Чому Європейський Союз не є і не повинен бути Сполученими Штатами Європи.
Є багато візій економічного та політичного майбутнього Європи – що різняться між собою, деякі – пов’язані, але відрізняються одна від одної, інші – несумісні.
Одна візія – це бачення федеративного Європейського Союзу, в якому європейські інституції, отримуючи владу і повноваження, виконують багато функцій уряду. Новий сенс європейської ідентичності замінив би націоналістичні цінності, які спричинили стільки смертей і руйнування в 20-му столітті.
Інша візія – континент розглядається як цілісність, що розгортає військові ресурси і міжнародний вплив, що відповідає глобальній наддержаві.
І ще одна візія – конституційне врегулювання, яке не тільки регулює ролі національних держав і центральних інституцій Європи, але й визначає основні права всіх своїх громадян, висуваючи також програму ліберальних реформ. Така конституція могла б захищати не тільки свободу слова і верховенство права, але й економічні права на працевлаштування, житло та фінансову безпеку. Клуб демократичних суспільств, що глобально прагне сприяти цінностям відкритості та плюралізму, і приймає тих, хто відданий цим ідеалам.
Є також візія динамічної, дерегульованої економіки, яка характеризується вільною торгівлею і ліберальним ринком капіталів. Тут надмірно щедрі системи соціального забезпечення, котріі перешкоджають розвитку європейських економік, впродовж покоління реорганізовуються процесом структурної реформи.
Всі ці візії мають один спільний елемент. Їхнє бачення Європи — це Європа, яка могла б конкурувати зі США. Деякі шукають такого результату бо люблять США, інші – бо ненавидять їх. Але тінь прикладу США є всюдисущою.
Концепція Сполучених Штатів Європи також приваблива для багатьох оглядачів в самій Америці. Ніхто не уявляє, що лишається можливість військового протистояння між континентами. Економічне змагання між Америкою і Європою пропонує можливості та загрози, і перспективи співпраці настільки ж значні, як і перспективи конфлікту. Дружня конкурентна наддержава, зі знайомою структурою, могла би вітатися в США. Нарешті мали б відповідь на відоме – чи сумнозвісне – питання Генрі Кіссінджера: “Якщо я хочу говорити з Європою, кому мені дзвонити?”
Люди бізнесу переважно з ентузіазмом підтримували європейську інтеграцію, а деякі надавали перевагу Сполученим Штатам Європи. Європейські компанії та їх лідери захоплювалися свободами та можливостями, що асоціювалися з великим внутрішнім ринком США. Але цей ентузіазм зменшився — особливо в Об’єднаному Королівстві. Кілька ексцентричних бізнесменів фінансували ворожі кампанії з диспропорційним їх кількості ефектом. Та значно важливішим було зниження підтримки європейських ідеалів серед тих, які керують великими міжнародними корпораціями
Ці менеджери прожили десятиліття, чуючи повторювання невигідних порівнянь економічних показників США та Західної Європи. Вони стали скептичнішими до інституцій Європейської Унії. Їх попереджали про європейське майбутнє, що визначатиметься старінням населення та відносним економічним спадом. Вони все більше схиляються до думки, що економічні перспективи є рожевішими деінде. Швидше зростання і, можливо, сприятливіший бізнес-клімат, треба шукати в державах Східної Європи, деякі з яких недавно приєднались до ЄС, а також в Китаї та Індії. США залишаються найбільшим ринком у світі і продовжуватимуть утримувати це місце в наступні десятиліття. Економічне майбутнє, як вони, ці менеджери, за відчувають, лежить поза старою Європою.
Проте, концепція Сполучених Штатів Європи залишається привабливою для багатьох європейських політиків та урядовців. За 50 років з часу становлення ЄС, утворився клас європейців-професіоналів. Цей клас сягає значно далі тих, хто працює на ЄС. Він включає людей в мозкових центрах, лобістів, вчених, регуляторів, осіб зі спеціалізованими ролям в корпораціях та фінансових установах. Їх вміння та досвід пов’язані з обізнаністю з європейськими інституціями. Кожне посилення ролі цих інституцій підвищує їх кар’єрні перспективи та статус.
Політикам та чиновникам з дрібніших держав-членів європейської платформи пропонується певна роль в міжнародних справах як емісарів Європи, роль, яку данці чи люксембуржці не могли раніше досягнути як емісари Данії чи Люксембургу. Для французьких політиків і чиновників європейська платформа дає змогу відновити свою роль в міжнародних справах, якою країна колись користала, але більше не посідає. Для німецьких політиків та чиновників, європейська платформа пропонує можливість поховати минуле, зануривши німецький націоналізм в ширшу ідентичність.
Дебати між професійними європейцями приправлені абревіатурами - ECOFIN, PHARE та CFSP – і словами, наповненими спеціалізованим змістом – ак'ю, когезія, пілари. Інші вигадливі терміни нагадують приємні місця, де лідери сварились, користуючись щедрою гостинністю держави, яка на той час очолювала ЄС за його принципом почергового головування – Люксембургські угоди, Маастрихтські критерії, Лісабонські програми.
Угоди, принципи та аґенда переважно стосуються європейських інституцій: відносини між Радою міністрів та Європейською комісією, характер європейського головування, і структура голосування кваліфікованою більшістю. Ці питання печуть професійних європейців і майже нецікаві ширшому загалу.
Візія Сполучених Штатів Європи ніколи не користувалась підтримкою серед своїх ймовірних громадян. Населення Європи низько оцінює європейські інституції. Вони не дуже хочуть дерегуляції ринків і виражають сильний опір проти ерозії європейської держави загального блага. Вони байдужі або активно ворожі щодо втручання до зовнішньої політики, національної чи європейської. В 2005 році електорати Франції та Нідерландів показали свою зневагу як до європейських, так і до національних політичних інституцій, голосуючи проти пропонованої європейської конституції. Ці результати зустріли з тихим полегшенням в Лондоні, де нерозумне зобов’язання провести референдум поставило Британію перед ризиком бути єдиним членом ЄС, що відхилить від плану і розчарує більшість інших європейських столиць.
В 2007 році документ відродили, з косметичними змінами, і лідери Європи висловили думку, що було недоречно, або ж, принаймні, нерозумно виносити новий документ на вердикт європейської громадськості. Окрім як в Ірландії, чия конституція вимагала референдуму: ірландський електорат, один з найбільш проєвропейських, скористався можливістю знову відхилити конституцію. Коментатори протестували, що виборці переважно не розуміли, про що йшлося в договорі, і це було правдою (ірландський прем’єр не допоміг справі, визнавши, що й сам не читав її). Але їх вердикт був продуктом засадничого відчуття, що щось не так з процедурою, і нема сумніву, що й багато інших країн дали б схожий результат, якби питання було винесене на загальне голосування.
Проте, опитування, які показують цю зневагу до європейських інституцій також показують й ентузіазм щодо практичних наслідків інтеґрації. Сучасні європейські громадяни виграють від автобусів і літаків, які ігнорують національні кордони; від можливості купувати товари чи власність у іншій країні без будь-якого ризику чи ненормованості щодо операції; від того, що нема потреби обмінювати валюту чи показувати паспорт; і, понад усім іншим, від впевненості, що ніколи не буде повторення катастрофічних війн, які охоплювали континент протягом десяти років минулого століття, і забарвили не тільки його політику, але й повсякдення, на значно довший період. Майже всі ці заходи щодо реальної інтеграції є результатом конкретних заходів, зініційованих у Брюсселі. Шенгенська угода усунула необхідність паспортів, а Маастрихтський договір закрив пункти обміну валют.
Ця напруга між схваленням результату і несхваленням засобів його досягнення, була добре описана Пітером Сазерлендом, видатним ірландським комісаром, який став міжнародною фігурою через його успішний виклад портфоліо конкуренції. “Кожного разу, коли електорати країн-членів зобов’язані справді голосувати, вони показують, що узагальнена добра воля та ентузіазм, які засвідчують опитування “Євробарометра” не можуть бути переведені в підтримку Європейського Союзу”. Цю проблему часто описують як європейський демократичний дефіцит. Такий вислів є майже завжди прелюдією до пропозиції якогось комплексної реформи структури європейських інституцій.
Але, як показали голосування щодо конституції, більше демократії тільки виявить проблему, а не розв’яже її. Як продовжив пояснювати Сазерленд, фундаментальна проблема виникає з неясності, навіть обману, щодо справжньої природи європейського проекту. Хоча прагнення багатьох професійних європейців є таким, що Європа повинна набути багато або всі атрибути національної держави, такий результат є ані можливим, ані загально бажаним. Все ж Європейський Союз є чимось більшим, ніж асоціацією країн-членів – як ООН чи НАТО. Але тоді який статус матиме Союз у майбутньому? В 1972 році, на порозі входження Британії в ЄС, Ендрю Шонфілд, провів серію лекцій, що описували європейський проект як “подорож до невідомого пункту призначення”. За сорок років мала б з’явитися більша ясність про пункт призначення, але не з’явилася. І без якоїсь краще проартикульованої візії напруга між інституціями Союзу і його гнівних громадян може тільки зростати.
Таке бачення не може базуватися на простій емуляції Сполучених Штатів. Існують фундаментальні відмінності між ЄС та США:
• Судова система є важливим органом формування політики в США. Ліквідація расової сегрегації – напевно найважливіше політичне рішення за минулі 50 років – була прийнята не президентом чи Конгресом, а Верховним судом в рішенні “Браун проти Ради освіти” та в наступних судових рішеннях. В 2000 році, при більш-менш рівному розподілі виборчих голосів, Суд вибирає Джорджа Буша президентом.
• Аборт є центральною розчеплюючою – можливо найбільш розчеплюючою – політичною проблемою в США, з суперечливими твердженнями про право на життя та право на вибір. Право вибору тепер забезпечується рішенням Верховного суду в 1973 році. Призначення нових суддів Верховного суду з нетерпінням очікується обома сторонами, які надіються – чи бояться, – що інший Суд скасує той вердикт.
• Сполучені Штати Америки мають слабкий контроль за зброєю, і кількість ув’язнених, яка, per capita, в сім раз перевищує кількість ув’язнених в західній Європі. Більшість штатів має смертну кару в своїх законодавствах, і багато з них її застосовує. Всі країни Європейського Союзу мають жорстке регулювання щодо зброї і скасування смертної кари є de facto важливою вимогою членства в ЄС.
• США є унікальними серед розвинутих країн в тому, що не мають єдиної системи охорони здоров’я.
Визначна особливість цих порівнянь є не просто у величині відмінностей в процесах чи результатах: вона в тому, що нема жодної ймовірності, що політика і конституційні механізми, які підтримуються на одному континенті, будуть прийняті на іншому.
За цими порівняннями лежить центральний історичний факт. США були населені іммігрантами, які або відкинули культуру суспільства, з якого вони прийшли, або пішли на суттєвий особистий ризик для того, щоб забезпечити краще економічне майбутнє для себе і своїх дітей. Європа – це той континент, звідки прийшла більшість цих іммігрантів, і переважна більшість тих, хто мав вплив на визначення культури нового суспільства.
Ці відмінності переходять у різні вимоги щодо політичних інституцій. Вони пояснюють, як ЄС вимагає нових видів інституцій, яким нема аналогів в інших частинах світу. Щоб зрозуміти ЄС і щоб почати сприймати форму майбутнього, необхідно вийти за межі категорій, визначених національною державою. За словами американського коментатора Філіпа Боббітта в його авторитетному огляді століть європейської історії:
“Це, однак, помилка уяви — припускати, що єдиним, котре може замінити національну державу, є інша структура з характеристиками подібними до національної держави. В певній мірі доволі жалюгідним є те, що візіонери в Брюселі не можуть придумати нічого далекогляднішого, ніж оснащувати ЄС атрибутами національної держави”.
ЄС не має аналогів серед існуючих інституцій. Його еволюція – це розвиток того, що деякі коментатори, як наприклад, Роберт Купер, описали як постмодерну державу.
Постмодерна європейська держава наголошує на соціальній ідентичності індивіда, і відзначає ідентичність в спільнотах, але прагне відділити ці спільні соціальні цінності від агресивного націоналізму. Постмодерне європейське суспільство є ліберальним і толерантним, але його лібералізм і толерантність виходять з ліберальної і толерантної поведінки людей, а не конституційних гарантій. Ця Європа щедра до знедолених і нещасних, визнає внесок літніх людей, співчутлива до хворого, і підтримує безробітного, але ґрунтує таку щедрість на соціальній солідарності того, хто дає, а не на правах одержувача.
Постмодерна європейська держава є представницькою демократією, її ідеальний лідер є чесним чоловіком чи жінкою, що прагне суспільного блага, а не представником коаліції зацікавлених груп, що зібрались для не далі надихаючої чи об’єднуючої мети — а щоб просто дістати просту більшість голосів і забрати додому блага для виборців, які їх обрали. Постмодерна європейська демократія є радше консенсусною, а не мажоритарною. Погляди не можуть ігноруватися лише тому, що вони їх забалотували, але меншості не насолоджуються необмеженим правом блокувати те, чого хоче більшість. Постмодерна держава – це ринкова економіка, але яка визнає, що ринкові інституції функціонують ефективно і легітимно лише в соціальному контексті. Постмодерна європейська держава – це суспільство, чиє соціальне та економічне регулювання радше інтерналізоване, а не накинуте через правилами та законами і введене в дію змагальними процесуальним провадженнями.
Постмодерна держава не є національною державою; вона дуже відмінна від суб’єктів, передбачених з часів Вестфальського мирного договору. Це і один, це і багато. Це Данія, це Лондон, це Франція, це Каталонія, це Баварія, це Люксембург, це Німеччина, це Мальта, це Єврозона, це Європейська унія і Європейська економічна зона. Європейські інституції є, таким чином, місцем, де всі ці уряди взаємодіють і штовхаються за повноваження. І кожен з цих урядів буде прагнути розширити свою власну владу за рахунок інших.
Навряд чи треба говорити, що це неминуче прагнення отримати владу є кращим – навіть якщо іноді менш задовільно чи остаточно вирішується в залах засідань в Брюсселі— ніж скидувати бомби на столиці одне одного. Більше двох століть європейської історії характеризувалися розподілом континенту на три чи чотири угрупування, які укладали нетривкі і тимчасові союзи одні проти інших і досить часто відправляли свої армії, витоптуючи землі – такі, як Бельгія чи Польща – які не були явно частиною більших угрупувань. Майже всі європейці сподіваються, що ця історія закінчилась на руїнах Берліна в 1945-му. І все ж варто тільки послухати провокаційну риторику, велика частина якої спрямована проти анонімних інших, що тепер чути по європейському континенті і в США, щоб зрозуміти, що племінна агресія, яка була частиною людської природи відколи з’явились люди, є недалеко під поверхнею.
В такому історичному контексті, скарги на необґрунтоване втручання в допустиму кривизну бананів чи використання повітряних кульок дітьми є сміховинними – це скарги людей, які не мають нічого важливішого для скарг. Однією з причин, чому Європейський парламент та Комісія виглядають жадібними до влади, є те, що вони мають її так мало. Вони не мають жодної ролі – або ж дуже незначну – в зборі податків і розподілі привілеїв, в забезпеченні освіти, здоров’я та оборони, в наданні соціальної допомоги – а це основні речі, що робить сучасна держава. Європейська сутність може найкращим чином вести переговори щодо торговельних угод, зменшити бар’єри на шляху руху товарів, людей і капіталу, регулювати авіацію і атмосферні викиди – і це ті сфери, які на практиці закріплені за європейськими інституціями. Суперечки щодо точних розподілів влади будуть продовжуватись нескінченно – як вони і повинні, оскільки ми маєм механізм для їх мирного врегулювання.
Описана мною візія Європи схвалює європейську інтеграцію, розглядає європейську ідентичність як доповнення до національної ідентичності, а не її заміну, і не прирівнюється до “більш тісного союзу” з додатковими повноваженнями для наднаціональних інституцій в Брюсселі чи Страсбурзі.
Така візія Європи починається з визнання сили європейських традицій і цінностей – її громадської культури, її плюралізму, раціоналізму і толерантності, її політичних та економічних свобод. Але така візія базується на визнанні ключових уроків європейської історії 20-го століття – небезпек тоталітарного лідерства, втрат на націоналістичні війни та економічних шкод, яку несе централізоване управління. Візія – це не картина відомого пункту призначення. Але вона вказує напрямок руху.
John Kay
Why the European Union is not the United States of Europe
johnkay.com, 20.06.2016
Зреферувала Христина Семанюк