Життя прекрасне та дивовижне

Сонце позолотило верхівки сосен на пагорбі понад містом. Майнуло білкою між ними на червоних стінах форту, заряхтіло стрімко в небо гойдливим гаєм щогл півтораста яхт у порту і за хвилю брязнуло розсипом червінців по водах затоки Сан-Тропе. Надривний клич павича на замку остаточно роздер паволоку світанку, що з вранішнім туманом і чайками відлетіла у високе стрімке небо. А тут залишився ранковий портовий спокій – ліниве перелізання тіней по складках білих, золотавих, зелених, бронзових, червінькових вітрил, шурхіт відкривання віконниць, жалюзі й ролет брацерій і кафе, дзвяк горнятка, ненароком збитого сонливим офіціантом, звичне: „Комон сава? – Сава бьєн”. „Кєль ор іт іль? – Дежа сет ор. – Дежа? О, пюта!” – ранкові балачки, тихе воркотання під водою ґвинтів рибацьких човників, що повертаються з нічним уловом.

Фалда згорненого на палубі  вітрила колихнулась, сповзла і з-під неї виліз Ярема заспаний і розчухраний. Потягнувся руками до неба, мружачись щасливо до сонця, і натхненно прорік: „Життя прекрасне та дивовижне!”

Я, вже давно скупавшись у морі, випросивши у рибалок три окуні, випивши кави, і тепер чистячи картоплю, не зміг з ним не погодитись, і з вдячності, що він так точно двома словами передав саме мої відчуття, налив кави і йому.

Відтоді не раз я замислювався над змістом і справедливістю Яреминих слів, особливо, коли було темно, мокро і зимно, і болів зуб і поперек, і була купа боргів і важкої роботи, і хтось надривно матюкався на вулиці, і йшов дощ, і не було грошей на каву, і син невідомо де ночував вже кілька днів. І я щось почав розуміти...

Життя прекрасне і дивовижне для щасливої людини. Щастя є далеко не константою. Воно таке ж мінливе й ефемерне, як погода й залежні від неї настрої, як енергетичний стан клітин у власному організмі... Хоча, маючи час, можна спокійно проаналізувати ті умови, при яких ви відчували феномен щастя – незмірну і нестримну радість і повноту буття, що передувало цьому, і що наступало відразу після... щастя.

Проаналізувавши усе те, можна зробити стан щастя тривалішим. Є відомі випадки, коли люди помирали з щасливою посмішкою на вустах..., хоча я про таке лише чув. Можливо, усміхався В'ячеслав Чорновіл: „...швидко, раптово, на ходу...”

Ну що? Облив вас холодним душем? До речі, це також дуже приємно і додає адреналіну в кров, якщо очікуєш і готуєшся. А часом два зайвих міліграми адреналіну можуть бути смертельними.

Можливо, тривале щастя можна забезпечити, виходячи з самої назви – „щастя” – тобто робити все вчасно і швидко, йти в ногу зі своїм часом. Кожне століття, тварина, істота, дерево, камінь, людина, подія має свій час. Час є відносним.

Щоби бути щасливим, треба вчасно (щасливо) народитися, вчасно піти стежкою пізнання – до школи, до церкви, до інституту, вчасно і чесно задоволити статеві потяги, вчасно одружитися, народити дітей, навчити і одружити їх, вчасно дочекатися внуків, а можливо, й правнуків, вчасно, не обтяжуючи інших, відійти в інший світ. А головне – завжди вчасно робити особистий вибір.

Ті, хто не має права вибору, наприклад раби, часом є щасливішими, бо щастя можна знайти навіть у надії, і воно може переповнити вас від променя сонця, що пробився за ґрати темниці. Мені довелося три дні сидіти у тюрмі. Два з них я співав, і, можливо, був щасливий від усвідомлення того, що солдатик-вартовий за дверима, присланий сюди десь з Харкова, Донецька, Курська чи Калуги, п'є своїм єством цей дивосвіт української пісні. Як я тоді співав! Чисто і натхненно, тільки для нього, не бачачи його обличчя, маючи лише сліпу і радісну надію, що це не обличчя Шарікова з „Собачого серця”. Я не соромився свого голосу й емоцій. Я знав, що співаю для Бога в людині.

Життя було прекрасне і дивовижне, і таким творив його я, а ще мама, й надія на те, що вона визволить мене звідси, бо більше було нікому. Ніхто не міг знати, куди я подівся на три дні, навіть вона... Тільки її серце. Це було кілька років по тому, як вбили Володю Івасюка, і „слідчий” на „допиті”, розпитуючи про мої зв'язки з Калинцями, казав, що вони можуть не випустити мене звідси.

А все ж я був щасливий невідомим досі щастям, можливо, молодості, новизни й незнання, а ще... надії. Так і сталося – мама відшукала мене через прикордонників і КҐБ.

Тепер, побувавши на сході за кілька кілометрів від лінії вогню, побачив людей, очі яких світилися радістю, що ми так здалека приїхали до них, щастям надії, що вони нам таки потрібні.

Щастя завжди індивідуальне, як народження, як смерть. Хоча, можливо, однакові емоції у той самий час, у тих самих умовах переживають близнята. А може, й усі діти світу, ще перед самоусвідомленням, лише вийшовши з матірних вод. Я не знаю.

Пригадую лише відблиски того всеохопного безмежного щастя, коли був немовлям, – щастя невідання. Мама, сонце, тепло, їжа... – щастя. Нічого з цього не залежало від мене. Можливо, це і є запорука щастя – глупота (невідання, відсутність орієнтирів, порівняння, вибору, знань) і повна незалежність (коли від тебе ніхто, нічого і ніщо не залежить).

У цьому сенсі такі країни, як Україна, мали б купатися в щасті, бо більшість нашого населення у стані розвиненого ембріона, або й немовляти, не мають поняття ні про свої корені, ні про історію, ні про взаємозв'язки усього сущого, ні про екологічні процеси – про що свідчать численні опитування.

Від України, мабуть таки, сьогодні не залежить нічого у світовій політиці, або дуже мало. В цьому сенсі щасливіші від нас хіба що деякі африканські племінні союзи, ті що, як і ми, мають глибоку і буремну історію, майже стерту віками з пам'яті її носіїв.

Знову ж таки, у цьому контексті, амнезія може бути запорукою певного виду щастя. Для цілого ряду божевільних з втратою пам'яті життя стає прекрасним і дивовижним. Хочете бути щасливим – залишіться назавжди безвідповідальною дитиною, або ширяйтеся до самозабуття. На пошуки щастя вирушають і еротомани, і алкоголіки, і наркомани. Ми знаємо, яка розплата за „їх красу і дивовижу” – хвороби, бруд, хаос, смерть.

Я поставив собі питання, коли саме в дитинстві почувався щасливим. Бо не може життя бути прекрасним, коли сам цього не усвідомлюєш. І тому пияк буває щасливим тільки на початку свого входження в штопор. Коли ж від кручення земля і небо змішуються, то лишається сіра мла, а далі – ступор безпам'ятства.

Значить, для відчуття повноти життя потрібні орієнтири. Я спостеріг їх присутність і необхідність у двох безмежних категоріях – просторі і часі. В дитинстві, коли світ відкривається тобі у різноманітних проявах-орієнтирах – пальці, палиці, камені, квітці, лайні, щурі, воді, вогні і т.д., – ти ще не усвідомлюєш, що з того добре, а що погано, що пожиточне, а що шкідливе, а тішишся, лише почавши розуміти це і користуватися успішно своїми знаннями.

Ти ще так мало прожив на світі, і за цей короткий для інших час – якийсь рік або два – так незмірно багато пізнав і записав на своїй “tabula rasa”, що пережитий час видається тобі безмежним, і таким самим безконечним видається майбутнє життя твоєї самоусвідомленої особистості, і всі орієнтири твого майбутнього віртуальними віхами губляться десь за щасливим сонячним обрієм у формі мрій. Тоді кожна невдала спроба життя – вчинку, малюнка, кидання, стрибання, бігання... – видаються тобі не трагічними, а чорновими, які в майбутньому ще тисячі разів можна переписати, виправити, і з тим відчуттям дехто переходить у юність, і, поминаючи стадію зрілості, у старість. А життя, виявляється, кожною своєю секундою пишеться на чисто. Хоча багато людей викидають до смітника спроби навчання, роботи, кохання, одруження, навіть дітей.

Напевно не про таку ситуацію, а про інше говорив Ісус, коли мовив: „Будьте, як діти.”

У старості людина, озираючись на прожиті роки, скорботно усвідомлює, як швидко вони пролетіли, як мало вона зробила, як мало лишилося часу, або й зовсім ні, щоби щось змінити, виправити, зробити... Всі її віхи і орієнтири вже лишилися позаду, і час, який здавався таким безмежним колись, виявився куцим і стисненим до нуля, адже ти вже можеш порівняти його з творіннями людства, Бога і Вічністю.

Але є люди, котрі до свого останнього подиху бачать перед собою безмежні обрії мрій, гармонії, майбутнього, а оглядаючись назад, відчувають щастя від правдивості свого вибору й сповненого обов'язку. Це віруючі люди, громадяни, патріоти своєї нації, діти Землі, посланці і слуги Господні, котрі вірять і живуть на чисто – по-справжньому, мудро. У них дійсно було прекрасне і дивовижне життя, і буде поза межею.

Якщо ж поглянути на ціле людство, то огортає сум, бо людство, хоч майже таке старе як світ, дитячі роки якого губляться десь вісімсот тисяч років тому, а дехто стверджує, що й два мільйони літ і зим минуло від появи перших людей, це людство поводить себе як нерозумна і зла дитина, яка й не усвідомлює того зла, що чинить сама собі, розпалюючи вогонь хаосу у своїй хатці – Землі.

Людство надзвичайно розвинулося за останні сто років, навіть порівняно з останнім тисячоліттям. Те ж можна сказати про Україну, про Галичину, про Львів. Але хто може сказати це про свою родину?

Я питав багатьох людей, що вони знають про свій рід. Дуже рідко хто знає далі прадіда. А є й такі, що не знають своїх батьків. Але живуть поміж нас і нащадки шляхетних і княжих родів, які гідно, у праці і звитягах прожили своє життя, – нащадки князів Рюриковичів, Романовичів, Ростиславичів, Острозьких, Гербуртів, Корибутів, Чорторийських (є таке село на Дністрі – Чортория), Сангушків, Сапігів, Шумлянських, Шептицьких – несть їм числа. Є серед нас нащадки славних селянських господарських родів, що освоювали землі, давали назви селам і містам, ходили вбрані у народні строї, що розкішшю праці їхніх рук не поступалися княжим шатам. Є нащадки потужних і гідних ремісничих родин, що сотнями років кували шаблі і відливали гармати, ткали килими чи робили ювелірні прикраси.

Ми усі діти когось із них... А хто з нас зберіг пам'ять свого роду – ті віхи, по котрих ми би з певністю знали, що життя нашого генія не минає намарно, що він вже чогось досяг у побудові нашого вулика чи мурашника Української держави. Зможемо стрибнути мрією у майбутнє, якщо знатимемо, на чому стоїмо, що зусилля генів мого роду не пропали намарно, що лишив він по собі на Землі добрі справи і пам'ять.

Я питав багатьох людей, у чому вони бачать сенс свого життя, і більшість з вас навіть не ставила перед собою такого питання. Я питав багатьох, як собі уявляють, що буде у Львові через 200 років, і, взагалі, чи наші або чужі праправнуки будуть відзначати 1000-ліття Львова, і що залишиться від міста сьогоднішнього, і я не почув жодної достатньо фантазійної відповіді, чи бодай оптимістичної.

Якщо люди не думають про своє майбутнє навіть на якихось десять, двадцять років наперед, перманентно чекаючи „кінця світу”, то як можна очікувати від життя чогось доброго, крім кінця світу. Вже незліченну кількість разів доведено, що своє майбутнє люди і народи проектують самі. Незавидним видається майбутнє Америки з її насильницькою фантастикою Голлівуду. Не заздрю я Росії, обтяженій неспокутними гріхами, з непоборними імперськими амбіціями невігластва, дрімучого шовінізму аж до фашизму – і з голим задом. Не заздрю я й нам, з величезним серцем, незгодами і амбіціями, котрі, вважаючи себе древньою нацією світу, не дбають про здоров'я, навчання і майбутнє своїх бездомних дітей, де розрив між зарплатою вчителя і депутата є приблизно у десять разів більший від такого, скажімо, у також пострадянській Литві.

Але все ще може змінитися, і це залежить від нас, людей – від Українців, Американців, Росіян. Від нас залежить наше майбутнє. І якщо, щоранку, не зважаючи на зубний біль, на поперек, на дощ, холод, голод кожен з нас, перемагаючи біль, усміхнувшись, скаже собі: „Життя прекрасне і дивовижне”, і почне підмітати і мити підлогу, а далі стіни, й нарешті латати дах, щоби потім полатати озонові діри у нашому небі, то життя буде Прекрасне і дивовижне.