Чайченко і Франко.

„Де два бють ся, — третій не мішайсь!“ каже нам наша приказка. Хоч я і памятаю цю приказку, отже умішуюсь оце до справ наших поважних письменників Чайченка і Франка. Правда, бійки у їх ще нема, але-ж Чайченко де кого вщипнув, а Франко замахнув руку. За що почала ся між ними суперечка, читачі „Зорі“ цеє знають, а того я і почну прямо з того, що і Чайченко і Франко, по моїй думці винуваті обидва. Вина́ їх не в тому, що зачепили вони цїкаву річ про чистоту нашої мови, а в тому, що зачепили не так як треба: Чайченко заявив, що писатиме свою критику тілько на користь язику, коли-ж почав писати, то з'їхав на авторів і не пошановав їх авторського самолюбства. Спіткавшись з цим Франко зараз-же спалахнув і, хоч сказав, що не буде заступатись нї за кого, вступив ся і за себе і за своїх товаришів по письменству. Заступаючись не вдержавсь, щоб не шпигонути Чайченка, от і вийшло з цього не користь язику, а тілько причіпки та докори. Чи слїд-же так названим письменникам вести річ про чистоту мови? — Звичайно не слїд! А що дбати про чистоту мови треба, то про це мабуть змагатись нїхто не буде. Не змагаєть ся про це і Франко, але-ж розгнїваний на Чайченка, дає пра́во говорити тілько фільольоґам. Ось його слова: „Є на Україні кружок пуристів язикових, людей звичайно молодих, та не думайте що вони фільольоґи, фахові язиковіди! Де там! Вони знають, звичайно, тілько одну мову — московську, котрою вчили їх у школах. Менше докладно знають свою українську, бо сієї треба було вчитись „з власної пильности“. Добр. Франко не знає, певне, що в Росії учать окрім московської і іншим мовам, а того слова його розуміють ся так, що коли чоловік і має унїверсітетську осьвіту, і коли навчили його в гімназії московській, німецькій, французькій і іншим мовам, але свою українську учив він тілько „з власної пильности“ і не зветь ся фільольоґом, то такий, чоловік не сьміє вмішуватись в язикові справи. В цих словах д. Франка ми бачимо велику несправедливість! — Язик виробляєть ся не фільольоґами, а письменниками і взагалї всїєю національністю, а коли так, то наш сьвятий обовязок запомагати розвою мови всїм і фільольоґам і не фільольоґам, бо коли ми цїлком покладатимем надїю тілько на фільольоґів, то хто знає коли то мова наша виробить ся так добре, що не буде похожа на „калїцьку Русь.“ Я певний, що коли-б д. Чайченко, починаючи свою критику тілько на користь мові, так повів її і далї се-б то не чіпав авторів, а брав тілько слова та вирази, не показуючи кому вони належать та подавав на їх місце другі кращі і суцїльно народні слова та вирази, то певне і д. Франко загомонів-би інакше, у його мові не процьвітало-б так багато розжевреного авторського самолюбства. Д. Франко забув ще й про те, що критика Чайченкова зовсїм не зменшає собою популярности галицьких письменників, бо кожний чита́ч бачить у згаданій критицї не письменників з їх напрямками, думками і т. і., а тілько поодинокі слова та вирази і такі з якими не згодитись не можна. Д. же Франко не хоче дивитись на це так, як воно є, а говорить: „Які-б там не бyли недотепні галицькі поети, а все таки порівнавши їх з сучасними поетами увраїнськими, ми можемо сказати одно: вони серіознїйше дивлять ся на своє поетичне ремесло, ставлять, собі вижчі, серіознїйші завдання і дали в руки галицької читаючої громади і „Фавста“ Ґете, і „Каїна“ Байрона і т. д., а ви, Українцї дали тілько: „грає, грає, воропає!“ Я не буду говорити чи се правда, чи нї, бо дивлю ся на галицько-українську лїторатуру як на єдину недїлиму, та сьмішно було-б і розділяти її, бо українські поети хоть і дали тілько „грає, грає, воропає!“ але не вважаючи на те, коли-б оддїлити їх від Галичини, починаючи від Котляревського, Квітки Шевченка і сьогодняшній день, то ще хто його знає хто-б тодї хвалив ся — чи Галичане, чи Українцї?

 

З усього написаного мною видно, як чудно віднїс ся д. Франко до критики д. Чайченка, і яка лишилась користь з зачепленої, надто цїкавої речи про чистоту мови. Добре, коли на цьому тілько й скінчить ся, коли не перейде все оце на ґрунт самолюбства, а піде доброю стежкою у тому-ж таки напрямку, т. є. очищати нашу мову заміною поганеньких слїв хорошими. Д. Франко каже, що викидати з нашої мови слова для того тілько, що у інших Славян є подібні, се значило-би добровільно оскубувати свою мову, — але з цим згодитись не можна. Слова́ викидати треба не того, що такі самі є у других Славян, а того, що богато де-яких слів устаріло, багато теж, як справедливо зауважив д. Франко, викованих на Україні, тодї саме, як народ має власні, не ковані, чудесні слова, але письменники не шукають їх, і не хочуть шукати. Давно вже, напр., вживають ся в нашій лїтературі такі слова, до котрих більшість звикла, а народ зовсїм не розуміє їх. Ось вони: „Видав.“ Слово це народ розуміє так: був у одному преступному ділі, а потім і видав своїх товаришів, в помислї-ж видав книжку, говорять впорядкував, напечатав, надруковав.

 

„Переклад“ — Пере́каз.

 

„Завіса“ — За́навісь, а коли річ про залізний бігунець біля дверей, тодї кажуть — заві́ски.

 

„Дїя“ — Справа, вчинок.

 

„Ява“ — Вихід.

 

„Мотів“ пісьнї, вживав народ словом голос, а тепер уже маєм тїснїйше слово — по́спів.

 

„Збірник“, це слово народ розуміє, як зборщики податків, а зібрану книжку зве складкою, має на цю річ ще і такі слова: скі́пщина, ску́пщина.

 

Так само д. Франко наводить ще слово „невіста“, опираючись на народну пісьню. От на такі слова і слїд-би не звертати увагу, бо у нас на Україні це слово назове усякий хто хочте, московським, у Галичинї-ж воно вживаєть ся як своє рідне і означає собою слово жінка, а коли вже стара — баба. Церковно-славянське-ж слово „невѣста“ — молода, у Москалів воно без усякої одміни — невѣста. Д. Франко опираєть ся ще на кращих українських письменників і каже: Кому-ж і вірити як не їм? Це правда, але віримо в слїд не цїлком, бо часи не стоять, а йдуть і виробляють мову, і коли, напр., у Шевченка 30—40 років назад було якесь слово дуже добре, то сьогодня воно зробилося старим і його, народ замїнив новим, кращим.

 

Під кінець своєї одповіди д. Чайченкови, д. Франко ще так говорить; „Мова, хоч і який коштовний скарб, не є все таки найвижчим скарбом; житє народа і його розвій, придбаня економічні, громадські і духові є скарби далеко важніші, для котрих мова є тілько одним із способів“. Може д. Франко і правду каже, але-ж я з цим не зовсїм згоджуюсь. По його думцї виходить, що про мову можна дбати і не дуже то, а менї здаєть ся, що мова дуже, дуже головна річ! Мова, і тілько єдина мова, будить національне самопізнання і становить його на непохібний ґрунт. Де нема язика, там нема духового розвою, нема науки, нема національної сили, нема і самої національности. Язик класифікує чоловіка і робить з його сїмьянина вістимої національности. Язик помагає переняти умогляд народу, сотворившого цей язик, помагає зрозуміти заховані в його найвижчі, ледві досягаємі ворушіння розуму, а також і самі найтончі окремности власного умогляду, злитого з чоловіком природою органічно, язик помагає чоловікови ділитись впечатками, вихопленими з найвужчих, всесьвітнїх справ, з другими людьми і цим самим допомагає їм робити поступ, язик вабить одного чоловіка до другого, мимохіть находить своїх братів там, де чоловік і не шукає; язик робить рідного брата з чужою мовою чужим чоловіком і на виворот — зовсім чужого чоловіка робить нам рідним братом, коли чоловік такий звернеть ся до нас на чужині на нашій рідній мові. — У язику майже виявляєть ся ввесь чоловік!

 

Кого недоля не засмоктала у чужу національність з кістками, той знає ціну язику і ніколи він не скаже, що не в язику національність, а в ідеї, того чоловіка сюди вгадаєш хто він і про яку національність дбає. Чим більше в національности таких людей, тим ширше стоїть і громадський духовий розвій, і наука і все, що хочете! І моя думка: дбай про духовий розвій, про економічний побит, про всї громадські справи як найщирійше, але ще більше дбай, щоб ожило національне самопізнання, національна сила, а речі цї оживля і становить непохібно на ноги єдиний язик.

 

У нас-же на Українї і Галичинї інтелїґентного Українця-Русина можна пізнати не по мові, а тільки роспитавшись і докладненько роспитавшись хто він. Може це того так і ведеть ся, що всї ми хоч і звемо язик коштовним скарбом, але звертаєм на його увагу не дуже, думаєм, що ми і без рідної мови Українцї, що і без рідного язика поставимо себе і всю темну масу на вижчу культурну ступінь. Се-б то будуємо покрівлю, стелю стіни і аж тоді вже згадуєм про основу будівлї, — про підвалини!

 

М. Школиченко.

 

[„Зоря“, 1891, ч. 21, с. 396–397]

 

 

СПРОСТОВАНЄ ПОХИБОК.

 

Торік надрукована була в 20 Ч-ї „Зорі“ моя статя п. з. „Чайченко і Франко“ і у нїй, зовсїм не по моїй винї, лишились значні похибки і тепер повели за собою непорозуміння. Так на стор. 396, у другому стовпцї, третя стрічка знизу, надруковано: „От на такі слова і слїд би не звертати увагу“, а написано було: „От на такі слова і слїд-би нам звертати увагу“ і т. д. Ся друкарська помилка повела за собою те, що д. Лосун, в статї своїй „В справі язиковій“, у 8 Ч-ї „Зорі“ за сей рік, на стор. 157 пише: „ото-ж нї, добродїї! власне слїд звернути увагу на тото слово...“ А вже-ж слїд, про се нема чого і казати! — Далї на стор. 397, у першій стрічцї згори, пісьля слів: „і означає собою слово жінка“, зроблено такий пропуск: „на Українї-ж слово жінка має такі відтїнки: молода жінка, що́ має ще свекруху — невістка, а не невіста; молода жінка, що́ не має свекрухи — молодиця, жінка середнїх лїт — просто жінка, а коли вже стара, і т. д. На тій-же стор., у серединї другого стовпця, замість: „дїлитись впечатками, вихопленими з найвиж¬чих, всесьвітнїх справ“, надруковано: „з найвужчих всесьвітнїх справ“.

 

М. Школиченко.

 

[„Зоря“, 1892, ч. 11, с. 220]

13.11.1891