Хотілося спати.
Голова сама схилялася на стіл. Але Надія Петрівна не могла заснути, бо... не повинна. Брала ручку, тицяла в чорнильницю й знову писала. Слова не клались рівно, кінець стрічки чомусь підозріло сповзав на нижню лінію, а в очах двоїлося: "Організація урока 3 хв.; перевірка домашнього завдання — 10 хв.; опитати таких учнів..."
А це ж лише щоденний плян, а ще треба на завтра конспект написати до шести уроків. Одна думка про це протверезила. Писала більш уважно. Та до того саме почала писати, кого буде запитувати на годині, а кожне прізвище, то — цілий рій згадок. З п'ятої кляси до десятої вона в них учителькою української мови й літератури. Є що згадати.
Замріялась.
— Мамо! Ну яка ж ти чудна. І не спиш, і не пишеш, і спати хочеш, — промовив син з постелі, мружачи очі від електричного світла (спав уже та прокинувся).
Надія Петрівна усміхнулась до нього:
— А ти ж чому не спиш... Ой-ой, та ти не похитуй головою так, як старші.
Підійшла, вкутала його. Поглянула на годинник. Пів на другу. Отже, неділя закінчилась. Треба вже лягати. Знову на ранок робота відкладена.
*
Понеділок завжди починався тяжко. Вчителі зібралися в учительській і чекали що от-от зачується крик директора. І сьогодні особливо.
Директор любив кожного дня робити нагінки. До того ж учора була неділя, отже ні на кого не кричав і сьогодні має бути подвійна порція. Вчителі не помилилися. Вони добре знали його. З коридору почувся крик. Директор лаяв прибиральницю. Лаяв, бо клясна кімната 9б була не закрита і учні зайшли туди ще до дзвінка. Побачили директора і розбіглися. Всі крики впали на убиральницю.
Коли директор говорив, то любив, щоб ніхто йому не перечив. Але не відповідати було неможливо, бо ж перша частина лайки складалася з питань.
— То ти чому їх пустила? Ти бачила, як вони входили?
Прибиральниця ще не вивчила "характеру" свого директора і відповіла:
— Бачила. Та що з того. Як їх не пустити, коли ж в коридорі холодно. Чому ж і не впустити?
Дивуючись такому нерозумінню, глянула на директора.
— Вона ще питає, чому. Треба знати, — верескнув директор.
— Та ви не кричіть, — ані трохи не переймаючись криком директора, промовила прибиральниця. — Таж ви не з самого початку таким розумним стали. Хто'зна, може й я до того дійду.
— Пишіть заяву про звільнення, — задихаючись прошепотів директор.
Пролунав дзвінок.
Учителі йшли на уроки.
— Хто йде в 9б? — запитався директор.
Відізвалася Надія Петрівна.
— Я йду з вами, — вирішив коротко директор.
*
Повинно щось статися, — невідступно ворушилася думка в голові. Надія Петрівна не могла її відігнати.
А лекція йшла добре. Домашнє завдання всі виконали. Слухали уважно. Скінчила розповідати. Тепер тільки перепитати. Відповідали на диво добре. Завдала роботу додому. Глянула на годинник. Вже урок скінчився, але дзвінка не було. Треба було щось робити. Піймала іронічний погляд директора.
З легким усміхом звернулася до учнів:
— На щастя, маємо ще трохи вільного часу. Пригадайте собі свою домашню роботу. Ви мали написати маленьку розповідь на тему "Інтернаціоналізм у творах письменників-клясиків".
З надією обвела поглядом учнів.
— Може хтонебудь з вас хоч зачав писати, то міг би нам тут прочитати.
Здійнялося чотири руки.
— Ну ти, Петре, — вона ніяк не могла відвикнути звати їх по іменах. Адже ще так з п'ятого клясу звала.
— Я прочитаю тільки першу частину. Про любов Шевченка до України. А друга частина щось не йде легко, — винувато проказав до Надії Петрівни.
Зачав читати.
Милуючись, слухала впевнений голос Петра. Дивувалася: і звідки в нього та впевненість. Зітхнула. Швидко, ой, як швидко тепер люди прощаються з безтурботною молодістю. Замолоду старіють.
Глянула на директора і обмерла. Той аж губи гриз із люті, а поглядом вп'явся в Петра.
Що йому там не по душі?
Прислухалась.
Дзвінко лунав голос Петра.
— Кохайтеся чорнобриві та не з москалями...
Великий льох... Біль і муки сина за свою збезчещену матір. Як він глибоко відчував це:
Ой, Богдане-Богданочку,
Нерозумний сину,
Нащо дав ти Україну
Москалям поганим.
— Досить, — кигикнув, як підбитий півень, директор. — Урок скінчився. Йдіть собі!
*
Учні зовсім не зрозуміли, чому так нагло директор перервав урок. Здогадувалися. Одні нав'язували все це до ранішньої пригоди (що от зайшли тоді в клясу), інші пояснювали бажанням директора покричати на прибиральницю (адже вона забула задзвонити на перерву).
Прихід Надії Петрівни перервав здогадування учнів, (власне, це вже була маленька суперечка). Вона покликала Петра до директора (зайти з книжками). На незрозумілий допитливий погляд учнів не могла нічого відказати.
*
— Ти не вдавай із себе дурника. (О, директор умів добирати слів!). Скажи мені, хто тобі написав оті контрреволюційні вірші.
І на здивований погляд Петра, настійливо підтвердив:
— Так, так, контрреволюційні. А ти ж як думав. Говори! — закінчив викриком. — Хто то написав таке? "Та не з москалями..."
Петро проказав стиха:
— Відомо ж хто! Наш поет, наш найбільший поет... Хіба ви не знаєте?...
Ну — домагався директор.
Петро мовчки вийняв з торбинки "Кобзар" Шевченка. Відшукав те місце, та ще й пальцем показав.
Чоло директора вкрилося холодним потом. Так то Шевченко написав. Ай-ай, може бути неприємність. Адже Шевченко — поет-демократ. А він його вірші контрреволюційними назвав. Бути біді...
— Іди, — проказав до Петра.
Що буде? — йойкала тривожно думка.
*
Та все склалося добре. У відділі освіти його заспокоїли. Шевченко то Шевченко, але ж треба підходити до його творів критично. В даному випадку була фальсифікація. Отже — як висновок: вчительку звільнити зі школи, а Петром особливо заопікуватися, щоб він зрозумів справжню суть творів Шевченка — революціонера-демократа.
— Мамо, ну що сталося? Чому ти якась... незвичайна.
Надія Петрівна підсіла до сина на ліжко.
Сину, ти мій сину. Рости тобі треба. А в мене нічого. Тільки сьогодні був день несхожий на інші.
Надія Петрівна всміхнулася (тільки ж смутком овіяний сміх!). І додала:
— Їхати нам треба. Вже я тут без праці.
Син докірливо похитав головою.
— Мамо, кожний день не схожий на інші, але хай уже буде по-твоєму: цей день несхожий на інші, але чому ж ти тоді відмовчуєшся. Скажи мені, що сталося. Хоч сьогодні не ховайся від мене.
...Вечірні сутінки стиха огортали двох людей, перейнятих однією думою. Мати і син зачали жити одним життям.
[Львівські вісті]
14.09.1941