Якоїсь миті, читаючи цей переклад перекладу і весь час підозрюючи його часом більшу, а часом меншу віддаленість від ориґінального тексту, починаєш намацувати логічну аналогію, бо він — як теперішній Бучач, у якому намагаєшся розгледіти сліди того письменника, що тут народився і мріяв звідси поїхати, і таки поїхав врешті, а потім повернувся знову на короткий час, аби про це розповісти.
У перекладі перекладу про піврічний побут Шмуеля Йосефа Аґнона в Бучачі після тривалої відсутності немає ні виносок, ні приміток, ні тлумачень, ні пояснень. Там, де проглядають алюзії чи посилання, часто все застелено туманом, крізь який не так просто можна розгледіти шлях. Але хіба ж не резонує такий текст — під час читання котрого весь час відчуваєш, як багато всього не здатен впіймати, скільки всього не бачиш і не розумієш, хоч усвідомлюєш присутність цих сенсів — із самим містечком, де з кожної тріщини сочаться багатостолітні історії. Де життя і смерті понашаровувались одні на одних, як геологічні породи. Іноді навіть здається, що геологічні породи якось пов'язані з людськими історіями і таємницями: ось як у селі Рукомиш зовсім поруч із Бучачем. Червоні, сріблясті, зеленкаві кам'яні прошарки навколо травертинових скель і скельного монастиря, що почав діяти ще десь наприкінці XIII століття, мурована церква святого Онуфрія оборонного типу, самоспалення воїна УПА під час спроби енкаведистів його схопити, детективна історія з кам'яною статуєю, що була створена, найімовірніше, Пінзелем.
Сам Бучач зручно розлігся в долині між пагорбами. Звинувся клубком — можна обходити його навколо, роздивлятися з різних точок, пересуваючись його краєм, наче обідком посудини, віднаходячи основні точки: руїни Фортеці, Ратушу, зведену архітектором Меретином, Монастир василіян, Успенський костел. Його вулиці розташовані на різних рівнях, під різними векторами. Ідеш вулицею — і бачиш автомобілі рівнем вище, і пішоходів десь унизу, над Стрипою. Ряди будинків наповзають одні на одних, як елементи колажу. Самі ці ряди складають малі й більші кам'яниці, ніби утяті в несподіваних місцях чи стиснуті. У дворах між міськими кількаповерховими будинками — городи з гарбузами.
Серед того, чого вже немає, — центральний пункт роману Шмуеля Йосефа Аґнона «Нічний постоялець», будівля Бет Мідрашу. Зберігся фундамент будівлі, але у зведених наново стінах тепер — торговельний центр.
Вже після війни герой приїздить у містечко, в якому народився. Чи знає він сам, чого шукає? Підтвердження того, що був правий, коли прагнув покинути Бучач? Солодких спогадів дитинства? Заспокоєння біля батьківської могили?
Пронизлива осінь, дошкульні вітри й волога, обдерті стіни й всюдисущі злидні — ось що він застає. Безліч мешканців загинуло на війні, решта — вирушила до Краю Ізраїлевого чи інших країн. Залишились окремі найбільш убогі і нещасні сім'ї, самотні люди, каліки, жебраки, безнадія яких настільки велика, що прикувала їх до цього місця. Чим стало це єврейське містечко, де раніше понад усе шанували й дотримувались законів Тори й Талмуду, відвідували синагоги (їх, вочевидь, мусило бути кілька, зважаючи на те, що Бучач на вісімдесят відсотків був єврейським — але сьогодні відомо тільки про одну синагогу, в самому центрі); містечко, де світло в Бет Мідраші не згасало ніколи, бо це місце було рідним домом для кожного місцевого єврея — ріднішим, ніж дім, де він мешкав зі своєю родиною: «Бо дім мій зватиметься молитовним домом»? Герой «Нічного постояльця» бачить його неживим і зневіреним. Молоді люди згірчені й налаштовані скептично. Вони навіть шабату не святкують.
Герой отримує ключ від нікому вже не потрібного Бет Мідрашу — холодного і порожнього. Він вперто й методично приходить туди щодня, знаходячи розраду в сторінках священних писань, виконуючи свій обов'язок, знаходячи там місце заспокоєння, він обігріває приміщення, освітлює його, наводить там лад — і помалу приваблює змерзлих і неприкаяних мешканців. Оповідь починається з Бет Мідрашу, оповідь оживляє Бет Мідраш, а розігрітий Бет Мідраш розморожує містечко. Оповідь починається з Бет Мідрашу і снується вільно, як світло, яке розгорається дедалі впевненіше, заповнює собою темний простір, проникає в закамарки. Вихоплює з пітьми постаті — безносого жебрака, повитухи, багатія, вдови, сироти, шевця, крамаря, всіх неважливих важливих людей. Цій оповіді байдуже, чи вона відображає події, що справді стались, чи ті, що повинні були статись, що статися могли, чи сни, які не ставались у цьому світі, чи марення хворого хлопчика, який ніколи не зіпнеться на ноги і тому не потрапить до інших місць, натомість інші місця приходитимуть до нього.
Коли герой роману губить ключ від Бет Мідрашу, його знаходять люди іншої віри в іншому Бучачі за багато десятиліть. Бучач тепер, хоч лежить на тих самих пагорбах, і ті самі будинки з вулицями розташовані на різних рівнях і нашаровуються одні на одних, як завитки хали — ніби людина, якій вклали інші серце й мозок. Теперішнє її серце — людське і гаряче, а спогади про попереднє життя просочуються в мозок у тривожних снах.
Іноді теперішні містяни, оновлюючи свої помешкання, знаходять особливим чином надійно замуровані ходи чи шар зовсім старого тиньку, що зберігає на собі гебрейські знаки. «Ми знайшли у себе єврейську штукатурку, — кажуть вони. — Тільки євреї так її клали».
В маленькій кав'ярні на вулиці Аґнона, в якій пахне чиїмось теплим помешканням, у ніші з книжками зі стелі звисає старий великий ключ. І очевидно ж, що коли герой «Нічного постояльця» непоясненним чином ключа від Бет Мідрашу знайти не може, аж йому доводиться замовляти слюсареві ключ новий, то попередній опиняється за багато десятиліть у людей-іновірців (а це справді образливе слово?), які докладають зусиль, щоб повернути пам'ять про Аґнона до міста. Взагалі: докладають зусиль, щоб повернути містові пам'ять.
Бо це дуже в дусі Аґнона, ці ключеві переміщення в часі. Зовсім як зі згаданим хворим хлопчиком, до якого приходять інші місця. Хоч немає Бет Мідрашу, але ключ від Бет Мідрашу починає оповідь, а оповідь оживляє місто. І воно ніби й схоже на людину, якій вклали інші серце й мозок, але ж погляньте — і усмішка в неї так само надщерблена, і накульгує вона на ту ж саму ногу.
Бо так, як у міжвоєнному Бучачі Аґнона молодий Єрухам сам-один лагодив безнадійно розбиті дороги (ми бачимо вже сьогодні, що Єрухам доріг Бучача так і не полагодив), так у теперішньому Бучачі один-єдиний майстер не покладаючи рук реставрує напівзруйновану Ратушу. В її підземеллях знайшли собі вихід цілющі джерела, з яких Ян Собеський напував своїх коней, в напівзігнилих риштуваннях, що, здається, приросли до каменю будівлі, гніздяться армії голубів, а в кімнатах серед насипів керамзиту й уламків вапняку можна знайти більші й менші уламки скульптур Пінзеля: кінчик хвоста Лернейської гідри, наконечник тризуба Посейдона, великий палець ноги Давида і обрубаний тулуб, чи то Козака, чи то Невільника. Про цю Ратушу у Вікіпедії написане речення, що виділене навіть жирним шрифтом: «За скульптурним оздобленням та органічним синтезом мистецтв Бучацька ратуша не має аналогів в архітектурі України XVIII століття».
Ці частини скульптур, всі ці уламки історій, ці артефакти, до невпізнаваності зафарбовані вапном кілька разів на рік на релігійні свята, ці замуровані у потаємних сховках чудеса, ці знищені документи під приводом того, що людям краще не знати всього, до чого вони не готові, понищені і втрачені через недбальство чи незнання предмети, які так багато могли розповісти, стародавні ікони, які раптом починають пахнути свіжою фарбою, — всі вони чомусь ніяк не западаються остаточно під землю, і нудотно озиваються фантомними болями, особливо на таку ось пронизливу дощову погоду, як зараз у Бучачі. Наче завитки хали, наче геологічні породи, що тільки де-не-де оголені, але основне тіло яких залягає під нашими ногами, невидиме — але точно там є.
І я не знаю, що ще можна з цим робити, з цими непохованими рештками, з цими розкопаними кістками, з цими перехиленими тисячами мацев на пагорбі над містом, мацев, над якими зійшлися непрохідні хащі, тисячами каменів, списаними письменами, які тут майже ніхто не здатен відчитати. Не знаю, чим іще намагатись втолити фантомні болі, як не снуванням оповіді, нескінченним називанням слів, перелічуванням імен, повторюванням історій, переповіданням снів, запалюванням свічки.
«Але той, хто загинув через любов до Бога, увійде до Краю Ізраїлевого усім своїм тілом, тоді як той, хто загинув через свій страх, увійде лише тим органом, в який він був уражений і який спричинився до його смерті, а решта органів будуть із заздрістю позирати на той, що отримав привілей упокоїтись в Краю Ізраїлевім. Коли ж ми запалюємо їм свічку, ми допомагаємо їм бачити блаженство того органу і те блаженство, що чекає на них у майбутньому».
Текст написано в межах резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», підтриманої Goethe-Institut під час програми «Культурно-освітня академія».
17.10.2016