Місце народження кн. Ольги. Фальсифікація в літопису?

Ігор МИЦЬКО

Низка посередніх даних дозволяють убачати батьківщину святої княгині Ольги в Пліснеську, величному гόроді на межі Волині та Галичини.

Дитинець Пліснеська – ймовірно, місце народження княгині Ольги (світлина Олега Введенського).

Про походження святої княгині Ольги говориться у нашому найдавнішому збереженому літописі «Повісті временних літ» (далі – ПВЛ), під фіктивною датою 903 року: «Ігореви възрастъшю. и хожаше по Ол[е]зѣ и слу[а]ше єго. и приведоша єму жену от Плескова. именемь Ольгу» ¹. На основі цієї вістки у житії святої та у пізніших російських літописах запанувала думка про її народження у північноруському Пскові або в його околицях. Проте тотожність Плєскова та пізнішого Пскова не є однозначною. Існує низка посередніх даних, що дозволяють вбачати батьківщину Ольги-Олени в Пліснеську (Плѣсньск), величному гόроді на межі Волині та Галичини.

Насамперед про сам літопис. За гіпотезою відомого текстолога Алєксєя Шахматова, першу редакцію створив у 1110–1112 роках києво-печерський монах Нестор, другу – ігумен Києво-Видубицького монастиря Сильвестр у 1116-му, остаточна – була замовлена 1118 року в тій же обителі новґарадським і київським князем Мстиславом-Гарольдом Володимировичем ².

Вже Алєксєй Шахматов вказав на тенденційність цієї пам’ятки, констатувавши, що «рукой летописца управляли политические страсти и мирские интересы» ³. А відомий її дослідник Міхаіл Прісьолков «просто писал, что летописец – это служитель придворной канцелярии князя, который не останавливается перед тем, чтобы исказить народное предание, переставить события местами, поставить ложную дату, и он недешево продал свое перо» ⁴.

У наш час більшість дослідників, визнаючи ненадійність свідчень найдавнішої частини ПВЛ, продовжує безоглядно використовувати наведені в ній сюжети та дати як достовірні документальні факти. Натомість частина істориків не бачить у ній джерельної цінности, так як сучасний київський дослідник Олексій Толочко ⁵; російський історіограф Іґарь Данилевський підтримує думку Прісьолкова про штучність і малонадійність наведених там відомостей ⁶. Вони ж виступають проти використання відомостей європейського фольклору для корекції літописних повідомлень та при реконструкції подій початків Руси.

Сильвестрова редакція була, зокрема, створена і для доказу законности прав Київської держави на болгарське Нижнє Подував’я, яке Володимир Мономах намагався захопити у 1116 році ⁷. Ідеологічним обґрунтуванням цієї агресії мала служити задекларована в пам’ятці штучна дунайська теорія походження словян ⁸.

Натомість основна ідея редакції Мстислава-Гарольда – доказати провідну роль північноруських земель, насамперед Ладоги та Новґарада, у творенні Київської / Руської держави. Втілювалась вона за допомогою підроблених відомостей. Тому в літописі князі Рюрік і Олег опинився на півночі Руси, хоч, як виглядає, вони ніколи не були на землях угро-фінських племен. Відомий російський археолог та історик Баріс Рибаков, констатував, що цей «новгородский князь выдвинул рядом с Киевом Новгород и поставил начало государственности на Руси в связь с приглашением в Новгород норманского конунга. При помощи генеалогических натяжек Игорь стал сыном Рюрика, Олег его воспитателем, а Аскольд и Дир – воеводами Рюрика и варягами ... Англо-саксонской бродячий сюжет о призвании трех королей из-за моря ... стал главным сюжетом древней истории Руси. Легенда о Рюрике и его анекдотических братьях оттеснила на второй план легенду о Кие, Щеке и Хорыве» ⁹. Фігурування в цій підробці трьох героїв, можливо, було пов’язане ще й із тим, що на початку Х ст. до Руської землі входили три скандинавські князівства, відомі у арабів як Куявія, Славія та Артанія.

Останній редактор літопису досить вправно переробив важливі для його концепції фрагменти найдавнішої частини ПВЛ, надаючи їм іншого змісту. Нагадаю, що укладалися вони півтора століття після часів Ольги, тобто, ще свіжою була історична пам'ять, ігнорувати яку він не міг. Редактор повинен був зважати на сильну епічну традицію, адже і після нього вона ще століттями зберігалась у вигляді билин та переказів. Досить вказати хоча б на той факт, що у записаних в ХІХ ст. билинах йдеться про те, що Ілля Муромець – епічний двійник князя Олега – взяв за дружину доньку придунайського правителя племені сіверів ¹⁰.

Оскільки літописець забрав князів Рюрика й Олега з півдня Руси і штучно прив’язав до неіснуючого в їхні часи Новґарада, йому потрібно було «обрізати» всі свідчення, які вказували би на місця реального перебування та життя цих правителів. Тому в ПВЛ ми не знайдемо згадки про військовий похід данського правителя Фрисландії Рьоріка на землі давньої України у 860-х роках, вбивство тамтешнього правителя, вочевидь, Вадимира (відомого у Ніконовському літописі як Вадим ¹¹, у «Тідріксазі» – як Владімір ¹²).

Не згадано у ПВЛ і про проживання данця Олега на Острові Русів у Пониззі Дунаю та сусідньому болгарському племені северів, на Галичині та Волині, відомості про що століттями зберігала народна пам’ять ¹³.

Із тих самих причин він же навмисно не зараховував до «Руської землі», тобто первинної Руси, Галичину та Волинь (хоч за певними давнішими східними джерелами, вони до неї таки входили). Тим самим літописець фактично стверджував, що ці землі були неруськими / польськими. Така хибна думка, набравши офіціозного характеру, запанувала у наступних літописах ¹⁴.

Задля міфічної новґарадської державотворчої першости літописець змушений був проігнорувати навіть такий важливий арґумент в обґрунтуванні права Руси на Нижнє Подунав’я як законне володіння цією землею ще князем Олегом. Він розповідає лише про його онука Святослава, який силою відібрав її у болгар.

Редактор 1018 року, зглядно на літописи та народні передання про початки Руси, пішов шляхом корегування відповідних текстів у двозначному дусі. Основним засобом тут стала маніпуляція схожими за формою чи змістом топонімами, антропонімами. Добре про цей метод сказав Володимир Ричка, згадуючи вказану ПВЛ батьківщину княгині Ольги: «В представлении исследователя сразу же всплывает ассоциативный ряд городов с созвучными названиями – русский Псков и Плиска – столица Первого болгарского царства. Думается, что древнекиевский книжник сознательно заложил в летописный текст такую амбивалентность, предоставив своему читателю сделать самостоятельный выбор» ¹⁵.

Два різні міста

У своїй монументальній монографії про батьківщину Володимира Святославовича Юрій Диба обґрунтував заснування російського Новґарада в 1044 році. Тим самим всі раніші згадки про це місто у ПВЛ видумані або насправді стосувалися іншого поселення. Дослідник доказав, що Новгородом в Х – на початку ХІ ст. називалась волинська княжа столиця, відома згодом як Володимир ¹⁶. Таким чином з’ясувалась підміна проновґарадським літописцем подій, пов’язаних із різними містами, схожими за назвою.

Помста Ольги деревлянам та північноросійська річка Мста

У ПВЛ під 947 роком занотовано: «Иде Олга к Новугороду. и оустави по Мьстѣ. погосты и дань. и по Лузѣ погосты и дань и оброкы. и ловища єя суть по всеи земли. и знамения и мѣста и погосты. и сани єя стоять въ Плєсъковѣ и до сєго дни. и по Днѣпру пєревѣсища. и по Дєснѣ. и єсть село єя Ольжичи и до сего дни» ¹⁷. Нібито все зрозуміло: Ольга йде до Новґараду, і поблизу нього на річках Мсті та Лузі встановлює погости для збору данини та оброків.

Провівши прискіпливий аналіз цієї згадки та тогочасної історичної ситуації, Юрій Диба довів, що насправді у первісному літописі чи переказі йшлося про інше. А саме про те, що після помсти деревлянам за вбивство чоловіка Ігоря Ольга пішла до волинського Новгорода / пізнішого Володимира, розташованого при річці Лузі ¹⁸. І тут, на перетині трансєвропейських торгових шляхів із Балтики до Греції (через Віслу та Буг) та з Булгару до Києва та Реґенсбурґа, вона облаштувала погости.

Згадки ж про ловища та перевісища, с. Ольжичі поблизу давнього Києва мали засвідчити факт проведення княгинею не тільки адміністративних реформ, але і господарських. На думку редактора ПВЛ, його інформація про сані княгині в Плескові / Пскові, мала підтверджувати факт її подорожі на північ Руси. І дійсно, так ці слова зрозуміли пізніші літописи та більшість істориків.

Натомість Юрій Диба бачить у них перероблену згадку про залишені ритуальні сані «в піску» кургану, де був похований князь Ігор ¹⁹.

Можливим є й інше трактування цього виразу. В давнину слово «сань» вживалось для означення змії. А як тепер встановлено, у східнослов’янських заговорах досить часто царицею зміїв виступає Ольга / Олена, тобто наша княгиня ²⁰. Такий незвичний титул для неї – доньки данського конунга Олега – правдоподібно, має в своїй основі скандинавську традицію про походження данців від небесного / літаючого змія ²¹. В билині про Волха / Вольга Всеславича (епічного двійника реального князя Олега) батьком головного героя був змій; а у ПВЛ змія стала причиною смерти цього правителя ²². «По черногорским представлениям, именно от змея произошла почитавшаяся сербами и черногорцами российская императорская фамилия» ²³.

Отже, в цьому випадку мова може йти про якихось символічних Ольжиних зміїв, на що вказує і «Слово о полку Ігореві». У пророчому сні київського князя Святослава є такий фрагмент: «… Всю нощь съ вечера босуви врани възграяху, у Плѣсньска на болони, бѣша дебрь[c]ки сани и несоша є къ синему морю»» ²⁴. Тобто: «Всю ніч, із вечора босові (від "бо"с – демон – І.М.) ворони великими зграями літали в Пліснеську на оболоні, били зміїв у дебрах та несли їх до синього моря».

У «Слові» один із ватажків кочівників – Гзак чи Кончак – фігурує як «чрьный воронъ, поганый половчине»; вони ж – «дѣти бѣсови». Тобто, у сні віщувалась перемога роду половецького (босових врань) над родом руським (зміями). Автор прив’язав його до Пліснеська, бо це була батьківщина «праматері руських князів» Ольги, символічне гніздо, звідки вийшли в світ князі руські.

Отож, наявні у ПВЛ слова «сани єя стоять въ Плєсъковѣ и до сєго дни» можуть являти собою підредагований літописцем популярний вираз про алегоричних Ольжиних зміїв у Плѣсньску. Таким чином і цей фрагмент тексту засвідчує маніпулювання редактором схожими за звучанням чи сенсом словами.

«Помилка» відомого польського історика

У ПВЛ князь деревлян іменується Малом ²⁵, так само, як дідо по матері Володимира Святославовича. Але польському хроністу Яну Длугошу перший із них знаний як Nyszkina, тобто, малий ²⁶. На вірогідність саме такого імені у деревлянського правителя вказують назви двох волинських сіл – Низкиничі, тобто власність якогось Низкині чи його родини, та розташовані поряд із ними с. Древині (Drywicze), де також жили якісь переселенці-деревляни ²⁷. Правдоподібно, заміна літописцем антропоніма деревлянського правителя іменем-синонімом переслідувала за мету підспудно нав’язати думку про князівське походження Малуші ²⁸, яка в дійсності була донькою чеського купця.

Два неіснуючі племені

Третій редактор ПВЛ придумав племена словен ²⁹ та полян. Перших він зобразив як балканських переселенців на землі угро-фінів, ще в часи розселення слов’ян. «Словѣне же ови (дунайські – І.М.) пришєдшє и сѣдоша. на Вислѣ. и прозвашася Ляховѣ. а от тѣхъ Ляховъ прозвашася Поляне Ляховѣ. друзии Лютицѣ. инии Мазовшане. а инии Поморяне. тако же и тѣ же Словѣне. пришедше сѣдоша по Днепру. и наркошася Поляне… Словѣне же сѣдoша около озера Илмера. и прозвашася своимъ именемъ. и сдѣлаша городъ. и нарекоша и Новъгородъ» ³⁰. Однак насправді словенами була відносно невелика група будівничих Новґарада. Вона у 1030-х роках перебралася сюди з Волині / Славії / Словенської землі, звідки й отримали свою назву. Для доказу відвічної «слов’янськости» чудських земель навколо Новґарада літописець зобразив їх як автохтонне плем’я.

Населення ж Київщини у ті давні часи, на думку Омеляна Пріцака ³¹ (не помічену дослідниками ХХ ст.), називалось лендзянами (назва зафіксована Костянтином Багрянородним), і походив цей етнонім від слова «ляда» – необроблене поле, цілина. Дослідник же зробив висновок, «що як у Польщі, так і в Русі існувала подвійна назва для тієї самої племінної групи: її члени називали себе самих полянами, а їхні сусіди окреслювали їх як *lędĕn- та похідними назвами від того імени» ³². Деякі історики в цьому побачили навіть елемент приниження. За Алєксєєм Щавелєвим «поляне днепровские, так же как и поляне польские, себя называли *pol’ane, а их соседи звали их со специфическим уничижительным намеком *lędjane» ³³. Йому вторує Олексій Толочко: «создается впечатление, что – в контраст со словенами – поляне «прозвались» не своим, а чужим именем» ³⁴. Дослідник висловив обґрунтоване твердження про штучність назви «поляни» ³⁵.

На мій погляд, літописець запозичив етнонім поляни від неназваних ним придунайських сіверян, правитель яких у східнослов’янському епосі іменується полянином, його донька – поляницею (в реальності дружина конунга Олега). В тому регіоні і до нині проживає болгарська етнографічна група полянців ³⁶.

Правдоподібно, що до створення етноніму «поляни» спричинився і вірменський епос. Співзвучний із полянами край Палунік згадано у прототипі київського передання про Кия, Щека та Хорива, тобто вірменській легенді про трьох братів-засновників, які називались Куар, Мелтес і Хор. Присутня вона у компіляції Х століття «Історія Тарона», найдавніші списки якої походять із ХІІІ століття. Тут «Куар побудував своє поселення і назвав своїм іменем Куар (це реальне село розташовувалось, як і Київ, на переправі – І.М.). І Мелтес побудував на тій же рівнині поселення і назвав Мелті. А молодший пішов в округ Палунік, побудував своє поселення і назвав Хореанс» ³⁷.

Вважається, що легенда потрапила до Руської землі через вірменських купців із Кавказу, які торгували з Києвом у Х ст., або ж через їх тамтешню колонію (зафіксована у Києві наприкінці ХІ століття) ³⁸. На мій погляд, був ще інший шлях, південно-західний, через вірмен-павлокіан, оселених 970 року в Філіпополі (сучасному Пловдиві), поблизу регіону згаданих придунайських сі-

верян. Вони не тільки зробили значний вплив на болгарських єретиків богомилів, але й частина з них могла мігрувати разом із балканцями у Русь ³⁹.

До слова, у зв’язку з етнонімом лендзяни / *лядани стоїть назва епічного міста Леденця, назву якому, очевидно, надали переселенці-лендзяни. Є підстава вбачати в ньому Переяславець, столицю Святослава на захоплених ним болгарських землях (містився біля сучасного румунського села Нуферу ⁴⁰). Адже в італійських портоланах на його місці відзначено дещо перекручений топонім Lodonauici ⁴¹.

Що ж до сусіднього з Києвом племени сіверян, то зважаючи на схожість їх назви з придунайськими северами дослідники говорять про їх спільне походження, роз’єднання та міграцію у VІІ столітті з земель давньої України на Балкани або ж навпаки, із Придунав’я до Придніпров’я ⁴². Але не виключено, що процес цей відбувся наприкінці ІХ–Х ст., коли на Волинь прибула значна кількість болгарських переселенців ⁴³. Частина з них могла осісти і на лівобережжі Дніпра, перенісши сюди свою племінну назву.

Рік 981–ий

Під цією датою у ПВЛ бачимо підміну чеського соціального терміна «лех» на близький за звучанням етнонім «лях» / поляк. Отож, тоді занотовано, що “иде Володимирь. к Ляхомъ. и зая грады ихъ. Пєремышль. Червень. и ины городы, иже суть и до сєго дн̃є подъ Руссью” ⁴⁴.

Але граничні землі з ними від заходу землі в той час належали Чехії, і тоді не було жодного військового походу, та ще й здійсненого князем Володимиром. Як відзначив ще 1907 року Михайло Грушевський, ця згадка, відредагована наприкінці ХІ століття на підставі пов’язаних із українсько-польською боротьбою за цю територію пізніших подій, стилістично й логічно близька до записів 1018 і 1032 років ⁴⁵. Так, за першим, польський князь Болеслав Хоробрий, втікаючи з-під Києва, “грады Червѣнскыя зая собѣ и приде в свою землю” ⁴⁶. За другим, Ярослав і Мстислав Володимировичі “собраста воя многы. и идоста на Ляхы. и заяста градъ Червенъскыя опять и повоєвоста Лядъскую землю” ⁴⁷.

Наш історик нагадав висловлене ще 1848 року твердження Францішка Палацкого ⁴⁸, що згадані землі не могли тоді належати Польщі, бо в той час навіть Краківщина перебувала у складі Чеської держави (до 999 р. – І.М.). Михайло Грушевський підмітив, що похід 981 року не фігурує в найдавнішому житії святого та «Пам'яті і похвалі князю Рускому Владимиру Якова Мниха» ⁴⁹. Тобто, якби така військова перемога справді була, її би неодмінно згадали глорифікатори київського правителя.

Важливим для розуміння цього фрагменту нашого літопису є висловлене 1965 року відомим польським дослідником Стефаном Кучинським текстологічне спостереження, що Володимир ішов не “на ляхів”, а “до ляхів” (“к Ляхомъ”). У найдавнішій частині ПВЛ вираз “йти на” однозначно виражав бойові дії з країною, племенем, містом, супротивником, а словосполучення “йти к (до)” мало немілітарний характер ⁵⁰.

Інші аргументи на користь фіктивности походу 981 року присутні у моїй гіпотезі про жінку князя Володимира Святославовича ⁵¹ та у книзі Юрія Диби про роль волинського Новгороду та адміністративну реформу княгині Ольги на Побужжі.

Васілій Татіщєв в якомусь із незбережених списків ПВЛ виявив ім’я однієї з двох згаданих анонімно у ПВЛ жінок князя – чехинь. Звали її Аділь. Натомість, за чеськими джерелами, саме 981 року помер чеський можновладець / лех Славнік, столицею якого був город Лібіце. Його вдова називалась Стржежислава-Adilburc / Adilea († 987). Вочевидь, у трьох різних джерелах йдеться про одну особу, бо ім’я її там пишеться однаково оригінально, через літеру “і”, а не як правильно через «е» (від німецького – Adel). Тобто, мова йде про одну особу.

З іншого боку було відомо, що матір’ю Володимира була Малуша, сестра Добрині та донька Мала Любечанина, «гостя знатного», тобто багатого іноземного купця. А другим за значенням городом у володінні правителя Лібіц (Lubic) Славніка був Малін, багатий покладами срібла. Судячи з топоніму, він належав якомусь Малу, правдоподібно, діду Володимира.

За літописом, вуйком і вихователем Володимира Святославовича був Добриня Малович. Він, зокрема, у одній биліні виступає як сват племінника ⁵², який привів йому доньку «короля да лëховинского» ⁵³. Така форма прикметника стоїть ближче до терміну «лех», аніж до традиційного російського етноніму «лях».

Твердженню про володіння ляхами / поляками цими землями до 981 року суперечать і достовірна східна згадка 920-х рр. про три центри русів: Куявію / Київщину, Славію, яку Юрій Диба атрибутував як Волинь ⁵⁴, та Артанію, яку я ототожнив із Галичиною ⁵⁵. За це ж говорять основні віхи реконструйованого життєпису князя Олега, тобто, одруження на початку Х століття з донькою нижньодунайського болгарського правителя Будимира, панування на Галичині та Волині («Ольванг» східних авторів), захоплення влади у Києві ⁵⁶.

Тепер стає зрозумілим, чому у ПВЛ відсутні або «перенесені» на північ Руси відомості про Волинь та Галичину ІХ–Х століть. Літописець не міг наводити такі дані, бо вигадав приєднання цих земель до Київської держави у 981 році, тобто, до цієї дати вони не були «руськими». Така фальсифікація йому потрібна була, щоби забрати реальну історію князя Олега на Подунав’ї, Галичині та Волині (про що була сильна епічна традиція), до неіснуючого на переломі ІХ–Х століть Новґарада.

Наскільки достовірна літописна дата 981 рік? Як довів Віктор Лушин ⁵⁷, у найдавнішій частини ПВЛ більшість дат вигадана. Зокрема, редактор при хронологізації подій застосовував штучні цикли в 24 та 33 роки, «десятикратний» принцип підробки дат схожих подій. Тому історик відмітив, що «поход на ляхов Ярослава и Мстислава Владимировичей (1031) случился через 50 лет после войны с тем же противником их отца (981)» ⁵⁸. Але реальність верхньої дати у ПВЛ підтверджує той факт (не відомий літописцю), що саме 2 вересня того року помер правитель Галичини, угорський принц, dux Ruzzorum Емерік ⁵⁹. Редактор чи використане ним джерело (найдавніший літопис, епічна традиція) резонно пов’язували повернення земель зі смертями їх правителів: Волині – Болеслава Хороброго († 1025), Галичини – угорського королевича Емеріка.

Як свідчить це дослідження, достовірна і нижня дата – 981 рік, тобто, літописець її не викомбінував. Інша річ, що присутня тут реальна «десятикратність» інтервалу могла послужити йому прикладом для хронологізації інших схожих подій ⁶⁰.

До слова, заперечення реальности володіння Польщею до 981 року Галичиною та Волинню має значний політичний аспект. Адже ще й нині польські реваншисти намагаються доводити цієї літописною підробкою право своє держави на західноукраїнські землі.

Висновок

Наведені приклади зумисного редагування проновґарадським літописцем схожих за звучанням і змістом топонімів, етнонімів й імен дають підставу висловити припущення про підміну ним назви Плѣсньск на Плесков з метою перемістити батьківщину княгині Ольги з теренів давньої Волині / Славії на землі Псковщини.

Мою гіпотезу підтверджують і дані археології. Російські дослідники широко датують нижню границю виникнення на місці угро-фінського села города Пскова – від Х століття і до початку ХІ-го. Причиною цього, вочевидь, є літописна згадка (фіктивна) про перебування там Ольги вже в 903 році. Опубліковані археологічні матеріали скорше говорять про початки урбанізації цього поселення лише наприкінці Х століття. Поруч із кривичами / слов’янами в ньому проживали тоді й скандинави ⁶¹.

За вікіпедійною статтею «Пліснеський археологічний комплекс», цікавий для нас період представлений тут культовим центром (сер. – кін. VIІ – кін. X ст.; площею 0,3 га) та городищем ІХ–Х століття. За своїми розмірами Пліснеськ, який наприкінці Х ст. досягав 450 га, був одним із більших європейських міст ⁶². За гіпотезою Михайла Филипчука, город був знищений під час походу Володимира Святославовича на хорватів у 992 року. Але Пліснеськ міг загинути і під час якогось із нападів Мєшка І на Волинь, про які довідуємося від В.Татіщєва: «воеводы Владимиры двакратъ победиша ихъ, но онъ (Мешко. – І.М.) не престая воюя земли даже до Горыни» ⁶³.

Кінцем Х – першою половиною ХІ століття датує виявлені тут підкурганні поховання польський дослідник Радослав Лівох ⁶⁴, які, правдоподібно, належать варягам.

Ярослав Пастернак 1940 року у першій верстві дитинця виявив унікальну для наших теренів ліпну кераміку кінця ІХ – першої половини Х ст. полабців вільців / лютичів ⁶⁵. Унікальна для давньої України і тамтешня семивальна оборонна система, збудована на зразок оборонних споруд цього ж племені (багато валів, кам’яна кладка в конструкції та личковання кам’яними плитами); характерні для нього розміщення в культовому центрі тіл ворогів. Тому не випадково наш літописець називає лютичів серед ляських племен (поряд із полянами, мазовшанами та поморянами) ⁶⁶.

Появу західнослов’янської полабської кераміки пояснює «Тідріксага» (бл. 1250 р.). У ній розповідається, що «Ілля з Греції» (тобто, наш князь Олег) мав рідного брата, який правив у полабському племені вільців ⁶⁷. Він же, правдоподібно, спершу жив при ньому і згодом якусь групу братових підданих забрав із собою на Волинь.

Вид Пліснеського городища зі сімома валами.

Ці дані, назва сусіднього з Пліснеськом Олеська, яка походить від імені Олег, низка оригінальних пліснеських легенд про київську царицю / княгиню Ольгу / Олену, натяк в «Слові о полку Ігоревім» на Пліснеськ дає право говорити про походження нашої правительки з цього городу ⁶⁸. А це в свою чергу свідчить про зумисну підміну проновґарадським редактором ПВЛ місця народження княгині Ольги Олегівни з Пліснеська на Плєсков, тобто, російський Псков.

© Ігор Мицько

17 липня 2016 року

ПРИМІТКИ

¹ Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1908. – Т.2. – Ствп.20-21. У давніх текстах зберігаю літеру ѣ, яка українцями читається як «і», росіянами – «е». Нечинні давні літери заміняю сучасними, виносні – повертаю в рядок, пропущені – відновлюю у квадратних дужках.

² Приселков М.Д. История русского летописания XI–XV вв. – C.-Петербург, 1996. – С.82, 84.

³ Шахматов А.А. Повесть временных лет. Петроград, 1916. – Т. 1. – С. XVI.

⁴ Данилевский И. Почему «Повесть временных лет. – ненадежный исторический источник»? Москва, 2015. – [Електронний ресурс]

⁵ Толочко А. Очерки начальной Руси. – Киев, С.-Петербург, 2015.

⁶ Данилевский И. Почему «Повесть временных лет» - ненадежный исторический источник»? Москва, 2015. – [Електронний ресурс]. Його ж. Повесть временных лет: герменевтические основы источниковедения летописных текстов. – Москва, 2004.

⁷ Толочко А. Очерки... – С. 55.

⁸ Мицько І. Нові монографії про давню Україну. – Львів, 2015 – [Електронний ресурс]

⁹ Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – Москва, 1963. – С.298.

¹⁰ Мицько І. Болгарське коріння Володимира Святославовича. – Львів, 2015. – С. 5-17. – [Електронний ресурс]

¹¹ Року 864-го «оскорбишася Новгородци, глаголюще: «яко быти намъ рабомъ, и много зла всячески пострадати отъ Рюрика и от рода его... Того же лѣта уби Рюрикъ Вадима храбраго, и иныхъ многихъ изби Новогородцевъ съвѣтниковъ его» (Полное собрание. – С-Петербург, 1862. – Т. 9. – С. 9).

¹² Мицько І. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів // Збруч. – Львів, 2015. – С. 9-12. – [Електронний ресурс]

¹³ Мицько І. Болгарське коріння…

¹⁴ Полное собрание... – Ленинград, 1927. – Т. 1. – Ствп. 311–1144 р., ствп. 338–1152 р., ствп. 417-1202 р.; Там само. – С.-Петербург, 1908 . – Т. 2. – Ствп. 315-1144 р., ствп.455, 461 – 1152 рік.

¹⁵ Рычка В. М. Была ли святая равноапостольная княгиня Ольга уроженкой Пскова (Источниковедческий этюд) // Псков в российской и европейской истории (К 1100-летию летописного упоминания). – Москва, 2003. – Т. 1. – С. 118.

¹⁶ Диба Ю. Батьківщина святого Володимира. Волинська земля у подіях Х століття. (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). – Львів, 2014. – С. 208-305. – [Електронний ресурс]

¹⁷ Полное собрание... – Т. 2. – Ствп. 48-49.

¹⁸ Диба Ю. Батьківщина... – С. 129-181.

¹⁹ Там само. – С. 183-207.

²⁰ Мицько І. Пліснеський сюжет «Слова о полку Ігореві» // Четверті «Ольжині читання» Пліснеськ. 16 травня 2009 року. – Львів, 2010. – С. 26-34.

²¹ Там само. – С. 27.

²² Там само. – С. 26.

²³ Слащёв В.В. Змей // Славянская мифология. Энциклопедический словарь. – Москва, 1995. – С. 197.

²⁴ Ироическая пѣснь о походѣ на половцовь... Игоря Святославовича. – Москва, 1800. – С. 25-26. Реконструкцію відповідного фрагменту даю за В.Перетцем: Слово о полку Ігоревім. Пам’ятник феодальної України-Руси ХІІ віку / Вступ, коментар В.Перетца. – Київ, 1926 // Українська академія наук. Збірник історико-філологічного відділу. – №33. – С. 111, 251-254.

²⁵ Полное собрание... – Т. 2. – Ствп. 43-44.

²⁶ Joannis Dlugossii Senioris Canonici Cracoviensis Opera omnia. – T. 10. – Historiae Polonicae libri 12. – T. 1. – Cracoviae, 1873. – P. 63.

²⁷ Диба Ю. Батьківщина... – С.60-61.

²⁸ Погляд Юрія Диби на виникнення імени Нискеня див.: Диба Ю. Батьківщина... – С. 54-60.

²⁹ Толочко А. Очерки начальной Руси. – Киев, С.-Петербург, 2015. – С.82-85; Мицько І. Легендарне плем’я словен // Збруч. – Львів, 2016 [Електронний ресурс]

³⁰ Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп. 5 «Полями же прозвашася. занеже в полѣ сѣдяху» (Там само. – Ствп. 20).

³¹ Пріцак О. Lenze-nin Константина Порфірородного // Збірник на пошану проф. д-а Юрія Шевельова. Symbolae et honorem Georgii Y. Shevelov. – Український вільний університет. Науковий збірник. – Мюнхен, 1971. – Т. 7. – С. 351-359.

³² Там само. – С. 355.

³³ Щавелев А.С. Еще раз об идентификации и локализации славянского «племени» λενζανῆνοι / λενζενίνοι / *lędjane // VI Международный Византийский семинар ΧΕΡΣΩΝΟΣ ΘΕΜΑΤΑ: Империя и полис. Севастополь, 2–6 июня 2014 г. Тезисы докладов и сообщений. – Севастополь, 2014. – C. 49. Останньо Пшемислав Урбаньчик висловив гіпотезу про штучне створення бл.1000 р. польського етноніму поляни (Urbańczyk P. Trudne początki Polski. – Wrocław, 2008. – S.359-360).

³⁴ Толочко А. Очерки... – С. 83 Див. ще: Щавелев А.С. Славянские «племена» Восточной Европы Х – первой половины ХІ века: автентификация, локализация и хронология // Studia Slavica et Balcanica Petropolitanum. – С.-Петербург, 2015. – №2. – Июль–декабрь. – С. 110-113.

³⁵ Толочко А. Очерки… – С. 82-85.

³⁶ Мицько І. Болгарське коріння Володимира Святославовича // Збруч. – Львів, 2015. – С. 16-17. [Електронний ресурс] . Фетисов А.А., Щавелев А.С. «Племя» полян по летописным известиям и данным археологии // История и практика археологических исследований. – С.-Петербург, 2008. – С. 369-373. Скиба В.М. Две легенды об основании Киева (к вопросу об участии хазар в основании Киева) // История и археология: материалы международый научной конференции. – С.-Петербург, 2012 г. Ноябрь – С.-Петербург, 2012. – С. 59-62.

³⁷ Арутюнова-Фиданян В.А., Щавелев А.С. Очерк истории изучения легенд об основаниях городов в древнерусской «Повести временных лет» и армянской «Истории Тарона: Кий и Куар // Древнейшие государства Восточной Европы. 2011. Устная традиция в письменных текстах. – Москва, 2013. – С.27; Окремого дослідження потребує питання схожости імен героїв цього епосу Ваан та Смбат (Арутюнова-Фиданян В.А. Время компилятора // Древнейшие государства Восточной Европы. 2006. Пространство и время в средневековых текстах. – Москва, 2010. – С. 316) зі зафіксованим у східних джерелах містом Вантіт і згаданою Костянтином Багрянородним київською фортецею Самбатас.

³⁸ Яйленко В.П. Киевская легенда о Кие, Щеке и Хорыве как результат полемики Киева и Новгорода и влияние на нее таронского предания о Куяре, Мелтее и Хореане // Историко-филологический журнал АН Армении. – Ереван, 1988. – №4 (123). – С. 178-179.

³⁹ Посередньо на це вказує т. зв. новґарадська цера з павлокіанськими матеріалами (Зализняк А.А. Проблемы изучения Новгородского кодекса XI века, найденного в 2000 г. // Славянское языкознание. XIII Международный съезд славистов. Любляна, 2003 г. Доклады российской делегации. – Москва, 2003. – С.207).

⁴⁰ Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С. 53-69, 203.

⁴¹ Гордеев А.Ю. Топонимия побережья Черного и Азовского морей на картах-портоланах ХIV–ХVII веков. – Киев, 2014. – C. 266. Менш ймовірно, що тут йдеться про панівну групу серед варягів – Forsderen Liudi, лудана – згадану відповідно у Географа Баварського (860-і рр.) та Ал-Масуді (940-і рр.) (Войтович Л. «Баварський географ»: Проблеми ідентифікації слов’янських племен // Треті «Ольжині читання». Пліснеськ 31 травня 2008 року. – Львів, 2009. – С. 4; Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. Восточные источники / Составители Т.М.Калинина, И.В.Коновалова, В.Я.Петрухин. – Москва, 2009. – Т. 3. – С. 114).

⁴² Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV) . – С.-Петербург, 2002. – С. 68. Див. ще: Поляков А.Н. В граде Игореве. Новгород-Северский в конце Х – начале ХІІІ веков. – С.-Петербург, 2001. – С. 95-98; Щавелев А.С. Славянские «племена» Восточной Европы Х – первой половины ХІ века: автентификация, локализация и хронология // Studia Slavica et Balcanica Petropolitanum. – С.-Петербург, 2015. – №2. – Июль-декабрь. – С. 105, 107, 115-116.

⁴³ Диба Ю. Батьківщина… – С. 312-318, 324-335; Мицько І. Болгарське коріння... [Електронний ресурс]

⁴⁴ Полное собрание... – Т. 2. – Ствп. 69.

⁴⁵ Грушевський М. Історія України-Русі. – Київ, 1991. – Т. 1. – С. 488–492.

⁴⁶ Полное собрание… – Ствп. 131.

⁴⁷ Там само. – Ствп. 137.

⁴⁸ Palacký Fr. Dějiny národu českego v Čechach a na Moravĕ, dle původnich pramenů. – Praha, 1848. – Dil 1. – Čast 1. – S. 260-261.

⁴⁹ Див.: Зимин А.А. Память и похвала Иакова Мниха и Житие князя Владимира по древнейшему списку // Краткие сообщения Института славяноведения АН СССР. – Москва, 1963. – Вып. 37. – С. 71.

⁵⁰ Kuczyński S. O wyprawie Włodziemierza I ku lachom na podstawie wzmianki z r. 981 w Opowieści lat doczesnych // Kuczyński S. Studja z dziejow Europy Wschodniej X–XVII w. – Warszawa, 1965. – S. 60-61.

⁵¹ Мицько І. Українсько-чеські зв'язки та історія Підгір'я Х–ХІ століття // П'яті Ольжині читання. Пліснеськ, 7 травня 2010 р. – Львів, 2011. – С. 67-68.

⁵² Грушевський М. Історія української літератури. – Київ, 1994. – Т. 4. – Кн. 1. – С. 100-101; Онежские былины, записанные Александром Федоровичем Гильфердингом летом 1871 года. – С.-Петербург, 1873. – Ствп. 671-676; Беломорские былины, записанные А.Марковым. – Москва, 1901. – С. 391, 393, 395.

⁵³ Беломорские былины, записанные А.Марковым. – Москва, 1901. – С. 391, 393, 395. В її переробках, де головним героєм виступає вже богатир Дунай, мова йде про доньку «во Цяхови (тобто в Чехії – І.М.), во Ляхови до того-ли короля Ляховинського» (Добрыня Никитич и Алеша Попович / Издание подготовили Ю.И.Смирнов и В.Г.Смолицкий. – Москва, 1974. – С. 129, 122, 123, 124, 126, 135, 136, 145). Реальний діяч воєвода Дунай потрапив до нових варіантів билини випадково, правдоподібно через схожі факти біографії – він водив на поляків військо волинського князя Володимира Васильковича та був 1287 року послом від нього ж до польського князя Конрада. За билиною, Дунай колись служив у польського короля (Миллер В.В. Очерки русской народной словесности. Былины. – Москва, 1897. – Вып. I–XVI. – С. 131-142).

⁵⁴ Диба Ю., Мицько І. Неіснуючий похід 981 р. князя Володимира на ляхів // Старий Луцьк. – Луцьк, 2015. – Вип. 11. – С. 33.

⁵⁵ Мицько І. Болгарське коріння Володимира Святославовича. – Львів, 2015. – С. 6-19 – [Електронний ресурс]. Мицько І. Про болгарське походження... – С. 12. Артанія ідентична скандинавській Ґардаріці.

⁵⁶ Мыцько И. Датское происхождение князя Олега // Международная интернет-конференция «Скандинавские чтения 2010». – С.-Петербург, 15.09 – 1.10.2010. – [Електронний ресурс]

⁵⁷ Лушин В.Г. Некоторые особенности хронологической сегментации ранних известий Повести временных лет // Историко-археологические записки. – Зимовники, 2010. – С. 22-32; Його ж. Симметричность летописных дат IX – начала XI вв. – Там само. – С. 33-38; Його ж. 882–862–852. – Там само. – С. 39-44.

⁵⁸ Лушин В. Некоторые особенности... – C. 26.

⁵⁹ Диба Ю. Угорські чинники на політичній та культурній мапі Центральної Європи Х–ХІ ст. // Україно-угорські етюди. – Львів, 2010. – Вип. 1. – С. 43-60.

⁶⁰ За нашим літописом, походові «на ляхів» 1031 року передували такі події попереднього року, як смерть Болеслава Хороброго та повернення Ярославом Мудрим волинського Белза. Наявні у ПВЛ вістки про ці дві військові експедиції унікальні. Але насправді польський король помер 1025 року. Лише після цього Ярослав уже міг здійснити свій похід на Белз. Замирившись із братом Мстиславом (за ПВЛ – у 1026 році), вони разом відвоювали решту захоплених земель (Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп. 137).

⁶¹ Малышева М.М. Древний некрополь Пскова Х – начала ХІ в. (Основные итоги исследования) // Псков в российской и европейской истории (К 1100-летию летописного упоминания). – Москва, 2003. – Т. 1. – С. 103-111; Белецкий С.В. Когда возник Псков? // Там само. – С. 11-117.

⁶² uk.wikipedia.org/wiki/Пліснеський_археологічний_комплекс[Електронний ресурс]

⁶³ Татищев В. История Российская... – 1768. – Кн. 1. – Ч. 1. – С. 38.

⁶⁴ Ливох Р. Большие курганы летописного Плеснеска // Славяно-русское ювелирное дело и его истоки. – С.-Петербург, 2010. – С.486-492.

⁶⁵ Пастернак Я. Літописний город Пліснеськ і проблема варягів в Галичині // Науковий збірник Українського вільного університету. – Мюнхен, 1948. – С. 146–147.

⁶⁶ Полное собрание… – С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп.5.

⁶⁷ Мицько І. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів. – Львів, 2015. – С. 6-7. – [Електронний ресурс]

⁶⁸ Мицько І. Пліснеськ – батьківщина княгині Ольги // Конференція «Ольжині читання». Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. – Львів, 2006. – С. 61-81; Його ж. Родовід княгині Ольги за європейським епосом // Другі «Ольжині читання». Пліснеськ–Львів. 14–15 червня 2007 року. – Львів, 2007. – С. 18-34; Його ж. Свята Ольга в епосі України // Треті «Ольжині читання». – Пліснеськ, 31 травня 2008 року. – Львів, 2009. – С. 27-39; Його ж. Угорські сюжети в біографії княгині Ольги // Україно-угорські етюди. – Львів, 2010. – Вип. 1. – С. 28-42; Його ж. Пліснеський сюжет «Слова о полку Ігореві» // Четверті «Ольжині читання». Пліснеськ, 16 травня 2009 року. – Львів, 2010. – С. 26-34; Його ж. До історії поширення у Європі переказів про княгиню Ольгу // П’яті «Ольжині читання». Пліснеськ. 7 травня 2010 року. – Львів, Броди, 2011. – С. 3-12; Його ж. Волинський Олеськ: етимологія назви та час заснування // Старий Луцьк. – Луцьк, 2012. – Вип. 8. – С. 16-25; Його ж. Чоловіки княгині Ольги Олегівни // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Християнство в історії і культурі Володимира-Волинського та Волині. – Луцьк, 2013. – Вип. 47. – С. 227–235; Його ж. Найдавніше житіє святої Ольги // Збруч. – Львів, 2014. – [Електронний ресурс]; Його ж. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів // Збруч.-Львів, 2015 . – [Електронний ресурс]; Його ж. Болгарське коріння Володимира Святославовича // Збруч. – Львів, 2015. – [Електронний ресурс]