Поміж двома утопіями

Український ПЕН-центр запрошує на дискусію «Культура між викликом ґлобалізму та спокусою націоналізму», яка відбудеться в рамках Четвертої реґіональної зустрічі ПЕН-центрів в перший день Форуму видавців завтра, себто 15 вересня, у четвер, о годині 17.00 в конференц-залі Палацу мистецтв (Львів, вул. Коперника, 17). В дискусії візьмуть участь представники ПЕН-центрів: Боґуміла Бердиховська (Польща), Тарас Возняк (Україна), Геркус Кунчюс (Литва), Серджан Срдич (Сербія), Андрей Хадановіч (Білорусь).

Запрошуючи наших друзів до участі в цій дискусії, голова Українського ПЕН-центру Микола Рябчук говорить про пастку утопії: «Нативізм не менш утопійний, ніж ґлобалізм, тільки його утопія розташована не у майбутньому, а в минулому. А тому, якщо нам, тобто нашій культурі, доводиться вибирати між цими двома проектами, мусимо взяти щось корисного від кожного, а все ж ставити на майбутнє. Бо минулого ми так чи так не змінимо і до його утопії не повернемось. Майбутнє ж тим часом залишається відкритим. І хоча шанси зробити його розумнішим і перспективнішим загалом невеликі, вони все ж поки що існують і за них варто боротися».

(Виступ на завтрашньому відкритті реґіональної конференції східноєвропейських ПЕН-центрів «Культура між спокусою націоналізму та викликом ґлобалізму» у Львові)

Двісті років тому Йоганн-Вольфґанґ Ґете провістив кінець доби національних літератур і прихід доби літератури всесвітньої.

На той час не було ще ні телефону, ні телеграфу; вітрильники долали Атлантику за півтора місяця, до Австралії допливали за три, і при тому все одно залишалися найшвидшим і найзручнішим засобом пересування на довгі віддалі. До поширення пароплавів і паротягів залишалося ще кілька десятиліть. Про польоти в повітрі мріяли тільки фантасти, про інтернет не мріяв ніхто — це було тоді просто поза межами людської уяви та розуміння.

Ґетівська інтуїція базувалася головно на примітному факті стрімкого поширення перекладних творів, зокрема його власних, на європейському континенті. Він захоплено оповідав Екерману про свої враження від китайських романів, перської поезії, сербських пісень. Всесвітня література в його уяві мала виразно орієнталізаційний відтінок, блискуче згодом деконструйований і проаналізований Едвардом Саїдом.

Утім, ще раніше двоє Ґетевих співвітчизників у брошурці під назвою «Маніфест комуністичної партії» відзначили нерозривний зв'язок ґлобалізації культурної і торгово-економічної: «Замість старих потреб, що задовольнялися місцевими виробами, з'являються нові, для задоволення яких потрібні продукти найвіддаленіших країн і кліматів... І це має місце як у матеріальному виробництві, так і в інтелектуальному. Продукти розумової діяльності окремих народів стають спільним надбанням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур утворюється одна світова література».

Попит на культурну екзотику — похідне від розширення світових ринків і, відповідно, культурних смаків, дедалі вибагливіших та мінливіших. Ґлобалізм, у культурному сенсі, виявився різновидом орієнталізму — тим, що Саїд влучно окреслив як «західний спосіб панувати над Сходом, реструктуровувати його, здійснювати над ним владу». У нашому випадку — йдеться про домінацію над ґлобалізованим світом.

Ґлобалізація, як з'ясувалося, не усуває і не пом'якшує притаманних йому структурних нерівностей. Навпаки, вона їх поглиблює й увипуклює. Національні культури отримують шанс бути поміченими й почутими. Але сама загальна структура сучасного світу, його владні й фінансові механізми зумовлюють домінантне становище традиційних центрів над периферіями та, відповідно, неоколоніальний характер культурного обміну і рубрикування. Саме від центрів залежить, хто і що, як і коли буде поміченим і перекладеним, оціненим і проінтерпретованим. Навіть найкраща якість або й геніальність не ґарантує ґлобального визнання — як приклад Отара Чіладзе чи низки інших периферійних геніїв наочно показує. І навпаки, навіть пересічна якість, підкріплена фінансовою потугою та дискурсивним авторитетом Центру, дає добрий шанс на ґлобальний успіх — як це наочно показує тріумфальна хода всіма континентами західного маскульту.

Генії народжуються на провінції, але славу здобувають у столиці. Одні, для більшої певності, переїжджають туди фізично, інші — змінюють мову, прізвища, дискурси, адаптуючи їх свідомо чи підсвідомо до смаків і потреб світового Центру. Ґлобалізація справді розширює конкуренцію і, відповідно, можливості участі в ній. А проте, поле, на якому вона відбувається, аж ніяк не рівне, і правила — не для всіх однакові, і судді — далеко не безпристрасні.

Ґлобалізація у її заходоцентричній, переважно американоцентричній формі викликає нативістську реакцію не лише тому, що несе загрозу — реальну чи перебільшену — національним культурам, їхній самобутності й автентичності. Вона викликає несприйняття також через свою засадничу несправедливість — диспаритетність того світового устрою, що його вона відбиває й закріплює, прикриваючись лицемірним гаслом рівних можливостей. Саме тому серед її критиків бачимо не лише традиційних правих, а й традиційних лівих, не лише консерваторів, а й лібералів — принаймні тих, які мають досить розуму і відваги, щоб визнати, що сьогоднішній світоустрій не має нічого спільного зі священними для правдивого лібералізму принципами «чотирьох свобод»: вільного руху товарів, капіталів, інформації та робочої сили. На шляху кожного із цих рухів стоять десятки бар'єрів і фільтрів, і головними їхніми реґуляторами є, як правило, країни ґлобального Центру, а не периферії.

Нативізм набуває ґлобального розмаху мірою кризи проекту модерності та пов'язаної з ним ґлобалізаційної утопії. У кожній країні, як зауважує французький філософ Бруно Лятур, нативізм має свою специфіку, проте скрізь оперує подібними термінами: «ідентичність, захист, земля, кордон, самість, автентичність, натуральне, нормальне, локальне, об'єднане, гомогенне, часами етнічно чисте».

«Назвімо його мету, — пише він, — поверненням до Давнього Краю. Чи то в Польщі, Угорщині, Франції, Італії, Голландії, Фінляндії, Данії або Німеччині, чи у США і на Філіппінах — скрізь ми чуємо ті самі заклики облишити рух до ґлобалізації й обмежитись рідним краєм, який обіцяє мир і захист від світових знегод. Навіть Британія, котра, власне, й започаткувала ґлобалізацію, прагне тепер згорнутись до розмірів невеликого острова, яким перестала бути у XVIII столітті і яким може знову стати після виходу з Євросоюзу».

Нативізм не менш утопійний, ніж ґлобалізм, тільки його утопія розташована не у майбутньому, а в минулому. І тому, якщо нам, тобто нашій культурі, доводиться все-таки вибирати між цими двома проектами, мусимо взяти щось корисного від кожного, але поставити все ж на майбутнє. Бо минулого ми все одно не змінимо і до його утопії, хоч би там як, не повернемось. Майбутнє тим часом залишається відкритим. І хоча шанси зробити його розумнішим і перспективнішим загалом невеликі, вони все ж існують поки що і за них варт поборотися.