Галицький космос

Весною цього року на українські екрани вийшла кінострічка українського режисера Івана Кравчишина «Політ золотої мушки». Колоритний фільм про життя галичан був знятий за збіркою оповідань Богдана Волошина «Бурачковицькі хроніки». А вже за кілька місяців Видавництво Старого Лева опублікувало однойменну збірка текстів автора – «Політ золотої мушки».

Богдан Волошин більш відомий галичанам як Пан Марциняк. Цим псевдонімом із 1990 року він підписував колонки у львівській газеті «Ратуша». Вів її галицьким діалектом. Опісля цей медійний персонаж, який із гумором та доброю іронією розповідав про сучасні події, змінив формат газети на телебачення – і став ведучим програми «Чвертка з паном Марциняком» на телеканалі ZIK.

Дія усіх оповідань у збірці Богдана Волошина «Політ золотої мушки» відбувається у Бурачковичах – містечку десь на Галичині, де була і румунська влада, і угорська, і польська, і влада росіян і монголів, і татар, і римських легіонерів… Автор дозволяє своїй фантазії летіти далеко і в часі, і в просторі. Власне, читач втрачає відчуття часу: тому що сюжет захоплює, і тому що немає часових рамок у цих історій – вони відбуваються десь тут і зараз:

«– Там у нас медсестра була… Вільга. Одному хворому навіть портрет Марка Черемшини вишила на животі.

– Добре, що не Лєніна, бо нині чоловік би мав страшні клопоти з тим політичним черевом».

А деякі герої пам’ятають часи і порядки «небіжки Австрії». 

Колоритне село із не менш колоритними мешканцями змальоване у маленьких оповіданнях-нарисах. Кожен герой – повнокровний бурачківчанин, зі своєю історією та характером. Окремі епізоди їхнього життя, де вони зустрічаються, будують хитромудрі плани і роблять, хто на що гаразд, витворюють мікрокосмоc – Бурачковичі. Там журба і радість обнялися, пси вміють говорити, а коти мають чоботи і творять чудеса.

Богдан Волошин дуже любить мандрувати селами Західної України та Карпатами. Чи не кожного дня він вирушає у мандрівку, і напевне звідти автор привіз та змалював частину героїв, а іншу – відтворив із власної пам’яті. Оповідання «Образки» – одне із найдраматичніших: «Наприкінці життя Замурзєвичка геть розгубила крихти здорового глузду, бо почала щодня ходити гостинцем між Бурачковичами і Лопушною, виглядаючи своїх ненароджених дітей, котрі мали приїхати зі Львова». Апогей драматичності та щемливості цієї історії у епіграфі «Пам’яти Замурзєвички». Виходить, і справді жила така пані, і, напевно, на її похороні не було кому заплакати.

Під час читання оповідань у збірці розумієш, що Бурачковичі зі своїми жителями – абсолютно реальні, природні, ба, навіть закономірні мешканці Галичини. І це – не зважаючи на те, якими химерними та фантастичними не були б оповідання, і хто б не був головним героєм (одна розповідь у книзі – від імені собаки). Перелік головних (тих, що зустрічаються у більшості оповідань) героїв майже типовий: мер міста – пан Задупський, завклубу (який потім змінить рід діяльності) Влодко Фаренґа, Мерлюньо, який відкрив в собі дар передчувати смерть після того, як сам «воскрес» від чвертки горілки, місцева Катерина…

Автор сфантазував світ Бурачковичів, але він не вигадав поведінку і світогляд героїв оповідань. Вони – типові галичани, із способом мислення, який передається, напевно, у спадок на генному рівні. Щоправда, їхній центр Всесвіту – Бурачковичі.

Наприклад, про пам’ятник Тарасу Шевченку бурачківчани роздумують так: «То добре, що буде великий. Але треба так зробити, щоби його можна було возити по селах, де ще нема пам’ятників. Най люди мають на храмові свята де квіти покласти…». Богдан Волошин гранично відвертий у своїх оповіданнях, правдивості і достовірності йому не позичати. А ще він дуже сміливий – називає речі своїми іменами. Щоправда, мова його дуже образна і повна гумору. Автор помічає ґанджі – як персональні, так і суспільні. Українська приказка «ні собі, ні людям» зазнає трансформації та розширення в одному із оповідань: «Щоби не було в його лісі браконьєрів, він власноруч вистріляв усю дичину».

«Політ золотої мушки» – це вигаданий світ, який набере реального виміру лише у фантазії читача. І немає виміру любов, з якою описує кожну деталь, кожного персонажа автор книжки. Драматизм, якого вона сповнена, виміряний і розставлений так влучно та технічно, наче вибудований за математичним алгоритмом, в якому перевірений і гарантований ефект.

«Політ золотої мушки» – це політ фантазії, в якому образний ряд і хід думки передбачити дуже важко. Автор не прикрашає об’єкт уваги чи явище, яке описує, а підкреслює чи доповнює його влучними і несподіваними порівняннями: «Він сторожко крався цвинтарем, тримаючи косу, як на малюнку в підручнику з історії України: «Знедолені селяни беруть на абордаж панський маєток». Під час читання не варто намагатися щось спрогнозувати чи передбачити – несподіванки чекають на читача саме там, де він не чекає на них.

Щодо правдивості та чесності Богдана Волошина – він не цурається жодної теми. Змальовує життя таким, як воно є, де смерть і радість разом ходять. Власне, смерть постає дуже звичним і буденним явищем у «Польоті золотої мушки». А ще більш буденною робить її псевдонім одного вже згадуваного персонажа – Мерлюньо. Від того, що знає, хто коли помре, Івана Дзядика сусіди почали так називати. Або ж, наприклад, оповідання «Тестамент» (одне з екранізованих у фільмі «Політ золотої мушки»). Дзідзьо (що означає «дід») героя оповідання – хлопчика – помер (чи то «дзідзьо приставилися» рано), а потім його тіло було активним-пасивним учасником подій ще протягом цілого дня: з’їздити до нотаріуса, щоб написати акт про смерть, до лікаря – по довідку про смерть, і до нотаріуса знов – по заповіт. 

Герої, які є другорядними в одних оповіданнях, стають головними в інших. Локації із кожною повістю стають все більше і більше впізнаваними читачу, аж допоки він не матиме в своїй уяві мапу Бурачковичів із всіма мешканцями містечка. 

«Кожда людина мусит мати свій клопіт, бо інакше вона вже не людина…» – ця фраза подекуди є визначальною у вчинках героїв книги. І автор пише про ці клопоти дуже щиро і правдиво. Навіть якщо ці переживання надмірні, а то й зовсім непотрібні.

Збірка оповідань почасти тому і є певною мірою циклічною, замкнутою. Тобто: з якого оповідання не почати читати, все йтиме послідовно. Навіть якщо оповідання читати не по порядку. «Політ золотої мушки» – заокруглена, самодостатня історія. І якщо її внутрішня структура пов’язана і взаємозалежна, то все одно – із першочерговим правом вибору для читача.

Богдан Волошин зробив замальовки галицького життя і галицького менталітету так, щоб нікого не образити. Смішного в цих історіях так само багато, як і гіркого. Зрештою, як воно і є в житті. Бурачківчани і далі живуть в своєму ритмі, слідують давно усталеним алгоритмам стосунків, мають свої клопоти, але частіше вирішують сусідські справи, аніж свої.