Дрезден, вересень 1941.
Слідами Григорія Сковороди, земляка зрівноваженого, а краще може слідами безтурботного Ґріммельсгавзенового Сімпліціссіма, мандруємо цього другого року великої війни народів по розлогій Німеччині із приятелем із Новгородка, русявим кривичем-білорусом. Відвідуємо городи й села широкої імперії на тлі картин німецької природи, що непорушно, у Вінкельманівському стилі, класична, або ваґнерівсько-буремна. Дрезден, Дессав, Реґенсбурґ, Ляйпціґ, Мінхен, Нірнбурґ... міста, що їх минаємо у нескінченній черзі, різні й подібні до себе, міста похилені під ваготою віків, що їх на собі несуть, міста новіші, міста, де легкі бувають зустрічі й ще лекші розлуки, міста, що приносять щораз інші думки і міркування, щораз інші настрої й вражіння, міста середини Европи, колиски багатьох буреломних здійснених та нездійснених мрій, свідки починів та чинів, міста — вартівничі. Влада природи скінчилась над нами тоді, коли ми попрощали незабутній Дубровник та Спліт, влада історії скінчилась у Відні. У той час, коли товариші подорожі ентузіязмуються краєвидами, що менш або більш класичні, нам із другом із Новгородка цікавіше спостерігати гру їхніх облич ніж мертві скелі, водопади та ріки. У Баварії, Саксонії, а навіть у Франконії блідне якось і влада історії, хоч тут так багато слідів залишила крицевоока Кліо. Що ж цікавіше за людину? (Нотуємо в записнику). Міста й поліття — це лиш тло для істотного, але ще не істотне. Істотне: в людині, вічній і невмірущій, у безмежності людських типів, облич та характерів, у їх способі впливати й перетворювати обєктивне неістотне, оживляти мертве. Камінь мальовничих міст, прадавніх соборів, мостів, що луками спадають над пінливою Ізарою та Ельбою мертві були б без людей, що продовжують діло їхніх будівничих. Старовинні склепіння церков у Дрездені глухі й похмурі, але вони зажевріють могутнім життям і безмежною радістю із життя, коли їх знечева осяє фуга Себастіяна Баха. І краєвид мінхенських околиць із його відомим сумовитим озером був би одноманітний та неприглядний, коли б не згадка про Людвика II, нещасливого короля-ваґнерівця. Так дух перемагає матеріял, так людина перемагає каміння, речі, роки й сторіччя. Що може бути чарівніше за кучеряві українські балки та яри; за степову далечінь, за карпатські полонини, а проте їхня домінантність над людиною спричинила деяку яловість української духовости в порівнанні із заходом, що його люди, зосереджені, задивлені не в краєвиди, а в себе самих, не притолочені стихією й матеріялом, а навпаки, організуючи їх та удохотворяючи їх власною силою, творили непроминальні вартості, у працьовитості нагромаджували вантаж культури, що невичерпальна і вічно нова як увесь захід, той могутній світ чорнокнижника Фавста, за яким так тужив Хвильовий.
Ті міркування актуальні при огляданні мінхенської вистави мистецтва. Там багато дискусійного матеріялу, як і багато ремісничости, але ця вистава — це величезний тріюмф людини. Не дивлячись на максимальне, матеріяльне напруження, яке переживає німецький народ у час війни за визволення, й не дивлячись на приписове "мовчання муз" серед гармат, людина живе й творить, навіть іноді в самому вогні битв. Цей вогонь додає ще більшої несамовитости талантам, що прагнуть себе ствердити, якоїсь демонічної наснаги додає війна цим формально класичним, деінде навіть монументальним мистецьким візіям, що ми їх оглядали. Мистецтво тут не втеча від життя, як хто хотів би думати, а афірмація життя. Треба признати, що сучасний провід Німеччини, який довершив уже не одного, що могло раніше видаватись неймовірним, вирішив проблему мистецтва в час війни революційно, визнавши античну істину щодо мовчання муз просто перестарілою. Лише завдяки цій революційности режиму можна оглядати сьогодня в берлінських театрах Шекспіра, а побіч нього багато інших нових і справді цікавих пєс, лише завдяки вірності проводу Геніяльній думці Фридриха Великого, що тільки розквіт свобідного мистецтва додає справжнього блеску державі, можливий показ творів, знов, як у часи ренесансу обожествляючих людину, на виставці в Мюнхені. Це й є мабуть провістя майбутнього, той комплєкс реального й чарівного, про що принагідно ми згадували, а що таке притаманне сучасним політичним провідникам, покликаним Провидінням.
Душу прастарих міст обновляють із незломною наснагою нові люди, що сповнені великою вірою. Коли ще можна говорити про різність характеру й типу людини, що живе біля церкви св. Петра в Мінхені, та прецікавого мешканця Дрездена, особливо тутешніх жінок, що іноді здається, тільки що вийшли з рям портрету, мальованого сучасником юного Моцарта, а може веселих і безжурних королів-Сасів, то єднає їх усіх єдина воля, чого мабуть не могли ствердити наші діди, мандруючи по Німеччині в минулому столітті, по Німеччині із соткою її королівств та князівств і з тисячами різних воль, але без одної волі до єдиної Великонімеччини. І саме тому так мало треба говорити про природу й історію тут, де воля людей так незломно й упевнено спрямована в майбутнє.
Із міркуваннями про людину майбутнього покидаємо Мінхен, що видавався погожий й радісний із своїми величезними садами й перспективами вулиць, із своєю пінливою Ізарою, покидаємо й тихе Дессав, де примха наказала нам спинитись, щоб походити холодними салями палати "Старого Дессавера" (де на одній стіні висить невеликий портрет убогої княжни Ангальт-Цербсту, що згодом касувала автономію України та Запорозьку Січ), покидаємо й Ляйпціґ, у його вугляному талі фабрик. Людина майбутнього — дітвора майструє у міських парках моделі літаків та розповідає собі про останній лет Мельдерса, не маючи часу та бажання не розваги. Наш поїзд, навантажений вояками-відпустковцями, принагідними людьми та Сімпліціями-Симпліціссімусами, щось як і ми, поринає в темну ніч, що її перетинають смуги далеких рефлекторів, невтомно шукаючи заблуканого хижака. І сторожка ця ніч Німеччини, розлогої країни Одіна.
[Краківські вісті, 18.09.1941]
Мандрівка вглиб Берліну
У простори сталевого вересневого неба мчить квадриґа на Бранденбурзьких воротар патетична квадриґа, що символізує героїчні доби суворої столиці тепер уже не лише Великонімецької імперії, але всієї Европи. Оця квадриґа, як і все інше, що монументальне в Берліні, обличчя Берліну число 1. Проте нам цієї мрячної неділі хочеться помандрувати вглиб другого Берліну, того, що живе здалека від вихорів історії щоденним, нескладним життям Симпліціссімуса, жартівливого громадянина, іноді справжнього Парсиваля, зодягненого в шати простака, представника безіменної пересічности, що в нашій могутній добі теж творить історію, зовсім не помічаючи того. Мистець має що вибирати в Берліні, на перший погляд — безособистому місті. У Берліні може вмерти й може прокинутись зовсім знечевя мистець, бо мистецтво — це вибір істотного з хаосу безіменної неістотности.
Ми, цебто я й Фальстаф із благовидною лисиною, не позбавлений задьористого війоншського гумору всуміш із сентименталізмом, привезеним сюди із Парижу, входимо в нетрі Берліна. Така прегарна мета й тема: Ораніенбурзькі ворота. Ось де треба було б Валеріяна Підмогильного, що своїм умінням нанизувати деталі міг би дати спокійний краєвид великого міста, що стає в цій дільниці провінцією.
Півгодини в славному "Фатерлянді", на потсдамській площі, мрії кожного німецького громадянина з провінції. У велитенській салі гримить бравуровий марш і всі обличчя святково наружені, звернені до диригента. Здається, ціла саля — це німовна орхестра. Різнокольорові напої грають у шклянках від променів холодного вересневого сонця, обличчя Сімпліціссімів поважні, але ось кінчається марш і вони погідшають. Фальстаф торкає мене: ідемо, ідемо покидаємо цей храм маєстатичного, недільного довілля родин, приїжджих біргерів та дебелих матрон.
На Фридрихштрассе, починаючи від соняшної Унтер ден Лінден, що сливе не змінилась за сто літ і така сама, як на бідермаєрівських штихах, глітно від недільного поспільства. Пригадую собі масові сцени з "Фавста" й бачу їх усіх: і русяву та лукаву Ґретхен, і злого Мефістофля, і тисячі празникової юрби вояків, служниць, міщан, бакалаврів, народу безжурного, празниково-сердешного. Шкода, що не можемо піти праворуч, до Жандарменмаркту, до Деврієнової пивниці.
В господі душно, павутиння, тьма.
_______
Бувайте, Гофмане, тут радники сидять,
мов кажани, і комір їхній туго
стискає карк тучний і дрібно борода
трясеться в спорзному сміху.
Ми друга
тут не знайдемо мрій та снів-чудес...
Але це не сьогодні. Ідемо далі по Фридрихштрассе. Я тут давно не був і відкриваю все, що раптом нове й незнайомо-цікаве. Монументальний шупо ввесь залитий сонцем. Крізь шиби каварень глядять розквітлі і відквітлі личка. Громада італійців біля кіна, де йде "Індійський гробівець", старовинна фільма, що нагадує дитинство. Сімпліціссімус горнеться від мжички, що зміняє нестале сонце до затишного "Ашінґера". Кельнер ч. 18 — наш земляк. Він хвацько порається із тисячами шклянок і пляшок, як порався два роки тому в паризьких ресторанах. Звідти й перекочував сюди. По мистецьки подає наш земляк "Айнтопф" та вино, що пахне голубим небом і голубими водами департаменту Гаронни. Горить, горить наш земляк снагою догодити гостям. Ніщо не може сколихнути моряка, що судить із чотовим африканських відділів. На його шорсткому лиці ще досі брунатність лібійського сонця. Французькі робітниці, цілковито маленькі парижанки, із виглядом ображених королев, пють хвацько пиво. А проти нас сидить Сімпліціссімусівна, панянка із матірю, високошановною матроною, якій очі сміються на вид запашного "Айнтопфу" й кармазинового "шорле". Відчалюємо далі, немов невгомонні Енеї.
Цей відтинок, від двірця Фридрихштрассе до Ораніенбургер Тор, невеличкий Вавилончик. Видно норвежців у цератових, чорних плащах, білявих фламандців, метких французів із петенівськими відзнаками, соромливих данців, опецькуватих чехів, низьких італійців. На роздоріжжях стоїть тверде галицьке племя, племя вічних революціонерів.
Це все допомогові баталіони велитенської армії робітників Німеччини, що в тижні вивершують норми виробництва, а по неділях полонять Берлін своїм паризьким чи празьким діялектом, своєрідніми способами розваги й здібністю швидко акліматизовуватись. Усміх чи відплата історії: нащадки колишніх гвардійців Наполєона, що розташовувались тут, у ліску біля бранденбурзьких воріт, нині, забезпечуючи континент, працюють у берлінських фабриках.
Мжичка не перестає. На хвилину заходимо в довгий, понурий льокаль, де уставлено білярдові столи й автомати із прерізними можливостями виграти кілька копійок. Міжнародня робітнича братія тут розважається. Кілька кроків звідси — каварня, де збираються французи; напроти — домівка італійців, ще трохи далі, над берегом Шпреви, під знаком корабля, курять свої люльки норвежці. Цікаво було б побачити вкупі українців. Розвідуємось. Виявляється, що їх приютив добрий "дядько Фріц із Києва", напроти Ораніенбурзької Брами.
Чому дядько Фріц має походити з Києва, про це тяжко дізнатись. Пуцулуватий добродій, що стоїть біля пива з неодмінною сиґарою в роті, не говорить по українську але він дійсно був у Києві в 1918 році й висловлюється дуже прихильно про українське сало.
...І заходимо у цю дивну таверну,
бичі щелепи тут ллються міддю міці
і сидять тут друзі шорстколиці,
ждуть мене, вітають брата черні...
Пригадується романтичний вірш. А в дійсності: багато диму під чорними сволокасості: багато диму під чорним сволоками й скравки всеукраїнської відвічної дискусії. Прості люди мають проте нахил до короткого й ядерного вислову. Але є в цьому краса — за один вечір новеліст призбирав би кілька тем у камяному, стефаниківському стилі. Мов прінц Просперо, із маєстатичним усміхом, мій згаданий Фальстаф із лисиною короля Ліра прощає простих людей.
І знов пронизливий вітер над Шпревою, доми, що, мов відьми, чаклують у сумерку, сірі, подібні один на одного, доми і вечірня юрба з притьмареними вікнами. Берлінський народець забирається до вечірніх розваг: у баварській пивниці, де весело й дешево, у "Театер дес Фолькес", що панує над цілою околицею велитенськими літерами, у безчисленних "Берлінер Кіндл"-ях, де димно, тісно, але дружньо. Тут починався б перший розділ роману, під зорями північного вересня, у вітрі над Шпревою, роман твердий та правдивий, пісня про робітничий Берлін. Але вередливого мого Фальстафа манить панський Курфюрстендамм. Залишаємо Сімпліціссіма й поринаємо в тунелі. Вийдемо — буде вже ніч, поважна ніч Берліну.
[Краківські вісті, 21.09.1941]
21.09.1941