Вже сама назва літературний фронт показує, наскільки большевики прикладали ваги літературній справі, вважаючи її одним із відтинків загального політичного фронту. Література справді була під спеціяльною опікою: хто йшов із владою і вихваляв її, мав і славу, і авта, і віллі, і навіть льокаїв (як драматург О. Корнійчук), хто ж стояв в опозиції, або бодай був чимось невдоволений, був нещадно ліквідований. І це було зовсім "конституційно", бо хоч сталінська конституція й давала теоретично всім свободу слова й друку, але ж проголошено її з заввагою, що вороги народу не дістануть ні клаптика паперу, ні одної друкарської черенки. "Ворог народу" — дуже широке поняття, яке можна було відповідно розтягати і пристосовувати до кого треба, не диво тому, що нпр. нині нічого не знаємо про добру половину відомих літературних імен зперед, скажім, 10-ти років в Україні. Одних зліквідовано з відповідними процесами, бо владі могли бути потрібні евент. заяви-каяття і самоосуду, — інші зникли потихо, не знати куди і як; залишилися самі орденоносці, яких тема ми є виключно оспівування Сталіна, і всяка дрібнота, якій, при відповідній дозі щастя, орденова бляшка в майбутньому може дати почесті і безплатні колійові переїзди.
Ми зумисне спиняємось саме на літературних справах в Україні. По програний збройній боротьбі літературний фронт став тим прибіжищем, куди подався мало не ввесь український активний елемент. Автім був це фронт у справжньому понятті цього слова, — мав же ж він і своїх убитих і ранених і розчавлених морально — цих останніх найбільше. Тому теж історик майбутнього, дивлячись на роки большевицької окупації України, якнайбільшу свою увагу зверне на те, що діялося на літературно-мистецькому фронті, де українські письменники довго не здавали своїх позицій і далі вели боротьбу на ідеологічному відтинку; в "соціяльний зміст" їх "національної формою" літератури не вірила навіть совкритика: вона заєдно викривала "ухили" і робила, куди слід, доноси.
До найцікавіших справ того літературного фронту Україні належить проблема стилів. Це — цілий шлях того, ж під натиском марксистської критики, однозначної з Чека, міняла свої форми українська література, щораз більше звужуючи свої межі та заникаючи. Марксистська критика мала в Україні зовсім спеціяльні завдання: головне було не показ якогось нового ідеалу мистецтва, а тільки боротьба із "псевдомарксистською критикою". (Резолюція аґітпропаганди ЦК ВП(б)У із 28. 12. 1928). "Псевдомарксизм" — це було все те, що, прийнявши охоронний соціялістичний колір, без якого не було навіть доступу до видавництв і друкарень, вело далі свою роботу — в українських письменників, caмозрозуміло, націоналістичну. Боротьба проти "ухилів" посилюється в Україні головно з приходом Постишева, що, прибравши свій московський шовінізм у полтавську вишивану сорочку, повів у підлеглій йому пресі критику найчистішого донощицтва. "Літературна газета", головно з 1937 р., читається, як якийсь слідчо-поліційний журнал!
Не тільки проти націоналізму йшла в совітській критиці боротьба. Вона воювала теж і проти ідеалізму за матеріялізм, проти "буржуазного естетизму", куди зачислювано всі справді культурні явища в Україні, як ось роботу українських неокласиків. "Буржуазним естетизмом убито і зліквідовано найвидатніші українські журнали, ось як Вапліте, Нову Ґенерацію, Літературний Ярмарок і ін., не кажучи про поодиноких письменників, як Антоненка-Давидовича, знаменитого драматурга М. Куліша, О. Слісаренка, О. Донченка й ін.
Боротьба з ідеалізмом тісно повязана з боротьбою проти формалізму. З формалізмом було багато плутанини; отак, коли нпр. західня ідеалістична критика вважала його матеріялістичним, марксисти-матеріялісти — ідеалістично-буржуазним. (Ця плутанина, до речі, не оминула й нашої націоналістичної критики поцейбіч; так нпр. Дарія Віконська у своїй книжці "За силу й перемогу" атакує формалізм, уважаючи його большевицьким, тоді, коли ті від нього відхрещуються). Та для письменників головне лихо не в стилях, а в неокреслености самої "ортодоксальної" критики, що зміняла раз-у-раз свої "правди", жеручись саме із собою за власні "ухили" — богданівщину і переверзіянство, які для широких мас окреслено такою приступною формою: це — "еклектичне поєднання механічної меншевистсько-струвістської соціології з антисоціологічним ідеалістичним формалізмом"...
Цей хаос у марксистській критиці не обминув і України, де немало паперу задруковано про ці далекі і чужі українській літературі справи. Українська марксистська критика спрецизувалася коло 1934 р. з виходом книжки Костя Довгана "Принципи критико-бібліографічної оцінки", де мова про чисто партійну оцінку друкованої продукції. Там одним із головних завдань покладено "викривати й викорінювати рештки націоналістичної контрреволюції на ідеологічному фронті, основний вогонь скермувати проти українського націоналізму — головної небезпеки на Україні не даному етапі, проти місцево-націоналістичного ухилу та примиренства до нього". До цього зводилася, як бачимо, "єдина творча метода пролетарського мистецтва". У противагу піднятій групою Хвильового теорії "боротьба двох культур" — марксистська критика поручає українській літературі "єдиний інтернаціональний фронт", що було однозначне з нерозривним звязком з літературами СССР, передусім російською (на яку орієнтуватись казав Ґоркій), далі "совітський патріотизм", "соціялістичну батьківщину", аж до "соціялістичного Києва"; навіть Рильський мусів написати збірку ("Київ"), де вихвалював київські сади та його "огородника" Постишева. Та ці гасла ще не всі, бо були й інші конкретні, себто завдані письменникам, теми! Колективізація, оборона краю, червона армія, летуни і т. д. — яке б гасло на стало актуальне, туди зараз мусіли завертати увагу наші письменники. А далі ще — типовий совітський винахід — оспівувати "романтику буднів", себто опоетизовувати безнадійне й кошмарне совітське життя. Бо, хоч саме в романтизм (знову Хвильовий!) найбільш била совітська критика за те, що він ставить "примат індивідуа над колективом" і що він романтизує українське, розуміється націоналістичне, минуле, — вона була не від того, щоб прикрасити якось власний сірий світ на рожево.
Засуджуючи один за другим різні стилі, партія щораз більше повертала свою увагу на реалізм, як панівний стиль пролетарської літератури, що мав показати життя з погляду діялектичного матеріялізму. "Творчі питаня", про які ми згадували передше, тут набрали ще поглиблення. Отак, нпр., виринула проблєма показу "совітського героя", чого домагався навіть сам Сталін. У 1936 р. Постишев у своїм рефераті перед комсомолом ткнув пальцем в око: — "великі люди пролетаріяту: Маркс, Енґельс, Ленін, Сталін — ця геніяльна плеяда пролетарських мислителів-революціонерів своїм образом дають нам прегарний зразок цієї справді нової людини"... І пішов спішний показ "нової людини" — зовсім не колективного робітника, а самого Сталіна: поеми, повісті, пісні, частушки і т. д. Це вкінці стало єдино допускальною для українських письменників формою творчости. Хто не вірить, хай загляне хоч би у шкільні літературні читанки: всі великі імена сучасної української літератури показані виключно зі становища їх підходу до єдиної теми: Сталін.
Не диво, що гострий зворот української літератури до "братньої" зустрінувся головно по смерті Хвильового, вже не з пасивним примиренством, а з активною відповіддю найпалкіших. Розстріляний романтик українського моря О. Влизько, геніальний хлопчина, заявив у свому зізнанні, що він орієнтувався і підготовляв збройне повстання... Можливо, що в тодішніх обставинах це була теж романтика, але це була теж і відповідь на спробу зробити з української культури якусь епігонську і третьорядну. Виступ його і товаришів доказав, наскільки літературний фронт був гостро політичним явищем і яка драматична й запекла боротьба йшла на його відтинках, — боротьба, що досі не вгаває.
Іще одно. Йдучи за рецептою Затонського "осідлати стихію", величезний натиск поклала партія на створення нового совітського фолькльору. Але цікаво, що нпр. співаник червоноармійця має всього кілька пісень українських авторів (на всіх до 50), а решта перекладені з російської мови; так і видко, що та "творчість" розцвiла в Україні не надто буйно. А створення фолькльору по свому зрозуміло українське село у своїй власній "пісні про Сталіна":
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
[Краківські вісті]
14.09.1941