Панічний страх перед Путіним, присутній на Заході в поважних політиків і аналітиків, призводить до того, що керівник Росії видається всевладним, а ми, всі інші, виглядаємо безсилими.
Чи президент Путін вибере наступного президента США? На мою думку, ні, але коли читати лавину коментарів на тему уявного втручання Росії в американську політику, то можна мати інше враження.
Це мені трохи нагадує новелу російського письменника Віктора Пєлєвіна «Операція Burning Bush». Це розповідь про скромного російського вчителя англійської мови з потужним голосом, якого завербували для здійснення спеціальної розвідувальної операції: говорити з президентом Бушем через імплантат в його зубах. Згідно з інструкціями Кремля, вчитель, вдаючи голос Бога, передає 43-му президентові задум інвазії в Ірак. Потім взнаємо, що у 80-х роках XX століття Центральне розвідувальне управління здійснило подібну операцію — цього разу вдаючи дух Леніна — щоб намовити Горбачова почати перестройку, що започаткувало низку подій з розпадом Радянського Союзу наприкінці.
Реально ЦРУ цього не робило, хоч безперечно брало участь в ідіотських ідеях холодної війни. Однак, зіставляючи ці дві змови, Пєлєвін висвітлює рівень параної, що переслідує Москву: все зло, яке чиниться в Росії, є наслідком таємних американських операцій. І хоч він написав своє оповідання перед нинішньою президентською кампанією в США, складається враження, що його пуант стосується обох сторін.
Важко переоцінити ступінь російської антиамериканської параної. Російські керівники сприймають як аксіому, що масові протести в Москві у 2011 і 2012 роках були організовані з-за кордону, а українська єврореволюція на Майдані була інспірована Заходом і відбулася завдяки ресурсам Заходу. Навіть падіння нафтових цін є, на їхню думку, результатом змови ЦРУ.
В цьому безумстві є зернятко правди. У взаємно залежному світі, в якому щораз більше затираються межі між закордонною і внутрішньою політикою, обґрунтованим є засновок, що втручатися у внутрішню політику супротивників — а також і сусідів — є легкою і прийнятною частиною гри.
Шокує також рівень поширеності такого самого конспірологічного мислення на Заході. Коментатори вбачають участь Путіна у всьому, від "Брекзіту" і хвилі євроскептицизму в Західній Європі до розквіту Дональда Трампа в США. Панічний страх перед Путіним поширений на Заході так само, як віра Кремля у зловісні дії Заходу.
Очевидно, як у відомому жарт, те, що ти є параноїком, не означає, що тебе ніхто не переслідує. Так, Путін запевне би хотів, щоб Трамп став наступним президентом США (хоч змушений дотримуватися обережності у своїх побажаннях). І Демократична партія має всі підстави непокоїтися евентуальним втручанням Москви у внутрішню політику цієї партії.
Однак величезним перебільшенням є переконання, що російське втручання визначить результат виборів і навіть що Росія це спробує. Дії Кремля є радше чорнокнижною версією «промування демократії», що його США провадить в таких країнах, як Росія, і яке полягає у фінансуванні ліберальних неурядових організацій — тут йдеться про кидання виклику монополії Путінової влади. Це дратує, тривожить, але запевне не є загрозою.
Реальна проблема полягає в тому, куди така параноя веде. Західні політики і коментатори тривожно схильні звинувачувати російську пропаґанду або діяльність Федеральної служби безпеки у проблемах наших демократій. Очевидно, Путін користає з «Брекзіту», а може, навіть трохи спричинився до результату референдуму, але чи проблема справді полягає в цьому? Чи ми справді віримо, що Трампова атракційність, яка виростає з його ксенофобної тональності, зникла б за кілька днів, якщо Кремль всією своєю силою підтримав би Гілларі Клінтон?
В позиції «звинувачувати Путіна», яку на Заході приймають серйозні політики, аналітики і медійні джерела, тривожним є те, що, як наслідок, керівник Росії видається всевладним, а ми, всі інші, виглядаємо безсилими. Перекладання вини на Росію спричиняється до того, що ми нездатні ефективно обговорювати серйозні проблеми, з якими як суспільства маємо справу, а також до того, що непевності й ризики, які постають у щораз більш взаємозалежному світі, спрощено зводяться до суперництва між великими державами. Це не сприяє нам у розумінні Росії та природи її управління і так само не полегшує прийняття ефективної стратегії супроти Москви.
Панічний страх щодо Путіна ще й мимоволі усправедливлює твердження Кремля, що Росія є потугою і має сильного лідера — тимчасом як російський уряд не спроможний забезпечити ані економічну заможність, ані суспільну справедливість. А також несвідомо посилює пропаґандистську машину Путіна, зміцнюючи образ Росії як геостратегічного ніндзі в світовому масштабі, що спотворює результати виборів і порушує функціонування інформаційних мереж, не залишаючи слідів.
Наратив «звинувачувати Путіна» є не тільки пропаґандистською пасткою; він є також і сумнівною виборчою стратегією. Останні дослідження від Pew Research Center вказують, що хоч більшість американців та європейців неґативно оцінюють президента Росії, однак американці не відчувають великої загрози від Москви. Їх більше непокоїть тероризм, зрадикалізований іслам, кібер-атаки, втрата роботи, китайський експорт дешевих товарів, а понад усе — міґрація. Одержимість Путіним лиш зміцнює меседж республіканців, що демократи втратили контакт зі щоденними гризотами американців. Трамп є кандидатом родом з пекла, але пункт на Путіні призводить до того, що Гілларі Клінтон виглядає кандидаткою з учорашнього дня.
В сьогоднішньому збожеволілому світі найвищим пріоритетом наступного президента США має бути збереження здорового глузду Америки. Подолання нашої параної щодо Путіна було би бажаним першим кроком до того, щоб підважити дестабілізаційні міжнародні впливи Росії.
Iwan Krastew
Nie taki Moskwa nindża jak go Zachód maluje
Gazeta Wyborcza, 20.08.2016
Переклад О.Д.
31.08.2016