Низка нещодавно виявлених даних дозволяє стверджувати, що первісною основою т. зв. "Ченстоховської Богородиці" був твір видатного українського живописця, Київського митрополита Петра *.
Київський митрополит Петро (ікона, Росія, ХV ст.)
1
Джерельні згадки
Унікальні відомості про цей твір вміщено в «Житії» Петра Ратенського ¹, написаному в Москві ² через декілька місяців по його смерті (†1326) для канонізації ієрарха (її підтвердив Константинопольський патріарх 1339 року ³). Майбутній святий «родися от родителю-крестьяну, отца Федора, матери же благоверныя суща... Бывши же ему 12 лет, иде в монастырь… бысть иконник чюден, пробразуя и написа образ Господа нашего И. Христа и святыя Богородица, пророк и апостол, мученик, святых, когождо по сличью образа их и писану написывая… Постави церковь святого Спаса на реке Рати, и створи монастырь, и собра братью… Написа святую Богородицю и вда Максиму митрополиту. Святителю же видевши, яко сан бысть святыя Богородица истинны украси ю златом и каменем драгим и моляшася ей, прося милости миру. И преставшися Максиму митрополиту, и деръзну Геронтий игумен подьята сан святительский, возмя… ону икону святую Богородицу, юже написа угодник Божий Петр (виділення тексту моє. – І.М.)... Пойде в Косьтяньтин град, по случаю же прииде в корабль и явися ему икона святаа Богородица, юже бе написал преподобный Петр игумен, рече ему: “Не имаше ты подъяти мене, ни великаго чину священнического, но от негоже руку створена есмь, тый мя восьпримет, той убо святитель будеть”. Утру же бывши, заблудися корабль в мори и бысть блудя много дни.
Преподобному же Петру игумену вшедши во иный корабль… в Костянтин град… Патриарх Афонасей… освяти его и бысть митрополит… По времени же прииде Геронтий; патриарх же Афонасей, испытав, не освяти его, но весь сан возмя и дасть Петру митрополиту и ону святую икону... И пришед во свою митрополию… преходя Волынскаю землю; и Киевскую, и Создальскую землю» ⁴.
2
Автор іншого житія, створеного близько 1380 року, Київський митрополит Кипріян, зазначив, що майбутній святитель народився на Волині ⁵.
Петрові монастирі
Найвідомішою на Волині була розміщена біля стольного Володимира Зимненська обитель, яка, можливо, постала ще в Х столітті ⁶. Давню метрику, принаймні з ХІV ст., мав Городищенський монастир, що його заснували белзькі міщани ⁷. З огляду на синодик 1484 року, про обитель знали не тільки в довколишніх місцевостях, а й у Молдавському князівстві ⁸. В її бібліотеці були такі шедеври рукописання, як Христинопілький Апостол (ХІІ ст.) та Бучацьке Євангеліє (ХІІІ ст.) ⁹.
Котрась із тих обителей і могла бути наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. важливим іконописним осередком України, так само, як і монастир, що його заснував Петро в с. Двірцях (тепер у Львівській області). В «Анфологіоні» Києво-Печерської друкарні 1619 р. сказано, що Петро «водрузи жилище себѣ на рѣцѣ Рата (н[и]нѣ реченний монастирь Дворцы) и постави церковь в имя Спаса» ¹⁰. Один із видавців книжки, галичанин Захарія Копистенський, у своїй «Палінодії» (1619–1624) ще й додав: «Той Петръ зъ повѣту Белзского, з села Дворецъ над рѣкою Ратою, въ монастиру св. Спаса мѣшкалъ гдѣ и теперъ Петров Кутъ над тою рекою зовется» ¹¹. Очевидно, сам письменник не був у Двірцях і використав якесь давнє джерело: починаючи від першого відомого документа з 1470 р., там зафіксовано лише парохіяльну церкву ¹². Храм стояв на місці обителі, бо зберіг її патроцініум ¹³, а неподалік було урочище, яке ще 1786 та 1854 року селяни називали «На Монастирському» ¹⁴.
Наприкінці ХІІІ ст. Дворецький монастир містився в Белзькому князівстві Юрія Львовича, згодом патрона Петра Ратенського ¹⁵.
У призначеному для канонізації житії чималу увагу присвячено іконі, яку написав ігумен і яку автор літературного твору навіть назвав святою. Однак у тексті нічого не згадано про дальшу долю пам’ятки, отже, на російські землі вона не потрапила.
3
На початку ХІV ст., за короля Юрія Львовича, столицею України став Львів ¹⁶. До тієї держави, крім Галичини та Волині, належали Пінщина, Київщина та Сіверщина: ті увійшли до складу «королівства Львів» через шлюби Лева Даниловича або його сина Юрія з тамтешніми князівнами ¹⁷. 1308 року, по смерті митрополитового патрона, королівський престол успадкували два його сини, Лев та Андрій Юрієвичі. Володарем Києво-Сіверщини став родич нащадків Данила Галицького, князь Станіслав-Терентій, з огляду на перше ім’я, син польки ¹⁸. Після загибелі братів близько 1323 р. Галицько-Волинська частина держави перейшла до поляка Болеслава-Юрія Тройденовича, який протегував чехам і німцям. Києво-Сіверщину, спираючись на «кровне» право, перебрав литовський князь Гедимін ¹⁹. Можливо, тоді ж таки православні тих земель належали до юрисдикції Литовського митрополита з осідком у Новоградку.
Отже, за таких політичних обставин тримати митрополичу ікону в Києві, який на той час ще не піднявся після наїздів монголів, не було сенсу. Найкращі умови для зберігання образу склалися у столиці королівства – Львові, де, відповідно до статусу міста, мав стояти і катедральний храм.
Львівський собор св. Петра і Павла
Є свідчення про те, що князь Юрій (Львович) «у Львові церкву для руської катедри виставив і надав для неї добра» ²⁰. Український полеміст І половини ХVІІ ст. згадав, що поляки «во Лвове у Успенїя Пр[е]ч[ис]тыя Б[огоро]д[и]ца ц[е]рков митрополѣю взявши, вчинили Божим Тѣлом» ²¹. Йдеться про збудований поряд із міською церквою домініканський монастир. За чернечими переказами, святиню звели на місці православного храму св. Петра і Павла. Фактично ж до первісної споруди монахи добудували центральну наву і назвали храм на честь Божого Тіла ²².
4
В чернечих актах фігурує термін monastery ²³. Словом «монастир» у давніх латинських документах називали також катедральний собор, помешкання владик і їхнього кліру. Тітмар Мерзебурзький, пишучи 1018 року про київський митрополичий храм, теж вжив термін «in sancto monasterio Sophiae» ²⁴. Так само іменує у своїх записках 1216 року аналогічний собор у Константинополі француз Робер де Кларі ²⁵. Словосполучення «Monasterium Crilosiensis» вжито в актах ХV ст. ²⁶, хоч тоді в с. Крилосі (давньому Галичі) не було жодного монастиря – джерела згадують лише владичу катедру.
Поняття «монастир» у ХІХ ст. навіть у столичній Москві трактували так: «церковный двор, погост, церковная земля со строениями, с домами попа и причта» ²⁷.
Зважаючи на викладене, можна стверджувати, що вказана церква св. Петра і Павла була катедральним храмом. Храм могли фундувати такі ієрархи: Нифантій (1302–1305), Петро Ратенський (1308–1326), Гавриїл (1326–1329), Теодор (1337–1347) та Антоній (1371–1391). Крім Петра Ратенського, всі згадані особи були Галицькими митрополитами і мали свої катедральні собори в Галичі. За урядування тих владик політична ситуація не сприяла будівництву нової церкви. Лише Ратенському як загальноруському митрополитові і годилося спорудити такий храм у тогочасній столиці України – Львові. І, правдоподібно, владика назвав церкву на честь свого небесного патрона. Цю гіпотезу підтверджує і факт заснування ним Петропавлівського монастиря у Москві ²⁸, де він перебував після запанування на українських землях пропольських / прокатолицьких володарів.
У Руській державі храмів св. Петра і Павла звели небагато: в Києві (1008 року ²⁹), Новґараді (перед 1092 роком) та Смоленську (середина ХІІ ст.) ³⁰, Володимирі (згаданий 1570 року) ³¹.
5
Князь Ярополк-Гавриїл-Петро Ізяславич був похований у Києві, в Святопетрівській церкві, яку сам і фундував ³². Можливо, цей володар заснував такі самі храми в Луцьку ³³ та Перемишлі, де, за латинською традицією, близько 1377 року Святопетрівську церкву передали католицькій катедрі ³⁴. Катедральний статус української перемиської святині підтверджує і підроблена за допомогою реальних даних грамота, за якою село Бережницю надано «cerkwi s. Piotra y Pawla monastyrza duchownemu naszemu popu Kosthowi nadwornemu» ³⁵.
Саме до своєї новозбудованої львівської катедральної церкви митрополит Петро, найімовірніше, й передав написану власноруч владичу ікону, що її освятив найвищий церковний ієрарх – Константинопольський патріарх. Напевно, 1308 року за допомогою образу провадили церемонії інтронізації владики та Лева й Андрія Юрієвичів. Після смерті Ратенського та його канонізації ікона набула ще більшої святості. В тій пам’ятці є підстави вбачати первісний образ т. зв. Ченстоховської Богородиці.
Translatio tabulae...
6
Так зветься найдавніша збережена історія образу Богородиці в монастирі ордену паулінів на Ясній Ґурі в Ченстохові, паладіуму Польського королівства та Речі Посполитої. Історію написано на початку ХV століття. Починається розповідь відомою європейською леґендою про те, що ікону Матері Божої намалював євангеліст Лука. Образ нібито залишався в Єрусалимі, допоки імператор Костянтин не переніс його до Константинополя ³⁶. Ікона стала чудотворною. «Тому коли побачив її один з двох русинів, на ім’я Лев… а був він імператорським воїном, служачи йому з молодих літ – виблагав той образ для себе… І князь Лев вислав її з великою почестю до своєї країни» ³⁷. Згодом галицький володар «наказав на звороті ікони приладнати золоту бляху, передню сторону оздобити красою і пишністю срібла. Також наказав корони Благочестивої Діви та Її Улюбленого Сина прикрасити різнобарвним блиском і пишністю семидесяти різноманітних коштовних каменів» ³⁸.
Коли руські землі захопив польський король Казимир, «тоді митрополит з єпископами та іншими духовними» заховали ікону у фортеці міста Белза. Наступний король, Людовік Угорський, провадив із литовцями війну за п’ять замків: «Насамперед вони взяли в облогу замок у Белзі, в якому була ікона. Каштелян замку не зміг протистояти такій великій раті. Тому взамін за отримання города в ленне володіння, він здав його королеві, разом з цілою горою коштовностей, прихованих та явних скарбів. Так само, без розливу крові король Людовік запанував над іншими чотирма замками. Весь цей край король передав в управління старості, князеві Володиславу Опольському», який знайшов ікону в Белзі. Згодом на твердиню напали татари і литовці. Коли князь молився, просячи допомоги в Богородиці, татарська стріла потрапила в праву частину образу. І щойно так сталося, як усі нападники втратили зір і, зчинивши переполох, відступили від Белза. В місці, де лишився отвір від стріли, князь приладнав золоті плитки з коштовним камінням.
7
Володислав Опольський вирішив перевезти ікону на батьківщину. Однак коні не змогли зрушити воза доти, доки князь молитовно не пообіцяв фундувати для образу монастир ордену паулінів. Приїхавши до Ясної Ґури, Володислав передав ікону до костельної каплиці і запросив туди монахів. Правдивість розповіді підтвердили лицарі з оточення Опольського ³⁹.
Історія постала на початку ХV ст., але не пізніше ніж 1430 року, коли вандали здерли коштовності і знищили живописний шар. Дотична до Опольського канва розповіді правдива. 1372 року польський та угорський король Людовік призначив того князя своїм намісником у Галичині ⁴⁰. Володислав мав «кровні» права на край: його рідна бабуся Гремислава була донькою останнього белзького удільного князя, Всеволода Олександровича ⁴¹. Близько 1379 року галицький намісник ще й одружився з Євфимією, донькою мазовецького князя Земовита ІІ, онукою доньки Лева Даниловича ⁴².
Відомо, що 1377 року Людовік разом з Володиславом Опольським справді взяв в облогу Белз. Недовго обороняючись, князь Юрій Наримунтович здав місто (за це його син Іван згодом отримав Белзьке князівство) ⁴³. Белзщина перейшла під юрисдикцію Опольського, який, зокрема, надав стольному градові маґдебурґію, надзвичайно прибутковий привілей на право соляного складу ⁴⁴, герб. Правдоподібно, у тому дідичному володінні князь створив свою резиденцію.
Під час згаданої воєнної кампанії короля Людовіка були захоплені п’ять замків: Белз, Холм, Грабовець, Городло, Всеволож ⁴⁵. Відвоювання Белзького князівства, на яке Володислав Опольський мав кровні права, та його одруження з праправнучкою князя Лева тільки посилювало леґітимність його панування у всій Галичині як окремого володаря. Тому король Людовік примусив князя 13 січня 1379 року зректися того краю взамін за певні землі в Польщі.
8
На Ясній Ґурі дійсно містився парохіяльний костел, при якому 1382 р. князь Опольський фундував паулінський монастир. На додаток письмові джерела підтверджують належність трьох лицарів до найближчого оточення князя Володислава ⁴⁶.
Отже, та частина історії Ченстоховського образу, де йдеться про його тогочасний вигляд та пов’язаність з князем Опольським, правдива.
Аналіз «Житія» та «Translatio» дає підстави стверджувати, що в них мовиться про ту саму ікону: обидві особливо шановані, оздоблені в подібному стилі, принесені з граду Костянтина, згадувані в ХІV столітті. Обидві мають стосунок до Галичини: Петрова ікона осіла тут, а первісна Ченстоховська була звідти ж вивезена.
В обох пам’ятках виявлено дві схожі унікальні деталі. Насамперед, обидві ікони зупиняють рух: перша змушує корабель блудити в морі, щоб Геронтій запізнився до Царгорода, а друга – стримує коней, щоби князь дав обітницю щодо фундації монастиря. В «Translatio» ікону побачили два русини, один з яких, князь Лев, захотів здобути її для своєї країни. Очевидно, спершу в «Translatio» йшлося про синів Юрія Львовича ⁴⁷. Перший урядував у Галичині, другий – на Волині. Таку ієрархію підтверджує вихідний запис 1421 року про копіювання книжки в галицькій Коломиї «при благовѣрнымь князи галицкумь Илве и Андрѣи» ⁴⁸. В цьому випадку другого брата названо без жодних реґалій, подібно до того, як у «Translatio» одного з русинів згадано анонімно.
Повне іґнорування в «Translatio» Львова – столиці маєтностей Опольського – наштовхує на думку, що в такий спосіб автори літературної пам’ятки намагалися приховати справжнє місце зберігання реліквії, львівський митрополичий храм. Звідти і міг забрати ікону князь.
9
Перша верства ченстоховського образу
На жаль, сама ікона не може багато допомогти в з’ясуванні її долі, оскільки виконане у візантійському стилі первісне зображення Богородиці Одигітрії знищено. Відтак на первісній дошці художник італійської сієнської школи створив стилістично новий образ Матері Божої.
Сучасні польські дослідники зазначають, що дошка реліквії липова ⁴⁹, в ній збереглися срібні цвяхи без голівок; а первісну ікону датують ХІІІ – початком ХІV століття ⁵⁰. Давню атрибуцію підтверджують і первісні коштовні шати та накладки образу, подібні до прикрас чудотворної Холмської ікони Богородиці ХІІ століття ⁵¹.
Одигітрія з Підгородець (XIV ст.) та її фрагмент
10
Історик мистецтва В.Александрович серед галицьких ікон виявив низку зображень Одигітрії, мальованих з одного прототипу ⁵². Найдавніші з-поміж тих пам’яток і найкращі з мистецького погляду – ікони зі с. Підгородець (ХІV ст.), львівського домініканського костелу (ХV ст.; далі – Домініканська Богородиця) та Нової Вєсі (ІІ пол. ХV ст.). На мою думку, іконописці повторювали саме первісний чудотворний образ Петра Ратенського.
Домініканська Одигітрія (початок ХV ст.)
11
Одигітрія з Нової Вєсі (ІІ половина ХV ст.) та її фрагмент
Фантастичними вважаю давні твердження ченців про св. Луку як автора Домініканської Богородиці, а також відомості про те, що ікону написав у 1340-х рр. відомий венеційський маляр Паоло Венеціано ⁵³ (його стиль насправді цілком відмінний ⁵⁴).
Паоло Венеціано. Мадонна (близько 1325 р.)
12
Більше правдоподібним видається пов’язання цього твору з таким явищем, як «Чудові Богородиці» (Schöne Madonnen), виконані у пануючому на зламі ХІV та ХV ст. «м’якому» / «придворного» стилі. Такий композиційний тип – зображення Матері Божої та Ісуса Христа – виник у Празі, столиці «Священної Римської імперії німецької нації», і поширювався в Чехії, Австрії, Німеччині та Польщі протягом 1390–1410-х років. Серед тогочасних можновладців запанувала мода на аналогічні скульптурні та живописні зображення. Одним із найкращих зразків придворного стилю є вотивний образ празького архиєпископа Яна, створений перед 1371 роком. У верхній його частині, обабіч Богородиці з Ісусом Христом, зображені імператор Карл ІV зі своїм небесним патроном св. Сигізмундом, його син Вацлав із його покровителем св. Вацлавом. У нижньому ряді – св. Прокоп, св. Войцех, архиєпископ Ян, св. Віт та св. Людмила.
Вотивний образ празького архиєпископа Яна, створений перед 1371 роком
13
У такому контексті на роль гіпотетичного замовника Домініканської Богородиці підходить львівський міщанин, чеський патріот Міколай Богемець (Богемус): саме він виділив чималі суми на будівництво приміщень домініканського монастиря та центральної нави храму, на каплицю св. Михаїла, 1406 року дав пожертву для спорудження каплиці на честь Благовіщення й Успення Богородиці, мучеників Вацлава та Віта, святих Прокопа й Еразма ⁵⁵. Той факт, що згаданий львівський міщанин спровадив із Праги для Богородичного вівтаря тієї каплиці мощі особливо шанованих у Чехії святих, свідчить про його тісні зв’язки з тамтешніми достойниками. Богемус мав можливість запросити з батьківщини якогось відомого маляра. Принаймні, певна близькість у трактуванні Матері Божої є у львівському творі та чеській Бржезніцькій Мадонні (1396), створеній на замовлення імператора Вацлава ІV. Корона і німб Богоматері в домініканській пам’ятці спрощено повторюють аналогічні деталі чеських образів.
Бржезніцька Мадонна (Чехія, 1396)
14
Таку гіпотезу підкріплюють висновки мистецтвознавців, що датують домініканську пам’ятку І половиною ХV століття ⁵⁶. А зважаючи на походження першовзору ікони з переддомініканського храму, можна пояснити, чому її скопіювали для львівської католицької святині, правда, вже без чужих для католицького мистецтва клейм зі святими .
Рудніцка Мадонна (Чехія, після 1380 року)
Спонукати до написання «Translatio», до побудови Богородичної каплиці при домініканському монастирі та виготовлення для неї копії ікони, що близько століття перебувала в тому місці, могла така обставина. Влітку–восени 1405 року Галичину відвідав Київський митрополит Кипріян, який міг клопотатися перед королем за повернення львівського катедрального храму та його чудотворної ікони. Крім того, вочевидь, саме з ініціативи згаданого владики для володаря Жидачівщини, князя Федушка Любартовича, та білоруського князя Симеона-Лугвеня були виготовлені дуже шановані копії ікони Богородиці «Воплочення» з Лаврівського монастиря.
15
Вочевидь, саме Петро Ратенський спопуляризував у Галицько-Волинському князівстві тип Одигітрії з пророками. Адже найбільше таких Богородичних ікон ХІV–ХV ст. збереглось саме в Галичині. Вони відсутні в Росії, декілька є в Білорусі та на Балканах ⁵⁷.
На користь того, що первісна Ченстоховська ікона мала на полях клейма з зображенням пророків говорить те, що її дошка зі всіх сторін була обрізана ⁵⁸.
Ратенський міг написати також славнозвісну ікону Преображення зі Спаського монастиря (біля Старого Самбора), за стилем близьку до царгородського малярства початку ХІV століття ⁵⁹. Перебуваючи в Константинополі, він, як іконописець, був зацікавлений в ознайомленні з найновішими мистецькими віяннями. До того ж, Ратенський особливо вшановував Преображення, бо на його честь назвав монастир у Двірцях. Після повернення на батьківщину з Царгороду митрополит і міг намалювати центральну ікону для Спаського храму, в якому, правдоподібно, пару років перед тим був похований князь Лев, батько його покровителя.
Ліворуч – ікона Преображення зі Спаського монастиря (с. Спас), праворуч – її фрагмент (гіпотетичний автопортрет Петра Ратенського)
16
Спаська пам’ятка являє собою той варіант Преображення, коли з апостолів лише Петро стоїть (із зверненими до Ісуса Христа руками); Іоан і Яків лежать на землі, закривши очі від Божественного світла. Якщо цю ікону дійсно написав митрополит Ратенський, то в образі апостола Петра можна вбачати його автопортрет.
Висновки
Отже, правдоподібно, святий Петро Ратенський написав у Дворецькому монастирі на Волині ікону Богородиці. За моєю гіпотезою, від 1308 р. образ зберігали у львівському катедральному соборі св. Петра і Павла; і саме ту пам’ятку володар Галичини князь Володислав Опольський забрав до польської Ясної Ґури. 1430 року первісний живописний шар ікони був знищений, на збереженій дошці намалювали нове зображення, і тепер сакральна пам’ятка відома як Ченстоховська ікона Богородиці.
Можливо, що святому Петрові належить збережена до сьогодні храмова ікона Преображення Господнього зі Спаського монастиря, а в намальованому на ній апостолі Петрі відтворені його реальні риси.
© Ігор Мицько
1 жовтня 2013 року
* Цей текст був висланий 1 серпня 2013 року для друку в збірнику матеріалів «Волинська ікона: дослідження та реставрація». ХХ Міжнародна наукова конференція. м. Луцьк, 27–28 серпня 2013 року». З готового макету книжки він був вилучений. Короткий варіант тексту – в моїх публікаціях «Первісна Ченстоховська Богородиця – українська ікона Петра Ратенського» // Слово «Просвіти». – Старий Самбір, 2013. – Жовтень. – №119. – C. 2-3 та «Первісна Ченстоховська Богородиця – українська ікона Петра Ратенського» // Сайт «Релігія в Україні» – 13 жовтня 2013 року.
17
ПРИМІТКИ
¹ Див.: Прохоров Г.М. Петр // Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Ленинград, 1987. – Вып. 1 (XI – І пол. ХІV в). – С.325–329.
² Макарий, арх. Харьковский. История русской церкви (в период монгольский). – Кн. 1. – Т. 4. – С.-Петербург, 1866. – С. 308–312; Прохоров Г.М. Прохор // Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Ленинград, 1987. – Вып. 1 (XI – І пол. ХІV в.). – С. 381–382.
³ Любащенко В. Київський митрополит і московський князь: політичні мотиви канонізації Петра (Ратенського) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2012. – Вип. 34. – С. 144.
⁴ Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. – Кн. 3. – Москва, 1995. – С. 979–980.
⁵ Великие Минеи Четьи. Декабрь Дня 18–23. – Москва, 1907. – Ствп. АХ̃КА–АХ̃КЕ.
⁶ Диба Ю. Літописне Будятино (про місце народження князя Володимира Святославовича та розташування найдавнішої церкви Пресвятої Богородиці) // П’яті «Ольжині читання». Пліснеськ, 7 травня 2010 року. — Львів; Броди, 2011. — С. 26.
⁷ Коссак М. Шематизм провинціи св. спасителя чина св. Василія Великого в Галиціи. – Львів, 1867. – С. 179–180.
⁸ Pomianyk of Horodyshche. – Part I. A. D. 1484 / Readings in Slavic Literature. The University of Manitoba. Departament of Slavic Studies. – Winnipeg, 1962.
⁹ Колесса О. Південноволинське Городище і городиські рукописні пам’ятки ХІІ–ХVІ в. – Прага, 1923.
¹⁰ Анфологіон. – Київ, 1619. – С. АІ̃В. В давніх текстах зберігаю літеру ѣ, яка українцями читається як «і», росіянами – «е». Нечинні давні літери заміняю сучасними, виносні повертаю в рядок, пропущені – відновлюю у квадратних дужках.
18
¹¹ Памятники полемической литературы в Западной Руси. – Кн. 1. – С.-Петербург, 1878. – Ствп. 1025.
¹² Matricularum Regni Poloniae Summaria. – Раrs V. – Vol. 1. – Varsoviae, 1919. – Р. 159, 163, 166.
¹³ Dodatek do Gazety Lwowskiej. – 1853. – Nr 53. – S. 216.
¹⁴ Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 19. – Оп. ХІХ. – Спр. 128. – Арк. 135 зв., 13 зв. (тут-таки згадано про «Петрів ліс»); Ф. 20. – Оп. ХІХ. – Спр. 25. – Арк. 9 зв.; Ф. 186. – Оп. 5. – Спр. 192. – Арк. XI.
¹⁵ Войтович Л. Юрій Львович і його політика // Галичина і Волинь в добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів, 2001. – С. 76–77.
¹⁶ Климкевич Р. Львів і Україна в найдавнішому геральдичному творі // Київ. – Філадельфія, 1954. – №4. – С. 178–183; Giejsztor A. Polska w «El libro del Consoscimiento» z połowy XIV wieku // Przegląd Historyczny. – Warszawa, 1965. – T. 56. – Zesz. 3. – S. 400–406; Книш Я. [Участь у дискусії]. Чи потрібна королівському місту Львову корона? // Поступ. – Львів, 2003. – №129. – С. 10.
¹⁷ Мицько І. Давній Унівський помяник // Actes testantibus: Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича. – Львів, 2011. – С. 495.
¹⁸ Мицько І. Унівський пом’яник... – С. 493–495.
¹⁹ Там само. – С. 495.
²⁰ Wielądko W. Heraldyka…. – Warszawa, 1795. – T. 3. – S. 415.
²¹ Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника. – Відділ рукописів. – М.В. 772. – Арк. 40 зв.; Мицько І. Ідеологічна боротьба на Україні в ХVІІ ст. і формування та склад бібліотек // Бібліографічна інформація і сучасність: Збірник наукових праць. – Київ, 1981. – C. 110.
²² Хмільовський М. Де розміщувалася у Львові руська церква апостолів Петра і Павла? // Апологет. – Львів, 2009. – № 1/4. – С. 39.
²³ Akta grodzkie i ziemskie. – T. 2. – Lwów, 1870. – S. 11, 12, 36, 40, 41, 45, 60, 61.
²⁴ Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники IХ–ХI веков. Тексты, перевод, комментарии. – Москва, 1993. – С. 137, 188.
19
²⁵ Клари Робер, де. Завоевание Константинополя. – Москва, 1986. – С. 84.
²⁶ Akta… – T. 7. – Lwów, 1878. – S. 94–95; T. 12. – Lwów, 1887. – S. 437.
²⁷ Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – Т. 2. – С.-Петербург, 1905. – Ствп. 899.
²⁸ Спрингис Е.Э. Высокопетровский во имя святителя Петра, митрополита Московского, мужской монастырь // Православная энциклопедия. – Москва. – Т. 10. – С. 71-72.
²⁹ Полное собрание русских летописей. – Т. 9. – С.-Петербург, 1862. – С. 69.
³⁰ Раппапорт П.А. Русская архитектура Х–ХIII вв. // Археология СССР. Свод археологичеcких источников: Каталог памятников. – Ленинград, 1982. – Вып. Е 1–47. – C. 71–72, 86–87.
³¹ Терський С. Княже місто Володимир. – Львів, 2010. – С. 91.
³² Полное собрание русских летописей. – Т. 2. – С.-Петербург, 1908. – Ствп. 198.
³³ Мицько І. Присвяти деяких церков давнього Луцька та час їх виникнення // Миколаївські читання. – Луцьк, 2007. – Вип. 1. – С. 66.
³⁴ Pawlowski F. Premislia sacra, sive series et gesta episcoporum l. r. Premisliensium. – Cracoviae, 1870. – S. 60-62.
³⁵ Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI–XVIII ст.: історичні нариси. – Львів, 2004. – С. 357.
³⁶ Najstarsze historie o Częstochowskim obrazie Panny Maryi XV i XVI wieków / Z rękopisów i starych drukow wydał Henryk Kowalewicz; przekład tekstów Henryk Kowalewicz, Monika Kowalewiczowa; wprowadzenie do tekstów Henryk Kowalewicz, Zofia Rozanow. – Warszawa, 1983. – S.75.
³⁷ Ibidem.
³⁸ Ibidem. – S. 76.
³⁹ Ibidem. – S. 79–80.
⁴⁰ Breiter E. Władysław książe Opolski. – Lwów, 1889; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 4. – Львів, 1993. – С. 104–111.
⁴¹ Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2000. – С. 511.
20
⁴² Balzer O. Genealogia Piastów. – Kraków, 1895. – S. 463–464.
⁴³ Грушевський М. Історія... – С. 450.
⁴⁴ Zbiór dokumentów małopolskich. – Warszawa, Kraków, 1969. – T. 4. – S. 193.
⁴⁵ Грушевський М. Історія... – С. 450.
⁴⁶ Rozanow E. Dzieje obrazu i fundacja Jasnej Góry // Najstarsze historie… – S. 5–44.
⁴⁷ Kurpik W. Częstochowska Hodegetria. – Lódz, Pelpin, 2008. – S. 90.
⁴⁸ Соболевский А. Русское известие о последних галицких Рюриковичах // Сборник статей в честь Матфея Кузьмича Любавского. – Петроград, 1917. – С. 214.
⁴⁹ Rózycka-Bryżek A. Obraz Matki Boskiej Częstochowskiej. Pochodzenie i dzieje średniowieczne // Folia historiae artium. – Warszawa, Wrocław, Kraków, 1990. – T. 26. – S. 6.
⁵⁰ Kurpik W. Podłoże obrazu Matki Bożej Jasnogórskiej jako niepisane źródło do dziejów wizerunku // Jasnogórski ołtarz Królowej Polski. Studjum teologiczno-historyczne oraz dokumentacja obiektów zabytkowych i prac konserwatorskich. – Częstochowa, 1991. – S. 75–121.
⁵¹ Sygowski P. Dekoracyjne metaliowe sukienki na obrazie Matki Boskiej Chełmskiej // Ікона Холмської Богородиці: дослідження та матеріали: Науковий збірник. – Луцьк, 2010. – С. 91–92.
⁵² Александрович В. Українське малярство ХІІІ–ХV ст. – Львів, 1995. – С. 27–28, 63–64. – Іл. 14–20.
⁵³ Александрович В. Мистецтво княжої доби // Історія Львова. У трьох томах. – Львів, 2006. – Том. 1. 1256–1772. – С. 97.
⁵⁴ Мадонны венецианца Паоло Венециано [Електронний ресурс] – www.forumklassika.ru/entry.php?b=4555.
⁵⁵ Akta. – T. 2. – Lwów, 1870. – S. 56–57.
⁵⁶ Biskupski R. Ikony w zbiorach polskich. – Warszawa, 1991. – Il. 4.
⁵⁷ Kruk M.P. Zachodnioruskie ikony Matki Boskiej z Dzieciątkiem w wieku XV i XVI. – Kraków, 2000. – S.13.
21
⁵⁸ Kurpik W. Podloże Obrazu Matki Bożej Jasnogórskiej jako niepisane źrodło do dziejów wizerunku // Jasnogórski Oltarz Ojczyzny. – Częstochowa, 1991. – S.24.
⁵⁹ Александрович В. «Музейне відкриття» іконопису Волині другої половини ХІV століття // Волинський музейний вісник. – Луцьк, 2011. – Вип.3. – С.10, 12.
22.02.2017