Про західних Putinversteher-ів, тобто тих, хто на різні лади й голоси закликає «зрозуміти Путіна», написано вже чимало. Голландський журналіст і, як стверджує Вікіпедія, «історик» Вірд Дюк — автор кількох книжок, багатьох статей і незліченних коментарів на радіо й телебаченні — не найвпливовіший серед них і, як виглядає, не найзапекліший. А все ж у його писаннях, як у краплі води, відбито всі основні арґументи на користь «порозуміння», всі основні риторичні стратегії, упередження, стереотипи та специфічні психологічні комплекси, властиві цьому ґатунку текстів і цьому різновидові авторів. Кілька тижнів тому голландське інтернет-видання «Raam op Rusland» попрохало мене прокоментувати найновішу статтю цього добродія. Пропонований нижче текст є вільним автоперекладом англомовного ориґіналу.
Стаття Вірда Дюка під назвою «Захід повинен нарешті визнати поліно у власному оці» починається зворушливою історією про пам'ятник у містечку Байон, штат Нью-Джерзі, роботи скульптора Зураба Церетелі, подарований Росією і присвячений «Боротьбі проти міжнародного тероризму». У серпні 2005-го на його відкриття прибув сам Владімір Путін, а роком пізніше біля пам'ятника виступив Білл Клінтон. На цьому, однак, урочистості довкола церетелівського шедевру закінчилися. Вірд Дюк вважає подальше іґнорування американцями щиросердого російського подарунка метафорою їхнього загального зверхньо-зневажливого ставлення до Росії. Тут, як і скрізь, Захід ображає Росію, недооцінюючи її благі наміри та шляхетні жести.
Говорити тут про потворність церетелівського пам'ятника, як і всієї продукції цього придворного кремлівського скульптора, не випадає, бо ж вона цілком очевидна. Не випадає тлумачити й пропаґандистський характер витвору — з велетенським портретом Путіна в тлі. Американські політики бувають наївними, але рідко — дурними. Не настільки принаймні, щоб за прикладом Шредера чи Саркозі йти на підтанцьовку до Путіна, забезпечуючи йому піар ще й у власній країні. А надто тепер, коли терористична діяльність цього ґлобального борця з тероризмом додала «подарункові» ще й виразний відтінок цинізму. Класична, сказати б, кремлівська хуцпа в усій її безсоромній красі.
Для Вірда Дюка, однак, це лише пролог до його головного арґумента: що ароґантний Захід не менш, ніж Росія, винен у погіршенні взаємних відносин і що для поліпшення цих відносин Захід повинен насамперед визнати «стратегічні інтереси» Росії у постсовєтському просторі. Для обґрунтування цих тез він послуговується в основному доказами з класичної геополітики ХІХ століття, а почасти і з брежнєвської доктрини «обмеженого суверенітету». Він звинувачує Захід і, особливо, Америку в реальних і вигаданих гріхах; проводить різноманітні, часто сумнівні аналогії — як, наприклад, між операцією НАТО в Косово і російським вторгненням до сусідніх держав; і підсумовує врешті, що Захід, мовляв, своєю авантюрною поведінкою в різних країнах і ситуаціях «сам надав чимало батогів Росії, щоб вона могла його ними шмагати».
Без відповіді, однак, залишається ключове питання: чому всі оті «батоги», навіть якщо вони справді заслужені, спрямовані не проти Заходу, а проти сусідніх країн, котрі до всіх тих реальних чи вигаданих гріхів Заходу не мають жодного стосунку й не несуть за них жодної відповідальності? Яким чином гіпотетичні помилки Заходу в Лівії чи Іраку чи в тому ж Косово виправдовують окупацію Криму, викрадення й катування кримських татар, руйнування «градами» половини Донбасу, знищення мирних жителів, зрештою — вбивство трьохсот пасажирів малайського авіалайнера, про яке, до речі, голландський (!) автор не згадує ані словом (як і взагалі, про війну в Україні)?
Це, власне, той фукіанський випадок, коли мовчання промовистіше від слів; те, що автор замовчує, є куди важливішим, ніж те, що він говорить. Бо одна річ — обговорювати гадані провини Заходу та «леґітимні» інтереси Росії в колишніх колоніях у категоріях абстрактної геополітики, інша річ — у контексті цілком конкретних бойових дій, диверсій та спецоперацій. Уся авторова балаканина про «однакову відповідальність» відразу втрачає сенс у польових, а не кабінетних умовах — досить лише сформулювати просте запитання: це Росія чи Захід тероризує сусідів, загарбує їхні території, мобілізує найманців на підступну війну проти леґітимного уряду, який усього лише наважився здійснювати незалежну внутрішню й зовнішню політику?
«Путінферштегери», як правило, не люблять конкретики, особливо з людськими жертвами і поіменними винуватцями цих жертв. Їм комфортніше серед абстракцій «реальної політики», де світ «природно» поділений на сфери впливу і де всерйоз трактувати належить лише великих гравців. У цій міленарній боротьбі титанів нема місця для менших держав, їхніх національних інтересів, суверенітету i вільного вибору. Вони всього лиш об'єкти, а не суб'єкти. Пішаки на ґлобальній шахівниці. «Менші люди меншого світу», як сказав би Едвард Саїд.
Проблеми з мовою
Сама мова, якою Вірд Дюк описує тих пішаків, виявляє погано приховану упередженість і типову зверхність «білої людини» до «кольорових» (у дослівному чи переносному значенні). Президента Грузії Міхеїла Саакашвілі він називає «Міша», міністра закордонних справ Польщі Радослав Сікорського — «Радек», ще й уточнює, щоб у читача не залишилось жодних сумнівів стосовно його нікчемності: «ґламурний хлопчик східноєвропейської політики». Чи він написав так само про Путіна («Вова»), чи Ґорбачова («Міша»), чи Єльцина («Боря»)? Звичайно, ні. Бо автор знає, і читачі мусять знати, хто серйозний персонаж у цій грі, а хто — клоун.
Те саме — з політикою. В цьому квазірасистському наративі лише Росія може мати леґітимні «національні інтереси». Якщо ж ідеться про Україну чи Грузію, то їхні інтереси глузливо описуються як «увертюри до Заходу», відповідно й західна політика щодо цих «несерйозних» країн осмішується як «західні фліртування» та спокушання «морквиною членства в НАТО» (імпліцитно це означає, що ніяких своїх, леґітимних безпекових інтересів ні Україна, ні Грузія мати не можуть, а можуть бути лише спокушені, як легковажні панночки, заокеанськими ловеласами чи, ще гірше, зманіпульовані, як віслюки, американською «морквою»). Отака, з дозволу сказати, політологія.
З неприхованим захватом, гідним уваги доброго психоаналітика, Вірд Дюк цитує знамениті (чи сумнозвісні) слова Путіна про Саакашвілі: «Я повішу його за яйця!» — і пояснює, що «Міша перегнув палицю, завдавши бомбових ударів по сепаратистському реґіону Південна Осетія», тож «Росія ввалила йому у відповідь і анексувала дві грузинські провінції». (Насправді він «перегнув палицю» нітрохи не більше, ніж сам Путін дев'ятьма роками раніше, коли вторгся у сепаратистський реґіон Чечня — найближчий аналог до Південної Осетії. Проте голландський автор ніколи не застосовує тих самих критеріїв і категорій до російського лідера). В його інтерпретації, виявляється, цілком досить особистої ненависті до президента сусідньої країни або й звичайного невдоволення його внутрішньою політикою, щоб «ввалити у відповідь» — без жодного міжнародного чи бодай авторового осуду. Навпаки, у своєму путінферштегерському завзятті Вірд Дюк, схоже, готовий виправдати будь-який бандитизм Кремля: «Зрештою, — пояснює він, — Путін мав власні плани для України: вона мала відіграти ключову роль у запроектованому ним Євразійському Союзі». Плани самих українців, зрозуміло, не мають тут ніякого значення.
Фактично це та сама логіка, яка покладає відповідальність за зґвалтування не на злочинця, а на його жертву, — бо ж вона, виявляється, не справдила його сподівань, не відповіла належним чином на його амбітні плани і наміри! Захід теж, виявляється, завинив, бо ж спокушав бідолашну дівицю всілякими інтеґраційними фантазіями, задурював їй голову абсолютно недоречними в цій частині світу ідеями демократії, суверенітету, свободи, гідності.
Вірд Дюк, на відміну від штатних кремлівських пропаґандистів, не намагається розгрішити Путіна геть з усього. Його риторична стратегія витонченіша: по-перше — якомога все релятивізувати, поклавши «однакову відповідальність» на Росію і Захід, — так, ніби «м'яка сила» Заходу у Східні Європі є чимось бодай мінімально подібним до «жорсткої сили» російських танків, ракет і «зелених чоловічків»; і по-друге — зманіпулювати мову таким чином, щоб усі путінські злочини виглядали такими собі дрібними «перегинами» авторитарного лідера. Ось як, наприклад, Вірд Дюк перелічує гадані «гріхи» Путіна, висміюючи спроби недоброзичливців зробити з нього «злочинця».
«Приборкання Путіним корумпованих олігархів, арешт і ув'язнення членкинь панк-групи Pussy Riot, атаки на свободу преси та опозиційних лідерів, контроверсійне антиґеївське законодавство — ось, виявляється, достатні підстави, щоб проголосити Путіна сучасним Гітлером».
Путін — звичайно ж, не Гітлер, так само, як Крихітка Цахес — ніякий не Вельзевул. Але якщо б Вірд Дюк був справді чесним, а не маніпулятивним журналістом, то навряд чи починав би перелік путінських «гріхів» із антиґеївського законодавства та переслідування Pussy Riot. Є речі значно серйозніші. Я би почав перелік із путінського «підпалу Рейхстаґу» — підриву житлових будинків у Москві й Волгодонську восени 1999 року, зробленого, за всіма ознаками і наявними доказами, путінським ФСБ. Далі, напевно, годилося б згадати геноцидну війну в Чечні — зі знищенням цілих сіл разом з їхніми мешканцями (розслідування цих злочинів коштувало життя Анні Політковській і ще кільком її колеґам). Далі, поряд із Політковською, я згадав би й Нємцова, Магнітського, Литвиненка й десятки інших опонентів Путіна, котрі стали жертвами, в елеґантних термінах Вірда Дюка, «атак на свободу преси та опозиційних лідерів». І звичайно ж, я згадав би нічим не спровокований путінський напад на Україну, який коштував життя уже кільканадцяти тисячам жителів, а заразом і Дюковим співвітчизникам у злощасному малазійському літаку, збитому путінською ракетою. Все це куди серйозніше від антиґеївського законодавства та гаданого «приборкання корумпованих олігархів», головним партнером і патроном яких, зрештою, є сам Путін.
Калькульована параноя
Фактично всі Дюкові арґументи — похідне від його загального бачення світу як шахівниці, де істотними є інтереси лише великих гравців і де категорії права, суверенітету, рівності й справедливості стосуються менших країн лише тою мірою, якою це допускають більші. В цьому світі хоч би якими параноїдальними були російські побоювання гіпотетичних «баз НАТО» в Україні, вони все одно вважаються леґітимними. І навпаки, хоч би якими обґрунтованими були українські побоювання російських баз у Криму, Придністров'ї та Білорусі, леґітимними вони апріорі бути не можуть. Міфічне «оточування» Росії уявними ворогами трактується цілком серйозно; реальне ж оточування України силами справді ворожими й аґресивними відкидається як така собі «русофобія».
Цей підхід є класично колоніальним і сутнісно расистським¹, оскільки апріорі ділить народи на кращі й гірші — на тих, хто має право на суверенітет, і тих, чий суверенітет залежить від доброї волі їхніх самопроголошених «суверенів» та свавільно окреслених ними «сфер впливу». Всі балачки про розширення Євросоюзу чи «експансію» НАТО як буцімто «загрозу» для російських інтересів імпліцитно визнають, що тільки Росія може мати «національні інтереси», з якими слід рахуватися, але аж ніяк не Естонія, Польща, Грузія чи Україна. А відтак усі заклики «зрозуміти Росію» і визнати її «стратегічні інтереси» на практиці зводяться до визнання за Росією жандармської ролі у її леґітимній (начебто) сфері впливу. Вірд Дюк не стверджує цього прямо, але всі його арґументи провадять саме у цьому напрямку. Зрештою, коли б навіть він мав на увазі щось інше, реальна Росія — Росія Путіна — нічим іншим не вдовольниться. Їй потрібен карт-бланш на впорядкування постсовєтського простору, відповідно до власних уподобань. Тільки це й саме це криється за патетичними балачками про «спеціальні інтереси» та «поранену національну гордість».
Насправді Путін зі зграєю ніякі не параноїки. Вони вміло навіюють параною всьому суспільству — виключно з особистих, абсолютно цинічних потреб, хоча самі пречудово знають, що володіння найбільшим на світі ядерним арсеналом ставить Росію за межами будь-якої мілітарної зовнішньої загрози. «Авантюризм російської зовнішньої політики, — пише з цього приводу Андреас Умланд,² — зумовлений не так зайвою емоційністю чи геополітичним ресентиментом, як суто тактичними розрахунками, спрямованими на стабілізацію, принаймні короткотермінову, російської клептократії. В Україні Кремль дбає не про якісь хибні чи схиблені національні інтереси, а виключно про особисті інтереси своїх правителів». «У багатьох відношеннях, — вторить Лілія Шевцова,³ — Росія використовує зовнішню політику як інструмент збереження російської персоналізованої системи влади». «Як і в совєтські часи, — стверджує Джеймс Шер,⁴ — національні інтереси означають передусім інтереси режиму. Будь-який аудит російської політики, що іґнорує цю реальність, є штучним... Найбільша тривога Москви — не від того, що її політичний лад вразливий, а від того, що нелеґітимний. Для забезпечення леґітимності слід подбати, щоб жодна приваблива альтернатива не закорінилася поруч».
Цінності та інтереси
В рамках інтелектуальних дискусій можна, звісно, не погоджуватися з цими чи іншими спостереженнями колеґ щодо суті путінського режиму, але не можна, як це робить Вірд Дюк, апріорі відкидати критику путінського режиму як таке собі ремствування «крайньо правих яструбів», «оскаженілих неоконсерваторів» та «вірних послідовників вашинґтонської лінії». Інтелектуально це так само негідно, як апріорі обзивати всіх путінферштегерів платними аґентами Кремля. На жаль, багато хто з них робить свою брудну справу щиро і безкорисливо. Почасти — через глупоту, яка назагал є досить поширеною людською рисою, особливо коли йдеться про далекі країни й цивілізації. А почасти й через цинізм, який теж не є рідкістю в інтелектуальних середовищах, особливо в країнах так званого Першого світу, з давніми імперсько-колоніальними та расистськими традиціями.
Вірд Дюк воює не так з ідеями, як з їхніми авторами. Це особливо виразно видно у його спробах дискредитувати євросоюзівську ідею Східного Партнерства (як антиросійську інтриґу) через персональну дискредитацію двох особливо нелюбих йому європейських політиків як творців цієї ідеї.
Одного з них, Радослава Сікорського, він зараховує до «неоконів» (зневажливе прізвисько неоконсерваторів) без будь-якого аналізу його поглядів — на тій лиш підставі, що той стажувався в 90-х роках у неоконсервативному Американському дослідному інституті, а на додачу ще й одружився, страшно подумати, з американкою (!) Анною Еплбаум (теж, за словами Дюка, «крайньо правим яструбом», хоч жодних доказів її «крайньої правизни» та «яструбиності» він, знову ж таки, не наводить).
Другий політик, Карл Більдт, удостоюється титулу «неокона» головно за «шмагання Кремля і Путіна у своїх несамовитих твітах» (так, ніби Путін не дає для цього жодних підстав). А також — за те, що той не дозволив певній громадській організації проводити церемонію нагородження Едварда Сновдена в будівлі шведського МЗС (так, ніби будь-який інший відповідальний уряд дозволив би подібний контроверсійний захід у своєму приміщенні).
Усі ці зусилля зобразити Більдта й Сікорського як «оскаженілих неоконів» підпорядковані суто пропаґандистській потребі — дискредитувати ініційовану ними програму Східного Партнерства як не тільки антиросійську, а й приховано-вашинґтонську. Інтелектуально чесніше було б, звісно, проаналізувати саму програму та дискусії довкола неї, але цього Вірд Дюк якраз не робить. Тим часом намагання дискредитувати програму банальним паплюженням її авторів («неокон» для Дюка звучить, вочевидь, як лайка) зіграло з автором сумний жарт, оприявнивши, крім усього, ще й його фахову некомпетентність. Тому що більшість західних «неоконів», включно з американськими — від Б'юкенена та Кісінджера до Мершгаймера, Бендова, Джуліані і Сари Палін — це якраз щирі Путінові симпатики. (Охочим рекомендую статтю Пола Круґмена у «Нью-Йорк таймс» — «Путін, неокони та велика ілюзія»).
Ще більша іронія, явно недооцінена автором, полягає в тому, що Путінові прихильники переважають не лише серед західних неоконів, а й серед усіх світових консерваторів, фундаменталістів, неофашистів та автократів. Тож коли Вірд Дюк нарікає, що Путін, мовляв, «здобув повагу у різних частинах світу — від Китаю й до інших країн групи BRICS, і лише на Заході він стикається з дедалі дужчою недовірою», то мимохіть оприявнює суть проблеми. Путін справді викликає повагу і навіть заздрість в усіх любителів «твердої руки» й авторитарного врядування. І не викликає справді нічого, крім недовіри й відрази, з боку тих, хто ще вірить у певні моральні засади та ліберально-демократичні цінності.
У підсумку
Але якщо цінності й принципи у світі «реальної політики» не мають істотного значення, тоді справді треба погодитися з путінферштегерами й примиритися, як вони радять, з Росією коштом усіх тих дрібних країн на її «внутрішньому подвір'ї» (Russia's backyard — це ще один улюблений термін пропутінських публіцистів). Всі ті країни, у їхній уяві, так чи так приречені бути чиїмись клієнтами — Москви або Вашинґтона, тож яка різниця. Втрата справді мала, зиски — великі. Тут тобі й російські ресурси, і російський ринок, і широко рекламована спільна боротьба з міжнародним тероризмом, у яку навіть серйозні західні політики все ще, здається, вірять.
Баланс зисків і втрат переконливий, але кілька запитань — цілком прагматичних, без посилань на незрозумілі путінферштегерам морально-етичні абстракції — залишаються без відповіді.
По-перше, весь попередній досвід спілкування з Росією, а надто з політиками покрою Путіна, показує, що вони ніколи не заспокоюються на досягнутому. За кожної сприятливої нагоди вони випробовують міцність червоної лінії й намагаються на різні способи посунути її далі.
По-друге, російський стосунок до міжнародного тероризму завжди був імлистим і в найкращому разі двозначним. Співпраця з Росією у цій галузі може бути цілковитою пропаґандистською бульбашкою, як це показує, зокрема, й свіжий досвід у Сирії. Росія — це радше частина проблеми (або й її джерело), аніж частина її вирішення.
По-третє, економічна співпраця, політично нейтральна, на перший погляд, має насправді серйозні побічні ефекти, вельми проникливо відзначені Едвардом Лукасом:⁵ «Західні бізнесмени і фінансисти, які співпрацюють з Росією і подібними до неї країнами, не усвідомлюють можливих наслідків асиметрії, що виникає у ситуації, коли одна сторона дбає лише про зиск, натомість друга має інші пріоритети. Покладаючись на Росію у закупівлі нафти чи продажу їй великої кількості власних товарів, ви мимоволі стаєте її заручниками. Її вимоги до вас не конче будуть негайними. І не завжди очевидними. Але як вода, що знаходить собі шлях у долину, так і кремлівські влада знаходитиме ваші слабкі місця, щоб їх використати».
І останнє: навіть якщо весь Захід, до якого апелюють путінферштегери, прийме їхні арґументи, тобто визнає «реальну політику» з її поділом світу на сфери впливу єдино прийнятною і погодиться, що так звані «західні цінності» придатні лише для домашнього вжитку, але аж ніяк не для міжнародного, все одно нема жодної певності, що їх прийме й уся та дрібнота, яку задля благословенної співпраці з Росією варто віддати Путіну чи Кадирову на перевиховання. Дрібнота скоріш за все не погодиться — як це було вже не раз в історії, досить згадати хоча б ялтинську здачу західними союзниками усієї Східної Європи Сталінові у лютому 1945-го. Протягом майже півстоліття східноєвропейські народи, коштом яких миролюбний Захід умиротворив диктатора, опиралися як могли своєму несподіваному щастю. І за першої ж сприятливої нагоди не лише вирвалися з-під опіки Москви, а й зробили усе можливе, щоб ніколи більше під неї не потрапити. Це не НАТО і не ЄС розширилися на Схід. Це Східна Європа втекла зі Сходу — щоб не опинитися в ситуації сьогоднішніх України чи Грузії.
Путінферштегери можуть вірити, що нова «ялта» владнає усі проблеми з Росією. Відповідальні політики мусять, однак, розуміти, що нова «ялта» владнає ще менше, аніж стара.
____________________
¹ Alexander Motyl, Contradictions Define Kremlin Apologists. World Affairs, 10 July 2014.
³ Lilia Shevtsova, What Do the Normativists Stand For? American Interest, 13 January 2016.
⁵ Edward Lucas, Authoritarian capitalism and soft power. Diplomaatia, Märts 2008.
16.08.2016