Куна

(Оповідання про те, що діється при шляху революції).

Як у келійці зовсім темніє, о. Тихону треба вставати. Та він лежить ще хвилину на своїх нарах і йому втретє вертають до голови одні й тіж самі думки:

— Ніколи наперед не вгадаєш, що й коли може пригодитись.

От хочби й нари. Скільки мерців на їх перенесено, розхитались зовсім, у келійку викинуто. А то булоб поладнати: передню ліву ніжку нову вставити, другі як слід прикріпити. Нехайби стояли цілі, годящі, не завадить. Не счуєшся, пригодяться.

От і самому випало лежати, не мерцем — сохрани боже — а живим. Прийдеться ввечері вставати, душа завмірає. Нари скриплять, мороз по спині йде. Здається о. Тихону, що скрип той збігає річкою по стінах дзвіниці, летить у низ городами й усьому селу сповіщає, що — мовляв березівський батюшка в келійці на дзвіниці перебуває, од більшовицької кари ховається.

Дрібниця наче — поломані нари, а страдати од цього он-як приходиться. Позату-ніч зняв о. Тихон постелю з нар, на долівці послався спати. Долівка міцна, наче тільки що вставлена. Повертайся хоч куди, не скрипить, — одно слово — вигода. Та спати не дала навісна миш, що богзна відкіля взялася в келійці. Високо наче деб їй тут узяться. І миш це незвичайна, безбоязна, так і видно, що виросла далеко од землі.

Вибігає оце з темного кутка, водить по воздуху острим носиком і розгляда о. Тихона чорними очками. Новина для неї, дивується.

Але нічого, погризти можна. Все можна погризти. Мишка підбігає до батющиних босих ніг і рознюхавши тверду, коряву пяту, прикладається до неї білими гризунцями. Не болить, лоскоче тільки. Але ніяково.

— Підожди, живий-же ще, зітхає в голос о. Тихон і підсмикує ногу під коліно.

Тоді мишка переходить до другої стопи, одним плижком вистрибує на її хребет й розглянувши дорогу перед собою, пускається дрібним бігцем здовж тіла, до самих грудей.

Груди в о. Тихона косматі, цілий луг на їх волосся. Миші подобається. Вона розправляє спинку й приймається за роботу в цьому лузі, розграбує космики в сторони, розчісує зубками, котре поплутане, вкінці вертиться в волоссі млинцем, звиваючи кубельце. А як воно готове, мишка сідає в йому на задок і вмиває передніми лапками остру головку.

Все це робить вона з таким спокоєм, якби гніздилась на припалому пиллю, старому бревні. Вид цих спокійних, діловитих рухів мишки сповняє о. Тихона дивною неміччю. Ледве переводячи зір слідить він за тим, як мишка моститься на його грудях і в його таке почування, начеб вона справді гніздилась на старому, припалому пиллю бревні. І тільки як мишка вискакує на край кубелечка й зігнувшись каблучком заспокоює тут свою природню потребу, о. Тихон здрігається всім тілом і скидає капосницю з грудей.

Потім піднімається з долівки й переносить постіль на скрипучі нари.

Згодом нічого, привикає до миші, полюблює навіть. Одне одному полюблюються. Мишка наче розуміє батющине горе, розважує, як знає. Оце як зійде в келійку тихий вечір і батюшка вслухується в його з трівогою, мишка сидить у кутику, дожидаючи місяця.

І як тільки спливе крізь віконце його спокійне сяйво й розіллється голубим озерцем по долівці, вона вибігає з кутка на те сяйво й затіває на йому свої ігри.

Спершу лягає серед його на брюшко, витягаючись стрункою і звивається вюнцем, наче лоскоче її по спинці місячне світло. Потім повертається до гори черевцем і меле лапками й порскає в усі сторони, мов у купелі. І вється так, поки не почує, що нари легко поскрипують і що о. Тихон повертав до неї свою чіхрату голову. Тоді мишва сідає край озерця, складає на брюшку лапки й протягаючи головку проти місяця, довго нюхає його голубе проміння. Шкірить при цьому свої гризунці, наче богзна які пахощі чує.

Тоді розділюються в батюшки на вусах поплутані косми і зпоміж них появляються рідкі, жовті зуби. Батюшка сміється.

За те й любить о. Тихон псотницю мишку. З особливоюж приємністю слухає він, як мишка гризе тверде дзвіничне дилювання. Гризе довго, протяжно й саме важне — голосно, так голосно, що без сумніву чути те гризіння там, на землі.

О. Тихон підсміхується крадькома й підморгує в сторону мишки. Бо й правда: Коли миші тав безпечно гризуть на дзвіниці, то чи видано, щоб там ночувала жива людина? Люди ка-зна-що верзуть, коли гомонять, що на березівській дзвіниці окривається батюшка од більшовицької кари.

І за те найбільше любить о. Тихон сіру мишку. В своїх вечірніх молитвах добавляє він при кінці кожного вечора од себе:

„ Благодарю Тебе, Господи, що являєш мені свою милость в цьому дрібному твойому сотворінні.“

II.

Тепер ще місяць не зійшов і мишка оддихає десь у темному кутику. В келійці стоїть глибока тишина й од цього о. Тихону особливо важко піднятися з нар.

Але вставати треба. Під цю пору просковзає матуня до батюшки з харчами та вістями „з того світу,“ Достоту — просковзає. Матуня сухенька, дрібна, крізь мишачу дірку пройшлаб. Як тільки смеркнеться на дворі, вона крадеться поза клунями, грядками, так, що городовина ледве-ледве здрігається. О. Тихон стоїть тоді на площадці дзвіниці, у вікнині великого дзвону та тільки по здріганню тому пізнає, в якому саме місці матуня. Слідить за нею очима, а в самому душа терпне. Город великий, не счуєшся, налізеш на біду. Притаїться, підогляне — пропали!

О. Тихон зітхає важко й поволеньки піднімається на лікоть. Так же поволеньки подаються під його тягарем на ліжку нари. Скриплять при тім скрипом тремтючим, протяжним, тоненьким, мовляв: не трудися батюшка, не встанеш. Он як у тебе стегна тремтять, аж нам лячно. Ляж, батюшка, не ворушся.

О. Тихону здається, що той голос розриває тонким острієм вечірню тишу од долу в верх і розхиливши обі її половини виставляє його на глум ворогів. І о. Тихон уперше пізнає, якою глибокою ненавистю можна запалати до мертвого предмету. Оце він стоїть на долівці біля нар і блискавкою проймає його мрія про те, як він зійде колись на землю, знесе нари власноруч на дровітню й потовче їх обухом на порох і розвіє по вітру, щоб сліду не осталось. І добра хвилина проходить заки батюшка успокоюється і протягнувши перед себе руки, підходить здовж стіни до малого віконця.

Вдень матуня не велить зближатися до його й о. Тихон слухає.

Тоді він втискається в протилежний куток келійки й цілими годинами стоїть в йому з очима впяленими в віконце. Не бог-зна-що й видно йому крізь його: квадратик далеких піль перетятих гребінчиком тополь, над ним клапоть білого літнього неба. Горішній краєчок піль оперезаний блискучими редьками залізного шляху. Часом пройде по йому грузний броневик — повагом, без диму, рознюхуючи повітря. Тоді о. Тихон опускається тихо здовж стіни і згорнувшися грудкою пересиджує отак годинами в куточку.

За те тепер безпечніше. На дворі вже добре смеркається.

Вся долина по той бік Тясьминця аж по стрімкі вершки тополь налита сумерками, наче вином темнозолотим. О. Тихон припадає до віконця і впивається в їх жадними очима.

Великий спокій висне звичайно в тих сумерках вечірніх. Небо в цю пору нахиляється до землі й опускає до неї свої серпанки золоті, що по них стікає в долину цей спокій.

О. Тихону буває з тим важко. Він з трівогою вслухується в його і чується йому, наче тут зачаїлось щось жахливо-жостоке, щоб тільки приспати майбутню добичу. Але згодом злягає в нім оця трівога, наче й його торкають ті небесні серпанки й по їх спливають на його капелини спокою. І як він сходить потім на площадку під дзвони стрічати матуню, то в його погідне обличча і в його шепоті чується надія на завтрішній день.

Не те сьогодня. Щось незвичайне твориться в сумерках цього вечора. Якісь блиски червоні блукають по цілій долині, займаються й гаснуть, займаються й гаснуть. Спалахують в горі, виснуть без руху в повітрі, а потім тріпнувши собою кидаються в низ і чезнуть на берегу річки. Долина від цього здрігається й схлипує вся, як від потайних ридань. І що діється це без єдиного згука, то лежить вона тут, як темне, велике обличча заніміле од жаху, що по йому од часу до часу пробігають мертві рефлєкси.

О. Тихона причаровує цей вид до нестями.

Несвідомо для себе подається він луком уперед і просовує голову крізь віконце. Втискається в його плечима, так тягне його щось непереможне. Колиб не вузкість вікнини — просковзнувби всім тілом і попливби в повітрі: туди, на ті блими.

Його обличча застигає в нестямі й потягнеться камяним спокоєм. І тільки як спалахне над полями червоне сяйво, пробігає відблеском по йому коротка, мертва судорога.

III.

— Тю-тю-тю-тю-ю!.

Десь здалека-здалека наче надлітає тихе накликування. Слабою комашкою кружляє довкола голови, бренить біля ушей, добивається до слуху.

— Тю-тю-тю-тю-тю-ю!

— Не треба, матуне!

Голова о. Тихона висне поза віконцем на протягненій шиї. Як голова дивної, летючої птиці. Схлипує зрідка, потрясаючи в повітрі космами бороди.

— Добре так, годі матуне!.

Але в накликуванні матуні стільки трівоги. Воно з докором тулиться до обличча батюшки, оплітує раменами шию й лагідно втягає, до келійки.

Й оце із зовні наче приходить батюшці думка: коли матуня накликує на грядках біля дзвіниці, небезпека близько.

Тоді налітає на його раптовна хвиля холоду й усе його тіло починає тремтіти дрібного, частою дрожжю.

— Спаси, Господи, шепче він, насилу стримуючи цокіт зубів, — спаси Господи і помилуй!—

Потім протягає в пітьмі руки й налапавши дверцята з дзвіниці, одхиляє їх, придержуючи на ходу, щоб не скрипіли. Висовує крізь щілини голову й роздивляється в нутрі дзвіниці. Там видніше, чим у келійці. На вікнах під дзвонами догоряють останки дня. Рудими полосами стелються вони по долівці, достаючи вершками східної стіни дзвіниці. Здовж полос лягли тонкими, довгими стяжками тіни мотуззя од дзвонів, коливаючись мовчки. Внизу, проти великого дзвону чути тихе накликування матуні. Воно змовкає иноді, — це матуня піднімає голову, вижидаючи батюшки в вікні.

О. Тихон зітхає коротко, кладе на собі великий хрест і зігнувшись у двоє, переступає високий поріг. Од порога до вікна шагів пять, не більше. О. Тихон вагається одну хвилину, потім перемагає себе й пускається наскіс площадки. Але вже на другому кроці схоплює його дивний неспокій. Здовж усеї спини чує він важкий, холодний дотик пустого простору. Під його вагою схиляється до самої долівки й повзком підлазить до найблищої стіни. Тут втискає спину в темний куток і втягнувши голову в рамена, наслухує.

Добре так. Стіни кутка прилягають щільно до боків, підняті коліна заслонюють груди. Як покласти на їх голову й замкнути очі, — зовсім безпечно.

Колиб тільки не матуня. Її накликування стає щораз голосніше, вибухає й обривається, — матуня непокоїться.

О. Тихон через силу одривається од угла. Рачком підлазить він до вікна й припавши до одвірка, зводиться на ноги. Вікно загороджене до половини барієркою з різблених стовпців. О. Тихон опірається об неї й вихиливши голову, шукає внизу очима матуні Він більш одгадує як бачить її в сумерках, на першій зкраю грядці, між соняшниками. Один із них склонив над матунею зелене колесо, заслонив жовтим кружевом листочків, тільки край білого подолу виглядає. І як матуня стріпує до о. Тихона руками, щоб не вихилявся злишне, то здається батюшці, наче сам соняшник знімає до його рамена й погрожує важно. О. Тихон не вихиляється злишнє Йому тільки трудно розібрати те, що говорить шопотом матуня і він показує їй це рухами. Тоді матуня висовує голову зпід соняшника, прикладає долоні чашечкою до губ і намагається говорити голосніше. Але її обличча все здрігається од хвилювання і тільки шматочки шопоту голосного доходять до о. Тихона.

„Прийшли — чує він — остановились на тому кутку... В о. Миколи трус... похваляються взяти... хворого-то.

— Савко появився, ходить по селу, приглядається, біля нас крутиться...

— А там,— глянь !“

Матуня показує понад грядки, на південь. О. Тихон вихиляється з вікна й завмірає з обличчям при одвірку.

За гаєм, що кинувся на горбках по той бік залізничого шляху, стоїть величезний пожар, пів неба собою закриваючи.

„Скиданівку палять, хуторі палять“ — шепоче в низу матуня, захлипуючись од трівоги.

Комуна карає.

Вчора тиждень минув, як Скиданівка повстала проти комуни. Скиданівчане народ ситий, багатий, хазяїна менше восьми десятин немає між ними. Лежать отак островом серед малоземельщини, своїм окремим життям живучи. Поміж собою тільки дружбу водять, між собою й побіраються. Осібняком держаться. Зпоміж своїх у них і батюшка, звісний на весь повіт багатир, о. Христич. Він то й підняв своїх вірних на комуну.

Ізза землі почалося. По пляну Земодділу одходив клинок Скидановецького степу малоземельним Ставищанам. Заворушились Скиданівчане. Поклали на сході: не дамо. Затялися — не дали. Землемірів зі степу прогнали, волосного предкомнезама на місці притовкли, з водою пустили. Пішло на пан або пропав.

Чують Скиданівчане — не встоять самі, як не зрушать довколишніх сіл. Знялося в них усе, од мала до велика, узброїлось та хлинуло по всій волості. Розїзжає о. Христич на білому коні, золотий хрест через груди, правдивий хрестоносець. Задзвонили дзвони по церквах, загуло гомінке слово скидановецького батюшки, проти комуни закликаючи.

Пішли перші сутички з комнезамами, потекла кров долі Тясьминця. Але не принялось повстання. Не співчуває народ: недавно гетьмана скинув, до радянщини склоняється. Схитнулось денеде за вороховниками що багатше, а там опало, як самітна хвиля, одірвана од води, до корита скотилося.

Зарвались Скиданівчане, — нахлинули з повіту одділи, прийшлось одвічати.

Комуна жостоко карає.

Горить Скиданівка з чотирьох кінців підпалена, горять Скидановецькі хуторі. Палають мовчки, повагом, ніхто не рятує багацького добра. До тла згорить, вітер попіл рознесе, сліду не останеться.

Скиданівка од березівського гаю верстов з чотирі буде, а як дивитись з дзвіниці, здається палає сам гай. Розлилося по йому вогняне озеро, коливається гулко, дихає в небо клубами диму, іскрами сипле.

Блукають по озеру гнучкі язики, пнуться у гору, лизнути неба хочуть. Високо. Повзуть по вершках, присідають — і по хвилі натуги гоготом плигають в небо. Лизнули!

Од цього ходять блими по сусідніх полях, спалахують й гаснуть на березівській долині...

Довго стоїть матуня внизу, безпомічно опустивши руки. Нічим не всилі відорвати о. Тихона од жахливого видовища. Вкінці зовсім виходить із під соняшників, сплескує в долоні й шепоче в розпуці:

— „Батюшка, схаменись, батюшка!“ .

О. Тихон опамятується. Безсило опускається здовж одвірка, паде навколішки за барієркою і втискає обличча між різблені стовпці.

— „Не виходь — благає ще здолу матуня — не показуйся! Прийду о півночі“ — кидає вона на відхіднім і щезає між грядками, в городовині.

О. Тихон слідить очима її ходу до рогу клуні. Потім переводить зір до того місця двору, де повинна зявиться матуня й ожидає її тут. Вона й справді з’являється по хвилі, — захватала по дорозі посудину од Білка, дріботить живо, подавшись вперед.

О. Тихон довго остає на вколішках за барієркою, жадібно слідить, як матуня хлопоче під ніч біля хата. І тільки як виринає на східньому обрії блискучий краєчок місяця, він висовує втомлене обличча зпомежи стовпців і ховаючись у тіні виходить у келійку. (Д. б.)

IV.

Спить о. Тихон.

Сниться йому, що лежить він на дні глибокої ями між жовтими, пісковими стінами. Яма примкнута зверху важким, темним, віком, з якого звисають проти грудей о. Тихона дві довгі, тонкі лієчки, рівненькими, жовтими батіжками стікають крізь їх отвори два струмочки піску, що з мягким шелестом лягають на грудях батюшки. Пісок холодний, важкий і всюди, де стелються його мягкі кружечки, наповняється тіло оловяною млістю.

Коли та млість підходить до серця, о. Тихону стає невиносимо важко. Тоді він натужується й одним гнучким пливком виринає зо сну.

Трудно навіть сказати, що він пробудився. Наче тільки щось мягко підхопило його з дна ями й нечутно перенесло на нари. І тягар на грудях остається той сам. Повіки тяготять на обох очах, наче хто поклав на їх по сороківцю, О. Тихон на силу їх піднімає й його зір паде нерухомо на віконце в келійці.

Тоді він завважує, що підчас його сну з віконцем щось пороблено. Всю його середину заслонено чимось овальним, темним і тільки краєчком віконця проходить у келійку місячне світло. В горішній половині заслони просверлено дві дірки, крізь які простісінько в зіниці о. Тихона падуть два місячні лучі.

Є щось незвичайне в тих лучах, — це завважує батюшка згодом, Колір їх міниться безустанну, переливаючись із зеленого в фіолєтний. І зроблені вони неначе з важкої, холодної матерії, о. Тихон чує весь час їх дотик на своїх очах: наче хто просунув крізь дірки дві тонкі штабки ясного, холодного металю й опустив їх долішні кінці на зіниці батюшки. Чує ще він, як неміч млісна стікає на його по тих лучах і розходиться по всьому тілу. Через те мабуть не дивується о. Тихон їх незвичайности. Лежить осьтут в якомусь отупінню, з очима нерухомо нанизаними на кінці промінів.

І щойно, як налітає на місяць хмарка й довкола заслони в віконці погасає місячне світло, в його сколихуються думки й піднімаються здивовано: хоч місяць погас й усе довкола потонуло в тіни, оба ті лучі горять без устанку. Навіть блеску в їх більше холодно-мінливого, а дірки, якими проходять, неначе поширились і подалися вперед із темної заслони. А як о. Тихон приглядається до них пильніше, то лежить одну хвилину з замерлим віддихом, а потім говорить у півголос до себе:

— „Ну да, це очі.“ —

річ проста, це очі. О. Тихон стверджує це з якоюсь сумішкою вдоволення і неспокою. Повторює ще раз у голос. Опісля приймаєтьси роздивляти цілий темний оваль, робить це опять напів сонно, ледве-ледве переводячи зір з одного місця на друге.

Спершу розглядає темну полосу над очима. Нічого, — темна полоса. Потім сковзить краєчком, овалю вниз, до того місця, де він опірається об віконце. Спиняється тут на хвилину. Нічого. Потім вертає серединою овалю в гору й повисає зором на очах. Нічого?

О. Тихон зводить голову проти вікна й питається неожидано голосно:

— „Що таке?“

Його повіки розширяються неприродно на хвилю, потім стріпують собою раз і другий, наче пробують стрясти з очей дивоглядну змору.

— „Що таке?“ — перепитує о. Тихон вдруге, але його голос застрягає в гортанці. Одні губи ворушаться. Тоді повіки батюшки змикаються знеможено, а голова опадає, наче підкошена, на подушку.

— „Очевидно, я сплю — шепче він безгучно, — дива такі. Спаси, Господи!“ — — — Його нутро засклеплюється, як перемерзла вода, яку хтось торкнув на поверхні. В такому стані перебуває він хвилину-дві, а здається йому, що проходить ціла вічність.

Згодом тільки одкривається його свідомість на вражіння зовнішнього світа. Тоді він розріжняє: на дворі живішає вітер. Внизу на грядках шелестить городовина, перешіптується наче. В нутрі дзвіниці одзивається зтиха дзвін.

О. Тихон ворушить пальцями на грудях і попадає пучками на волосся. Налапує під ним тепле тіло. Тоді він зітхає, наче схлипує й думає в голос:

— Тепер я не сплю. Тепер одчиню очі й побачу перед собою пусте віконце. Він одчиняє очі й бачить на віконці людську голову.

Найдивніше те, що це його, власна голова. Стоїть підборіддям на долішньому краю віконця. Нахиляється в келійку й розглядає о. Тихона горючими, зеленими очима. З обох боків чола звисають вузькі, довгі листки й ворушаться тихо. На кожному з них по капельці роси . . . . . . . . . .

— Чув? —

Голова надувається вся й перехиляється в глибину келійки.

— Смішна. О. Тихон хіхікає в бороду, на силу стримуючи сміх.

— Чув! А ти чула? —

Голова надувається вдруге, стобурчить блискучі листочки й коливається в обі сторони.

О. Тихон давиться од сміху.

— Як не чула, то почуєш! —

Він жмурить щільно вії, щоб заховати перед тією свою думку. Потім незамітно, неймовірно поволеньки піднімає своє туловище з нар. Зводить його без помочі рук, самим згибом хребта. Слідить при тім весь час за тією крізь прижмурені вії. І як тільки знімається до їі висоти, то щулиться, шкірить по собачому верхню губу й стрибнувши раптом в гору, вибухає прямо в вікно голосним собачим лаєм.

— Гаву-у-у-у́! —

О-хо-хо-хо-хо, як весело! Голова на вікні одкидається взад, розгортає крила й заходиться од сміху.

— Хо-хо-хо-хо!

Хо-хо-хо-хо-о-о!

Ох, який регіт! Вона заточується од його, вдаряє тричі крильми і з божевільним вереском провалюється в глибину ночі.

— Ох, якже весело! —

регоче вся келійка, все нутро дзвіниці, регоче все небо, наче в йому товчеться тисяча голов, що погибає од сміху. Та голосніше всіх сміється голова, що в батюшки на шиї. Вона одкинулась геть на спину, розтягнула вуста од уха до уха і:

Хо-хо-хо-хо-о-о!

хо-хо-хо-хо-о-о-о!

хо-хо-о-о-о!

З обох її боків знімаються величезні крила. Вони підхоплюють батюшку з нар й кидають ним об усі стіни келійки. Одним ударом виносять його крізь двері й мечуть на площадку. Другим стискують по сходах дзвіниці перед церковцю й замахнувши з усієї сила швиряють ним стрімголов на цвинтарну траву. (Д. б.)

Ввечері йде покритка Василина до матуні з новинами. Через городи, цвинтарем біля церкви, недалеко. За Василиною дріботить її хлопя білоголове, черевцем проти місяця блимаючи.

Як повернути біля церкви за угол, то праворуч дзвіниця, а прямо, по легкому склону стежка до приходської хвіртки.

А з хвіртки доріжка між двома стінами хвасолі-тичківки просто на приходський ганок.

Василина спиняється на углу, дожидаючи хлопяти, що забарилось між хрестами. Дитиня в неї славне, дарма, що на межах людських виростало. Оченята карі й саме смагляве, кругловиде, одна голова біленька. Та вона згодом потемніє, Василині відомо, — синок по батькові пішов, удачливий буде. Зі свободою прийшов, мати більшовиком дражне. Більшовик і є, з матірю в комнезам приписаний, землі на його панської приділено.

І безбоязке, як більшовик. Оце зпоміж хрестів вибігає, на бігу підстрибує. В пригорщах повно світлячків, один над чолом у волосся вмотався, зіркою сяє.

Підбіга до матері, ручками скидає, всю грудь світлячками обсипає. І регоче при цьому, аж луна срібна по могилках іде, в нутрі церковці одкликається.

Ах, ти мій більшовику!

Василина підхоплює дитя на руки й повертає за угол.

На стежці проти дзвіниці натикається вона на людське тіло. Мало ногою не наступає, скрикує злякано й одскакує в сторону. Тоді бачить — поперек стежки лежить до гори спиною о. Тихон. Руки геть одкинуті, одна нога підгорнута під черево, підрясник на плечі закотився, тікає наче батюшка од чого.

— „Невже вбитий“ — жахається Василина. Вона пригортає дитину щільно до грудей й оглядається, злякано довкола себе. Цвинтар пустий. На блискучих травах коливаються густі тіни, біліє в місяці стежка. Василину охоплює жах.

— „Тікать!“ — налітає на неї думка — „тікать!“

Вона ще щільніше тулить сина й одступає шагів два горі стежкою. Тоді її хлопя вилучається на руках, протягає головку в сторону о. Тихона й кличе:

— „Мамо, батя!“

— „Батюшка, сину, батюшка“ — шепче Василина, пригортаючи голову хлопяти до грудей. Та воно випручається з рук і кличе знову:

— „Впав батя! Батя, встань !“

Вихиляється через рамена, протягає руки й кличе з усієї сили:

— „Батя, встань!“

Його дзвінкий голосок сколихує пустку цвинтаря, одкликається гомоном у церковці й дзвіниці. Василина ціпеніє од жаху, через силу притискає до себе дитину й повертається до утечі. В останній хвилині кидає ще очима на протягнуте на землі тіло й тоді їй ввижається, наче голова батюшки легко ворухнулась.

Думка про те, що о. Тихон може живий, приковує її на місці. Голова ворушиться вдруге, тепер Василина бачить виразно. Тоді вона опускає дитину до долу й кидається до батюшки. Приклякає біля його на стежці, бере обома руками за плече й осторожно повертає його горілиць.

Тіло о. Тихона важке, як у мертвого, безвладно перекидається на спину. Лице бліде аж синє, на лобі й носі темні плями од землі. Зуби сціплені судорожно, в них затиснуто клапоть свіжо, зірваної трави.

Коли Василина нахиляється над батюшкою, цей клапоть хилиться поволеньки й осувається в куток розтулених, синіх губ. Щоки о. Тихона звільняються, він робить один ковток горлянкою й схлипує обривисто. Потім ворушить в устах язиком і висовує з кутика губ заслинений жмуток трави.

— „Батюшка!“ окликає його Василина.

На це очі о. Тихона одчиняються й встановляються довго на Василині. Потім одходять од неї й повертаються довкола, наче шукають чого біля себе. Коли їх погляд паде на дзвіницю, вони спиняються й стихають надслухуючи.

Мовчить дзвіниця, місячним світлом отікаючи. Мовчки визирає квадратиками вікон її нутро, налите вщерть чорними тінями. Крізь одхилені двері внизу видніють білі ступеньки східок, тихі такі, наче по їх од віку не ступала людська нога.

О. Тихон міряє очима простір між дзвіницею й собою й знову встановляє на хвилю питаючий зір на обличчі Василини. Потім зітхає глибоко й примикає повіки. Його губи ворушаться, а як Василина нахиляється до їх, то чує, що батюшка кличе матуню.

І справді, матуня! Василина схоплюється миттю й кидається бігом долі стежки. При хвіртці затримується вона на хвилину, щоб перевести дух.

Тоді внизу, в кінці доріжки, що збігає до ганку між двома темнозеленими стінами хвасолі, спостерігає матуню. Стоїть вона на горішніх щаблях драбини, опертої на крівлі дому, порається біля курника. Встромила голову в темні дверцята, перебалакує на ніч із птицею.

На скрип хвіртки висовується з нутра курника й повернувшись на драбині розглядає доріжку од цвинтаря.

— „Що там, Василино?“ — скрикує вона приглушеним голосом, доглянувши цю в тіни тичківки. А як Василина у відповідь тільки руками змахує, то вона одним духом збігає з драбини й кидається їй на зустріч.

Тверда матуня, дарма що хворіє на серце. Коли доглядає од хвіртки протягнуте в траві тіло о. Тихона, то схоплює Василину обіруч за плечі й присунувши обличча до обличча кидає одніське слово:

— „Мертвий?“

Голос у неї при цьому острий, наче ворожий. І тільки, як Василина заперечує кивком голови, вона слабне на хвилину й хитнувшись, опірається на неї всім тілом. Але зараз же і приходить до себе, стріпується й пускається бігом в сторону батюшки.

О. Тихон очуняв вже зовсім. Як матуня нахиляється над ним, він підводиться з землі й сідає, не ожидаючи помочі. Прислухується хвилин дві, потім кидає крадькома довкола себе допитливий погляд й піднімається на ноги.

Мовчить при цьому якось дивно, але матуня не звертає на це уваги. Вона навіть рада цьому мовчанню. Хазяйською рукою одгортає сльози, що пнуться їй до очей, одсовує на бік десятки болючих питань, що просяться на язик і починає бистро розраховувати.

— Знайдено батюшку біля церкви ? — Нічого! На те він і батюшка, щоб його знаходжено біля церкви.

— Знайдено зомлілого ? — Теж нічого. Час тепер такий, пропасти людині, що мусі, легко, не то зомліти. До того — батюшка хворіє тепер часто, матуня про це кожному стрічному розказує.

— Головне, щоб не пішла зразу вістка по селу. Матуня про це подбає.

Ох, матуня подбає, кому й подбать як не матуні.

— Василину біля хазяйства загаїть, глядітиме, щоб і шагу з двору не ступила. Потім ночувати зоставить, веселіше в трьох у хаті. А там розвидниться, видніще буде, що робити.

— Ох, чи тільки розвидниться?

Матуня зітхає важко, примощуючи о. Тихона на призьбі біля ганку. Велить Василині принести з кухні воду й рушник, а потім одсилає на хазяйство. І тільки як Василина одходить, вона приклякає біля батюшки на призьбі й заходиться витирати рушником його обличча.

На лобі й на хребті носа в батюшки подовжні царапини; трава глибоко позаходила в них, не змивається. Матуня одмочує їх осторожно. Сплакує при цьому нишком, одхиляючи голову, щоб сльози не спливали на царапини.

Та воно злишнє, — матуня завважує це скоро. Обличча о. Тихона до того нечуле, що можна би — здається — на його плакати топленим оловом.

Мов деревяне подається воно за кожним дотиком рушника, повертаючи механічно на старе місце. Знерухоміло зовсім в якомусь несамовитому надслухуванні, — тільки верхня губа здрігається чудно од часу до часу, одкриваючи жовті горішні зуби.

Тоді матуня припадає до плеча батюшки й шепоче трівожно-благаюче: — „Батюшко, голубе, кинь мовчати. Що це з тобою трапилось, та що лучилось? Одізвись, слово промов!“

А як батюшка не пробуджується зі свойого знерухоміння, матуня не витримує довше й кидається йому на коліна, заносячися од ридань.

Прикуцнувши на ніжках, сидить оподалік Василинине хлопя. Воно глядить на матуню й батюшку й пригадує:

— Моя мама вчора теж так плаче. І на друге вчора.

— Мама кладе голову на межу, спина підстрибує.

— На межі борода, як у баті. В бороді стрибунчики. Один мамі на спину і цір-цір-цір.

VI.

— Слава тобі господи, батюшка заснув!

Матуня кладе на собі хрест і зітхає протяжно. Повертається на правий бік, поправляє на голові очіпок і стихає надслухуючи.

Мабуть близько вже й північ. Крізь щілини віконниць сковзить місячне світло й косими полосками лягає на долівці.

Під хатою шелестять одностайне грядки. Сухо черкають краями листя соняшники, дрібно перешіптується хвасоля.

Під самими вікнами пробігає мягко Білко. Спиняється на углу, витріпується.

Матуня все це розпізнає. Зітхає ще раз глибоко й западається в сон. — — — —

В матуні хазяйський сон. Спить наче, а увага в таємний спосіб повисає на всьому, що турбує її під час.

Ось чує вона крізь сон слабенький оклик. Крізь сон же стримує віддих, прислухаючись, а як оклик повторюється, будиться зразу.

Лежить ще одну хвилину надслухуючи, потім повертає голову в сторону ліжка й питає:

— „Це ти, батюшка ?“

О. Тихон не відповідає. Звинувся грудкою під боком матуні, притулився щільно, не дише. Колиж матуня кладе на його протягнуту долоню, він здрігається раптом увесь, присовується ще блище до неї й прошіптує ледве замітно:

— „Чуєш ?“

Матуня стихає й надслухує.

Короткими, нерівними подувами ходить біля хати вітер. Впаде хвилею на грядки, сколотить городовину і зляже, зніметься знов, зашелестить і зляже. Наче хто пробірається долі грядками. Піде різко, стане, прислухається, знов піде, стане, прислухається.

Але це вітер, — матуня зразу розпізнає. Це тільки низом бються об землю його розірвані шматки, тоді, як горою пливе він рівною, одностайною течією. Чути: шумлять потоком над дорогою ясені, гудуть на кладбищі тополі, як туго натягнуті струни.

Матуня зітхає коротко й повертає до о. Тихона з докором голову:

— „Спавби, батюшка, бог з тобою. Наче дитина, вітру лякаєшся!“

Та вона змовкає зразу, так болюче впиваються їй в рамя пальці о. Тихона.

— „Підожди!“ — шепче він з притискові їй в саме обличча — „послухай!“

Матуні мимоволі передається трівога цього шопоту; вона стримує віддих і повертає голову в сторону вікон. Слухає.

На грядках тепер вітер ущух. Його неспокійна хвиля одхлинула в горішню частину кладовища й носиться там нерівними ударами. Рветься з шумом між пнями тополь, стукотить старою цвинтарною брамою, тормосить скрипучою, розбитою березою при хвіртці. Потім скупчується на самому верху склону й приникши на хвилю, кидається диким табуном вниз по похилости. Одним скоком пересаджує тин, що ділить город од кладовища, і з галасом вривається в гущу грядок.

Отже чує й матуня. Йдуть. Не один, більше. Шорохтять остро соняшники розгортані руками, лопає гарбузиння рвучись за чобітьми. Йдуть.

Добіраються до краю грядок, розривають нагло стіну хвасолі і з шумом виплигують на травник перед хатою.

— „Є“ — кидає коротко матуня.

— „Є“ — повторює за нею батюшка.

Вони пригортаються до себе щільніше, втягують голови в плечі й слухають.

Під хатою одну хвилину тиша. Потім зі стукотом скочується з крівлі клубок вітру й одбившись од землі вдаряє собою об стіну. Стріпує шнурками дикого винограду, потрясає віконницями в завісах. Серед його шуму підходить хтось до вікна і пробує защіпку. Підносить її в скоблику, стукотить гачком і опускає назад. Переходить до другого вікна, теж пробує. Потім одтягає замкнуті вікониці та крізь поширену щілину заглядає в кімнату.

Матуня сердито знизує плечима й ковтає пустим, пересохлим горлом.

— „Граються наче, — шепче вона, — защіпки звичайні, дитина одімкне.“ —

Потім очайдушно моститься в постелі, опірає голову на підняту долоню й дивиться в вікно.

Щілина між віконницями розяснилась, — одійшов. Всі одійшли. З глухим тупотом посуваються по травнику здовж стіни, повертають за угол дому й затримуються під вікном біля ганку. Гомонять. Видається понад усі один голос, низький та гулкий, говорить коротко, приказуюче. Другі переплітаються з ним, притакують зтиха.

Матуня робить знову ковток пересохлим горлом і кидає батюшці через плече:

— „Чуєш?“

Голос у неї при цьому стиснений, чужий. Наче озвалось саме повітря, здавлене невимовним напруженням. Від одного його дотику кидає о. Тихона в таку дрож, що ліжко під ним одкликається дрібним цокотом.

— „Батюшка, ох батюшка!“

Мягка хвиля сколихується в грудях матуні, а сухі, гарячі очі наливаються сльозами. Вона повертається всім тілом до батюшки та протягнутими руками шукає його голови.

Налапує долонями зігнуту в каблук спину, підняті аж до подушки коліна й тремтючими від сліз губами припадає до чубка голови, що вистає зпоміж колін.

Та в ту мить страшний удар у віконницю підриває її з місця й садовить обличчям до вікна. Інстинктово розставляє вона руки й подавшись назад закриває своїм тілом о. Тихона.

Її дрібне личко загострується як у змійки й протягається в сторону вікна. Зелені очі горять нерухомо, вижидаюче, а гострий як жало кінчик язика блукає по губах.

— Приходь! —

При віконниці тепер живий рух. Роздається один і другий легкий стук, чути спішне шкряботіння біля защіпки. Клямка цокає раз і другий, потім вискакує зі скоблика і з брязкотом сковзає по дошці.

В щілину між віконниці всовуються пальці, — одна половина ставні одхиляється та з грюкотом вдаряє собою об стіну.

Так. Тепер матуня бачить. Людська рука пробігає бистро по рамі вікна, шукаючи отвору. Потім знімається в гору і повисає над шибою. Заміряється.

Матуня несвідомо втягає голову в рамена і жде. В неї нестерпимо пересихає в устах. Вона пробує ковтнути раз і другий, але болюча судорога стискає гортанку. Стихає і жде.

Тоді доходить звідкилясь до її слуху слабе собаче ворчання. Перша в неї думка: Білко. Але як вона прислухається, то чує, що ворчить зовсім близько, на ліжку, біля її ніг.

Матуня стріпується легко й пробує кликнути о. Тихона. Та голос застрягає в неї в гортанці. По спині пробігає холодна струя й осідає морозом на голові. Скіра на чашці стягається од цього болюче, кожний волосок ворушиться в ній ледяною шпилькою. Матуня чує всім тілом, що в неї за спиною причаїлось щось страшне.

Спершу лежить воно нишком біля правого стегна, потім підводить голову й крадучись знімається здовж спини. Його гарячий, стриманий віддих ледве-ледве повзе по хребті, а як доходить до висоти карку, спиняється на хвилю. На шиї, нище очіпка, чує матуня дотик вохкого, волохатого писка.

— „Умру“ — мигає в неї блискавкою думка.

Вона здрігається всім тілом і одрухово відкидає голову назад. Її обличча перекривляється дико й натужується до божевільного крику. Та в цей мент щось велике, крилате вистрілює в неї зза спини й повисає в повітрі. На довгій, тонкій шиї витягається кудлата собача голова й заливається над матунею протяжним собачим лаєм.

— Гаву-у-у! — Гаву-у-у!

Матуня скрикує тихо, осідає важко скраю ліжка й починає слабо хилятись в одну й другу сторону.

Потім схлипує разів два, вдаряє руками по воздуху й замахнувшись летить стрімголов на долівку.

Над нею проноситься в повітрі крилате чудовище. Одкинувши чіхрату голову на спину сповняє воно всю кімнату божевільним реготом.

VII.

Як іти до путі з Богунівського кутка, то найблища дорога через річку, городами, прямо на попівські клуні. Туди й до попа ходять, як кому трапиться діло.

Весною повідь кладки забрала, нові покладено. Не кладки, — місток, конем проїзжай. Дід Опанас спасибі людям каже. З того часу, як найнявся сторожем біля церкви, разів два сюди проходить: увечері до церкви, вранці додому. Вечорі всякі бувають, часом темінь така, око виколи, а дід старий, не добачає. Не скільки й треба, — з кладки та в воду, — пропав дід, Тясьминець забрав.

Оце третю ніч матуня спати додому відсилає, жаліє—мовляв — старого, ночі тепер трівожні. А дідові й байдуже: додому то й додому. Однаково на дворі спати, дома чи біля церкви. Ночі теплі, запашні, — і старе в хаті не влежить. А що до трівоги, що до неї, — то, то кому трівога, а кому й ні. Время таке.

Як тільки на світ благословляється, то дід уже на кладці. Де не спати, а вранці біля церкви, треба бути, діло сповнити.

Дід пристає серед кладки, лікті на поручча кладе, на річку поглядає.

Спить іще Тясьминець, густою тінню покритий. Ледве-ледве сковзуть у берегах його сонні води, важкі мов скло розтоплене. Тихе, гладке плесо морщиться при березі ліниво, наче оболоною тугою затягнуте. Иноді одібється од берега лієчка-вертунка й піде косо насеред річки, це Тясьминець крізь сон усміхається. Часом знов стріпоне скірою, як тучений жеребець, збиточну плітку з плеса скине, на тихе дно дрімати после.

Такий Тясьминець.

Дід усміхається до його всім обличчам, як до давнього друга.

Нахиляється через поручча й грудьми старого рибалки втягає вохкий пах, що піднімається з долу. І щойно як до його слуху доходить легкий плескіт весел, він розгинає спину, повертається на кладці й скидає очима по річці аж до останнього її загибу.

Ізза темного, порослого кущами берега виринає на скруті човник рибалки Охрима. Ледве торкаючи веслом сонного плеса мчить його Охрим, як легкогруду ластівку здовж стрімкого, навислого склону. Вода тут темна, пройнята до дна важкою тінню, — човник сковзить по ній, як по гладкому чорному склі, оставляючи по собі довгу, срібну мережку.

Охрим здалека ще усміхається до діда широким, молодим обличчам. Але дід невдоволено киває головою і з місця картає досвітнього рибалку: — „Рано, Охриме, колотиш воду, рано. А не сьогоднішній наче, пораб і годину знати“.

Та Охримові нічого, байдуже. Він тільки ширше розставляє ноги скидає білого бриля на дно човна й махнувши буйно веслом гукає на всю річку:

— „Нічого, діду, простить Тясьминець, — ради празника!“

Дід Опанас кліпає одну хвилину недовірчиво безвіїми очима, а потім моргає насмішливо в сторону Охрима:

— „Чи не погубив, бува, Охриме, лічби після чарки? Вчора — кажуть — був четвер, а сьогодня либонь пятниця, а празника — то по тверезому ніяк не видати“.

Та на Охрима й ця насмішка, як вода на гуску. Байдуже! Одним ударом весла підгонить він лодку до кладки й привитавшись до діда кидає весело:

— „Не погубив, діду, нічого, а знайти знайшов: двоє близнючків опівночі біля Христі“.

— „Не жартуєш, Охриме?“

— „Не жартую, діду, знахідка правильна. Рибальченки он-які, хоч весла в руки та на річку!“

— „Кажи, кажи, дивується дід, цеж у тебе первачки?“

— „Первачки й є, за одним заходом, постарався, щоб гайки не було“ — сміється Охрим.

Діда ця вістка застановляє не в міру. Він дивиться один час мовчки Охримові в обличча, а потім стріпується й питає живо: — „Чув, у нашого Петра на тій неділі теж два хлопці знайшлося“.

— „Як не чути, діду, чув!“

— „І в Уляни Пилипенкової, на долішному кутку“.

— „Правильно, і в Уляни Пилипенкової. А то знову путьовці звістку привезли, під Камінною жінка трох нараз привела, та зубаті всі, до хліба зразу тягнуться“.

Дід Опанас упивається очима в блискучі, сірі зіниці молодого рибалки.

— „Що скажеш, Охриме?“

— „А що казать, слово просте: мужиче время пішло, зубате время. Наша бере!“

— „Наша бере“, — усміхається дід широко беззубим ротом.

— „Егеж, мужича бере“, гукає Охрим, пропускаючи легко човен попід кладку.

— „Прощайте, діду! Побіжу на розтіч, погляну, чи не знайдеться що новобранцям на юшку“.

— „Е-хе-хе-хе-хе!“ зітхає тужливо дід Опанас усією груддю. Йому дуже хочеться затримати ще Охрима біля себе, сказати щось йому важне-преважне. В його білій голові клубиться хаос ясних, легких думок, що всі гуртом тиснуться на язик. І заки збірається дід Опанас із одиноким словом, Охримова лодка щезає на скруті за терновиком, що густою бородою звисає з берега над воду.

Дід Опанас топчеться ще хвилину на одному місці, потім скидує плечима, стріпує живо головою й переходить другу половину кладки.

— Як минути людські городи й обійти. Самусеву пасіку, то стежка перебігає вже на попівське.

Це зразу й видно, городовина тут — ліс один, замітно одбиває од людської.

Стоїть вона важко в холодному ранньому повітрі, росами, як плахтами срібними, покрита. Дід Опанас здрігається увесь, поринаючи в неї з головою, як у ранню воду Тясьминця.

Не багато й увіходить дід, як його спиняє жалісне собаче завивання. Дід зразу пізнає, — тужить попівський Білко голосистий.

І чогоб йому тужити зпозаранку?

Сидить ото посеред стежки, шагів із десять перед дідом, протягає морду в сторону грядки, виє протяжно, мов проти пожежі; Як тільки зачуває дідову ходу, схоплюється зразу й кидається дідові до ніг із жалісним скомлінням.

— „Що там у тебе за диво таке, та що за чудо, Білку?“

Дід нахиляється до собаки й гладить цупкою, корявою долонею широколобу його голову.

Білко розуміє дідову мову. Він одбігає на своє старе місце й прилягши до землі запрошує діда жалісним поглядом підійти й подивиться.

Як глядіти здалека, то нічого на грядці й не видно. І тільки як підходить дід до Білка та розгортає палицею вохке од роси кукурузиння, то аж скрикує з дива.

Споміж стовбурів кукурузи висовується проти його чіхраста мокра голова водяника.

Водяник і є, дід зразу пізнає. Голова в його повна дрібної зелені, що стікає водою. Два довгі листки кукурузи звисають на клаптях волосся по боках чола, на кожньому з них по капельці роси. Роса в його теж на важких, навислих бровах і на жовтій бороді, що спадає в низ, переплетена городиною павутицею з дрібними, рожевими квітками.

І тільки великі, широко роставлені очі обдають діда сухим, гарячим поглядом, од якого дідові стає моторошно. Він одступає шагів два назад і сплеснувши руками гукає на весь город:

— „А тю-тю-га! А тобі чого сюди!

А тю-тю-га на річку! А тю-тю!“

Водяник наче лякається дідового крику. Він схиляє голову до самої землі й соваючи бородою по зіллю злегка одтягається в глубину грядки. Шкірить при тому на діда верхню губу, наче вкусити погрожує. А як дід подається за ним, щоб розглядіти його краще в тіні городовини, він вистрибує раптом у гору й одкинувши голову на спину з диким реготом пускається грядками в сторону річки. Широкими скоками несеться він по склону, збиваючи за собою вітряні завороті. Мов велике біле крило тріпоче над ним мокра простиня, стягнута мабуть поночі з чийогось тину.

Добігши до краю берега блимає він проти діда косматим, темним задком і кидається вниз по стрімкому обриву. Тудиж пропадає і попівський Білко, що з жалісним гавкотом несеться вслід за водяником через грядки.

Дідови жалко Білка. Добру хвилину остається він на стежці, гукаючи пса на всі лади. А як Білко не показується на крутому березі, дід повертає й пускається горі стежкою к попівському двору. По дорозі сварить на Білка у півголос:

— „Казав, не йди туди, бісове зілля! Не вернешся назад, водяник у Тясьминець затягне. А вернешся, — шкура не твоя, матуня он як потріпає.

Не знатиме матуня? Знатиме! Дід уже розкаже. І про водяника і про Білка. Потріпає матуня. О то щоб не ганяв зпозаранку за нечистою силою!“

Як дід переступає перелаз між великою клунею і повіткою, то попівське подвіря бухає йому в обличча неймовірним криком курей.

— Оцеж мабуть і матуня. Курник одчинила, птицю на двір випускає. Хозяйка матуня. —

Дід пристає біля перелазу, прислонює очі долонею й щупає ними по дворі, шукаючи матуні. Матуні немає.

Курник одчинений, — дід бачить, — та твориться в йому щось незвичайне. Вся пташня збилася натовпом біля дверцят, копошиться в них мов муравлисько, витягаючи з ляком шийки понад поріжок. Од часу до часу виривається з того тиску що лекша курка, пролітає великою дугою над вікном і з диким вереском паде серед пустого двора. Тоді весь курник одкидається з жахом од дверцят і сповняє ціле горище приходського дому голосним криком і лопотом крил. Згодом збивається він знову при вузьких дверцятах і тоді десятки дрібних гребенистих головок протягаються понад порогом і з жахом розглядають внизу щось страшне.

А як дід переходить просторий попівський двір та зближається до приходського дому, то пізнає оте куряче страхіття: на довгому, тонкому шнурку проти вікна звисає з курника куна. Їдке мотуззя перехватило гнучке тіло довкола задніх стегон і впилося глибоко в черевце і спину. Куна задавилась. Великі, темнозолоті очі вийшли геть із ямок на верх, наче збіралися покинуть мертве тіло. Зпоміж тонких, затиснутих зубів звисає припухнутий язик із застиглою каплею крови на кінці. Смуги засохлої крови темніють также на спині куни, що бючись у сільці геть витовкла хребтом одслонену половину вікна.

Дід обходить куну зо сторони ганку, протягає руку і щупає пучками окровавлену спину.

— Що задавилась, то добре — думає дід. — Туди їй і дорога. —

— Погано тільки, що шкурка потята на хребті. Шкурки шкода. І що вікно потовчене, теж погано. Лубком прийдеться забивати, шклом тепер не розживешся. —

Розбите вікно приковує по хвилі зовсім увагу діда. Дві долішні шиби витовчені в йому до щенту, деревяна між їми поперечка проломана на двоє, один кінець звисає при вікні, другий валяється в низу, на призьбі. Крізь великий, вибитий отвір виглядає на двір темне нутро світлиці.

— Здорово товклась, заки вдавилась, — думає дід, — вікно, наче по нападі. Не влізби хто, — матуні відай немає дома, почулаб.

І деб їй буть, матуні - то, вчора нікуди не збіралась, рано веліла прийти.

Дід підходить до вікна і встромляє голову крізь отвір. Спершу не розбірають його старі очі нічого в темнота, і тільки згодом, як привикають, розглядає дід у кутку світлиці ліжко з побурханою постіллю, а біля ліжка, на підлозі, довгу, білу смугу туго натягнутої простині.

Потім дід скрикує й миттю висовується з розбитого вікна. Обкручується один раз довкола себе, шукаючи безпомічно очима по дворі, потім знову повертається до вікна і припадає лицем до темного отвору.

Так і є. Під простинею біля кроваті лежить горілиць матуня. Остру голівку закинула туго назад, наче тіменем достає долівки. Одною рукою впилася в хідничок при кроваті, другою згорнула простиню на грудях. Біле полотно збіглося зіркою під холодними пальцями і злягло коло серця тугими, мов з бляхи гнутими складками.

На хідничку, біля правого плеча матуні лежить білий нічний очіпок, повний сивих матуниних кіс.

Дідів погляд спиняється найдовше на очах матуні. Вони поширені до того далеко, що горішні вії ледве видніють зпід чолової кости, а круглі зіниці темніють мов дві зелені каплі води серед блідого білка. Повно якогось нелюдського жаху в тих очах. Тільки що мертвий той жах. Не глядить з глибини очей, а зібрався на блідому яблучку, як ряска на воді. Хочеться повести пучкою по білку і згорнути з його той жах, як ряску із води.

— Замкнутиби очі — шепче до себе дід. — Звестиби вії і покласти по грошу, самі не держатимуться.

— Перше діло, замкнути очі, не годиться так.

Діда ця думка успокоює наче. Він притакує собі головою й ворушиться діловито в отворі вікна. Потреба примкнути матунині вії до того займає його, що він і не завважує, як праворуч у світлиці одхиляються двері кухонні і з них виглядає Василинине хлопя. І тільки, як дитина підбігає до вікна й окликає діда, він здрігається зразу, а потім, доглянувши, гримає на його півголосом.

— А ти чого сюди, голопузе малий, а йдеш у кухню. Мати — то де?

— Мама спить, відповідає в голос хлопя, протираючи пястучками очі.

— А йди лишень, збуди матір, день ось, годі спати.

Дід радий, що знайшлася жива людина в пустому домі. Але хлопя не спішиться в кухню. Воно розглядає чіхрату дідову голову в ясному отворі, потім переводить очі на підвіконник і доглянувши на йому кусок шкла, протягає до його руку і бере між дрібні пальці. Тоді йому вже не цікаво ні діда ні вікна. Воно одвертається од них і, піднявши одну ніжку в гору стрибає на другій чорногузиком у глибину кімнати. Там заступає йому дорогу світляна смуга, що тонкою полоскою впадає в хату крізь щілину віконниці.

Хлопя протягає до неї обі долоні і ловить рухливе світло на поверхню шкла. Але за кожним разом, як воно підносить табличку до очей, щоб розглянути блискучі білі цяточки на ній, світло зісовується зі шкла й розсипується по долівці.

Тоді хлопя нахиляється вниз і на темному хідничку добачає білу руку. Рука ця біла, аж прозора. Крізь тонку шкіру просвічують жовті кісточки. Кінці зогнутих пальців упялені в хідничок, на кожному з їх по синьому, блискучому нігтю.

Хлопя висовує пальчик і торкається ним найблищого з них. Ніготь холодний, як ледяна сосулька. Тоді воно ховає палець і переводить зір здовж рамени до плеча. Тут лежить білий очіпок, повний сивого волосся. Краєчок очіпка обшитий довкола дрібним кружівцем; хлопя бере його двома пальцями і потягає до себе. Волосся висовуються з очіпка і розповзається по долівці, мов живе.

Тоді хлопя завважує, що це матунині коси. Воно підлазить до матуниної голови й нахилившись над нею заглядає в широко одчинені очі.

Дідові стає при цьому ніяково, аж моторошно. Він висовує голову з вікна й стріпуючи плечима заходить довкола ганку за лівий угол дому.

З цього боку обсаджений дім попід вікна малим цвітничком. Шагів із чотирі од угла перетинає цвітничок вузька стежка з трьома камінними східцями до кухонних дверей. Дід підходить до їх і стишеним голосом гукає Василину. З кухні доходить рівний, глибокий віддих. Василина не ворушиться. Тоді дід піднімається по ступеньках і гримає палицею об двері.

І тільки за третім стукотом роздається в кухні поскрипування полу, а за хвилину одчиняються двері й Василина виходить на поріг.

— Здорово спиш, — докоряє дід із надвору.

—А сплю — одказує — на те й нічка, щоб спати. Вчора пізно лягли, он і матуня ще спить.

— Егеж, спить, — киває дід головою, — а йди лишень зо мною, подивись. Він ставляє палицю при одвірку й повагом увіходить у хату.

Василині не спішно. Вона ліниво стріпує з очей останки доброго сну. Висока, грудаста, з припухлими зо сну губами, ступає вона босоніж по східках і зіходить на сивий од роси травничок. Остає тут хвилину. Потім стріпує пружкими бедрами, потягається солодко всім тілом й позіхнувши голосно увіходить за дідом у хату. —

[«Культура», 1927, № 1—2, с. 32—37; № 3—4, с. 9—11; № 5—6, с. 26—37.]

24.07.2016