Людський рух, як чорне озеро, в котре з силою звалилась камінюка, кругами стелить ся і при берегах стихає. Все довкола висловлює смертну скуку. Засвічую світло й кладу перед собою одну з тих книжок, які співають невмовкаючу хвалу богам Сикстини, всї понсові рожі раю приносять до ніг Аспазій і золотий диск пової ήοоνήкидають у простір світа, як стрілу весняного грому.
— Тьфу, чорте! Кроки, що западають тяжким ритмом у землю, задержують ся. Чотирьох мущин у сїрім одїнню, яке заслонює їх щільно враз з головою, лишаючи видними тільки очі, ніс і уста, гойдає попри моє вікно носилки з недужим. Лице нещасного горить маскою з огню... Як рибалки на дно води, так вони поринають у своїх страшних одїннях у темряву нічної години.
Срібна вдовичка на вікні не спить: ледяно рожеві цвіти поблискують як парча. По шибі спливає хистка тінь наче шнури чиїхсь зливних слїз. Одно крило вікна, обернене на жовті сугорби глини й чахлий бурян, відбиває фaнтом розваленого храму, прекрасне лісове затише й білий плай, як стяжку довкола стану дївчини.
— Як принесуть на полуднє менажу до цимри,* щури зпід долівки як зайцї вилїзають. Ласкаві. Квасолю з руки їдять.
— А мій Семань хвіст такому сокирою відрубав. З годину сей хвіст данцував,** аж скотивсь у рів.
Усї згортки моєї істоти хочуть зложитись так мягко, як шаль у серединї оріха, привезеного Сіндбадом з подорожі в байку. Мрію про свій дорогий край, про шовковий трепіт беріз на розсвітї та глибокий вечірнїй тон трембіти, кинений з гір долам.
— Ооо! ого— ооо!
Ґама сміху... Нї, — хтось — мабуть ридає... Голодна собака? скривджена людина? Чую серце в горлї.
— Огоо! ооо...
Якісь двері в будинку з лоскотом відчиняють ся. Вздовж муру чую чалапаннє собачих ніг і але тепер розріжняю голос людини, — зокрема-ж крик пса... Більше, розпізнаю уже тепер, якій людині приналежить сей зойк, вирваний з внутренностей душі: се Харитина банує*** за дїтьми. Вона не забула й досї, що вони два роки тому зостали ся в одних сорочечках, під дощ і ніч, без крихти хлїбця у глибокій ямі серед лїса, котру вона заздалегідь вигребала, як прийдеть ся тїкати з сїл у вертепи... Четверко всїх, найменше-ж — грудне. І тільки позаносила їх там — і тільки на хвилю вернула в село між бурею куль і пеклом шрапнелїв — і тільки захопила дїтям молока, хлїба та шматтєчко, як налетїли жовнїри й пігнали простоволосу ураз з иншими виселенцями поперед себе — до Ґмінду... Кождої ночі, коли поїзд мчить у простори й гук над віядуктом летить з вітрами по приспаних бараках, вона бере на плечі клунок, повний всякої снасти, та стогнучи глухо під вагою материнської журби, спішить, спотикаєть ся, паде і знов спішить... Хто зна, може в один раз поїзд стане, змилосердить ся й довезе до дїтей, сплетених рученьками від холоду осїннїх мряк?... Хто зна?
— Ооо! ридає людина.
Огооо! виє зза угла собака, не в силї винести людського горя...
Замикаю вікно, кладу тупо голову на руки й думаю про зміст розритих могил вздовж і вшир моєї країни, думаю про огидливі челюсти розпуки, над якими витає смерть у зелених лаврах подібника. Моя книжка з її прекрасною духовістю не висловлює уже нїчого, Кpiвaвий попал паде на пусті гаї академій і Певхе, втоптану в грязь доріг.
Ґмінд, 10/VIІ 1916 р.
* кімнати.
** танцював.
*** тужить.
[Вісник Союза визволення України]
23.07.1916