(З циклю: "Наші села і містечка")
Старий Гаврило спутав коні і пустив у луг на пашу. Потім витягнув ще вчора заховані в кущах граблі та вилки, виймив зза пазухи капшук, із решток "мохоркового" скрутив "дзигаро" і, пахкаючи сивим димом, пішов до роботи. Панська лука була недалеко. Від приходу "бошівників", Гаврило почав уживати її, як свою. І хоч цього року по "бошівниках" і сліду не стало, геть до чиста змели їх німецькі бомби, але Гаврило таки скосив луку і поспішав, щоб ще все сіно звезти до своєї клуні.
Погода була, як золото, але хто міг знати, чи десь не надлізе якась хмарка і вся праця не піде намарно. Гаврило розгладив щетинасті вуси, поплюв у долоні й забрався до роботи. Працював не спочиваючи, щоб ще до вечора покінчити...
Догромаджував останні копиці. Солоний піт спливав з чола і заливав очі, але старий не розгинав плечей.
— Дай, Боже, щастя, батьку Гавриле! Працюєте?
Гаврило стрепенувся і занімів. Щось недобре кольнуло його в грудях, але, ніби нічого, відповів байдужим голосом, торкаючи берегів капелюха:
— Дай Бо! Дякую.
Потім докладніше придивився несподіваним гостям. Це ті міліціяни, що повбиралися, як які офіцири ще й з карабінами за плечима. Всюди їх повно. І старий Гаврило мерщій відвернувся до своєї роботи.
— Сухе сіно?
Гаврило відмахнувся, як від наприкреної муки.
— Як бачите! І дальше не переривав праці.
— Що то ви дальше на большевицьку моду? Забули, який сьогодні день?
Гаврило не відзивався ні словом і з ще більшим завзяттям згортав граблями пахуче сіно.
— Ей, батьку, недобре! Ви направду насякли большевицьким дьогтем.
Головусі хлопчиська прискочили до Гаврила, вхопили його цупко за руки і суворо скрикнули над вухом:
— Підете з нами, батьку!
Старий Гаврило сіпнувся.
— Гей, хло'! Ти сказився, чи що? Пусти! Яке тобі діло!
Але дужі руки хлопців кліщами впилися в рамена Гаврила, так, що про спротив не могло бути й мови.
— Так куди ж ви мене старого? Киньте жартувати. В мене коні в лузі. Пустіть, — пробував по-доброму старий.
— Для коней пістунки не треба. Самі напасуться.
Гаврило бурмотів ще щось у щетинасті вуси, але не було іншої ради — мусів машерувати з хлопцями. Перейшли через луку, попри вільшину просто на панський фільварок. Тут була тиша, тільки між клунями щось гупало. Один з хлопців метнувся туди. За хвилину вернувся, ведучи з собою Петришинового Івана, "Москаля", що ще від тамтої війни був через двадцять років десь аж під Москвою і щойно торік приїхав відтам. "Москаль" ніс у руках сокиру. Гаврилові знов щось тіпнуло під серцем, як у передчутті чогось поганого. Лапнув до капшука за "махорковим", але пригадав, що ще перед годиною витряс рештки пороху.
— Нате, куріть, — один з головусих бешкетників простягнув Гаврилові повну коробку жовтенького тютюну й паперці. Гаврило не втерпів, прийняв коробку в повній мовчанці, скрутив товстющу папіросу. Закурили і в чвірку рушили до села.
Ще з загуменків завважили на майдані перед церквою різнокольорову масу народу. На високих стовпах, замаєних смеречиною, лопотіли українські прапори. Музика підскочно витинала "Гей там на горі"... Міліціонери повбирали шапки по-кавалерськи, "набакир", один з них взяв попід руку старого Гаврила, другий "Москаля", Гаврилові казали нести граблі й вилки, "Москалеві" сокиру, ще й договорюють:
— Батьку Гавриле! Тримайте крок!
Старий знов сіпнувся вбік, але капосні бешкетники тримали твердо, як залізо, музика тяла дальше підскочного, і вони чвіркою вмашерували поміж двома рядами людей на середину майдану. Коло дерев'яного підвищення міліціонери пустили на волю свої жертви, підійшли до голови і щось з ним погуторили. Голова вийшов на підвищення, запанувала повна тиша, і почалося...
Гаврило волів під землю запастися. Спустив очі, похилив голову, а згори сипалося, як гострими камінцями. Дісталося і йому, і "Москалеві", а найбільше то таки йому. Голова не щадив ні трохи, все вичитав, як з книжки. І про те, як Гаврило запобігав червоної комісарської ласки, і як перестав до церкви ходити, як забув про неділю і свято. А найгірше то вже те, що сьогодні зневажив подвійне свято: церковне і національне. Бо тоді, як ціла громада святкує визволення спід большевицького ярма, один із поважніших господарів села іде на луку до сіна. Такому, що сидів більше як двадцять років у "раю" нема що дивуватися, але...
(Д. б.)
[Львівські вісті, 12.09.1941]
12.09.1941