією виникнення задуму та цікавими подробицями зі «сценічного» життя твору.
– З самого початку Друга симфонія планувалася не такою. Цей твір мав назву «Елементи», за чотирма стихіями. Проект з такою назвою я подавав на розгляд стипендіальної комісії GAUDE POLONIA в 2013. Перша частина твору – «Повітря» – стала основою майбутньої симфонії. Тематика симфонії – кораблетроща, тому вирішив дати їй програмну назву «Вода». Вже в процесі роботи я пов’язав музику з текстом Малларме. Симфонія була написана за дуже короткий час – всього півроку. Мені дуже легко працювалося над нею. Найчастіше під час роботи над великими симфонічними творами постає проблема драматургії. А в мене її не було, оскільки драматургію за мене повністю продумав Малларме. Але я поміняв оркестр і солістів ролями (симфонія написана для шести голосів з оркестром): вокалісти акомпанують оркестру. Текст підпорядковується музиці – тому це симфонія, а не ораторія чи інший вокально-інструментальний жанр. 21 лютого 2014 р. відбулася прем’єра Другої симфонії в Харківському університеті мистецтв імені І. Котляревського. З цього твору почалася, сподіваюся, довготривала і плідна, моя співпраця з Патрицією Пєчарою. Вона пішла мені назустріч, коли я вже зневірився в реальності прем’єрного виконання Симфонії. Справа в тому, що пошуки диригента тривали дуже довго – більшість українських відмовляли через короткий термін (залишалося якихось два місяці) і великий обсяг роботи; а зарубіжні друзі боялися їхати в Україну через події 2014 р. Хтось порадив мені надіслати партитуру Патриції, і, на мій подив, вона згодилася продиригувати Симфонією – що було дуже шляхетно з її боку.
– Окрім програми, Друга симфонія також має присвяту.
– Це окрема, і досить цікава історія. Ця симфонія – весільний подарунок Вальтеру Фельдману та Натані Губер, бо з творчістю Малларме мене познайомили вони. Я запросив їх на прем’єру 21 лютого, та з відомих причин вони відмовилися приїхати. Але Фельдмани мені зателефонували і відмовились від присвяти, запропонувавши присвятити твір всім полеглим Героям України. Насправді, сама драматургія співзвучна подіям 2014 р., хоч симфонія і писалася раніше. В центрі драматургії – образ капітана корабля, який роздумує: залишитися на кораблі, що тоне, чи рятувати себе? Символіка образів Малларме дивовижним чином описує події Майдану. Тому я вирішив не відмовлятися від цієї присвяти. Можливо, збоку це виглядає як мейнстрім, але цей жест був дуже щирим.
– Концертна програма 11 вересня – знакова, адже твій твір звучатиме поруч з творами важливих для тебе композиторів: Равеля і Мєчислава Карловича.
– Коли планувався проект, в першому відділі мала звучати Друга симфонія Б. Лятошинського. Але керуючись особливостями слухацького сприйняття, ми з диригенткою Патрицією Пєчарою вирішили не об’єднувати у «Вечорі прем’єр» дві масштабні симфонічні партитури. Ми добирали твори, близькі за естетикою до моєї Другої симфонії, бо вона за задумом центральна в програмі. І навіть не сперечалися, а майже одночасно сказали вголос: «Равель, Карлович». Равель – «Павана на смерть інфанти», Карлович – симфонічна поема «Одвічні пісні», бо ці твори надзвичайно добре поєднуються із моєю симфонією «Із відхлані кораблетрощі».
02.09.2016