(Від 22. VI. 1941 — 1. VII. 1941)
Тричі благословенна буть, війно, що підносиш людину з проваль зневіри й розпачу до світла й радости!
22 червня 1941 р.
ВЕЛИКА НЕСПОДІВАНКА
Це довгоочікуване прийшло до нас так ненадійно, що ми не всилі повірити.
Заснули під враженням "мудрої сталінської" політики мира (!) і з понурою думкою про безвиглядне, мерзке статус кво. Як довго ще ця вегетація, повільне конання, муки?...
Світанком стріли... Детонації вибухів! Не можна повірити. Це хіба звичайні вправи. Так скоро сни не здійснюються. І саме тоді, коли "здоровий розсудок" зрушив у корені навіть тінь якої-небудь надії.
А все таки це правда! Здригається земля від могутніх ударів бомб, гудуть пропелери, гремить канонада зенітної артилерії. Це ота величава музика, така знайома нам з незабутніх вересневих днів 1939 р., коли під її акомпаніямент розліталася в тріски сумної пам'яті польська держава.
Війна! З "непереможною", "доблесною" червоною армією, з "вождем" і "батьком" усіх трудящих, з "ясним сонечком" Сталіним.
Нарешті! Треба вголос вимовляти те, щоб усвідомити собі неймовірну дійсність. Скільки довгих днів і місяців треба було чекати на сьогоднішній момент!
І я знаю: в оцей похмурий, закутаний сірими хмарами світанок міліони моїх земляків по безмежних просторах всієї України таксамо, як я, жагуче вслухуються в величний ритм піднебних машин, розіскреними надією очам супроводжують їх нестримний лет. І почувають усі, думають усі те саме. Сьогодні вперше по двадцяти роках в затухлу мряковину держави — дому божевільних упав залізний дощ. Священні стріли. Кара Божа! Гнів справедливий!
Сьогодні початок кінця найбільшої тюрми народів.
Найбільша людина світу щойно тепер стає на найвищі висоти, щойно тепер здійснює найбільшу мету. 15 добутих держав — це тільки гігантна прелюдія до властивого завдання.
Вірю в її перемогу.
____________
Небуденний, неповторний день.
В антрактах налетів місто причаєне, насторожене і дивно спокійне.
На вулицях безупинним потоком люди. Тут без агітації, без спеціяльного наказу відразу два чітко відмежовані — табори: всміхнені, неприховано радісні й стурбовані, стривожені обличчя. Це арійці й неарійці. До других ще долучується ціла безвиразна маса східніх "культуртрегерів".
Окремо українці. Це всі оті з блискучими очима, з піднесеними чолами.
Назустріч знайомі. Приспішений крок. Міцний потиск рук.
— "Вітаємо... з війною! Чули відозву Гітлера? Вибила історична година для нас! Витривати! Це недовго. Ще кілька днів".
Над головою глухе гоготіння моторів у хмарах. Знов бомбардувальники.
Вулиці пустіють. Буря проходить скоро, як весняна раптовна туча. Знову тиша. Знову на хідниках річками люди. Збираються у гурти, по двоє, по троє, по кілька. З таємними мінами, з таємним шепотом на губах. Хочете знати настрої т. зв. низів?
Ось знайомий шофер і робітник одного з заводів.
— Маємо нарешті війну. І не сподівалися так скоро. Не подбали навіть про припаси хліба.
— Журитись хлібом? Перетерпимо й голод, як буде треба. Слава Богу, що вже дочекались цієї хвилини. Дивіть, у мене картка до війська і не журюсь. Завтра піду, після завтра вернусь. Побачите. За кілька днів будемо мати німців.
...Здоровий "хлопський" розсудок і природний інстинкт людини найкраще передбачають майбутність.
Місто дивно — спокійне й ніби зовсім нормальне. Тільки трамваї стримані й безконечні черги за харчевими продуктами. В цих чергах своєрідна "летюча" пошта, оживлена виміна думок, дискусії.
— Їм мусить кінець прийти. Скоро з ними порядок зроблять. А то розпаношились жиди, гуде охриплим підбаском "пані дозорцова".
— Ц-с, тихо, а то почують, — втихомирює ліктем сусідка.
"Пані дозорцова" консеквентна.
— Що тихо, доки тихо, я мовчу вже 21 місяць, маю вже досить, — і безцеремонно штовхає, ніби від нехотя якусь підмальовану дочку "вибраного народу".
Знов налет. Черга з геройським стоїцизмом не ворушиться з занятого місця.
Цим разом гудуть "сталінські соколи".
Але є й щось цікавішого. Большевицькі винищувачі здоганяють німецького птаха. Окружили. Коротка перестрілка, торохтіння кулемету, і стальна птаха стрілою мчиться вперед, залишивши за собою громадку безпорадних большевицьких джмілів.
Над містом знову спокій, непевний, насторожений, наелектризований іскрами недалекої бурі. Різноманітні настрої, почування, думки.
Що буде дальше? Як завтра? Як у найближчій майбутності?
Настирливі питання, суперечні відповіді.
Ми впевнені в одному, в найважливішому: смертельний ворог України — червона Москва буде знищена! Це неминуче! І в тому наша радість.
(Продовження буде).
[Українські щоденні вісти, 11.07.1941]
(Продовження)
23. VI. 41. Понеділок.
"ДАВАЙ НАЗАД!"
Цей короткий, лаконічний зворот вже в перші дні "тріумфального" вмаршу "наших єдинокровних братів" до Львова осінню 1939 р. крив у собі нотки чогось фаталістичного. Але він прийнявся в нас скоріше від інших висловів, а українське населення Львова — невідомо чому, охрестило так вул. Личаківську, де вперше показались брудносірі шинелі "хоробрих" бійців і командирів. Глибокий сенс тієї назви вияснився в цілій повноті вже другого дня війни. У цей сонячний, направду перший літній день цього року, на вулицях міста перед очима львов'ян пересувались дивні картини.
Був ніби майже зовсім спокій. Ніяких стрілів, ніяких бомб, тільки у віддалі гук пропелерів. Здавалось би — нема, війни, якби не знищений бомбами центр міста і якби не якийсь особливий, начеб гарячковий вигляд людей. Але в цій позірній тиші відбувались події, що були наявними симптомами неймовірно скорого розвалу крихкої будови "соціялістичної батьківщини" на наших землях. Вистарчило подивитись на довгі колони автомашин, підвод, візків, на безконечні валки людей. Це не був вимарш війська на фронт, ані відворот армії, це було щось вдесятеро гірше: т. зв. евакуація випадкових мешканців Львова. Або інакше: це була ганебна втеча штучно насадженої большевицької адміністрації.
Перші втекли грубші достойники з відповідними вигодами, в можливих умовах. У своїх установах залишили по собі менше трусливих заступників (здебільшого місцевих) і порожні каси.
Інакше з плебсом. Цих залишено на поталу долі й на людське позорище.
Сіра безвиразна маса жінок з резиґнацією й отупінням в обличчях, як череда гнаної кудись у безвісті худоби, як птиці без гнізд. Юрбами при дорогах, при брамах домів, на хідниках. З роєм занепокоєних дітей, з немовлятками при грудях, в клунками лахміття під пахою. Все їх нужденне майно біля них.
Щасливіші вже їдуть. Збитими масами запряжених вихуділими сільськими шкапами, на сніпках соломи або таки просто на голому возі.
Львов'яни у вікнах або оподалік на вулиці. В очах злорадісна втіха.
— Наших вивозили, тепер себе вивозять.
— Ще скоріше пішли, як прийшли.
— Бідні люди, яке ж це нужденне! Куди вони їдуть?
— Кого тут жаліти? Наших не жаліли.
— Хто їх до нас кликав, чого приїздили?
— Добре, що вже їдуть. Хрестик на дорогу.
— Бодай не вертались!
І безупинно їхали, ішли ці жалюгідні мандрівники. Осамітнені, опущені, ізольовані від всього оточення.
Ніхто не підійшов до них, не простягнув руки, не заговорив. Стояли напроти себе люди того самого класу, та двох різних таборів, байдужі до себе, зимні, майже ворожі.
Це тільки так позірно. Бо кому з нас не кривавилось серце за цих, бездольних людей, нещасних жертв, що і їх неменше, як нас, мучив червоний терор?
"Боже ти мій! Боря! Хоч ти не мучив би! А то... Що з нами тепер буде?" — покрадьки втирає сльози молода ще жінка і з одчаєм тисне до грудей дитину. Поруч "бабушка" в калошах на босу ногу, з зчорнілим обличчям вовтузиться з двома другими малятами.
Це ж українці, наші брати... Нестерпно хотілося підійти до них і кликнути:
"Хто українець, лишайтеся! Не їдьте на поневіряння. Ми допоможемо вам перебути непевний час".
Але ми не зближувались до цих незнайомих людей. Ще тоді не зрозуміли б вони нас. Між нами й ними стояла ще невидима, проте тверда, стіна, яку майстерно довгими роками будував "геніальний" Сталін між "радянською" людиною і рештою світу.
Залишалось обмежитись до невимовленого "прощайте!" і потішити себе думкою, що, може недалека вже то хвилина, коли зустрінемось знову й тоді заговоримо іншою мовою — мовою вільних людей...
Серед картин горя траплялось інколи й дещо веселого. Львов'яни не спинювали своєї радості, коли пощастило їм побачити "самих кращих", сіль народу, комсомольців і комсомолок, що підтоптаними закаблуками кресали маршовий крок. Самі вибрані, найкучерявіші з найкучерявіших, мідяноволосі, з расовими профілями. Бадьоряться, не чувши сьогодні ніодної німецької бомби. Ой, "наші сталінські соколи" певно, на порох вже стерли Берлін. Ой, ой! Тепер ми їм покажемо, ну! Чом не заспівати, як ворог вже розбитий? "Сталін, Ворошилов в бой нас поведьот", рубають лід такт хвилястого маршу, притупуючи для відваги.
— Вже їх повів, бурмотить під сивим вусом хтось із глядачів у робітничому вбранні, спльовуючи на бік, не знать, як далеко доволічуться.
Хмара куряви спід вантажних машин легким туманом вкриває плечі "найпередовішої молоді світу", на п'яти їм наступає піхотна військова колона, сходять з дороги, вривається пісня. Гремлять танки, просмикуються елегантні легкові машини з вибранцями долі, тягнуться підводи з потомленими кіньми, з покритими пилюгою, зіпрілими салдатами, підбігають у чорних халатах бородаті сини Ізраїля, знову машини з енкаведистами в синіх шапках, за ними кілька мотоциклів з розтрясеними колесами (теж енкаведисти), знов воєнні, танки, піхотинці — все крутиться, перевалюється, як у якомусь несамовитому калейдоскопі. Всіма вулицями Львова пливе божевільна суматоха людей, заліза, коней. Всі в одному напрямі: на вулицю "Давай назад!" всі на Схід, щоб скорше, щоб дальше від тієї непевної землі, де ось-ось загремлять залізні полки непереможних німецьких вояків.
(Продовження буде).
[Українські щоденні вісти, 12.07.1941]
(Продовження)
ВЕЧІР НАДІЙ
Хто міг почислити, скільки тисяч перекотилося сьогодні на Схід головними магістралями Львова?
А втім це маловажне. Хай якнайбільше і щоб усі відразу! З кожною машиною, з кожною підводою з міста наче відпливає якийсь тягар, що давить груди. Легшає від цього.
____________
Після неспокійного для над містом вечір. Дивно тихий, прекрасний. Другий справді літній вечір цього року з запахом червня, з причаєними зірками. У брамах домів, по закутках вулиць люди. Гуторять. "Летюча" пошта, радіовисильня власного видання в роботі.
— Що радіо?
— Де німці?
— Де фронт?
— Не чули?! Таж проте ще в полудне говорили.
Голови зближуються до себе і хтось "добре" поінформований, з "зовсім певними відомостями" забирає слово. Інформаторів більше, майже кожний щось знає.
— Чи це певне? Ви чули проте з німецького радія? — нетактовно вихоплюється комусь з песимістів.
— Як "Чи це певне?" Очевидно, що так!
Знов шепоти, стишені розмови і вкоротці всі глибоко переконані в правдивості чудової вістки: Москалі дістали від німців ультимат віддати Львів до 24-ох годин.
Хоч у другому дні війни це звучить казочно, неймовірно, але ніхто не насмілюється бути песимістом. А втім, що в цьому неможливого? Чи існує щось неможливого для німецької армії, яка має за собою стільки перемог?
____________
...Над містом тиша. У віддалі час до часу загублений тріск ручного кріса. Зрештою спокій. На момент можна зовсім забути про війну. Але в цій таємній тиші ще глибше відчувається велич хвилини.
Десь в оксамитній запашній темряві, недалеко від нас відбуваються великанські пересування людей, машин, зароджуються гігантні плани, доконуються грандіозні події.
А над усім велика людина, найбільший муж Німеччини, що залізною волею вирішуватиме долю Европи.
...Таємно мерехтять зірки. Тиша. А в грудях стільки бурхливої радости, що хочеться кричати до зір, до неба: Московія валиться!
24 червня 1941 р.
У ВОГНІ СТРІЛІВ І СУПЕРЕЧНИХ ВІСТОК
Вчорашні "останні вісти" ще світанком схоплюють нас зі сну. Не можна спати, коли в місті, можливо, вже дорогі гості. З поспіхом вдягаємось. Умить ми на вулиці і перше, що кидається нам у вічі, це автомашина, ослонена галуззям, а споза галуззя... щілинками косі очі червоноармійців. Значить — передвчасна радість... Можна вертатись до хати. Ранок наче меркне у своїх барвах, хоч сонце червневе, гаряче. "Цих" ще багато в місті, військові на кожному кроці. Ще не втекли?
У місті явна, зловіща тиша з завдатками близької бурі.
Не можна зневірюватись, бо всі симптоми вказують на те, що процес агонії, доходить до останніх меж. Усюди безладдя, абсолютний хаос. Більшість партійних чкурнула, ограбиши докладно каси. Залишились "найхоробріші" з наганами в тремтячих руках, з безоким жахом у поширених зіницях.
— Ми вас, прогульників, за спізнення під воєнний суд! Саботажники! Контрреволюція! Вот, ми вас навчимо, як на роботу приходить!
Підвладні, як колоски від вітру хиляться під оглядом гнівливого Зевтса.
(Деж ті німецькі бомби? Одна тільки — більше не треба — вилікувала б з місця "хоробрість").
А коли за Зевтсом зачиняються двері...
— Що ви чули? Що нового? Розказуйте!
"Радіовисильня" з місця в русі:
— Одеса, Ленінград зайняті, в Києві революція. Сталін, мабуть, вбитий.
Хтось з кута несміливо:
— Чи це з радія?
— Як то з радія? З якого радія? Це... це зовсім певне!
За хвилину всі знову при своїх столиках. покріплені надією: о 2-ій годині у Львові вже будуть німці!
Нараз серед повної тиші, коли жаркий літній день доходив до полудня, стривожено десь зацокотів скоростріл. За ним другий, третій, від Цитаделі, з Високого Замку, з Куркової, з усіх сторін. Вправи, чи може бій?
Під бакаліями твердим муром кілометрові черги. Що там стріли! Нераз їх чули. Хліб треба купити.
Стоять, як вояки на стійці, непорушні, безстрашні. Стояли б до переможного кінця... Але прохожі біжать, втікають, з поспіхом, з тривогою; сальви стрілів посилюються, густіють. Що за причина?
— Німецька диверсія! Втікайте! — криком жаху накидає з легенів якийсь син Ізраїля і сполошеною вівцею перебігає поруч.
Це був сигнал тривоги. Навіть незломні стоїки з черги не витримують.
Спасайся, хто куди може!
Стрільба росте, кріпшає. З крісїв, з кулеметів, з гармат. Справжній бій. Як важко всидіти в вогкому льоху, коли на вулицях Львова розіграється останній, вирішальний акт! Поглянути б хоч одним оком.
Вбігає хтось "зі світу" захеканий, зігрітий.
— В місті вже німці, напевно вже німці. Покищо патрулі. Бачив уже їх. Двох. На Боромельській вулиці. І кулі німецькі на вулиці бачив. Ось слухайте! Ці гострі з особливим міцним тріском — це німецькі стріли! За кілька годин буде вже по всьому.
Оповідач виростає до небуденних, геройських розмірів. Він... вже їх бачив. Ні! В сховищі годі сидіти! Треба самому поглянути. Не кожна куля вціляє.
[Українські щоденні вісти, 13.07.1941]
Одна вулиця, друга. Нічого особливо інтересного. Знайомі до обридження машини, набридлі міліціонери. Пронизливі погляди, наїжені штики. Ще одна вулиця, нараз: "Нєльзя!" Назустріч штик дуло револьверу. Треба вертатись. Стривожено шугають побіч вантажні машини з лісом штиків, з кулеметами, з рокотом пересунеться танк. Падають стріли десь зовсім близько. У місті гримить канонада.
Минає година, друга, третя. Стрільба невгаває. Щось незрозуміле. Чому так довго? Хто до кого стріляє? Розгублюємось у морі суперечних, неймовірно-парадоксальних вісток.
Кажуть, що німецькі диверсанти в перебранні совєтських міліціонерів стріляють з вікон і дахів, що українці, озброєні німецькою зброєю, заняли університет, що священники, зашившись на горищі облвиконкому (кол. воєвідство), стріляють до війська і т. д. і т. д.
Що вістка, то новий абсурд, безглуздя, просто — сміх.
І ще одне. Це вже правдиве: на вулицях стріляють цивільних людей, масово арештують. З усього висновок: почався терор над безборонним населенням. Це наявний доказ повного розкладу, неминучої агонії.
...На місто сходить ніч.
У різних місцях вибухи гарматніх стрілів.
...В неприємній, тривожній пітьмі десь топляться райдужні сни, губляться золоті мрії. Коли прийдуть німці?
25 червня. Середа.
НЕСТЕРПНА ТИША
Злочинна робота, започаткована вчора, продовжується. Це т. зв. вичищування міста від "банд контрреволюції", від "диверсантів". Затрачуємо контакт з близькими. Вчорашня кривава гульня тяжкою зморою лягла на груди. З міста доходять тривожні вістки про масові арешти українців. Мабуть нелегкі хвилини чекають ще нас.
Ніяких певних вісток про події на фронті. Все тільки здогади. Навіть доморобна "радіовисильня" якась стримана, мовчалива. Передвчасні надії трохи захитались; розчарували сподівання.
Нема нічого гіршого в часі війни, як спокій. Краще вже свист куль, рев гармат, бомби. Задушливо, нестерпно в цій загадочній тиші. Брак повітря. Де ж німецькі літаки? Невже забули про Львів?
26 червня. Четвер.
ВРЕШТІ БОМБИ
Світанком схоплюємось на рівні ноги. Земля стогне, небо валиться.
Чудова орхестра! Давно на неї чекаємо. Шкода, що коротко. А то знову розгуляється наша "доблесна", "непереможна".
Продовж дня тихо. Це дає можливість большевицьким танкам "добувати" цим разом христіянські святині міста. "Бистре", "спостережливе" око врешті доглянуло сховища диверсії: копули й хреста церков. Божевілля доходить до останніх меж. Стріли по домах, по вікнах. До дитини, що заглянула в вікно, до священника в городі. Скільки зайвих, неповинних жертв продовж цих важких годин!
Під вечір знову налет! Зітхаємо з полекшою. Грізна музика і яка ж... прекрасна!
"Радіовисильня" знову відживає:
— Чули? Бомб нема чого боятись. Імовірно німці домовились з українцями, що не будуть нищити Львова.
Чуємо на собі допитливі погляди. Мимохіть стаємо центральними фігурами в сховищі. В цьому самому сховищі й в цьому самому товаристві людей, в якому перебували вже в вересневих днях 1939 р. Знов так само, як тоді, два табори — українці серед переважаючої більшості поляків. Стоїмо знову зовсім відокремлені, чужі для цілого оточення. Але становище наше змінилось основно.
Вони тоді, коли розліталася польська держава, готові були, здається, навіть поглядом вбивати нас за самі тільки почування симпатії для їхнього ворога. Наші думки були завжди далекі, діаметрально різні. Ми страждали, коли до Львова зближувалась червона армія, вони злорадісно тішились, що Львів все ж таки не буде в німецьких руках.
Сьогодні ми, як і тоді, з радісним трепотінням у грудях вслухуємось у величаву симфонію німецьких бомб. Вони тепер ласкавіші, шукають контакту із нами. Бо сьогодні ця зненавиджена ними "дзіч гайдамацька" має служити охороною... перед бомбами (!).
Треба вибачливо всміхатися...
27 червня 1941 р.
ВОГНЯНА П'ЯТНИЦЯ
Світанком, подібно як учора, пекельний концерт бомб. Потім кількагодинна передишка. Через полуднє знов налет. Грізніший і довший, як усі попередні; майже півгодинний. Починає бути гарячо. Багато зруйнувань у місті. Окремі вулиці, і то в центрі міста, знищені безпощадно.
У найгіршій з рептильок, місцевій газеті "Вільна Україна" з вчорашньою датою, багато шуму. Про успіхи, про перемоги, про відданість і патріотизм "радянського" народу. Яке це все цікаве і так добре нам уже знане з останніх днів життя покійниці Польщі! Цей сам галас, ці самі відгрожування, цей сам крик розпуки потапаючого. Думаємо, що вже недовго цього. Перед вечором знов налет. Це вже не жарт! Глухе й незвичайно посилене гоготіння пропелерів заповіло грізну бурю. А через кілька хвилин справжнє пекло. Здавалося, якісь страшливі титани шаліють над нами. Розрив за розривом, вибух за вибухом. Один грізніший від другого. Як земля не завалиться від цього! Хай валиться, хай у пропасть западеться вся грязь, вся погань, що обліпила місто! Хай скінчиться вже все! Знов бомба... Цілий дім стрясається, шиби з дзенькотом розтріскуються на камері. Нараз над головами грізний гук пропелерів, переразливий свист... примикаю очі... все одно... Боовх... Знов те саме... Мур у нашому "сховищі" трясеться, яв живий, летять відламки тинку, пісок... Завмираємо... Тепер хіба вже останні хвилини... Раз козі смерть! Чекаємо... Нічого. Ще хвилина. Спокійно. Тільки у віддалі притишений шум пропелерів. Значить, по всім. В кожному разі скоріше на світ! Оглянути ситуацію.
[Українські щоденні вісти, 15.07.1941]
У різних сторонах міста чорні стовпи диму. Пожари. Тут на Заході — це десь у сусідстві залізничого двірця, там касарні, там знов, мабуть, склади бензини, але що означають ті брудножовті клуби диму на півночі, десь зовсім недалеко від нас. Щось зловіщо озвалося в грудях. Може це... Ні, не хочу й думати, це неможливе!
На місто, засноване димами пожарів, швидко находить сутінок. На заході без перерви гарматня стрільба. Ніч буде неспокійна. Готуємось до нічлігу в підвалі. Непокоять чомусь зловіщі язики в північному куті неба.
..."Радіовисильня" безупинно функціонує. Вже маємо по вуха всяких теревенів, можна відійти. Але раптом щось якби обухом по голові.
— Чули? Знаєте, відки ці клуби даму на півночі? Горить церква св. Юра. (Польська мова, авторитетний тон, нотки вдоволення в голосі).
Більшість "колективу" нашого сховища очима в нашу сторону. Ніби спочутливо, зажурено, в суті речі із зле маскованими іскорками втіхи.
— Шкода, велика шкода. Така чудова церква! Але що це якось так склалося. Німці українцям... Гм!... Аж дивно...
Хочеться обірвати оце противне верзякання коротким: "Неправда!", але десь на дні душі зловіщо: "А якщо це справді? Це ж війна".
Найкраще зашитись у пітьму підвалу й не думати, не думати ні про що.
28 червня 1941 р.
СВ. ЮР ЦІЛИЙ!
Ніч була жахлива. Безпереривний гук гармат, розриви бомб, торохкотіння кулеметів, тріск шрапнелів. Хвилинами, здавалось, цілий дім враз з нами розсипається в порох. Не можна спати. Хіба до дна вже треба сприйняти жахливу драму грізного Марса. На небі червоні плахти пожарів. Ростуть, розпалюються й потухають. А головними магістралями міста безперервними ріками танки. Куди вони їдуть, на схід, чи захід? Важко догадатись. Скільки цього заліза, коли вкінці викотиться воно від нас? Коле втихомириться розворушене місто? А то, мабуть, нема й найдрібнішої травинки, що не здригалася б від цього.
Нарешті ранок. Зеленосірий, заснований димами пожарищ. Голова важка, неповоротка, як від ударів довбні, в очах наче повно піску.
Мешканці виходять із своїх криївок, дехто вертається вже з міста.
— Добридень! Ви чули? Св. Юр горів.
Знов ця сама пісонька. Цього вже досить. Треба самому провірити.
У сусідньому городі невтомно торохтить кулемет, вулицями ще хижо шугають авта енкаведистів з наїженими штиками. З поспіхом скрадаються поблідлі, залякані люди.
Назустріч знайома.
— Добридень! Правда це з св. Юром?
— Не знаю, нічого не знаю. У мне нервовий шок. На наше подвір'я впали дві бомби. Які ж муки! Не видержу. До побачення!
Ну дальше. На вул. Сапіги "стоп"!
— Нєльзя!
Ах, що там! Я чую це "нєльзя" від першого дня приходу червоної армії. Треба обійти другим боком. Може туди вдасться. За всяку ціну мушу дійти. Все одно, якби там не було. Однаково це все й так уже смертельно надоїло. Ну, добре! Цим разом щастить. Нема нікого. Кілька прохожих. Тиша. За парканом у городі перед костелом св. Магдалини два трупи. Один худий довгань з розхрістаним убранням. На грудях застигла цятка крови. Другий з химерною гримасою в лиці. Витягнені, зіштивнілі ноги без чобіт. Чоботи мабуть, комусь подобались.
Лежать два трупи, чужі, далекі, як дві колоди дерева. Колись люди. Може батьки родин, невинні люди, може звичайні опришки. Людське життя. Яке це маловажне, яке зовсім байдуже...
Ще малий закрут, коротка вуличка, напроти дерева, а зпоміж дерев — монументальними обрисами він, наш величній храм!
Значить неправда. Слава Богу!
У душу доторком м'якого шовку хвиля спокою, втихомирюється буря розворушених нервів. Знов давня самопевність, непереможне, тверде бажання жити. Що бомби, кулемета, гарматні стріли! Хвала життю!
...Перед брамою хтось із прислуги.
— Так, Юр горів. Копула трохи ушкоджена. Немає більших шкод. І митрополича палата горіла.
— А з митрополитом як?
— Митрополит здоровий.
Поміж деревами снується дим. Повітря перепоєне запахом згарищ. У віддалі торохкотить розгубленим покотом скоростріл.
29 червня 1941 р. Неділя.
ЧЕКАЄМО...
Попередній вечір, вся ніч — безпереривно стріли. Гарматня пальба, гранати, вибухи амуніції. Не орієнтуємось вповні чиї стріли, хоч це зовсім недалеко нас. По попередніх розчаруваннях важко будувати якінебудь надії. Хоч усі познаки багатомовно говорять, що вже недовго. Вже від кількох годин втихомирилася шумлива ріка танків. Хіба вже всі втекли. А може знов завернуть, може знов почнеться божевільний крутіж із сходу на захід, з заходу на схід, на всі сторони світу, як у зачарованому колі. Хіба можна визнатися, зрозуміти щось тепер у час війни, коли в нормальний час ніколи ніхто з нас не розумів "поетичної" логіки цілої безглуздої системи, цього царства абсолютного хаосу? На горизонті, довкруги міста жертовні дими пожарів. Щораз то більше. Рівними темними стовпами до хмар. Суворий Марс прийняв жертву...
Інколи пролетить ще ескадра німецьких літаків. Загаркотить скоростріл. Музика бомб втихла. Біля залізничого двірця без перерви експлозії. Мабуть горять десь склади пороху. У рівних відступах часу однаковий гук.
День сірий, 'безбарвний, одноманітний. Хвилини волічуться черепашиним кроком.
(Далі буде).
[Українські щоденні вісти, 16.07.1941]
30 червня 1941 р. Понеділок.
ПРАПОРИ І СОНЦЕ
Про ці величаві хвилини не можна спокійно писати.
...Люди ще не проснулись із плісняви підвалів, втиснувшись у найглибші нори, щоб дальше від пекла, від гончих оскаженілих собак большевицького терору.
Аж нагло струмінь повітря, зов життя!
По бруку приспішено лопотять чиїсь кроки і чийсь молодий голос повними грудьми кличе: "Вставайте! Повне місто німців!"
Діяння електричної іскри не було б сильніше.
Нагло зник кошмар, розвіявся десь отруйний чад смерти. В обличчя переможно сміється голубо-золотий ранок, кришталевими дзвінками дзвонить червень.
Гой, життя яке ж ти прекрасне із легкокрилими хмарками на небі, з рожевою позолотою молодого дня!
На вулицях люди: старики, дітвора, молодь. З розсміяними обличчями, з наруччями квітів в руках. Відки нараз стільки квітів? Хто думав до тепер про те?
Скоріше до міста, щоб вже раз побачити їх — переможців!
За закрутом раптом вояки! Мотоциклісти німецькі! Як бистрокрилі птахи в нестримному леті вперед.
Чуємо неспокійні удари серця. Мусимо, обов'язково, мусимо стиснути руку першому німецькому воякові, хто б се не був!
Над головою глухо гудуть пропелери бомбардувальників, можливо большевицьких. Хай гудуть! Така сила й впевненість б'є від сталевих профілів німецьких мотоциклістів, що смішно й думати про небезпеку.
На вул. Сапіги, напроти казарм поліції, кремезний, масивний вояк в сталевому шоломі, з обличчям вікінга. Цього обов'язково треба привітати.
Нараз можна остовпіти з дива:
— Люди, розступітсі, не стійте! — енергійно скрикує "вікінг" моїм рідним львівсько-мостиським діялектом. Щось неймовірне! Це ж українець! Тим більше мусимо стиснути йому руку!
Підбігаємо і... враз з юрбою раптом розприскуємося на всі сторони, як відламки нагло розбитого скла.
Над головою торохтить кулемет, розстріскується граната, до вух вдаряє переразливий дитячий плач, людська суматоха мало не збиває з ніг... Десь, мабуть, заблукався ворожий літак.
Через хвилину все поза нами: Людська юрба, зимнокровний "вікінг", столочені на бруку квіти...
Знов сонце в обличчя, мотоциклісти крилаті назустріч, вітер із запахом червня.
А на вітрі — золото-блакитною з'явою прапор! Наш рідний, давно небачений, цілими роками осміюваний, опльовуваний голотою наїздників. Знову над нами, непереможний, гордий, в оновленій красі. Стає так урочисто-велично, що хочеться впасти навколішки й чолом торкнутись землі. І слухати, чи не задзвонять тріумфальним гимном великодні дзвони.
Гордо височиться до хмар святоюрська святиня. На майдані муравлищами люди. Серед народу гуртками німецькі вояки. Знов несподівана радість: Це ж наші хлопці! Наші рідні, близькі, сини наших сіл.
З молодих грудей захоплено найкращий з привітів:
— Слава Україні!
З усіх сторін річками народ. Кожному хочеться бути тут, де найсильніше б'ється серце українського Львова. Скільки знайомих, давно небачених облич! Які всі схожі, хоч кожне інакше. Схожі осяйливим виразом спільного всім щастя. Всіх би обняти, всім потиснути руки і кликнути всім:
— Витайте з новим життям!
Нагло десь тінь, несподівана хмара. Важка, неймовірна, жахлива: по тюрмах гори трупів, закатованих, замучених людей. Мало хто живим вийшов.
...Чорне крило болю каламутить непорочне плесо блакиті, переломлює золоті лінії щастя...
Не дасться нічого змінити, назад завернути. Зайва яканебудь потіха, самообман. Розпеченим залізом палить невідкличний, страшний факт: сталося! Пролито ріки крови безчисленних тисяч неповинних жертв, святих мучеників.
Мовкне все, думки розтікаються, нема нічого, тільки в грудях пронизливий крик болю, ціла буря болю. Аж дивно, чому не валиться світ, чому все не западається у прірву.
Десь якось з віддалі доходить гомін голосів, чийсь сміх, оклики... струя людей пориває, несе дальше, над головою прапор, слова молитви, сідоглавий митрополит з хрестом і нагло із сотень грудей спів. Дружнім, міцним акордом, на всі груди, від краю до краю: "Ще не вмерла...!" Спів пробудженого до життя народу, пісня волі, розкована сила народу. В коротких хвилинах, в дробинках хвилин перепливають сторіччя, епохи, ціла вічність. Над страдницьким, мученим народом вперше від ряду років знов заговорила могутньою мовою історія, відізвався дух безсмертя...
...Мають на вітрі прапори, в голубого-золоті колони виструнчається небо. Перлистими каскадами розсипається юнацький сміх, хоч на віях не обсохли ще сльози.
Понад страждання, понад смерть бурхливим, всепереможним ритмом витрискує життя.
(Далі буде).
[Українські щоденні вісти, 17.07.1941]
1 липня 1941 р. Вівторок.
МІЖ ЩАСТЯМ І ГОРЕМ
Ціле місто в блисках липневого сонця. Другий день під охороною прапорів заприязнених народів. Стародавній Львів не пам'ятає, мабуть, такого свята. Хіба ще в Листопадових Днях розцвілись таким багацтвом жовто-блакитні барви.
Другий день під певною опікою залізних німецьких полків. Ще до тепер не можна спокійно думати про те. Ще кожної хвилини буйним хвилюванням скрикує в грудях радість:
— Вони вже в нас! Москалів нема! Ще сьогодні на краю хідників стають гуртами люди і розіскреними щастям очима супроводжують карні колони бравих вояків. Простягають руки, засипують окликами:
— Слава!
А вулицями нестримним потоком: мотоциклі, вантажні машини, ровери, особові авта, піхотні колони.
Найкраща армія світу у Львові! Можна цілими годинами стояти, не відриваючи очей від прекрасних ясноволосих завойовників. Просто не хочеться вірити, що ці голубоокі юнаки, що променіють від подарованої квітки й жіночого усміху, підкоряють собі світ залізом. Деякі з них це ж майже діти. Розсміяні, життєрадісні, повні кипучої сили хлопці. Невже за ними довгі марші, важкий воєнний труд, страхіття фронту? Ні тіні втоми, ні хмарки невдоволення в засмалених, рум'яних лицях. Виміреним ритмом боєвий марш, достроєна з ним пісня. Молодечий жар, соколині очі. Вперед, вперед! Наказом волі могутнього народу. Спаяні найбільшою міццю, найтвердшим матеріялом, одністю ідеї, свідомістю мети.
Так освіжливо, оздоровлююче діє ця могутня гармонія залізного порядку, сили, життєрадості, погоди, після понурих днів большевицького кошмару! Які близькі вони, ці ясноволосі хлопці, хоч багато з нас не зовсім розуміє звуків їхньої мови. Так наче б не добу, а цілі довгі роки вони гостювали вже тут.
Дехто з них вже серед нас. Підносить квітку, здоровить. З засмаленого обличчя сталеві очі.
— Дякую щиро. Квітка пахне прекрасно!
Молодецький уклін, усмішка, тріск мотору. Дальше, вперед.
Дівчата вмлівають з радощів.
— Чудовий хлопець! Бачила очі? Шкода! Поїхав.
— Тамтой ще кращий. Правдивий сокіл. Відки їх стільки таких береться?
— Один в одного, кремезні, як дуби, як спеціяльно вибирані.
— Увага! Чекайте, тут грубші риби! І їм теж квітку!
Знов усміх, уклін, ввічлива мова.
— Що це за ранга? Мабуть генерали. Такі привітні?
— Ти що? Чи це щось дивне? Та ж це Европа!
Безжурність, ідилія, соняшна радість, хоч усюди в місті ще атмосфера війни.
Руїни, звалища, купи каміння, розбите скло на хідниках, порвані дроти, дими з невигаслих пожарів.
В повітрі невиносимий сопух трупів.
На мурах жалібні клепсидри. "Закатований у тюрмах НКВД...".
Наші покійники. Сьогодні похорон. Перший Юрій Шухевич.
Лавами люди, похоронний марш, глибоко заховані, стримані сльози, хоч серце ридає з болю. Бо в кожній українській родині такі самі жертви. Такі самі покійники, сотні, тисячі покійників, замучених, збезчещених, спрофанованих.
Хто їх полічить, хто віднайде?
Де їх могили? Де спочили їх закатовані тіла?
...Нема людської сили, що могла б зміряти ціле безконечне море наших страждань, цілу безодню горя...
Юрія ховають, як вояка. Без жалібних співів, без плачу. Коротка промова, на могилу китицями квіти. Прощай!
Один з безконечної черги...
На мурах знов чорні написи. Знов свіжо віднайдені жертви. Знов похорони. Кухар, Струк, Фільварків, Бень, Масний... Скільки горя може витерпіти людське серце? Хвилинку, коротку хвилинку, забути про все...
Над головою глибоким рокотом гудуть стальні птахи. Впевненим маршем ідуть вулицями німецькі частини. Вже їх всюди повно. В усіх казармах, більших будинках, в тіні садів. Можна бути спокійним, вповні спокійним. Большевицький кошмар ніколи не вернеться!
Перед нами майбутність.
[Українські щоденні вісти, 18.07.1941]
18.07.1941