Найдавніше житіє святої Ольги

Виголошено у Пліснеську 24 липня 2013 року на «Ольжиних читаннях» та 24 липня 2014 року на IX «Ольжиних читаннях».

Свята Ольга. Давня болгарська ікона.

Протягом останнього десятиліття українські [1] та зарубіжні [2] медієвісти зробили значний внесок у дослідження життя та діяльности Святої Ольги, «праматері князів руських». Зокрема, була обґрунтована гіпотеза про народження київської правительки у Пліснеську (сучасному с. Підгірцях Бродівському районі Львівської области) [3]. Однак низка пов’язаних із її особою питань залишається нез’ясованою. І серед них – час і обставини виникнення найдавнішого житія княгині Ольги.

І. Перше відоме житіє святої

Воно збереглось у південно-слов’янських Прологах:

«Вь ть же день (11 червня [4] – І. М.) преставление святые царицу рушьскые Ольгы, прематере всехь кнезь рушкых. Сыи блаженая Ольга, иже оставльши елиньскую злую прельсть отчю, паче же дияволю, и вьземши Еленину мудрость, мужьскую крепость, иде вь Костаньтинь градь, оттуду сподобисе святаго крьщения от патриярха. И приемши от него кресть, прииде вь свою землю, еже и ныня стоить вь Киеве вь Святеи Софии, вь ольфари, на деснои стране, имее писмена: «Обновисе вь Рушьстеи земли кресть от Ольгы, благоверные кнегиню, матере Святославлю». По всему подобещесе святеи Елене, якоже бо и она, шедши вь Ерусалимь, обрете честныи кресть Господень, такожде и си новая Елена сьтвори, таковое име приеть вь святомь крещени.

Нь кто доволень извещати ю, и слово яже кь похвалению. Еже ныня сияеть, яко солнце, нь солнце многащи скрываеть светь свои, облакомь заступаещимь. Или рещи, якоже луна? – нь овогда растеть, овогда же оскудеваеть, ты же на бесмертьную жизнь престависе. Нь ли приложити те кь лику звездному? – нь и вь техь погани чтуть, яко бога. От тебе издрастоше кнези наши, поганыхь шетание побеждають, паче научауть, яко кланетисе и чьсти вь Троици единого Бога, Его же молещи не престаи о четущихь день преставления твоего. Техь молитвами, Боже, помилуи нась» [5].

На думку відомого дослідника руських житій Ніколая Сєрєбрянського, на підставі південнослов’янського житія св. Ольги наприкінці ХІІІ ст. виникло перше відоме руське. В ньому вже вказується місце народження княгині, окрім сина фігурує ще і чоловік: «Си блаженая Олга родомь бе пльсковитина, жена же Игоря, князя всея Руськыя земля, иже сидяше в Кыеве. По умертвии же Игореве нача княжити Святослав, сын его». Останній згаданий і в передсмертному заповіті Ольги: «И призва сына своего Святослава, и заповеда ему с землею равно погрести ся, а могилы не сути, ни трызн творити, ни дына деяти, но посла злато к патриарху Царяграда». На відміну від південнослов’янського житія тут Святослав не згаданий у написі на софійському хресті: «Обновися Русьская земле святымь крестом, его же прия Олга, благоверная княгини» [6].

Південнословянське житіє за свідченням дослідників, «известно исключительно в болгарских и сербских рукописях ХІІІ–ХIV вв., после этого времени, а также в русских рукописях оно не встречается» [7]. Тому і мова цієї агіографічної пам’ятки церковнослов’янська з болгарськими та сербськими рисами.

Оскільки руські князі названі тут «нашими», прийнято вважати, що створено воно на Русі [8]. Також відзначено, що лише в цьому житії наголошено, що Ольга була матір’ю Святослава; в інших агіографічних творах вона іменується бабою Володимира [9].

ІІ. Час створення житія

На підставі того, що в ньому згадано хрест Ольги у Софійському соборі, дослідники датують пам’ятку періодом до часу великої руйнації церков Києва монголами 1240 року. Вже на підставі таких припущень виникло необґрунтоване твердження, що «анализ языковых особенностей болгарских и сербских списков южнославянской редакции Жития позволил Р.[умяне] Павловой сделать вывод о том, что эта редакция стала известна в Болгарии не позднее ХІІ в.» [10] .

Я пропоную інше тлумачення підмічених дослідниками рис житія. Насамперед, потрібно вказати на безпідставність датування пам’ятки у зв’язку з нібито втраченим 1240 р. хрестом Ольги. Свідчення про це відсутні, а Софійська церква стоїть і донині. В ній митрополит Кирило провів собор 1273 р. у Києві, під час якого були затверджені його церковні правила [11]. Та й хрест ще згаданий у найдавнішому руському житії святої з кінця ХІІІ століття.

Тобто датувати балканське житіє ХІІ століттям немає жодних підстав.

ІІІ. Руський князь Яків-Святослав

Вираз «князі наші» на мій погляд вказує на якогось руського князя, який став балканським правителем. Таких відомо двоє – Ростислав Михайлович та Яків-Святослав, обидва були там в другій половині ХІІІ ст. і обидва іменували себе царями Болгарії.

Однак, якщо перший отримав своє володіння (бан Славонії з 1247 та Мачви з 1254-†1264) у цілком законний спосіб – як надання угорського короля – то другому потрібно було леґітимізувати своє панування в частині Болгарії.

Про походження Якова-Святослава з Рюриковичів відомо з копії Кормчої, виготовленої на його замовлення у 1262 (1270?) році, для київського митрополита Кирила ІІ. У її вихідних даних говориться, що створена «повѣлѣніемже и по цѣнѣ: Великаго гс̃на іа[ко]вя святьславя дѣспотѣ блъгарьского». Вихідні дані книги написав один із копіїстів, «іѡанъ

зовѡм драгословъ». Після них міститься коротке послання Якова-Святослава «архиепс̃кпоу коÿрилоÿ прѣславнаго града кіева. оучителя же всеи русии и свѣтилніка цр̃квамь богсп҃снаго града кѷева», в якому деспот поминає «роускіа земля бл̃годержавного родіа моег их же ѿрасль и корѣн азъ бых ст̃ых преѡц҃ь моих" [12]. Тобто, князь прямо говорить про своє походження з династії Рюриковичів.

Яків-Святослав був продовж 1256 – †1276 р. правителем у північно-західній Болгарії, у західній Старій Планіні. Близько 1259 р. він одружується з Теодорою Ласкаріс. Її батьками були нікейський імператор Теодор та Олена, донька болгарського правителя Івана Асеня ІІ. Цим князь Яків поріднився з візантійськими правителями, а саме головне – з тогочасним болгарським царем Констянтином, одруженим з іншою внучкою Івана Асеня ІІ.

В 1275 р. тирновський патріарх Ігнатій визнає Якова-Святослава прийомним сином значно молодшої від нього цариці Марії, матері престолонаслідника Михаїла. Усиновлення Якова у поважному віці значно молодшою від нього вдовою-царицею, мабуть, насамперед мало на меті підтвердити легітимність панування його внука, царя Федора Святослава (1300-1322).

ІV. Походження Якова-Святослава

Дослідники висловили припущення про можливість поріднення Якова з сином князя Федора-Мстислава-Гарольда, Володимиром-Дмитром (†1171), похованим у родинному київському Федорівському монастирі. Він був одружений з Оленою, донькою сербського правителя бана Белоша [13].

Володимир-Дмитро дійсно мав сина Святослава, який загинув під час визволення Галича Мстиславом Удатним від угорців та поляків 24 березня 1221 року [14]. Ніде в літописах не згадане його потомство, бо як воно виглядає, він не мав власного уділу. Враховуючи хронологію і традицію надавати онукам дідове ім’я саме його нащадком і може бути Яків-Святослав.

Посередньо його походження з Рюриковичів підтверджує і побутування в сербських та болгарських рукописах ХІІІ–ХІV ст. – житія Мстислава-Гарольда-Федора (†1132), ново проголошеного в Русі святого, який нічим не проявив себе ні в історії нашої церкви, ні тим більше Болгарії. В його популяризації на Балканах був зацікавлений лише Яків-Святослав.

«В тъж дн̃ь бл̃говѣрнаго кнѧзѧ мьстислава. ѥмоу жε бѣ наречено имѧ въ ст̃мь кр̃щнии Фεѡдоръ. Тъ бл̃говѣрныи кнѧзь Мьстиславъ бѣ сн̃ь Володимиръ по прѣставлεниии же оц̃а своѥго Кыѥвѣ кнѧзѧщю ѥмоу бл̃годарим бѣ ѿ б̃а за добродѣтεль житиѩ ѥго млс̃тивъ бо бѧшε нεоудьржаньно на всѧкого члв̃ка рьвность имѣѩше бж̃твноую създа црк̃вь Новѣгородѣ Бл̃гвѣщεниѥ и покова ѩ златомь и срεбромь и камεниѥмь многочьньымь киѥвѣ жε създа црк̃вь въ имѧ своѥ ст̃ого мч̃ника Фεѡдора и ст̃и ю сщεниѥмь вεликымь с митрополитомь Михаиломь ины многы црк̃ви ости въ дни своѩ срεбра в роуцѣ свои и злат̃ нε приимашε занε нε любляшε ба̃тьства и въ дн̃ь прεставлεниѩ своεго оувьдьвъ прεжε повεлε слоугамь своимь гробъ собѣ оуготовати и тако чс̃тнѣ пристави сѧ гробоу прѣданъ быс̃ си̃мь своѥмь Ростиславомь съ боѩры и съ людми съ свѣщами въ цр̃кви стого Фεодора южε създаль и створи чс̃тныи манастырь сто̃го Фεодора» [15].

Житіє Мстислава, як і проголошення його святим, митрополит Кирило ІІ міг створити із практичною метою – стимулювати князів до пожертв на відбудову знищених монголами храмів та монастирів. І, зокрема, спонукати Якова-Святослава відновити родинну київську обитель.

V. Київський Святофедорівський монастир

Про його розорення свідчить Іпатіївський список Галицько-Волинського літопису. У ретроспективній розповіді про будівництво Данилом Романовичем свого столичного Холма і його пожежу, згадуються ікони, принесені для тамтешнього храму Іоана Богослова з Києва: «…оукраси жε иконы εжε принεсε ис Кыεва. камεньεмь драгымъ. и бисεромъ златъıмъ. и Сп҃са. прс̃тоε Бц҃ѣ ижε εмоу сεстра Фεдора и вда из монастырѧ Фεдора. иконы жε принε. изо Оуроучεго. Оустрѣтεньε. ѿ ѡц҃а εго» [16].

Різні тлумачення викликала серед дослідників ця згадка [17]. На думку Я.Щапова, «монастырь пережил монгольское нашествие, сохраняя свои святыни: правнук Мстислава Даниил Романович Галицкий после смерти старших родственников и сестры Феодоры считал себя наследным владельцем монастыря, создав в Холме новую кафедру, передал ей… иконы и колокола «из монастыря Федора» [18]. Слушною є думка дослідника про «родинне» право на обитель короля Данила; все ж інше маловірогідне.

Гіпотезу про існування монастиря після монгольської навали підважив Олексій Толочко. Він звернув увагу на те, що граматичні та смислові помилки в цитованому фрагменті [19] відсутні у іншому списку літопису – Хлєбніковському: «оукраси жε иконы εжε принεсε ис Кыεва, камεнїεмь драгым и бисεром и златом. и образ Сп̃совъ. и Прстыѩ Бц̃а. ижε вда εмоу сεстра Фεѡдора. иконоуж принεсε изо Оуроучεго Оустрѣтεнїε. ѡц҃а» [20]. В цьому тексті обитель не згадується.

Пояснення згадки про «образи та ікону» значно прозаїчніше – Данило Романович передав до новозбудованого Холмського собору свої весільні дари. Образи Богородиці і Спаса йому, правдоподібно, подарувала на його шлюб в 1217 р. сестра Федора, найстаріший член роду на той час. Ікону Стрітення з цієї ж нагоди він отримав від тестя [21], який називав його (на сторінках літопису) сином [22]. Такий звичай існує в українському весіллі до сьогоднішнього дня.

Про руйнування Федорівської обителі свідчить той факт, що їдучи до Орди в 1245 р. Данило не зупинився в своєму родинному монастирі, але у Святомихайлівському Видубицькому [23]. Знищення ж тамтешньої церкви св. Федора могло статись пізніше, під час плюндрування міста ордами Едігея 1416 року та Менглі Герая 1482 року.

Популяризації житія Мстислава-Гарольда-Федора у Болгарії та Сербії зацікавлений був з політичних міркувань лише Яків-Святослав, який і спровадив його через митрополита Кирила ІІ, для якого він виготовив копію Кормчої.

Тими ж самими міркуваннями він, напевно, керувався коли замовив у якогось болгарського книжника житіє Ольги, засновниці руської династії.

Насамперед, як стало зараз відомо [24], першим її чоловіком був син болгарського царя Симеона (†926) Боян, який мав права на болгарський престол.

Не випадково фігурує в житії тезка і пращур Якова-Святослава – Святослав Ігоревич. Панування останнього на болгарських землях мало певну легітимну основу, оскільки він доводився праправнуком болгарському князю Владіміру-Расаті (†893) [25]. Імена Ольги та її сина Святослава мали таким чином стверджувати право Якова на болгарський престол.

Посередньо за це ж промовляють і такі факти: внук Якова-Святослава по доньці Марії болгарський цар Федір також отримав друге ім’я Святослав. Надання онукові унікального серед тогочасних болгарських правителів імені Святослав, нав’язувалось до руського князя, який правив свого часу і на території Болгарії. Друге ж ім’я мало би означати не загальноправославних святих Тирона чи Стратилата, а його предка нового руського святого Федора-Мстислава, «розрекламованого» Яковом у Болгарії.

Невідомий з джерел батько Якова-Святослава міг бути одружений з якоюсь болгаркою, що відбилось у найменуванні їх сина Яковом, антропонімом відсутнім серед Рюриковичів. І могло воно бути перейняте від якогось болгарського родича, можливо, батька Белушівни. Завдяки батьковому шлюбові Яків-Святослав і зміг закорінитися у Болгарії.

Цей болгарський правитель був пов’язаний і з іншою гілкою Рюриковичів.

VI. Чернігово-сіверські родичі Якова-Святослава

У синодику Введенської церкви Києво-Печерської лаври є блок поминань «благовірних князей черниговських». До нього входять правителі Чернігова, Новгород-Сіверського й уділів на території цих земель. Крім того, тут внесені поминання і князів / княгинь, поріднених з тими «по кужелі». Хронологічний діапазон уписів досить широкий, від ХІІ ст. і до початку ХV

століття. Цей блок майже повністю співпадає з опублікованими аналогічними блоками з Любецького та Сіверського диптихів. Але лише тут збереглося поминання «Кнз Тєрєтєрєєви, ѡставившєму беззакон̾ную вѣру, и возлюбившєму правовѣрную хв̃у вѣру» [26]. Йдеться тут про болгарського царя Георгія І Тертера (1280–1292), за походженням половця. Його першою дружиною була Марія, донька Якова-Святослава. Внаслідок політичних інтриг Тертер відправив її та сина Федора-Святослава (майбутнього царя в 1300–1322 рр.) як закладників до Константинополя. І одружився з царівною Марією, донькою болгарського правителя Асєня ІІ. Однак в 1284 р. Тертер здійснив «обмін», повернувши свою першу дружину, яку коронував на царицю. Всі ці політичні інтриги, напевно, відбились на дивній формі поминання, без вказівки на посаду померлого. Правдоподібно, що до блоку чернігівських князів зробила упис саме вдова-цариця Марія, донька українського за походженням князя Якова-Святослава. У реконструйованому ланцюжку можливий лише єдиний варіант родинного зв’язку – з «чернігівців» походила її невідома за іменем баба, батькова матір.

Про поріднення Якова-Святослава з чернігівськими Олеговичами може говорити і таке. Свого часу відомий український еміграційний історик Павло Грицак, висловив думку, що знаний болгарський полководець першої третини ХІV ст. Іван Русин тотожний чернігово-сіверському та київському князеві Іванові Станіславовичу [27]. Я ж припускаю, що це міг бути інший правитель з тієї ж династії, Іван-Володимир Іванович [28]. Його уписали в декількох диптихах серед чернігівських князів як “Кнз: Ивана Володимера Ивановича, и Сєстроу єгѡ Єлену Кїєв’ского” [29]. Судячи з другого імені, він може бути тотожним згаданим джерелами першої третини ХІV ст. правителям. Мова йде про Толактимира (Лактимира), який з татарами в 1327 р. захопив у Криму місто Солхат [30]. Правдоподібно, він же, як київський князь Klodimirus, 1333 р. склав присягу польському королю Владиславу Локєтку [31]. А “Року Божого 1338 коло свята Петра і Павла… прийшов князь руський Лотка (d. Lothka dux Ruthenorum) з вибраним полком своїх во-

яків до Вишгороду, до короля угорського Кароля, обіцяючи йому всяку приязнь” [32]. «Лотка» – це скорочена угорським писарем форма українського імені Володимир. Ще й сьогодні в Галичині Володимирів називають Влодками.

Саме цей князь і міг бути знаним болгарським полководцем Іваном Русином [33]. Вперше він згадується у 1323 р., коли чотири місяці тримав оборону обложеного греками Пловдива (Філіпополя). Тоді його помічниками були угорець Інас та алани Ітіл та Темир. У 1328 р. імператор Андроник ІІ попросив у царя Михаїла Шишмана військо для особистої охорони його палацу. Болгари вирішили скористатись цією нагодою і втілити ідею «троянського коня», використавши трьохтисячний корпус Івана Русина. Планувалось заарештувати імператора і, при взаємодії із розташованими біля Царгороду своїми війська, захопити столицю. Однак цей замисл не був втілений.

У 1332 р. Іван Русин брав участь у переговорах з греками після переможної для болгар битви під Русокастро. Відомий тогочасний грецький полководець Іоан Кантакузен називав Івана «добрим знавцем військової стратегії» та «однією з прославлених особистостей Болгарії».

Таким чином, князь Іван Русин / Іван-Володимир Іванович міг бути родичом Якова-Святослава і за сприяння його доньки чи онука він зміг нав’язати контакти з Болгарією та згодом туди ж емігрувати.

Враховуючи вищесказане, родове дерево князя Якова-Святослава матиме такий вигляд: Мстислав-Федір-Гарольд (†1132) – Володимир-Дмитро (†1171) – Святослав (†1221) – NN одружений з NN представницею чернігово-сіверської династії – Яків-Святослав (†1292) одружений з Теодорою Ласкаріс – Марія, дружина Георгія І Тертера – Федір Святослав (†1322).

Таким чином, саме болгарський Рюрикович Яків-Святослав, виходячи з власних династичних та політичних міркувань, став ініціатором створення першого житія св. Ольги. Її автором міг бути єдиний відомий нам книжник з оточення правителя – писар «іѡанъ зовѡм драгословъ», тобто, той хто має дороге слово.

Львів, 21 листопада 2014 року.

© Ігор Мицько

ПРИМІТКИ

[1] Диба Ю. Ротонда 961–962 років у межах найдавнішого городища на Старокиївській горі // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1998. – Т. 245. – С. 524–558; Його ж. Батьківщина Святого Володимира. Волинська земля у подіях Х століття (Між-дисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). – Львів, 2014. – С.22-207; Ричка В. Княгиня Ольга. – Київ, 2004.

[2] Павлова Р. Восточно-славянские святые в южно-славянской письменности ХІІІ–ХІV вв. – Галле, 2008. – С.230-257; Карпов А. Княгиня Ольга. – Москва, 2009; Бедина Н.Н. Образ святой княгини Ольги в древнерусской книжной традиции (XII-XVI в.) // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2007. – №4 (30). – С. 8-12; Малкова Н.А. Святая княгиня Ольга как агиологический тип // Религиоведение. – 2011. – №1. – 25-31; Турилов А., Чернецов. А. «Кроник псковский» в контексте русской «Легендарной историографии XVII в.» // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. – 2011. – №3 (45). – С. 113–114.

[3] Мицько І. Пліснеськ – бáтьківшина княгині Ольги // Конференція «Ольжині читання». Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. – Львів, 2006. – С.61-81; Його ж. Родовід княгині Ольги за європейським епосом // Другі «Ольжи-

ні читання». Пліснеськ, Львів. 14-15 червня 2007 року. Львів, 2007. – С.18-19, 24-25; Його ж. Свята Ольга в епосі України // Треті «Ольжині читання». Пліснеськ. 31 травня 200 року. – Львів, 2009. – С.27-39: Його ж. Пліснеський сюжет «Слова о полку Ігоревім» // Четверті «Ольжині читання». Пліснеськ. 16 травня 2009 року. – Львів, 2010. – С.26-34: Його ж. До історії поширення в Європі переказів про княгиню Ольгу // П'яті «Ольжині читання». Пліснеськ. 7 травня 2010 року. – Львів, Броди, 2011. – С.3-12; Його ж. Датское происхождение князя Олега. [Електронний ресурс] / Режим доступу: // http://conference.dansk.ru/content/view/28/39

[4] Дата помилкова, має бути 11 липня за с. с.

[5] Текст житія цитую за реконструйованим та орфографічно осучасненим варіантом Алєксєя Карпова (Карпов А. Княгиня Ольга. – Москва, 2009. – С.351).

[6] Там само. – С.352

[7] Там само. – С.330

[8] Там само. – С.331

[9] Там само. – С.333

[10] Карпов А. Княгиня Ольга. – Москва, 2009. – С.333 з посиланням на: Павлова Р. Жития княгини Ольги в южнославянских рукописях ХІІІ–ХІV вв. // Болгарская русистика. – София. 1989. – №5. – С.48-50.

[11] Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ–ХІV ст. (історико-топографічні нариси). – Київ, 1996. – C.3, 29.

[12] Востоков А.М. Описание русских и словенских рукописей Румянцевского музеума. – С.-Петербург, 1842. – С.290-291.

[13] Павлова Р. Культ святого великого князя Мстислава у южных славян (материалы) // Рукописная книга Древней Руси и славянских стран. – С.-Петербург, 2004. – С.82.

[14] Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С.464.

[15] Павлова Р. Культ святого великого князя Мстислава у южных славян (материалы) // Рукописная книга Древней Руси и славянских стран. – С.-Петербург, 2004. – С.93.

[16] Полное собрание. – Ствп. 844.

[17] Див., зокрема, Александрович В. Мистецькі сюжети Холмського літопису князя Данила Романовича: нотатки до відчитання, сприйняття та інтерпретації джерел // Український археографічний щорічник. – Київ, 2009. – №13/14. – С.54-59; Толочко А. О судьбе Федоровского монастыря в Киеве в послемонгольскоое время // Ruthenica. – Київ, 2009. – Т. 8. – С.223-226.

[18] Щапов Я. Государство и церковь в Древней Руси ХІ–ХІІІ вв. – Москва, 1989. – С.142.

[19] Толочко А. О судьбе... – С.223-226.

[20] Полное собрание. – Ствп. 844.

[21] Леонід Махновець вказав на те, що у цьому фрагменті йшлося не про батька Данила, а його тестя, князя Мстислава Мстиславовича (Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – Київ, 1989. – С.418).

[22] Полное собрание. – Ствп.732.

[23] Там само. – Ствп.806.

[24] Мицько І. Чоловіки княгині Ольги Олегівни // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Християнство в історії і культурі Володимира-Волинського та Волині. Науковий збірник. – Луцьк, 2013. – Вип. 47. – С.232-233.

[25] Про це готую окрему публікацію.

[26] Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерскої лаври. Публікація рукописної пам’ятки другої половини ХVІІ ст. / Упорядкування та вступна стаття Олексія Кузьмука. – Київ, 2007. – С. 18.

[27] Грицак П. Теодорит, Митрополит Київський і його доба // Розбудова Держави. – 1954. – Ч. 2 (13). – С.9.

[28] Грушевский М. Очерки истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV столетия. – Киев, 1891. – С.449.

[29] Поменник. – С.18.

[30] Заметки ХІІ–ХV века, относящиеся к крымскому городу Сугдеи (Судаку), приписанные на греческом Синаксаре // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. 5. – Одесса, 1863. – С.611, 621.

[31] Грушевский М. Очерки. – С.478-479.

[32] Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 3. – Київ, 1993. – С.132.

[33] Переповідаю за: [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Ivan_the_Russian