З автобіографії

Я, Мелень Мирослав, член юнацької ОУН з 1942 року, член комітету Норільського повстання 1953 року, член Проводу Українського Національного Фронту, громадський діяч, журналіст, письменник, музикант, дворазовий політв'язень московських ГУЛАГів.

Я був п'ятою дитиною в селянській національно свідомій сім'ї. Моя мати Катерина, вдова полеглого січового стрільця Павла Печеняка, вийшла заміж за Олексу Меленя, який повернувся із заробітків з Америки. Була незмінним головою місцевого «Союзу Українок» в рідному селі Фалиш. Її первісток Василь Печеняк загинув у лавах УПА в бою з московськими окупантами 1946 року і похоронений у братській могилі в селі Цинява Рожнятівського району разом з 32-ма побратимами-упістами. Брат Володимир сім років тинявся в штрафних ротах в кігтях НКВД.

На Святвечір 1945 року більшовики прийшли арештувати сестру Розалію, яка була в підпіллі, не заставши її, вивели батька і під хатою розстріляли. Щоб ворог не поглумився над тілом, я потай поховав його. Неповнолітній учень Стрийської СШ №5 (донедавна – гімназія), змушений був іти в підпілля. Мене взяла до себе родина в село Дашава, де 1947 р. напівлегально закінчив 10-й клас. Ще за німецької окупації з 1943 р. я належав до Юнацтва Організації Українських Націоналістів. Розповсюджував антибільшовицьку літературу, розклеював листівки, був зв'язковим між підпільними станицями, доставляв підпіллю зброю. Двоюрідний брат Іван Павлій («Орленко»), комендант «Фалишського куща самооборони», взяв мене до себе, де я брав безпосередньо участь у бойових і оперативних антибільшовицьких діях.

Разом з побратимом Володимиром Моричем я був заарештований 23. 09. 1947 р. на облаві в с. Братківцях, одразу після оперативних антирепресивних дій, які відбулись напередодні в с. Фалиші. Ми витримали тяжкі тортури, бо допитували нас «розкаяні місцеві націоналісти»: «Лімонко», «Бомбик», «Грім», які добровільно здались органам НКВД в Стрию і знали нас особисто, але ми нікого не виказали.

Засуджений у Львові 23. 06. 1948 р. за ст. 54-1а, п. 8, 11, «терор», на 25 р. ув'язнення, довічне заслання та 5 р. поразки в правах. Від Спаса до Покрови (19.08–14.10.1948 р.) везли нас етапом до Красноярського краю. У дорозі від голоду, холоду, дизентерії багато в'язнів погинуло, яких конвой щоранку при перевірці витягав за ноги і викидав в тайгу. Далі по Єнісею етапований до Дудінки, в управління ГОРЛагу – «Государствєнний особорежимний лагер» №4 в Норильську. Тут в'язні будували мідеплавильний комбінат – «подарунок» до 70-річчя Сталіна. В'язні масово вимирали. Трупи охорона протикала багнетом у груди і виски, вивозила за зону і скидала в ями, що були заздалегідь викопані бульдозером під горою Шмідтиха.

Я був у близьких стосунках з професором історії Михайлом Дмитровичем Антоновичем, слухав його розповіді на різні теми, особливо національно-історичні, політичні, краєзнавчі. Від нього вперше почув про Олега Ольжича, Євгена Маланюка, про дію і чин Проводу ОУН на еміграції, про що професор знав досконало, бо більшість членів Проводу він знав особисто, починаючи від Євгена Коновальця і Андрія Мельника.

Я потай складав вірші, сповнені патріотичних почуттів, глибинного відчуття історичної долі свого народу. Спілкувався з інтелігенцією різних національностей, якої тут було багато в концтаборах.

У травні 1953 р. українці, у тому числі і я, зібралися під бараком і зазвичай співали. Конвоїр з вишки вимагав розійтися. В'язні не звертали на це уваги. Тоді по них конвоїр випустив автоматну чергу. Двох було вбито одразу. Це стало поштовхом до початку страйку, відомого як Норильське повстання, в якому взяли участь до 150 тисяч в'язнів. Воно почалося у 4-му таборі 25 травня 1953 р. і тривало 70 діб – до 3 серпня.

Про мою чільну участь в цьому повстанні засвідчує такий документ:

«Совершенно секретно. №51.

Справка.

6 июля 1953 года

Бригадой работников МВД СССР была проведена беседа с представителями, выделенными заключенными 4-го лаготделения Горного лагеря. В качестве представителей от заключенных выступали: Гальчинский, Недоростков, Грицак, Мелень, Дзерис, Генк, Климович.

Беседа длилась в течение 3-х часов. В начале беседы заключенные заявили о том, чтобы местное руководство не присутствовало, а затем спросили, с кем они будут говорить, на что получили ответ, что говорить они будут с комиссией, назначенной Л.П.Берия.

Зам. нач. 5 отдела УМВД Красноярского края капитан г/б Сигов».

На розмову з полковником М.Кузнєцовим – начальником Тюремного управління МВС СРСР, особистим референтом Берії, що мала відбутись за зоною, в'язні ішли, попрощавшись, як на смерть, бо ініціаторів заворушень доти розстрілювали. Страйковий комітет висунув вимоги припинити розстріли та сваволю, змінити керівництво ГОРЛагу, запровадити 8-годинний робочий день, гарантувати вихідні дні, поліпшити харчування, дозволити листування і побачення з рідними, вивезти на материк інвалідів, зняти грати з вікон, з людей номерні знаки, скасувати вироки ОСо як неконституційного органу, припинити тортури на допитах і практику закритих судів, переглянути справи всіх політв'язнів.

9. 06. 1953 р. М.Кузнєцов повідомив, що частину вимог уряд задовільнить, але насправді нічого в становищі в'язнів не змінювалося. Навпаки, адміністрація намагалась спровокувати насильство, щоб учинити криваву розправу. Повсталі не піддалися на провокації, тому 3 серпня перед досвітком, у зону увірвались червонопагонники, вигнали в'язнів за зону, з допомогою «сук» розсортували їх. Я потрапив у штрафну зону Купец, потім у тюрму Норильська, де провадився допит під тяжкими тортурами. Тут я був тяжко побитий. Після року слідства разом з іншими повстанцями дістав 3 роки строгого тюремного режиму, яке провів по етапах і в тюрмах міст Дудінка, Красноярськ, Новосибірськ, Омськ, Томськ, Челябінськ, Оренбург, Петропавловськ на Уралі, Горький, Владімір, Харків, Ростов, Грозний, Астрахань...

Зиму проти 1956 р. працював у Красноярську на «Ворошиловських заводах» по очищенню уранових руд.

1956 р. мене повертають до Львова на перегляд справи і 12 липня, на Петра, як заарештованого неповнолітнім і що не мав складу злочину, звільнюють і реабілітують.

Того ж літа вступив на диригентський відділ Дрогобицького музичного училища, чотирирічний курс якого пройшов за три роки (1956–1959). Паралельно у 1957–1961 рр. заочно закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Працював учителем, диригентом, помічником редактора музичних передач О.Герановича на Львівській телестудії. Підробляв як керівник художніх колективів.

1956 р. одружився зі студенткою Дрогобицького педінституту Євгенією Юрович. В 1958 р. народилась дочка Ольга, а 1964 – син Любомир.

Зіновій Красівський

Ще на вступних екзаменах до університету я познайомився із Зіновієм Красівським, який повернувся із заслання. Одразу зійшлись як духовні побратими, 1958 р. породичалися – стали шваграми. Жили у с. Фалиші, а 1960 р. разом купили хату в Моршині, яку ще декілька років добудовували.

Прикро було бачити наступ окупаційної московської влади на все українське. Особливо нестерпно було, що колишніх учасників визвольних змагань примушували прилюдно каятися і засуджувати український національний патріотизм як антинародну, антинаціональну зраду.

25 липня 1963 р., через учителя Богдана Равлюка (односелець Зіновія) я та Зіновій познайомилися з учителем історії з с. Кропивники, що на Калущині, Дмитром Квецком. Він уже працював над програмовими документами нелегальної організації, що ставила б метою продовжити визвольні змагання ОУН, але ненасильницькими методами. Однак, за зміни обставин, не виключалося застосування зброї. У березні 1964 р. в моєму домі відбулась потаємна зустріч чотирьох, на якій вирішено виробити статут і програму за зразком ОУН, назватися "Український Національний Фронт" (УНФ).

Тоді вирішили видавати журнал "Воля і Батьківщина". Ескіз кліше журналу зробив я. Перший номер журналу з'явився в жовтні 1964 р., і саме ця дата вважається початком діяльності УНФ. Перші три номери Красівський друкував на горищі своєї хати в Моршині, решту – в криївці, спорудженій у лісі Дмитром Квецком і Дмитром Юсипом. Основними авторами журналу були Квецко і Красівський. Я готував інформацію, зібрану з різних джерел, зокрема, із зарубіжних радіовисилань, редагував тексти. Усього вийшло 16 чисел машинописного журналу, які передруковувались і в інших місцях та широко розповсюджувались по Україні.

Я відповідав за організацію мережі на Львівщині. Дві організації діяли на Львівщині, дві – в Івано-Франківщині. Мережа п'ятірками зі строгою конспірацією, тому окремі члени мали свої групи, які діяли в різних регіонах України (Рівне, Кіровоград, Донецьк, Закарпаття, Буковина та ін.). Усього в УНФ нараховувалося кількасот осіб, які не знали один одного. Завдяки суворій конспірації організація протрималась три роки, що в час московського тоталітаризму і майже суцільного сексотства було вельми дивно. Крім журналу, УНФ популяризував на всю Україну літературу ОУН та УПА і самвидав.

Гучний резонанс викликав розісланий у березні 1966 р. документ «Вищим урядовим чинникам на Україні», а також «Меморандум Українського Національного Фронту ХХІІІ з'їздові КПРС», щоб підтвердити діяльність націоналістичної організації на території «радянської України», бо комуністично-московські окупанти стверджували, що в Україні націоналістична ідеологія вже вмерла. Після цього КГБ почав активно шукати підпільників, що контролював сам Щербицький – тодішній керівник уряду УРСР.

Конспіраційна нитка обірвалася на Кіровоградщині, де вчителював Ярослав Лесів. Арешти почалися 1967 року. Я був арештований 23 березня по дорозі до Моршина з Львівського телебачення, де працював. Арешт накладено 26.03 (у вироку – 28.03). Оскільки я не признавався до зв'язків з членами УНФ, слідство в його справі було виділено в окреме ведення. Мені інкриміновано лише розповсюдження журналу і літератури УНФ, самвидаву та усну агітацію. 26. 08. 1967 р. закритий Львівський обласний суд виніс вирок за ч. 1 ст. 62 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда»: 6 років ув'язнення суворого режиму та 5 років заслання.

Покарання відбував у Мордовії, в 11-му таборі, що на станції Явас. Тут ще застав підпільників ОУН – друзів, що досиджували 25-літні терміни: Василя Підгородецького, Віктора Солодкого, Миколу Кудибіна, своїх односельців Василя Соколика і Ізидора Поповича та багато інших. А також нове покоління «шістдесятників» – Івана Кандибу, Панаса Заливаху, братів Михайла та Богдана Горинів, Івана Геля; своїх колег по УНФ – Михайла Дяка, Ярослава Лесіва, Василя Кулинича. Спілкувався з Андрієм Синявським, членами ВСХСОН (Всероссійскій соціал-хрістіанскій союз освобождєнія народа) Євгенієм Вагіним, Аверочкіним, Садо, з Анатолієм Радигіним, Юрієм (Ар'є) Вудкою, Юрієм Гендлером.

Працював в аварійній бригаді, у деревообробному цеху, на лісоповалі. Писав вірші, більшість яких пропала, бо хотів їх передати на волю за кордон через Ю.Гендлера, який звільнювався з табору і мав документи на виїзд в Ізраїль.

Тим часом дружина Євгенія теж зазнала переслідувань: їй не давали норми уроків, не довіряли класного керівництва, посеред року переводили до інших шкіл, звільняли з роботи, зрештою усунули від викладання і відправили на 40-відсоткову пенсію. На її прохання за клопотанням адвоката (а також, щоб посіяти недовіру між членами УНФ) мене за півроку до кінця терміну звільнюють.

Тривалий час мене не приписували в Моршині до сім’ї і не приймали на жодну роботу, вимагаючи виїхати на Схід. Зрештою влаштувався кочегаром у санаторії на платню 41 крб. 02 коп., а влітку за сумісництвом ще грав на акордеоні супровід відпочивальникам на фіззарядці.

1973 року я оформив на себе опікунство над Зіновієм Красівським, якого утримували в спецпсихолікарні в Смоленську, їздив до нього на побачення, допомагав його дітям, домігся його переведення зі психлікарні Смоленська до Львова, згодом до Бережниці Стрийського р-ну, і зрештою, звільнення в липні 1978 р. Домігся також повернення йому житла.

Однак 12. 03. 1980 р. Красівський, який став активним членом Української Гельсінської Групи, був заарештований і відправлений в Ханти-Мансійськ досиджувати невідбутий термін покарання за вироком 1967 р. – 8 місяців і 7 діб таборів та 5 р. заслання в Сибіру.

Ще працюючи в кочегарці, я скомпонував «Коротку історію УПА», написав монографію «Ленін проти України», історичну поему «Русь-Україна», збирав імена активних учасників націоналістичного підпілля 1930–1940 років.

З 1988 р. моя хата і Красівського стає штабом, де виробляються ідеї і документи всеукраїнського значення: рух за легалізацію УГКЦ, відзначення 1000-річчя хрещення Руси-України (у 1988 р. в Моршині встановлено хрест з тризубом на честь тисячоліття). У січні 1989 р., я очолив «ідеологічну диверсію» – першу львівську експедицію на ст. Крути, де Моршинський чоловічий хор під моїм керівництвом, мабуть, вперше заспівав «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», гімн «Ще не вмерла Україна», «Боже, великий, єдиний». Згодом таких диверсій було більше двадцяти: Закарпаття, Берестечко, Маківка, Броди, Яворина, Капулівка (500-ліття Козацтва), Базар, Холодний Яр, Сприня (утворення УГВР) і т. д.

З 1989 р. я активно включився в роботу Товариства української мови. З нашої ініціативи в Моршині встановлено перший в Україні пам'ятник у формі тризуба на могилі замордованих московсько-комуністичними органами в'язнів 1941 р. Того ж року організував величаве Свято Героїв на Зелені свята з синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами за участю всіх конфесій; перший святковий ювілей з студентським братством «Спадщина» на горі Маківка на честь переможної битви січовиків з москалями 1916 р., де виступали Василь Січко та Іван Макар.

Був учасником Установчих зборів НРУ в Києві; ініціював перший демонтаж пам'ятників комуністичних «вождів» у Стрию і Моршині: Леніну, Прімакову, Зої Космодем'янській. Моршинський «вождь» переплавлений на пам'ятник Шевченку. Активну участь беру в організації Спілки політв'язнів України та таких політичних сил, як: «Державна самостійність України», Конгрес Українських Націоналістів, «Собор», Християнської партії Василя Січка. Брав активну участь в організації «Всеукраїнського Братства ОУН і УПА» разом із Михайлом Зеленчуком та Зіновієм Красівським.

1990 року стрияни обирають мене депутатом до Львівської обласної ради. Одночасно стаю редактором часопису «Гомін волі», організую ще редакції газет "Рідне поле" та «Заграва», які працюють і сьогодні. Активно пропагую ідею відновлення ОУН і по цьому питанню їду в Мюнхен на зустріч з Ярославою Стецько, Степаном Мудрик-Мечником, Ковалівим, Кушпетою, Кашубою, Петром Дужим. По цьому питанні ще зустрічаюся з Петром Мірчуком, Мирославом Кальбою, полковником УПА Б.Круком («Мельодія»), що супроводжував збройні сотні УПА на Захід 1948 р. разом з капеланом куреня Рена – стриянином Шевчуком, якого клерк-уніят словацький здав польським каральним органам і до двох днів він був розстріляний. Також веду дискусії з Миколою Плав'юком та генерал-хорунжим Василем Куком («Леміш») щодо відновлення ОУН як єдиної політичної сили без поділу на групи-блоки.

Тоді ж організую садибу-музей Степана Бандери у с. Воля Задеревецька в будинку, де в 1930-х роках проживала його сім'я; перевезення з Караганди тіла сестри Марти і живих сестер Володимири та Оксани до Стрия.

1995 р. я відходжу від редагування газети, зате активно дописую до львівської газети "За вільну Україну", до «Вечірнього Києва», допоки там редакторував Віталій Карпенко, займаюся творчою діяльністю. Моя тематика: боротьба ОУН-УПА, Норильське повстання, діяльність УНФ та поточна політика в державі.

1999 року вийшла книжка віршів та статей «Нерозстріляна пісня».