Скнара

Про нього казали, шо скупий. Діставав пенсію, але майже нічого не купував, одяг і взуття мав латані-перелатані, ремонту вдома не робив, газет не виписував, світло ввечері не палив. Найбільшою його покупкою був сувій колючого дроту – ним він обкрутив свій паркан, перетворюючи обійстя на захищену фортецю. Мабуть, любив приказку про мій дім – і далі за змістом. Інші сусіди те укріплення називали інакше, тюрмою.

Яку функцію мав виконувати колючий дріт на звичайній вулиці провінційного містечка? Красти в того діда не було чого – за винятком хіба велосипеда і бочки, в якій він влітку грів воду для купання. Його життя взагалі було пов'язане з ритмом природи, пір року і часу доби. Лягав спати з курми (бо економив електрику чи жив у гармонії з Землею?). Прокидався з першими півнями, працював на городі – квасоля, зелень, огірки, паприка, картопля, помідори, цибуля. Часом слухав провідне радіо – «галю», виставляв приймач на підвіконник і вмикав на всю гучність. Був лисий, кістлявий, засмаглий; ходив у чомусь на кшталт пов'язки на рівні стегон. Втомившись, заходив у клітку, стінками якої були пагони кабачків і огірків, над нею нависала білобока алюмінієва бочка, яку за день нагрівало сонце. Таким був його душ. Потім на ціле пообіддя зникав у прохолодних потемках дому.

Ми – хлопці з вулиці – не спускали з того діда очей. Він немов наслідував Робінзона Крузо, але посеред міста, і ми йому частково заздрили й водночас не довіряли. Думали – шпигун. Щоправда, неясно було, за чим шпигує; яку інформацію міг він передавати Її Величності Королеві чи Мосаду? Скільки вирощено капусти у навколишніх селах, за якою ціною Павлик, місцевий дурисвіт і паливода, продає речі з батьківської хати, щоб мати на випивку? Літні сусіди, однолітки діда, називали його комуністом, що, втім, аж ніяк не слугувало окресленням політичних поглядів – просто то було найобразливіше слово з ними тоді вживаних. Зараз, мабуть, його б назвали веґетаріанцем, оскільки дідове подвір'я не гребла жодна курка, не було в нього й льохи, кролів. М'яса теж не купував – про це розповідала продавчиня гастроному на розі. Казала: бере олію, сірники, сіль, сірий хліб, більше нічого.

Контакти діда з зовнішнім світом обмежувалися розписуванням у відомості при отриманні пенсії від листоноші. Деколи мусив гаркнути на нас, липкоруку босоту, коли ми обтрушували його сливу, що спускала віти над колючим дротом на вулицю. Та найдовше говорив з двома жіночками, точніше однією жіночкою й однією дівчиною, що раз на тиждень прочісували наші вулиці, торохтячи кравчучкою й дзвонячи в усі двері, – свідками Єгови. Більше ніхто з околиці з тими проповідницями так довго й реґулярно не розмовляв. Говорили вони через паркан, всередину дідо їх не впускав, але й увагою не обділяв. Ну а раз скупий, то швидко загуляла версія, що дідо неґоціює ціну вступу «у віру». Тоді, на початку дев'яностих, вважалося, що якщо вступиш у якусь «секту» – до суботників, баптистів чи Свідків Єгови (яких і не розрізняли надто між собою) — обов'язково дістанеш щось. Комплект літератури, гуманітарку з Німеччини, а декому, подейкували, співвірники й взагалі хату штукатурили й ремонтували. Безплатно.

Минулого тижня той дідо зник. Як пізніше з'ясувалося – помер. Ніде не з'являвся, аж сусіди занепокоїлися й викликали поліцію. Наряд довго борикався із замком на хвіртці, а коли нарешті проник у хату, знайшов там тіло у відповідній до липневої спеки кондиції. Почали шукати родичів. Не так з метою сповістити їм тужну звістку, як визначити бодай когось, хто би заопікувався похороном. Знайшли доньку – ту саму дівчину з кравчучкою, з якою батько розмовляв через паркан. Та все організувала «як має бути». Розходячись після комашні, підпилі сусіди казали, що дід був дуже порядним чоловіком. Раніше доброго слова я ніколи про того відлюдника не чув.

Зараз його подвір'я замкнуте, а на акуратних грядках нахабно проростають перші бур'яни. Вони вже заввишки з петрушку, а наступного тижня доженуть і помідори. У серпні ті зелено, жовто й червоно вилискуватимуть посеред трави. Кабачки пнутимуться вгору, аж поки не обплетуть своїм шершавим листям бочку. Тепер дідо нарешті не скупий, можна брати хто що хоче, але сливи, мабуть, просто обпадуть на землю, манячи лише мух і бджіл, – коли власника немає, обтрушування втрачає свій адреналіновий шарм. Та й листоноша вже не прийде.