Що нас чекає, якщо настануть часи слабкої демократії? Чудес нема — прийдуть різні форми авторитаризму
Коли демократія є слабкою? Ми маємо відрізняти інституційну слабкість чи слабкість демократичної влади від слабкості демократичного суспільства, слабкості участі та підтримки влади. Маємо, але не мусимо, оскільки зазвичай ці два явища виникають одночасно і нема сенсу додивлятися, що є причиною, а що наслідком. Маємо тут справу — що собі хто бажає — або зі зворотним зв'язком, або ж зі спіраллю падіння. І арґументи, які апелюють до високої фреквенції як доказу сили демократії знизу або до економіки, що добре функціонує, як доказу справної демократії зверху, влучними не є. Фреквенція на цьогорічних президентських виборах у Сполучених Штатах заповідається дуже висока, але стан демократії там все одно буде дуже невтішним. У Польщі поки що економічна ситуація порівняно непогана, але демократія в занепаді.
Що спричиняється до того, що демократія слабне? Останні роки і найближче майбутнє на Заході — це не єдиний період слабкості демократії. Адже зі спіраллю падіння ми мали справу у всій Європі (за винятком Чехо-Словаччини) після Першої світової війни і Версалю, а, здавалося б, контекст і зовнішні та й внутрішні чинники були принципово іншими. Все справді було інакшим, за винятком суперечок, які ділили суспільства до того рівня, що унеможливлювали виникнення бодай якоїсь миршавенької спільноти. Без спільноти демократії нема. Закінчувалися ці суперечки по-різному, але найчастіше — захопленням влади сильним лідером та його угрупуванням. А далі — знов у різний спосіб — симулювалося продовження демократії в дії, але кілька лідерів (насамперед Муссоліні) вже нічого не симулювали.
Це були передусім ідеологічні суперечки, однак — як і нині — сильно підбиті ресентиментами і моралізацією. Адже від часів Макіавеллі ми знаємо, що нема нічого гіршого за моральні арґументи в політиці. Моралізація виключає компроміс. Моралізатори завше мають ворогів, а не співгромадян.
Дивує, як по-різному в міжвоєнний період особистості сприймали ці суперечки і як багато було трохи відмінних форм державного ладу, проте від фашизму (не говоримо про випадок нацизму, бо тут питання демократії у гру не входило) до авторитаризму Пілсудського було далеко, хоча в остаточному підсумку вийшло подібно. Нині ми слушно обурюємося, коли хтось доводить, що Юзеф Пілсудський був фашистом, але демократом — попри численні інші прекрасні його чесноти — він точно не був.
Іншими словами, нема іншої дороги для слабкої демократії, як менш чи більш поміркована форма авторитаризму або страшний внутрішній балаган на межі з громадянською війною, а потім сильнішою формою авторитаризму. А що потім? Потім є революція задля відновлення демократії. Таких революцій у масовому масштабі в Європі вдалося уникнути тільки завдяки Другій світовій війні й мудрості, підбитій страхом повоєнних політичних лідерів. До демократії їх примусили тодішні обставини (і частково американці). Потім завдяки сприятливій кон'юнктурі — й економічній, й духовній, та й завдяки холодній війні — демократія стала міцною.
Адже коли б не примус до демократії, то форми ладу, які з'явилися після війни, були б протягом перших кількох років подібні — в Італії чи у Франції та багатьох інших країнах — до довоєнного періоду. Ситуацію вдалося опанувати, але тільки завдяки збігові кількох надзвичайних обставин, а також — чим ніколи не можна легковажити — діяльності дослівно декількох великих людей.
Отже, досягнуто стану сильної демократії, тобто сталого компромісу. Коли б не цей компроміс, не зміг би виникнути Європейський Союз, який на цьому компромісі ґрунтувався і ґрунтується. Що характерно, англійці перші останнім часом відкинули компроміс. Мабуть тому, що в 1945–1979 роках демократія в них була загалом порівняно слабкою, а внутрішні суперечки були набагато сильнішими, ніж в інших демократіях, і це призвело до такої поганої ситуації в країні, що нормальні дії пані Тетчер визнано чудом божим і людським.
Що ж нас чекає, якщо настануть (вже є, тільки ми не до кінця це розуміємо і бачимо) часи слабкої демократії? Чудес нема, чекають нас різні форми авторитаризму. При тім треба дуже вважати, щоб нові речі й ситуації не називати старими словами. Тому не люблю, коли все підпорядковується слову «фашизм». Фашизм існував у конкретній країні і в конкретний час. Натомість нашим завданням є знайти назви для нових явищ, які мають подібну ґенезу і вигляд, але є іншими. Інші версії моралізації, інші версії націоналізму, інші версії популістського консерватизму чи, радше, анахронізму.
Найбільше в цьому всьому дивує те, що послаблення демократії викликає демонів, які набагато глупіші за отих з міжвоєнного періоду. Куди польським диким націоналістам до таких інтелектів, як Дмовський, Балицький чи Рибацький! Куди Марін Лє Пен до французької католицької правиці 20-х років! Демократична глупота сягає зеніту, і про це треба буде поговорити наступного разу.
Marcin Król
Coraz głupsze demony
Gazeta Wyborcza, 9.07.2015
Переклад О.Д.
03.08.2016