Піп-єретик – фрагмент мініатюри з рукопису XIV століття
Літописні згадки
В останні роки українська медієвістика збагатилась низкою цінних публікацій про початки Київської держави. Серед них насамперед потрібно відзначити фундаментальну монографію Юрія Диби ¹. Декілька цікавих спостереження містить книжка Олексія Толочка ². Зокрема, він висловив гіпотезу про літературне походження згаданих у “Повісті временних літ” (далі – ПВЛ) східнослов’янських племен полян та словен ³.
Слушність гіпотези О.Толочка вже підтверджена стосовно населення Київщини, яке за ПВЛ, нібито називалось полянами. Насправді редактор нашого найдавнішого літопису запозичив такий етнонім від придунайських болгар, нащадками яких є сучасна болгарська етнографічна група “полянці” ⁴. У зв’язку з цим набрала ще більшої вірогідности давня гіпотеза Омеляна Пріцака, який уважав, що за книжною назвою “поляни” приховуються знані Костянтину Багрянородному лендзяни (від ляда – необроблене поле) ⁵.
Болгарську генезу має і назва словен-новґарадців. Найбільше про них ідеться у ПВЛ, остаточна редакція якої здійснена 1118 року з ініціативи проновґарадськи налаштованого новґарадського та київського князя Мстислава-Гарольда Володимировича. Вони тут фігурують 33 рази ⁶. Востаннє словени згадані у 1017 році, коли ідентифікуються як новґарадці ⁷. Насправді ж це були мешканці волинського Новгорода / Володимира, яких Ярослав Мудрий привів із собою для захисту Києва від печенігів весною 1017 року. Загалом же події, пов’язані з князем та описані в ПВЛ під 1014–1017 роками ⁸, слід віднести до Волині, бо на той час Новґарада ще не було ⁹.
Волинь східні автори у 920-х роках знали як Славію ¹⁰. Назва ця походить від побужського Слав’ятина / городка Словенського (згодом літописного міста Вóлиня) ¹¹, правдоподібно, іменованого міґрантами з якоїсь болгарської области-славінїї. Таке твердження підкріплене доказом болгарського походження низки давніх волинських топонімів, болгарськими археологічними пам’ятками.
Володимир дав Ярославові не міфічний город «там, де дідько каже добраніч», а багате волинське місто Новгород / Володимир зі всією волинською землею. Розташовувалося воно при Західному Бузі, у ключовій точці міжнародних торговельних трактів Булгар – Реґенсбург та Скандинавія – Русь – Візантія (через Віслу, Західний Буг та Дністер, чи Прип’ять із Дніпром). Перший контролювали євреї – канааніти, центр яких розташовувався у Празі.
З чеськими землями київська династія мала родинні зв’язки. Започаткував їх ще князь Олег, який певний час жив у Моравії та мав якісь стосунки з правителями ще тоді чеського Кракова ¹². Перед 964 р. на землі чеської держави здійснив похід його син Святослав ¹³. Вуєм Володимиру Святославовичу доводився Добриня, купець-міжнародник із Лібіц.
Виділення батьком Ярославові-Георгієві Володимировичу західних земель питомої Руси, які межували із чеською Краківщиною, відбулось через політичні та сімейні причини. Матір’ю молодого князя була чехиня ¹⁴, що доказується і його християнським ім’ям. На батьківщині цієї дружини Володимира віддавна закорінився культ святого Їржі (Георгія, Юрія). У Празі зберігалась його реліквія (правиця), бл. 920 року зводиться, другий у місті після Успенського костелу, храм на його честь. Із перенесенням до Святоїржіковської базиліки поховання славнозвісної Людмили там постав пантеон Пржемисловців.
У 976 році з папського благословення при ній фундують жіночий монастир ¹⁵. Цей факт (як і заснування чехинею Добравою, †977 – дружиною Мєшка І – храму св. Юрія в польській столиці Гнєзні ¹⁶) свідчить, що святий Георгій вже тоді сприймався у Чехії як покровитель жіноцтва. Підставою для цього стала пов’язана зі святим легенда про смока. Тому-то Ярослав Мудрий і увів у Київській державі незнаний грецькій церкві празник «Чудо Георгія, како избави дщерь цареву от змія» ¹⁷.
Сестра чеського князя Болеслава II Млада після подорожі до Риму у 976 р. привезла від Папи не тільки дозвіл на фундацію жіночого монастиря, але й на заснування Празької єпископії. Згодом з’явилась грамота, яка окреслювала кордони цієї дієцезії. Була вона видана не пізніше початку ХІ століття, коли Ярослав заснував город Перемишль, іменувавши його на честь чеського роду матері ¹⁸. Східні межі того владицтва доходили до Стиру, тобто, до східного кордону Волинського князівства. Поширення чеської церковної юрисдикції на землі поганської Руси могло відбутись лише через шлюб князя Володимира з представницею тамтешньої династії. Найімовірніше, Ярославова мати чехиня тримала Волинь (Червенські гради) як віно (так як Рогніда володіла Полоцьким князівством, а шведська дружина Ярослава – Ладогою).
Тому й закономірно західні землі Руси перейшли до князя Ярослава Володимировича після досягнення ним повноліття. Не маючи перспектив отримати київський престол ні за правом успадкування, ні за волею батька, він почав облаштовувати для себе на Волині незалежне князівство. Зокрема, перестав передавати Києву щорічний (митний?) податок у 2000 гривень. До слова, саме в Новгороді / Володимирі Ярослав-Георгій, правдоподібно, закорінив культ свого покровителя св. Юрія, який потім став патроном міста та всієї Волині ¹⁹.
Що ж до дністровського торгового шляху до Візантії, то він, вочевидь, розвивався при сприянні болгар – як родичів династії Володимировичів ²⁰, так і мігрантів на Волині.
У 1018-1031 роках Волинь перебувала під польською окупацією. Через три роки після її повернення до складу Київської держави Ярослав Мудрий пішов закладати на Волхові, в землі чуді однойменний Новґарад, очевидно, взявши зі собою волинян-словен.
Юрій Диба встановив геополітичні передумови заснування Новґарада на далеких від Києва неслов’янських землях. У часи князя Олега Русь із Балтикою в’язав бузько-віслянський шлях. Однак після прилученням 999 року Краківщини до Великопольщі, зі зростанням могуті Польської держави й активізації ятвягів цей шлях фактично був заблокований. Внаслідок протистояння Ярослава та полоцької династії виникали труднощі й із торгівлею по Західній Двіні. Альтернативним шляхом залишався волховський – через новопосталий Новґарад і давню Ладогу. Остання перейшла під спільне володіння зі Швецією, представницю правлячою династії якої князь узяв за дружину ²¹.
У легендарній частині ПВЛ йдеться про походження новґарадських словен безпосередньо з Балкан, під час загальнослов’янської міграції нащадків біблійного прародича європейців: «….от племени же Афетова. нарѣцаємѣи Норци ²². иже суть Словенѣ. по мнозѣхъ же временѣхъ. сѣлѣ суть Словени. по Дунаєви. кде єсть н[ы]нѣ Оугорьская земля. и Болгарьская. от тѣхъ Словенъ. разидошашася по земьли … Словѣне же сѣд[о]ша около озера Илмера. и прозвашася своимъ именемъ. и сдѣлаша городъ. и нарекоша и Новъгородъ» ²³.
Але, попри більш як столітні археологічні розкопки, російським дослідникам так і не вдалося виявити на фінно-угорських землях поблизу озера Ільмені та ріки Волхова достовірних слідів слов’ян, давніших за початок II тисячоліття ²⁴.
Натомість матеріали дають право вбачати в літописних «словенах» відносно невелику групу переселенців із Волині, які зводили у 1030-х рр. на Волхові київську колонію Новґарад.
Позалітописні згадки про словен
Найдавніше з них є у «Руській правді» ²⁵, створеній Ярославом Мудрим збірці законів для мешканців Новґарада. У першій її статті говориться: «Убиеть мужь мужа, то мьстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брату чада, любо сестриню сынови; аще не будеть, кто мьстя, то 40 гривенъ за голову; аще ли будеть русинъ ил гридънь, любо купцъ любо ябетник, любо мечьникъ, аще ли изъгои будеть, любо словенинъ ²⁶, то 40 гривенъ положити за нь» ²⁷.
У цій статті перераховані випадки відплати за убивство: а) кровна помста родичів; б) за відсутности кревняків у Новґараді грошове відшкодування; в) грошова кара за вбивство «русина» (переселенця з властивої Руси) та княжих слуг: г) грошова кара за «ізгоя» – людину, позбавлену свого суспільного середовища ²⁸ – та, вочевидь, близького до нього за становищем (можливо, за конфесійним критерієм ²⁹) словенина.
Для нас важливим є констатація цим законом відмінного від русинів соціально (-етнічного) статуса словен на час заснування Новґарада.
Про побутування в новозаснованому місті в ХІ столітті такого етноніма говорить і підпис новґарадського каменяря на поминальному хресті: «Славоне дѣлале» ³⁰.
Належність до нетрадиційної конфесії словен підмітив ще сто років тому Л.-К.Гетц ³¹, але з політичних міркувань цю обставину російські історики не популяризували. Дослідник звернув увагу на «Вопрошаніє» (кінець 1140-х – 1150-і рр.) новґарадського клірика Кирика. У ньому зафіксована тамтешня церковна практика при хрещенні в православіє: «Молитвы оглашеныӕ творити: Болгарину, Половчиноу, Чюдиноу преди крещениӕм̃ [40] днии поста, исъ церкви исходити от оглашеныхъ; Словѣниноу – за и̃ [8] днии» ³².
Насамперед потрібно пояснити термін «половчин». У цьому джерелі не йдеться про одноіменне тюркське племя, з яким Новґарад в ті часи не мав жодних відносин. У властивій Русі «половцями» називали кочівників із протилежного Києву берега Дніпра. Спершу так величали печенігів ³³, згодом назва закріпилась за тюрками куманами. Такий термін походить від церковнослов’янського «об онъ полъ» / «на тому березі» ³⁴. У Новґараді правобережна Торгова сторона, де мешкали словени, називалася ще й Он-Пол ³⁵, а її жителі – «ониполовичи», «ониполовицы», тобто мешканці протилежного від Софійської сторони з її дитинцем та катедральним храмом берегу річки ³⁶.
Виходячи з етимології слова «половчин» можливі два варіанти тлумачення цього фрагменту. У першому випадку йдеться про «болгарина половчина», тобто не балканських болгар, а волжських булгар (з того боку Волги). Або ж це стосується чудинів і словен, які жили на другому березі Волхова. Чудь у цьому випадку є збірним етнонімом для корінного фіно-угорського населення краю та міста ³⁷.
Отож, згідно з «Вопрошанієм», за новґарадською церковною практикою середини ХІІ ст., волжський булгарин-мусульманин та чудин-поганин утримувалися від скоромного сорок днів. Натомість для словенина перед хрещенням призначався восьмиденний піст, так само як і латинянину ³⁸. Таким чином стверджувалось «неправильне» / «недостатнє» християнство словенина.
Як видно з антиєретичного слова «О посте к невежам» аналогічне трактування частини новґарадців було актуальним ще в ХІІІ столітті. В ньому біси нібито вихваляли тих християн, які розпалювали для них бані та залишали їжу. Ніде більше так не вшановували нечистих: «мы же походили по болгаромь. мы же по половцемь. мы же по чюди. мы же по вятичемь. мы же по словѣном. мы же по инымъ землямъ, ни сяких людїй могли есмы наити к семоу добру и ч[е]сти. и послушанїю. яко сіи ч[е]л[ове]ци» ³⁹.
Про приналежність словен до нетрадиційної конфесії йдеться в одному зі списків ПВЛ. У Радзивилівському літописі (Волинь, кінець 1480-х рр. ⁴⁰) цитований вище вираз «нарци єже суть Словѣне» замінений на «нарицаеми иновѣрци, еже суть словене» ⁴¹. У цьому випадку, вочевидь, відіграла роль традиція про іншу віру реальних новґарадських словен. В умовах північноруського міста це могли бути нащадки переселених з Волині болгарських богомилів.
Богомили на колонізованих русинами землях
Цей єретичний рух виник у Болгарії на початку Х століття. Однією з його ідейних підоснов стало павликіансько-дуалістичне вчення. Балканська єресь у цьому ж столітті поширилась у властивій Русі, а відтак – і на підкорених Київською державою землях угро-фінських і балтських племен.
Так, громада єретиків у Суздалі існувала вже 999 року. Про це йдеться у Новґарадському кодексі, збірці псалмів і творів релігійного змісту. Написані вони на чотирьох воскових сторінках ⁴², які за радіовуглецевим аналізом датуються періодом між 980 та 1050 роками.
Сторінка Новгородського кодексу
Тут власник кодексу занотував: «Въ лѣто ҂ѕ҃ф҃з҃ [999] азъ мънихъ исаакии поставлєнъ попомъ въ сѹжъдали въ цръкъвє святаго алєксандра армєнина: алєксандръ жє армєнинъ прѣподобьныи воинъ вєлии бѣашє х[ри]стовъ: сєму покланяємъ ся и сємоу въздаємъ хвалу и чъстъ и прѣклонєниє и молитвы за нєго съвршаємъ и просимъ господа о съдравии єго и прошєния наша приятна сутъ господєви нашєму ис[уc]оу х[ри]с[т]оу: отъ рода лаодикииска арєопагитъ фракиискъ настоятєлъ обитѣли жєлѣзныя горы митрополитъ константина града прєзвутєр пророка Даниила» ⁴³.
Анатолій Залізняк на підставі аналізу скопійованих текстів резонно вважає власника кодексу прихильником павликіанської чи богомильської єресі ⁴⁴. Що ж до згаданого святого Олександра воїна, то тут, можливо, йдеться про вірменина за походженням святого Александра, Константинопольського патріарха († 430). Якщо ж слово «воїн» у цьому тексті використано не в алегоричному значенні – маємо справу з одноіменним римським солдатом, страченим на початку ІV століття. Його судили у фракійському Филипополі (болгарський Пловдив). А саме в це місто візантійський імператор Іоан Цимісхій бл. 970 року переселив тисячі вірмен-павликіан, славних своєю військовою майстерністю. Вони і могли взяти собі за покровителя громади такого святого.
Нема підстав стверджувати про єретичні мотиви суздальського бунту 1024 р., який Ярослав Мудрий притлумив, «изьима волъхвы. расточи а другия показни» ⁴⁵. Через сім років після цієї події князь розпочав будівництво Новґарада, і тому, цілком ймовірно, що Ісакій перебрався туди ⁴⁶.
Дуалістичні погляди богомилів відкрито задекларовані під час виступу ростовців 1071 року ⁴⁷. Придушував його Ян Вишатич, так само жорстоко, як це зробив його прапрадід Добриня з богомилами у волинському Новгороді.
У Ростово-Суздальській землі богомильські традиції зберігались довго, адже балканських єретиків згадано ще у досить пізніх тамтешніх синодиках, Вологодському (кінець 1530-х рр.) та Ростовському (1642) ⁴⁸. У них також піддається анафемі якийсь «Еремѣя попь суздальскій» ⁴⁹. Записаний він після болгарських та грецьких богомилів Х–ХІ ст. ⁵⁰ і перед ярославськими монахами Корнилієм та Зосимою, які прийняли «бохмичеську віру» (1262) ⁵¹.
Правдоподібно, цей священик ідентичний високоосвіченій особі з найближчого оточення смоленського правителя Мстислава Давидовича. Князь відправив із торговим договором 1229 року послами в Ригу та на Готський беріг «своего лоучьшего попа еремея и съ нимь оумна моужа пантелья ис[с]воего гор[о]да смольнеска» ⁵². Саме нетрадиційними релігійними поглядами клірика або ж виїздом до Суздаля можна пояснити відсутність в інших варіантах договору похвальних слів на його честь. У них відповідний фрагмент набрав вже зовсім іншого вигляду: «…своє моуже геремѣя попа пантѣлѣя сътьского от смолнянъ» ⁵³.
До слова, в другому десятилітті ХІІІ ст. у Смоленську стався голосний церковний конфлікт. Знаний місцевий проповідник, монах Авраамій виступив проти ігуменської влади, через що був звинувачений у читанні «глубинних книг», тобто якихось єретичних творів ⁵⁴.
Сучасником смоленського «лучшего попа» був якийсь Єремія Русин, що 1227 року створив «Руський літопис». Унікальні згадки про нього є в історичній праці 1601 року хорвата Марка Орбіні ⁵⁵. Не виключено, він ідентичний нашому героєві.
У 1375 році ростовський монах Дорофей на підставі антибогомильського твору Козьми Презвітера склав компіляцію «О Богумиле попе» ⁵⁶. В ній наведені та піддані критиці висловлювання єретиків проти Хресного Древа. Поява цього твору, вочевидь, була інспірована тогорічною трагедією у Новґараді, де горожани втопили декількох стрігольників. Синхроність двох подій посередньо підтверджує припущення деяких дослідників про богомильські впливи на цей новий єретичний рух ⁵⁷.
Виник твір за ініціативи відомого тогочасного книжника, суздальського єпископа Діонісія ⁵⁸. Наприкінці 1381 року він прибув із Константинополя, маючи повноваження патріарха на ліквідацію єресі стрігольників у Новґараді та Пскові. Владиці в Царгороді подарували частки Животворящого Древа та «Страсті Христові» (частки знарядь, якими мучили Спасителя, зокрема, тернового вінця). Саме такі реліквії, без сумніву, мали стати дієвим знаряддям у боротьбі проти богомильської негації сакральности Хреста.
І у пізніші часи в цій землі боротьба з богомильськими поглядами не втрачала актуальности. Тому-то коли в 1490-х роках у Новґараді виник єретичний рух зжидовілих («жидовствующих»), тамтешній єрарх звернувся до колишнього ростово-суздальського владики з проханням надати йому різні твори і, зокрема, ”Бесіди Козьми Презвітера” ⁵⁹. Необхідний рукопис він тримав для копіювання, і був він, правдоподібно, дуже давній – з ХІ ст. – та новґарадського походження ⁶⁰.
На колонізованих русинами теренах у Новґараді виник хронологічно другий богомильський осередок. Про це свідчать, крім вже наведених вище відомостей, виявлений археологами Новґарадський кодекс, загублений у часи будівництва міста, тобто у 1030-х роках.
Підтверджує побутування в Новґараді протягом віків богомильських поглядів оповідь про придушення Добринею та його родичем Путятою виступу богомилів, яка збереглась у російському Іоакимівському літописі (1630-і рр.). Трагедія, яка сталася у Новгороді / Володимирі, була тут пристосована до російського міста. Цьому, зокрема, сприяла та обставина, що обидва мали схоже природно-географічне положення, зокрема, через них протікали ріки (Луга та Смоча, Волхов). У літописі з’явились нові штучні деталі: воїни-ростовці (в первісному тексті, вочевидь, йшлося про вар’ягів-росів із волинських приволодимирських Русович / Росович ⁶¹), Преображенський храм (культ Ісуса Христа в Русі закорінюється лише з середини ХІ століття ⁶²). Кривава драма були прив’язана вже до новґарадських Великого мосту ⁶³ та торговиці на Славенському кінці, де, біля двору Ярослава Мудрого відбувались міські віча. Літописець переніс виступ волинських богомилів саме на заселений словенами квартал міста, тим самим натякаючи на їх єретизм. Побутування первісної версії передання серед частини новґарадців ще в ХVІІ ст. та «помітне наголошення на неґативному боці хрещення» ⁶⁴ засвідчує їхню симпатію до своїх предків словен-богомилів.
Висновки
Твердження проновґарадського автора “Повісті временних літ” про міграцію словен із Балкан на землі угро-фінських племен під час розселення слов’ян не відповідає дійсності. Ця відносно невелика група будівничих Новґарада, перебралася сюди з Волині/Славії/Словенської землі у 1030-х роках. Літописець зумисне зобразив їх як багаточисельне плем’я для доказу відвічної «слов’янськости» чудських земель навколо Новґарада, насправді долучених до Київської держави досить пізно, бо лише на початку ХІ століття. Ця група будівничих принесла зі собою і етнонім, який походив від однієї з назв Волині. Позалітописні джерела виразно констатують відмінність у цьому північноруському місті між ними та русинами, автохтонами на землях властивої Руси.
Правдоподібно, значна частина переселених словен була болгарами-богомілами та русинами, послідовниками цього єретичного вчення, яке побутувало у Новґараді протягом ще декількох століть.
Сподіваюсь, що висловлені мною твердження з часом підкріплять результати антропологічних досліджень матеріалів з Нижнього Подунав’я, Славятина / Вóлиня та Славенського кінця у Новґараді; виявлені болгаризми у новґарадських берестяних листах та російських списках “Бесід Козьми Презвітера”.
© Ігор Мицько
31 травня 2016 року
ПРИМІТКИ
¹ Диба Ю. Батьківщина Святого Володимира. Волинська земля у подіях Х століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси – України). – Львів, 2014. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/
0B48fWGjQRwmCMUZnMm9kWGlaVDA/view?pref=2&pli=1
² Толочко А. Очерки начальной Руси. – Киев, С.-Петербург, 2015; Мицько І. Нові монографії про давню Україну // Збруч. – Львів, 2015 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/NODE/45585
³ Толочко А. Очерки… – С. 82-85.
⁴ Мицько І. Болгарське коріння Володимира Святославовича // Збруч. – Львів, 2015. – С. 16-17. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/41310.
⁵ Пріцак О. Lenze-nin- Константина Порфірородного // Збірник на пошану проф. д-а Юрія Шевельова. Symbolae et honorem Georgii Y. Shevelov. Науковий збірник. – Мюнхен, Український вільний університет, 1971. – Т. 7. – С. 351-359.
⁶ Никольский С.Л. О дружинном праве в эпоху становления государственности на Руси // Средневековая Русь. – Москва, 2004. – №4. – С. 26.
⁷ Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – Київ, 1989. – С. 88 (коментар №2 Л.Махновця).
⁸ Куза А.В. «Повесть о князе Ярославе и о мужах новгородских» // Древняя Русь и славяне. – Москва, 1978. – С. 233-239.
⁹ Новґарадський фальсифікатор початку ХІІ ст. прилаштував волинські події до неіснуючого на той час північного міста. У нього 1015 року «варязи же мнози бѣху оу Ярослава, и насилье творяху Варязи Новгородцемъ и женамъ ихъ. И въсташе и рекоша Новгородци: «сего мы насильа не можемъ терпѣти»; и събрашася в нощь, избиша Варягъ въ дворехъ Поромонѣ. И разгнѣвашася Ярославъ, и шедъ на Ракомоу, сѣдѣ въ дворѣ, пославъ к Новгородцемъ…» (Полное собрание русских летописей. – Петроград, 1915. – С.106; Полное собрание. – Т. 2. – Ствп. 127). Резиденцію володимирських князів Х–ХІІІ ст. с. Рай (Златогорський О., Демедюк С. Дослідження Шацького городища на Волині у 2009 році // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки історії Камінь-Каширщини. Науковий збірник. – Луцьк, 2010. – Вип. 37. – С.245-250) редактор перелицював на Ракомо, нічим не примітне приновґарадське село. Волинський Поромонів двір (сучасне село Поромів), розташоване поблизу варязьких поселень Русова, Русович, Низкенич та Осмилович (Диба Ю. Батьківщина… – С.401, 395, 396), він помістив у Новґараді.
¹⁰ Диба Ю., Мицько І. Неіснуючий похід 981 р. князя Володимира на ляхів // Старий Луцьк. – Луцьк, 2015. – Вип. ХІ. – С. 33. Електронний ресурс] / Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/
0B6N5SIwTknpJYUJZMUdlbFFWdmM/view?pref=2&pli=1
¹¹ Диба Ю. Батьківщина… – С. 289.
¹² Мицько І. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів // Збруч.- Львів, 2015.-С. 6. Електронний ресурс] / Режим доступу: URL: http://zbruc.eu/node/33365.
¹³ Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – Київ, 1984 – С. 62-63.
¹⁴ Мицько І. Українсько-чеські зв’язки та історія Підгір’я Х–ХІ століть// П’яті «Ольжині читання». Пліснеськ 7 травня 2010 року. – Львів-Броди, 2011. – С.63.
¹⁵ [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://cs.wikipedia.org/wiki/
Bazilika_svat%C3%A9ho_Ji%C5%99%C3%AD,
https://cs.wikipedia.org/wiki/
Kl%C3%A1%C5%A1ter_svat%C3%A9ho_Ji%C5%99%C3%AD_(Praha))
¹⁶ Swastek J. Jerzy, Jerzy z Kapadocji // Encyklopedia katolicka. – Lublin, 1997. – T. 7. – Stlp. 1221.
¹⁷ Мицько І. Культ святого Юрія (Георгія) в Україні та найдавніша історія львівського Святоюріївського монастиря // Мицько І. Статті, написані після вигнання з Інституту українознавства НАН України. – Львів, 2000. – С. 22.
¹⁸ Перемишль виник у місці влиття річок Вягру та Стрвяжу / Стривігору (від назви чеської річки Wag) до Сяну (Мицько І. Українсько-чеські зв’язки. – С. 63.). Згаданий грамотою 1086 року гідронім Ztir відповідає волинській Стирі, а не Істру – традиційному іменуванню Нижнього Дунаю.
¹⁹ Мицько І. Про походження гербу Волині // Старий Луцьк. – Луцьк, 2009. – Вип.5. – С. 50-58. Свідченням давнього побутування у Володимирі міфу про звільнену царівну є річечка Смоча, назва якої натякала на потік, до якого легендарний змій нібито не допускав людей. У Володимирі був також давній Святогеоргіївський храм (Терський С. Княже місто Володимир. – Львів, 2010. – С.86).
²⁰ Мицько І. Болгарське коріння Володимира Святославовича // Збруч. – Львів, 2015. – С. 1-31. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/41310.
²¹ Диба Ю., Мицько І. Неіснуючий похід... – С. 38-39. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/
0B6N5SIwTknpJYUJZMUdlbFFWdmM/view?pref=2&pli=1.
²² Під «норцями» мались на увазі слов’яни, які осіли на землях римської придунайської провінції Норіка.
²³ Полное собрание. – Т. 2. – Ствп. 5. З технічних причин тут і надалі у клямрах розташовано пояснювальні тексти, пропущені літери; виносні букви повертаються у рядки. Через відсутність у шрифті Georgia певних давніх літер їх замінено сучасними відповідниками.
²⁴ Лебедев Г.С. О времени появления славян на Северо-Западе // Северная Русь и ее соседи в эпоху раннего Средневековья. – Ленинград, 1982. – С. 29-39; Санкина С. Этническая история средневекового населения Новгородской земли по данным антропологии. – Саарбрюкен, 2012. На жаль, в останній із робіт не залучені матеріали власне з Новґарада.
²⁵ Це свідчення Олексій Толочко проочив, на що йому було вказано: Щавелев А.С. Славянские «племена» Восточной Европы Х – первой половины ХІ века: аутентификация, локализация и хронология. – С.-Петербург, 2015. – №2. – Июль–декабрь. – С. 119.
²⁶ Виділена товстішим шрифтом фраза, вочевидь, була вставлена, бо для попередньої групи не вказана сума штрафу.
²⁷ Зимин А.А. Правда русская. – Москва, 1999. – C. 358, 366.
²⁸ Правда русская. – Т. 2. – Комментарии / Составили Б.В.Александров, В.Г.Гейман, Г.С.Кочин, Н.Ф.Лавров и Б.А.Романов, под ред. Б.Д.Грекова. – Ленинград, 1947. – С. 32-57; Никольский С.Л. О дружинном праве... – С. 26-30.
²⁹ Юрій Диба у приватній розмові висловив припущення, що у фразі «аще ли изъгои будеть, любо словенинъ» йдеться про одну групу людей.
³⁰ Рождественская Т. В. Воймерицкий крест // Древняя Русь в средневековом мире. Энциклопедия / Под общей редакцией Е.А.Мельниковой и В.Я.Петрухина. – Москва, 2014. – С.147.
³¹ Правда русская. – Т. 2. – С. 37 з посиланням на: Goetz L.-K. Das russische Recht = Russkai͡a pravda . – Stuttgart, 1910. – B. 1. – S. 130.
³² Русская историческая библиотека. – С.-Петербург, 1880. – Т. 6. – Ствп. 36.
³³ Полное собрание. – 1862. – Т. 9. – С. 67, 68; Полное собрание. – 1908. – Т. 2. – Ствп. 112.
³⁴ Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – Москва, 1971. – Т. 3. – С. 142; Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4-х томах. – Москва, 2001. – Т.2. – С.558; Скржинская Е.Ч. Русь, Италия и Византия в средневековье. – С.-Петербург, 2000. – С.80-81, 87-89.
³⁵ Прозоровский Д. Великий Новгород. По четырем новгородским летописям, с дополнением по другим источникам до конца первой четверти ХVIII века. – С.-Петербург, 1887. – С.53-54.
³⁶ Васильев В.Л. Архаическая топонимия Новгородской земли (Древнейшие деантропонимические образования). – Великий Новгород, 2005. – С. 286.
³⁷ Судячи з назви, два найдавніші новґарадські ”кінці” Софійської сторони – Неревський і Людин – замешкували відповідно представники балтійсько-фінських племен воді та вєсі. На пізнішому Загородському кінці була Чудєнцова вулиця (Яйченко В.П. Прибалтийско-финская микротопонимия этнонимического образования в древнем Новгороде // Вопросы финно-угорской ономастики. – Ижевск, 1989. – С. 131-132, 133-137, 137-138).
³⁸ Русская историческая библиотека… – Ствп. 26.
³⁹ Гальковский И. Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси. – Москва, 1913. – Т. 2. – С. 15; Памятники общественной мысли Древней Руси. – Т. 1. – Домонгольский период / Составитель, автор вступительной статьи и комментариев И.Н.Данилевский. – Москва, 2010. – С.246.
⁴⁰ Толочко А. «Не преступати предела братня» (об источниках миниатюр Радзивиловской летописи) // Ruthenica. – Київ, 2014. – Вип. 12. – С. 70.
⁴¹ Полное собрание… – Ленинград, 1989. – Т. 38. – С. 12.
⁴² [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Новгородский_кодекс.
⁴³ Зализняк А. А. Проблемы изучения Новгородского кодекса XI века, найденного в 2000 г. // Славянское языкознание. XIII Международный съезд славистов. Любляна, 2003 г. Доклады российской делегации. – Москва, 2003. – С.209.
⁴⁴ Там само. – С.207.
⁴⁵ Полное собрание… – Т. 2. – Ствп. 135. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Суздальское_восстание_1024_года.
⁴⁶ Зализняк А. Проблемы… – С. 207.
⁴⁷ Полное собрание… – Т.2. – Ствп.166 [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Ростовское_восстание_1071_года.
⁴⁸ Никольский К.Т. Анафемствование (отлучение от церкви), совершаемое в первую неделю Великого поста. – С.-Петербург, 1879. – С. 179.
⁴⁹ Бегунов Ю.К. Козма Пресвитер в славянских литературах. – София, 1973. – С. 57.
⁵⁰ Там само. – С. 122-123.
⁵¹ Там само. – С. 57.
⁵² Смоленские грамоты ХІІІ–ХIV веков / Подготовили к печати Т.А.Сумникова и В.В.Лопатин. – Москва, 1963. – C.20, 25, 30.
⁵³ Там само. – С. 40, 45, 35.
⁵⁴ Рыбаков Б.А. Смоленская надпись XIII в. о «врагах-игуменах» // Советская археология. – Москва, 1964. – №2. – С. 179-187; Алексеев Л.В. Смоленская земля в ІХ–ХІІІ вв. – Москва, 1980. – С. 243-245; Назаренко А.В. Авраамий Смоленский // Православная энциклопедия. – Москва, 2007. – Т. 21. – С. 178-179.
⁵⁵ Orbini M. Il regno degli Slavi hoggi corrotamente detti Schiavoni. – Pesaro, 1601. – P. 96; Орбини М. Славянское царство. – Москва, 2010. – С. 116. В іншому місці своєї книги він стверджує, що Єремія Русин скопіював певний викутий на камені напис, який він нібито виявив, коли супроводжував посла Московського правителя до імператора у Відень (Orbini M. Il regno… – Р.104; Орбини М. Славянское царство… – С. 128). Тобто, автор (тут «Літопису Московії»!) нібито жив уже наприкінці ХV чи в ХVІ ст. , коли були нав’язані дипломатичні стосунки між Московским князівством / царством та Священною Римською імперією Германської нації. На мою думку, ця помилка / зумисна фальсифікація? була навіяна книгою посла до Росії Сиґізмунда Герберштайна „Записки про Московію” (Rerum moscoviticarum commentarii, видавалась від 1549 р.).
⁵⁶ Бегунов Ю. Козма… – С. 115.
⁵⁷ Алексеев А.И. К изучению ереси стригольников // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. – Москва, 2004. – № 4(18) . – С. 22-34.
⁵⁸ Прохоров Г. М. Дионисий // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. 2 (вторая половина XIV – XVI в.). Ч. 1: А–К . – Ленинград, 1988. – С. 187-191; Флоря Б.Н. Дионисий (митрополит Киевский) // Православная энциклопедия. – Москва, 2007. – Т. 15. – С. 241. У 1377 році за його благословення був переписаний Лаврентіїський літопис.
⁵⁹ Бегунов Ю. Козма… – С. 114, 116, 117.
⁶⁰Бегунов Ю.К. Болгарский писатель Х в. Козма Пресвитер в русской письменности конца ХV – начала ХVІ в. // Труды Отдела древнерусской литературы. – Москва, 1963. – Т.19. – С.292, 293.
⁶¹ Диба Ю. Батьківщина… – С. 81, 396. Ростовців хрестили лише в ХІ – на початку ХІІ століть (Там само. – С. 322)
⁶² Мицько І. Давні українські монастирі на честь Преображення Ісуса Христа // Лавра. – Львів, 1999. – №8. – С. 42-45.
⁶³ Можливо, до цього спричинилось драма 1375 року, коли саме з цього мосту городяни скинули єретиків стрігольників.
⁶⁴ Диба Ю. Батьківщина… – С. 322.
28.06.2016