Передчасна ностальгія

Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії. Якби людині античного світу довелося жити в добу середньовіччя, вона б задихнулася, як задихається дикун серед нашої цивілізації. Але бувають часи, коли ціле покоління так застрягає між двома епохами, між двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми і безпеки, всяка душевна простота втрачається.

Герман Гессе, «Степовий вовк»

Відчуваю необхідність зізнатися. Як зараз модно казати, зробити камін-аут. Так-от, зізнаюся: мені 28 і я ретроград. Ретроград нової форми, в сенсі певної (вдаваної?) застарілости, прихильности до того, що вже віджило свій вік: технік, речей, почасти поглядів, людина невмотивованої ностальгії за тим, що відійшло в минуле не так вже давно. Передчасної ностальгії. Не по віку.

Ретроград, чи то «ретроград», бо належу до людей, котрі народилися й формувалися в час великих пертурбацій. В добу великих розлучень. На пограниччі поколінь, розмежування і відособлення, зависаючи між двома системами цінностей. Ні вашим, ні нашим.

Передчасно старечий (а це, либонь, таки буде куди коректнішою дефініцією), бо досі значну частину прозових та есеїстичних текстів спочатку пишу в нотатнику або набираю в чернетках свого старенького телефона, звісно, латинськими літерами, а вже потім передруковую на комп'ютер. Не маю смартфона і все ще купую та читаю майже виключно паперові книжки. Пишу навмисне зархаїзованою мовою. Досі спілкуюся з частиною однолітків при помочі смс; не маю акаунтів в інстаґрамі, пінтересті і т.п. соцмережах; жодного разу не користувався вайбером та снепчатом, не бігав за покемонами (звісно, без смартфона хіба за білочками бігати, якщо «білочка» зловить).

З іншого боку, вже кілька років не читаю газет, прихильно ставлюся до інновацій, багато часу проводжу в твітері та фейсбуці. Тому й не можна говорити про чисте ретроградство, а таки радше про передчасну старечість.

До таких пограничних чи то старомодних людей можна віднести тих, хто народився на зламі епох; тих, хто з'явився на світ на межі поколінь; а також тих, хто дуже сильно потрапив під вплив старших братів та сестер або авторитетних товаришів чи є пізньою або дуже ранньою дитиною у сім'ї. Якщо у Вас, як і в мене, 3 з 3, то вітаю, ймовірно, Ви теж приречені на старомодність.

Ключовим трендом в період зростання та формування таких пограничних людей було те, що все модне дуже швидко знецінювало свій капітал. Час різко почав прискорюватися. Точки опори виходили з моди та переставали бути актуальними швидше, ніж на них вдавалось опертись. Тому постійно доводилося знаходити нові. Тому такі люди завше в пошуку своєї ідентичности, чогось такого, що могло б асоціюватися із ними краще, ніж щось короткотривале із епохи проминання.

Од того дуже сильна прив'язаність до предметів, котрі в дитинстві, себто в період формування, асоціювалися із якоюсь постійністю. Тому для них настільки важливі різні проміжні речі, котрі вже не викликали зацікавлення у старшого покоління і котрі швидше зникли з радарів, ніж почали цікавити молодше. Через те такі атрибути доби возводяться майже в культ (всі ці йо-йо, «Території А», жвачки «Турбо», 8-бітні приставки, «Тетріси» та ін.), навіть попри те, що нерідко вони насправді насмикані в інших поколінь. Люди пограничної ідентичности завше намагаються повернути на такі штуки моду, ніби вона існувала завжди. Не дарма Михайло Бриних у своєму «Електронному пластиліні» пише: «Мода іноді спонукає людей до ще звитяжнішого ретроградства».

Тому зі сльозами на очах вони згадують дрібнички, навіть такий непотріб, як пейджери чи VHS-касети, навіть якщо у них їх ніколи не було, а просто, аби мати ще одну нагоду за чимсь пожалкувати.

Од того їхні голосіння видаються дуже надуманими й театральними. Тому вони оточують себе однодумцями, аби при першому звукові Аква Віти чи Фантому-2, Шао Бао чи Степу із славетним «Смаженим кабанчиком», могти зробити лиш півкивка, аби визначити своїх, хто ледве стримує сльози од торжественности моменту.

Од того величезна прив'язаність до речей загалом. Й величезна туга од настання епохи розлучення людини і речі. Мультиначинені ґаджети розривають зв'язок «одна річ — одна функція». Для наймолодшого покоління його більше не існує. Тому «нові ретрогради», либонь, будуть останнім поколінням, котре з віком все сильніше прив'язуватиметься до таких артефактів своєї доби, котрі ще виконуватимуть одну-єдину функцію.

Проте вони не відкидають технічні здобутки, навпаки — випробовують їх одними із перших й часто радо користуються, аби розуміти, які їх поява матиме наслідки, до відмирань яких речей, втрати якої чергової предметности призведе, аби могти морально до того підготуватися. Також можуть їх використовувати, щоб мати напохваті емулятори колись втрачених культових штук. Іноді, тих самих, котрі ці ґаджети й поглинули. Ці люди не проти проґресу, а просто більш чутливі до змін, як бабці в автобусах до протягів.

Так само се останнє між-покоління, котре формувалось під впливом газет. Тому рефлексування над подіями відбувається повільніше, ніж в інших, воно може тривати від трьох днів і до тижня, себто до виходу нового числа улюбленого тижневика. Ці люди могли б стати чемпіонами із «l'esprit d'escalier» («жартів на сходах»), якби в такій дисципліні проводилися змагання.

Це новоретроградне плем'я вчилося читати з книжок та газет, а потім все раптово перебудувалося під кліпову систему координат. Дуже стрімко: миттєво зростали об'єми інформації, все швидко застарівало.

Од цієї непевности, од неготовности до стрімких змін, од всіх цих втрат й виникає ота майже міфічна ностальгійність. Передчасна й невмотивована, роздута до завеликих масштабів. Особиста трагедія людей проміжної епохи.

Пітер Померанцев в своєму недавньому тексті цитує покійну філософиню Світлану Бойм: «Двадцять перше століття характеризується не пошуком новизни, а поширенням ностальгії».

Покоління невчасних

Сі старигани-не-за-віком часто почуваються своїми серед чужих і чужими серед своїх, але частіше чужими серед чужих, себто замалими для дорослих і занадто нудними для молодших. Се призводить до сприйняття себе як «невчасних». Тому нерідко частина пнеться зі шкіри, аби здаватися старшими, влитися в клуб дорослих якнайшвидше, стати своїми в дошку, вкрай самостійними, аби їх сприймали як рівних.

Ймовірно, саме ці люди із пограниччя поколінь повернули моду на відрощування бороди. Натомість протилежна частина показово намагається залишитися «вічною дитиною», кідалтом. Той же Михайло Бриних та у все тому ж «Електронному пластиліні» писав: «Борода — це рудимент дитячого бажання бути дорослим, яке у декого залишається до старості, й протягом усього життя такі люди не можуть подолати відчуття своєї дитинності».

Це посереднє становище ні туди ні сюди змушує до пошуку якогось «третього шляху», альтернативи, власної місії. Підштовхує до декларативного позиціонування власної особливости чи показового нон-конформізму. До пошуку стабільної ідентичности, а то й заперечення ідентифікації як явища.

Ця необхідність знаходження якоїсь константи змушує звертатися до таких непевних речей, як, до прикладу, перші хронічні хвороби. Інші ж тяжіють до посередности замість екстремумів. Власне, цьому пограничному типу просто належиться бути золотою серединою. Стати основою для зв'язку поколінь, містком порозуміння, точкою дотику або й конфлікту, бо конфлікти нерідко пов'язують людей сильніше за усе інше.

Але перед тим їм доводиться багато пробувати, намацувати, перебирати на смак купу речей, аби знайти цю середину чи ту річ, котра могла би стати стержнем їхньої ідентичности, не розуміючи, що, власне, сама посередність нею і є. Як і процес вибору, уважного приглядання, пробування всього на смак, доторк, звук. Од того сі люди чудові деґустатори. Тому й вкрай перебірливі, консервативні, не люблять прив'язуватись до нових вподобань, бо знають, що вони ще більш минущі.

Оскільки вони вилучені із ключових процесів (здебільшого з власної ініціативи), дуже добре відчувають добу загалом, спостерігають за нею із відстані, добре розрізняють усі її півтони та відтінки, тому є наче камертонами дійсности, котрі чітко вловлюють, до чого все йде, хоча часто безпомічні, коли з тим треба щось робити. У них розвинута інтуїція й добрий нюх. Передчувають вітер змін, тому могли б чудово тримати хвіст по вітру, якби дуже сильно не остерігалися того самого вітру, боячись, що він вкотре забере із собою усе найкраще.

Од постійного відчуття втрати ґрунту під ногами їм доводиться постійно подорожувати, аби повернути собі рівновагу, аби здавалося, що час завмер хоч на кілька хвилин. В цій добі інакше ніяк.

Час і надалі рухатиметься, тільки швидше. Все більш юні покоління поринатимуть в ностальгію завчасно. Вона постійно молодшатиме із зростанням потоків інформації. Невдовзі школярі стануть адептами пасеїзму, втраченого раю дитинства. Ще в час існування того самого раю проголошуватимуть його кінець.

Ця передчасна старечість — се внутрішня еміґрація. Втеча в проміжки. Кудись, де тебе не годен знайти. Від всіх тих інших ностальгій: націоналізму, імперства, космпополітизму, котрі ширяться одночасно із цим.