(мандрівка ландшафтом рідного архетипу)
Чого наші люди не люблять — почнемо з цього. Навіть не так: почнемо з того, що наші люди просто ненавидять.
По-перше, не терплять правди. Такої, якою вона часто буває: занадто правильної, занадто жорстокої, занадто безкомпромісної, занадто незаперечної, занадто неприкрашеної, не на наші делікатні ліричні нерви. Цей вид нелюбові в основному виявляється в ставленні до власної історії. Все хочеться її підправити, як невігласу полотно Босха.
По-друге, наші люди не терплять знань, освіти, вченості та освіченості, а до носіїв цих ознак проявляють знервовано-радянське «інтеліґент нещасний, вивчили на свою голову». Це ставлення поширюється і на письменників, які не відповідають усталеному образу (в костюмі та вишитій сорочці), а начепили рюкзачок за плечі, а у вухо вставили кульчик і вимахуються по європах. Як вони нас, такі типи, нервують! То не важливо, що мають талант і рацію, і заслуги у вигляді десятків книжок та міжнародних відзнак. Таких ми терпіти не можемо, от і все! Одним своїм виглядом, одним «видом» вони нас примушують кипіти від злоби! А якщо вищеозначені ще й намагаються висловитись, не важливо про що, головне — як... Виходить те висловлення зазвичай як погляд збоку, тобто об'єктивний, тобто критичний, тобто правдивий. Ну ні, яке ж нахабство! Образа! Такого ми не потерпимо! Нам подавай Поплавського різних видів та жанрів! Чи гадаєте, що серед письменників немає поплавських? Про це трішки детальніше, бо багато письменників числяться друзями нашої родини, от і виходить такий собі портрет зблизька.
Як упізнати Поплавського на ниві, так би мовити, красного письменства? По-перше, він патріот, каже про нашу українську винятковість і неперевершеність, калькулює «класичний» стиль у харчуванні й висловленні, інколи грає вар'ята й уподібнюється до тих, про кого кажуть «куку-на-муню», а з кулемета гострого публіцистичного слова шкварить по совєтському минулому та уявних москалях. Уявних, бо де ви бачили на живому фронті Поплавського? А головне — він завжди висловлює думку загалу, услащає, так би мовити, публіці слух. І ніякого кульчика він собі не дозволяє, хіба що перебріхування, оббріхування, перекручення, в тому числі минувшини (хоч інших за це гостро критикує), інколи здирання з інших джерел, а інколи й одвертий плагіат. Але всі ці речі нас чомусь не нервують і навіть «не задівають».
По-третє, наші люди не люблять змін і бояться їх (краще хай буде, як є, аби не гірше). Ніякі реформи не світять у найближчому майбутньому такому королівству, як наше, де всі, од верху й до низу, бояться і вдають: економіку, медицину, освіту, культуру... Вдаваймо, доки вдасться!
По-четверте, наші люди не збираються толерувати поруч таких осіб, що відрізняються від більшості, не важливо чим — чи кольором шкіри, чи способом злягання, чи віросповіданням, чи зачіскою, чи носінням хутра влітку. Особливе роздратування викликають успіхи ближнього в якій би то не було справі — «ату» його всі дружненько ломачкою по голівці, щоб не мав нахабства випинатися над загалом!
Тут доречно згадати анекдот про чортів, що слугують у пеклі. Сіли хлопці та й радяться, як доглядати казани з різним за національністю варивом. От і каже один чорт іншому: особливо пильнуй євреїв! Там як один виставить голову з казана, то одразу й інших витягне за собою. Тут пильнуй особливо. З росіянами простіше — їм підливай горілки. А з українцями взагалі просто: там якщо один вибирається трішки, всі решта на нього кидаються і стягують зі стінки казана назад. Що, не подобається? Так я й кажу, що ненависть до правди у нас на першому місці.
По-п'яте, зневага до жінки, яка так само є надійною основою нашого світогляду, як любов до вареників. Жінка — то така істота в нашому тлумаченні, яка повинна працювати в хаті, виховувати дітей, терпіти зради чоловіка, бо є народжена для того, аби терпіти (баба має терпіти). А якщо ця істота щось для суспільства робить на рівні з чоловіком, то вона в нашому розумінні або сексуально невдоволена, або дурна, або страшна на вроду, от і вимахується.
Звичайно ж, слабка стать сама винна, бо нічого вам, сильним, догоджати. А тому чи не пора зняти з себе, для прикладу, всілякі брязкальця, цяцьки, провокаційні шмотки? Чи не пора перестати виставляти філейки заради приємності чоловіцтва, а бути нарешті собою, одягатися, як самій зручно, і дбати про власне здоров'я, якого навіть за великі гроші не купиш, якщо втратиш дорогою до приємних чоловіцтву стандартів.
О, як це знервує багато кого, ось це сказане про жінок, про те, що це сказане навіть не в колективній свідомості в нас — то генетичний код, який нічим, ніякою кислотою не витравити. І проявляється він усюди й завжди. Обиватель обуриться: так є в цілому світі! І я відповім: так є, особливо в Африці. Хоча при чому тут Африка?
Що ще ми терпіти не можемо? Не можемо змиритися з тим, що існує таке поняття, як закон, однаковий для всіх. Закон, який полюбиш не за те, що гарний, як писанка, а за те, що справедливий. А ми, народ м'якосердий, не допустимо жодного насильства над своєю емоційною і ліричною природою. Отой козарлюга під вербичкою в стані нірвани — то таки наш предок, зосереджений на всіх приємностях та розслабленнях. Тому самі собою правити ніяк не втнемо, для цієї справи нам подавай варягів. Бо самі все тичемо лірику замість сили волі, тобто бандурку замість булави.
Звідси часті зміни до конституції, що відбуваються ледь не щодня. Бо ж як не змінювати? Нецікаво якось. А тому писати її з великої літери — ну як, скажіть? Писати її треба з дуже великої літери, а такої у нас не існує. Як і, врешті, не існує поки що сили та війська, які б захищали Закон, а не дишло, однаково строгий для всіх. Сили, яка би карала за порушення Закону, а не дишла. Жорстоко карала, вселяла страх і трепет. Але що, валки бранців на каторгу, тобто покараних законом, у яких і князі, і «з грязі» поруч, — то картинки з історій інших, не нашої. В нашій минувшині переважно палі та четвертовані ворогами трупи. Може, взаємозв'язок між тим, як жорстоко карає ворог героїв, і тим, наскільки безвольну масу той герой представляє, все-таки прямий? Іншими словами: чим безвольніша маса, тим жорстокіше покарання для того, хто її захищає? Тим цинічніше покарання в сучасних обставинах.
Що ще ми ненавидимо? Може, ворогів? Так, але тих, що ближні. Їм, саме їм — наша злоба, їдь, заздрість, підлість, аґресія, фальш, міцне слово, прокляття, врешті, зазіхання та посягання. З піною на губах, з ненавистю в серці: лох, придурок, урод!
Ах, як багато ще чого не сприймаємо й не допускаємо! Томи про це можна писати, а наші скромні можливості не дозволяють. Кожен, врешті, спроможний сам на ці теми подумати і скласти власний фоліант. Задля чого?
Щоби мати змогу першими казати «Ау!», а не тільки відгукуватися луною на поклик іншого, потрібно зрозуміти нарешті, що ми любимо. Що ж ми все-таки любимо? В самих собі і в світі? Відтак стане більш зрозуміло, що ми все-таки будуємо. І чи будуємо, а не навпаки.
09.08.2016