Львівський аматорський театр «Склад 2.0» вже вдруге реалізував амбітне завдання – організував театральний фестиваль просто неба у парку. «Кіт Ґаватовича» відбувся цьогоріч у Стрийському – таким чином актори хочуть зробити театр ближчим до глядача, «вивести» його із звиклих театральних стін і показати, що він може бути більш відкритим.
Відкриття відбулось у п’ятницю ввечері на камерній сцені Театру Лесі показом вистави «Жмут». Пластичні малюнки ролей п’єси Юрія Тарнавського вимальовували актори-організатори фестивалю. Програма наступних двох днів була поділена на декілька блоків: «Кіт слухає» (лекції та дискусії із тими, хто творить театр), «Кіт тренується» (акторські тренінги та практики для охочих), «Кіт дивиться» (вечірній перегляд вистав). Гості, які виступали під час теоретичної, лекційної частини фестивалю, зацікавили і професійну аудиторію – тих, хто творить театр у Львові – і непрофесійну – глядачів. Спеціально для вас ми занотували найцікавіше із цієї частини.
Ранок суботи розпочався розмовою із Риммою Зюбіною – актрисою театру та кіно, яка нещодавно отримала нагороду на кінофестивалі у болгарській Варні за головну роль у фільмі «Гніздо горлиці». «Сніданок із Риммою Зюбіною» зібрав на театральних стільцях (і на модній тепер пресованій соломі) львівських шанувальників творчості акторки і трішки театрально заангажованої аудиторії – наприклад, студентів-театрознавців.
Римма Зюбіна у розмові із режисеркою театру «Склад 2.0» Євою Якубовською (яка модерувала розмову), була дуже безпосередньою та щирою, а теми розмови – дуже різноманітними. Зюбіна розповіла, як починала свою акторську кар’єру, і з Києва, де навчалася, повернулась працювати в театр в Ужгороді, і про те, як вона, «досвідчена актриса майже перед виходом на пенсію», кілька років тому на сцені через паралізуючий страх забула слова.
Уклад сучасного репертуарного театру зазнає критики, зрештою, спроби його реформування теж з’являються. Проте Римма Зюбіна як актриса вбачає певний позитив в такому типі театру:
«Кажуть, що репертуарний театр поганий, заскорузлий, немає ангажементу (це запрошення актора в проект чи виставу на підставі підписаного із ним договору – авт.), актори розслаблені. Але в репертуарному театрі є дещо добре – хороші вистави довго живуть. Там не так, як на Бродвеї: відіграли виставу протягом місяця чи півроку, і все. Якщо на прем’єрі ти існуєш як робот, то потім, коли ти почуваєшся вільно, коли ти відпустив себе, ти можеш дозволити собі імпровізувати. Натомість в системі ангажементного театру поки свої крила розправиш, то вже і виставу знімуть»
Також Зюбіна поділилась думками про акторську майстерність на сцені. За її словами, актори є двох типів: ті, які за кожним словом автора несуть ще якийсь смисл, і ті, які несуть, перш за все, себе самих. І у цьому, за словами Римми, є часткова вина публіки:
«Наш глядач дуже добрий: він на все аплодує, а буває, зал вскакує одразу. Не можна ж так. Інколи треба і помідорами закидати. Ми ж не п’ємо брудну воду, то і не можна дозволяти собі вживати неякісну духовну їжу».
Подібну думку висловила і художня керівниця Львівського театру ляльок Уляна Мороз: «Єдине, що я прошу зараз у глядачів: припиніть плескати на неякісних виставах! Неякісні вистави живуть, тому що ви на них плескаєте». Таке своєрідне «прохання» прозвучало під час дискусії на тему «Страх і гендерна рівність у театрі». Зустріч уже була досить провокативною: серед шести учасників розмови був лише один чоловік.
Дехто з присутніх ділився особистим негативним досвідом співпраці із чоловіками. Ігор Аронов – актор театру і кіно – також розповів свою історію співпраці із жінкою. Щоправда, майже усі учасники дискусії зійшлись на тому, що все залежить від людини – не важливо, чи це чоловік, чи жінка. Попри це, окремим пунктом у розмові були «жіночі чари». Оксана Данчук – завліт Театру Лесі – зауважила: використання «жіночих штучок» може у майбутньому дискредитувати жінок-професіоналок, навіть якщо допоможе один раз.
Останньою у теоретичному блоці цього дня була Ярослава Кравченко – засновниця і продюсерка київського незалежного «Дикого театру». Цього року вона отримала «Київську Пектораль» – одну з головних театральних нагород країни – «За енергійність творчих пошуків». Послухати про те, «Як зробити театр (не) успішним» просто неба зібрались здебільшого ті, хто долучений до творення театрального процесу у Львові. Ярослава – одна з найуспішніших театральних менеджерок в Україні – розповіла, що перш, ніж запускати певний проект, потрібно прорахувати його бюджет, адже «на ентузіазмі далеко не заїдеш». Також вона наголосила на тому, що не можна нічого робити безкоштовно. Адже, по-перше, ми знецінюємо свою роботу, по-друге, знецінюємо і роботу тих, хто працює в цій ж сфері. Свого глядача, свою цільову аудиторію, потрібно знати дуже добре:
«Коли створюєш будь-яку річ, потрібно зрозуміти, кому вона потрібна, окрім тебе, і хто ще може цим зацікавитись. Потрібно мати точний портрет того, для кого ти робиш театр, хто є твоєю аудиторією. Знати розпорядок дня вашого глядача, його особисті вподобання, місце роботи, усе, що можете довідатись».
Опісля теоретичної частини Ігор Аронов – актор театру і кіно, який має європейський досвід театральної практики у школі Єжи Ґротовського – проводив акторський тренінг для охочих. Решта (хто завчасу не зареєструвався, або просто не наважився на експеримент) могли вільно спостерігати за тим, що відбувається на парковій галявині. Увечері всі, хто проходив повз галявину неподалік кінотеатру «Львів», могли спостерігати за особливим дійством – виставою «godo 2.0» за мотивами Семюела Беккета, яку показував театр Art & Гарт із Сєвєродонецька. Цей показ став справжнім випробовуванням і для акторів, і для глядачів, яких, до слова, зібралось чимало.
Для акторів це було викликом – завоювати увагу аудиторії на відкритому просторі, коли сцену творить чорне татамі, розстелене на траві – без куліс, а задником служить півпрозора марля. Двоє молодих акторів змогли втримати цікавість публіки – і дорослої, і молодшої – попри те, що матеріал і тема складні й неоднозначні. Дехто із присутніх прийшов спеціально на цю виставу, хтось – проходив повз і залишився до кінця.
Наступний ранок розпочався із зустрічі легендарним для львів’ян Міськом Барбарою, одним із учасників гурту «Мертвий півень». Зараз він мешкає у Харкові і творить у театрі «Арабески». Актор розповів, як потрібно формувати глядача – це, за його словами, має розпочинатись ще у дитинстві:
«Ми маємо думати про те, як притягнути нового глядача, як ми виховати наймолодших. Бо їм, на мою думку, не варто показувати зайчиків і чебурашок, а треба показувати театр, в який їм було би цікаво ходити і в 5 років, і в 10, і в 20, і в 35… Це для мене таке надзавдання».
Також мова йшла про інститут театральної педагогіки в Польщі. Саме театральний педагог займається тим, щоб навчити і заохотити дітей ходити в театр, розповідає, як роблять виставу, як її прочитувати і розуміти. Прихильників та фанатів творчості Міська Барбари виявилось чимало – не зважаючи на ранній час, вихідний, і не дуже сонячну й теплу погоду.
Аудиторія наступної зустрічі була здебільшого «профільна», що закономірно, зважаючи на «спеціалізованість» самої розмови: «Завліт в театрі: vers. 2.0». Під час розмови Майя Гарбузюк, яка 10 років пропрацювала на посаді завліта Театру ім. М. Заньковецької, розповіла, що завліт у театрі – це мозковий центр:
«Як мене вчили, то завліт – це єдина людина в театрі, яка вміє грамотно писати, грамотно викладати думки, і більш того – поширювати ці думки поза межі театру».
Говорили і про те, хто повинен налагоджувати зв’язки театру з громадськістю – чи має бути окремий pr-менеджер чи цим повинен займатися завліт? Думки у представників різних поколінь розійшлись. Наприклад, Оксана Данчук – завлітка Театру Лесі – розповіла, що розділила ці дві функції у театрі: роботи з текстом та п’єсами і розроблянням pr-стратегій. Вікторія Швидко – завлітка Театру Ляльок – підтримала цю ідею:
«Я думаю, що дуже непогано пишу, і можу конструктивно зловити усі речі, які довкола говорять творчі актори, режисери і драматурги, але я абсолютно не вмію розробляти стратегії комунікації зі своїм глядачем. Це для мене абсолютно інша наука».
Натомість Майя Гарбузюк опонувала: завліт знає все про театр якнайкраще, тому саме він може найповніше розповісти про нього. Зрештою, ця розмова і була покликана до того, щоб побачити, як еволюціонувала посада завліта у театрі, і побачити на власні очі самих завлітів львівських театрів.
Ще однією «вузькопрофільною» лекцією був виступ театрознавиці та відеоблогерки Мар’яни Янкевич, яка розповіла про інший бік театральної справи – про критику вистав. Мар’яна має свій канал на youtube, де робить відеоогляди вистав львівських театрів. Під час свого виступу вона спробувала знівелювати міф про те, що критики завжди все критикують. Адже критики – це, перш за все, аналітики. А робити притомний аналіз можна тільки тоді, коли ти компетентний у цій сфері. Мар’яна розповіла також про глядачів її театральних оглядів: «Аудиторія любить скандали. Коли він відбувається, то люди проявляють до нього куди більший інтерес, аніж до звичайного огляду вистави». Серед глядачів на лекції Янкевич було натомість чимало її друзів – може, тому розмова вийшла такою теплою і душевною.
У перші вихідні осені у Львові «Склад 2.0» знову показав, що театр готовий виходити зі своїх стін, а глядачі готові приходити до театру і на розмови про нього у відкритий простір. Друга спроба театрального фестивалю просто неба вдалась організаторам, судячи із зацікавлення аудиторії – особливо тієї, яка просто проходила повз увечері вихідного дня, і раптом вирішувала залишитися.
15.09.2017