Документальний фільм «Дзеркало Станіслава» став підсумком роботи резидентів Катерини Гладкої та Олександра Коби під час резиденції «Станіславський феномен» у Івано-Франківську. Під час зйомок фільму Катерина Гладка і Олександр Коба, не знаючи досконало Івано-Франківська, спробували вивідати історію Ратуші, школи №5, офісів на вулиці Незалежності та інших будівель, в мешканців, які безпосередньо працюють в цих приміщеннях. Ця стрічка є збіркою новел про різні аспекти життя Івано-Франківська.
Історію міста пам’ятають не всі. Дехто не цікавиться історією, бо вибирає матеріальне тут і тепер, дехто бачить просто стіну, але не може побачити контексту стіни, але є ті, хто відчуває історичний час і дух міста на різних рівнях. Це фільм про те, чого не пам’ятають мешканці, зокрема, про історію різних будівель Івано-Франківська, про те, як учасники «Станіславського феномену» шукають філософські та культурні означення, аби побачити це місто по-іншому. Також однією зі стратегічних цілей є мотивувати інші міста знімати фільми про себе у оригінальному форматі. Резиденти ставлять питання про те, чи важливо людям пам’ятати, чи важливо знати, що було перед тим, як ти почав жити чи працювати в тій чи іншій будівлі.
«Що робити з пам’яттю, яка від нас дуже швидко тікає, яка просочується крізь пальці. Ми ще можемо спостерігати об’єкти архітектури, можемо спостерігати історію, але не можемо до кінця усвідомити, яким чином це впливає на наше життя», – констатує Катерина Гладка.
Виходить, що наші спогади про місто та його історію поводять себе, як глядачі, які прийшли подивитись документальну стрічку. Одні з них сідають одразу в перший ряд, де їх видно всім, інші вибирають «гальорку», щоб усе бачити, але щоби їх майже ніхто не бачив, ще інші заповнюють ті місця, які здаються їм важливими. І, врешті решт, якісь спогади пірнають на рівень невидимості. Ми не бачимо їх, ми не чуємо їх. Вони перебувають на території амнезії.
Тарас Прохасько говорить про те, що будь-які спогади про якесь місце найкраще запам’ятаються тоді, коли матимуть емоційне підґрунтя, тобто, з тим місцем в твоїй пам’яті буде пов’язана якась подія або, наприклад, про якусь будівлю тобі розповість хтось близький, як от бабуся. Тоді спогад та історія будуть живими.
Катерина розповідає, що і жителі міста, і митці охоче йшли на контакт і намагалися допомогти. Місцева телерадіокомпанія «Вежа» і франківський ветеринар позичили свої комп’ютери для роботи над документальним фільмом. Навіть чиновники намагалися бути відкритими. Хоча фільм знятий в формі невеликого розслідування: із застосуванням прихованої камери, спец-ефектами зникаючих і блукаючих людей, пошуку привидів, але він простий і цікавий тим, що всі історії тут живі, без нудної закадрової начитки із бубонінням термінів чи дат. Всі згадані будівлі автори фільму обговорювали з місцевими хранителями історії Станіслава: Тарасом Прохаськом, Володимиром Єшкілєвим, Олегом Криштопою та іншими митцями, а рабин Мойше Лейб Колесник розповів історії про франківських євреїв. У фільмі проговорювались питання: чому, власне, люди не пам’ятають історії міста, на яку істоту схожий Франківськ, а також цікавими були епізоди з родинної історії та спогади самих «хранителів історії».
«Місто сприяло зйомкам фільму в метафізичному контексті. Знімаючи катівні ХІХ століття на вулиці Старозамковій 2, коли ми не отримали відповіді від людей, яких нам хотілось почути, і не потрапили в каземати, випадково з’явився Сергій Полуботько, засновник ковальського фестивалю. Сказав, що тільки на днях повернувся з Полтави, і знову їде. І оцей випадок – що він опиняється в цей день, в цей час і в цьому місці, що він знайомить нас з іншим майстром, який заводить нас в підземелля – це неймовірно», – розповідає Олекса Коба. Навіть в час показу фільму діяла магія міста, стверджує Олекса. Адже, коли фільм не кодувався вже втретє за день, Олекса вибіг з системним блоком на вулицю, зупинив першу ліпшу машину, в якій сиділа жінка, і вона підвезла його до «Люм’єру» без будь-яких відмов, хоча могла і поїхати у своїх справах.
Історію міст потрібно знати, адже кожне місце має свою енергетику, силу та пам’ять. Так, на місці франківської Ратуші у XVII столітті спалили повію, пізніше там діяли опришки, а на вулиці Старозамковій з ХVII до ХIX століття була в’язниця, під руїнами якої досі зберігаються підземні ходи. Цікаво, що, хоча до в’язниці на тому місці був монастир, але негативна аура явно діє. Бо от продавщиця крамниці «чоловічих костюмів», яка розмістилась у цій споруді, скаржиться на погіршення здоров’я за той час, що тут працює, а багато орендарів змінили локацію. Тут навіть клієнтів не багато, хоч це центр міста.
Знахідкою для фільму стала інформація про те, що в будівлі антимонопольного комітету на вул. Незалежності, 6 колись містився відомий міський готель-бордель «Під трьома коронами». Більшість працівників земельної служби і нерухомості, які зараз працюють в будівлі, не «володіють інформацією» про історію споруди. Автори фільму також довідались, що на місці колишнього єврейського кладовища зводять новий житловий будинок. А в підвалі школи №5 була катівня НКВС.
Катерина Гладка порівнює Івано-Франківськ з колодязем, бо місто існує на кількох рівнях. «Довгий час, коли була маленькою, мені снився сон, що я падаю в колодязь, потім розвертаюсь і падаю, і потрапляю в світ, де я вільна робити все, що хочу. Коли я прочитала «Алісу» Люїса Керола, для мене було шоком, що хтось описав те, що мені снилось. Ця алюзія колодязя близька Івано-Франківську. Тут є достатня кількість людей і місць: квартира художника Чернявського, де проводять філософські квартирники, куди ти попадаєш і випадаєш з реальності; майстерня Богдана Бринського, яку ми знімали, і він є одним з тих людей, які здатні перебувати в кількох вимірах. В міста потрібно пірнати глибше. Якщо ти його мешканець, якщо ти там народився, то навіть цікаво досліджувати місто, як живий організм. Як казав Олег Криштопа, час є нерозривним, він не минулий, не теперішній і не майбутній, він є всюди, тобто, ми існуємо і у XVIII ст. і у XXIII ст. – все це перед нами. Питання тільки, чи ми хочемо це бачити, чи ми робимо вигляд, що з нас тут все це почалось».
Зрештою, виникає питання: чому мешканці міста, не тільки Івано-Франківська, а будь-якого міста/містечка не готові пам’ятати про історію місця, де вони живуть. На думку Олекси Коби, те, що люди не хочуть пам’ятати, видно не лише з нашого фільму. Достатньо перейтися по вулиці, щоби побачити, як активно мешканці замінюють старі елементи будівель на нові. В радянські часи багато антикварних речей потрапляли на смітники, бо на них не було морди. Тепер такі речі стоять по антикварних магазинах і дорого коштують. Більшість сьогодні не може собі позволити це купити. Ми живемо в часи, коли люди зосереджені на тому, щоби вижити. Якщо ми подивимось хоча б на Польщу чи Чехію, не кажучи вже про Німеччину та Францію, де рівень ставлення до збереження антикварних речей чи історичних пам’яток значно кращий, то, думаю, це зумовлено в тому числі і тим, що там люди насправді мають більше коштів для їх збереження.
Катерина вважає, це тому, що без відповідальності легше жити. Коли ти ні за що не відповідаєш, тобі легше жити, ти ні про що не замислюєшся, приймаєш достатньо поверхові рішення у своєму житті. І це не тільки історії стосується. Зараз час прискорився, більше інформації навколо, більше треба встигнути, немає часу на заглиблення, легше вважати, що все в місті почалося з них самих. Але завжди вибір – якщо ти хочеш цікавитись, ти зацікавишся.
01.08.2016