Володимир ГІНДА

Співробітниці допоміжної служби зв'язку Вермахту ("жінки-блискавки").

 

 

Мільйони людей стали жертвами німецько-радянської війни, яка почалася 22 червня 1941 року. Хтось був закатований у концтаборах і гетто, хтось помер від голодної смерті, хтось загинув під авіабомбами, хтось впав у боях… А хтось, намагаючись завдати шкоди ворогу, жертвував своїм здоров’ям у досить дивний спосіб. 

 

У військових наративах і в документах спецслужб III Рейху та СРСР часом зустрічаються згадки про те, як обидві протиборчі сторони використовували у взаємній боротьбі таких собі «сифіліс-диверсанток» – жінок, яких завчасно інфікували венеричними хворобами та залишали на захоплених супротивником територіях. У ті роки венеричні хвороби лікували місяцями, і в масових масштабах це могло значно ослабити будь-яку армію. Окремі жінки вдавалися до такого добровільно, через свій патріотичний фанатизм, але були й такі, яких примушували шантажем, погрозами знищення рідних чи дітей. Супротивників не цікавили можливі негативні наслідки для жіночого здоров’я від таких «диверсій», головне – перемога за всяку ціну.

 

Згідно зі звітами німецького СД, на окупованих гітлерівцями українських територіях звичай «підкладати» під німецьких солдатів інфікованих жінок мали радянські партизани. У повідомлені від 12 лютого 1943 року, яке стосувалося Житомирського, Київського, Дніпропетровського, Харківського та Ростовського округів, зазначалося: «Більшовики за допомогою венерично хворих проституток, намагаються інфікувати німецьких військових і цивільних службовців… У Сімферополі затримана жінка, яка за вказівкою радянської влади була заражена гонореєю з метою інфікувати румунських солдатів».

 

 

Ймовірно, у документі є певний перегин німецьких спецслужб, адже такий спосіб виведення ворога з ладу для підпільниць не видається ефективним. Через певний час інфікований ворог знову повернеться до своїх обов’язків, а дівчині доведеться тікати з міста, щоби врятуватися від розстрілу. Логіка підказує, що коли вже підпільниці вдалося встановити такі тісні стосунки з окупантами, що дозволяють витягати необхідну інформацію, то цим джерелом варто користуватися максимально довго, а на крайній випадок – ліквідувати «об’єкт».

 

Хоча причини так думати у нацистів були, адже ще на початку війни до них потрапила польська брошура під назвою «Святий обов’язок поляка», яка закликала не втрачати надії і боротися з ворогом до переможного кінця. У ній наводилися різні інструкції для населення, яким чином вести боротьбу. До жінок у брошурі зверталися так: «Ваша зброя – венеричні захворювання. Польські дівчата, якщо ви хворі, ваш обов’язок – мати статеві стосунки з німецькими солдатами і заражати їх. Нехай ця чудова зброя знищить їхню армію! Це сильніше, ніж літаки, гармати та кораблі».

 

Ветеран радянського військового флоту Василь Єлісєєв розповідав, що коли вони прибули 1943 року у визволений від німців порт Геленджик, окремі його колеги пережили гіркі наслідки «приємних» зустрічей із місцевими красунями – троє-четверо підхопили сифіліс: «Пізніше ми дізналися, що німці навмисно заражали наших гарних жінок і дівчат і засилали їх у приморські міста для виведення з ладу військовослужбовців».

 

Аналогічні факти згадано у шифротелеграмі начальнику штабу 7-го гвардійського кавалерійського корпусу 1-го Білоруського фронту генерал-майору Щитову від 15 квітня 1945 року: «За час перебування військ на території противника різко збільшилися випадки венеричних захворювань поміж військовослужбовців. Вивчення причин такого стану показує, що серед німців широко розповсюджені венеричні захворювання. Німці перед відступом, а також зараз, на зайнятій нами території, стали на шлях штучного інфікування сифілісом і трипером німецьких жінок, щоб створити великі зони для поширення венеричних захворювань серед військовослужбовців Червоної армії. В місті Бад-Шенделіс органами “СМЕРШ” арештований німецький лікар, який прищеплював жінкам-німкеням сифіліс для наступного інфікування військовослужбовців Червоної армії. В тому ж місті арештована Верпек, медична сестра німецького шпиталю, яка сама заразилася гонореєю з метою поширення зарази поміж військовослужбовців – таке завдання вона отримала від керівниці місцевої фашистської організації жінок Шарлоти Доллінг. Виконуючи ці вказівки, Верпек заразила 20 бійців і офіцерів, а керівниця Шарлота Доллінг – 18 військовослужбовців. Подібні приклади мають місце в низці інших міст і сіл».

 

Очевидно, тут радянські військові прагнули якоюсь мірою виправдати перед своїм керівництвом поширення венеричних хвороб серед солдатів. Останні інколи фабрикували відповідні справи, намагаючись довести, що в інфікуванні винний ворог, який використовує ганебні методи ведення війни. Восени 1942 року до військового трибуналу радянської 2-ї Резервної армії надійшла справа за звинуваченням фельдшерки у «зраді Батьківщини». Її провина полягала в тому, що потрапивши під Харковом в оточення, вона здалася в полон і в жовтні 1941 року була завербована німецькою розвідкою для виконання диверсійно-шпигунського завдання. При цьому спосіб диверсії був обраний доволі незвичний – виведення з ладу командних кадрів шляхом зараження венеричними хворобами. Відповідне визнання дівчини підтверджували свідчення постраждалих. Понад дві години «секс-диверсантка» розповідала подробиці потрапляння в полон і вербування Абвером, інфікування та перекидання через лінію фронту, а на сам кінець попросила не карати її суворо та відправити до попередньої військової частини нести подальшу службу. Але на подив дівчини суд виніс суворий вирок – найвищу міру покарання.

 

Почувши його, підсудна розплакалася й заявила судді, що не винна, а дати такі свідчення її переконали слідчі СМЕРШу, пообіцявши, що покарання буде незначним. На щастя дівчини, суд звернув увагу на її благання і згодом довів відсутність злочину.

 

Скоріше за все, СМЕРШівці таким чином хотіли «вбити одразу двох зайців» – виправдати перед вищим командуванням факти інфікування деяких знайомих командирів і викрити чергового «зрадника Батьківщини» (адже у цьому відомстві на колишніх полонених інакше не дивилися).

 

Згадані методи діяльності німецьких і радянських спецслужб, крім того, що негативно впливали на здоров’я жінок, також могли кидати підозру у шпигунстві на всіх венеричних хворих. Якщо брати таку частину історії WWII, як діяльність Української Повстанської Армії, то поміж українських повстанців побутувала думка, що венерично хворі жінки у відділах УПА могли бути агентами МҐБ і мали завдання інфікувати якомога більше вояків, аби підірвати боєздатність лісової армії. Тому до жінок, які вели безладне статеве життя, повстанські командири ставилися з пересторогою, підозрюючи у зраді. Колишній повстанець Данило Шумук згадував, що коли розповів провіднику про одну з таких жінок, яка проходила вишкіл у жіночому таборі на Волині, той відразу заявив, що «все це пахне венеричною змовою». До табору негайно викликали лікаря-гінеколога, який перевірив усіх дівчат (вишкіл проходили 300 повстанок), але тільки одна виявилася хворою на гонорею.

 

Взагалі в УПА венерично-хворих карали дуже суворо. На початках своєї боротьби повстанці намагалися таких лікувати в радянських лікарнях або – за наявності ліків – у загоні. Санітарна служба Сокальської округи в жовтні 1944 року звертала увагу повстанського керівництва, що поміж вояків «не бракує венерично хорих переважно на гонорею як мущин, так і жінок». Зокрема, у терені «Рось» зафіксували 4 хворих чоловіків і дві жінки. Чоловіків вдалося вилікувати на місці, а жінок відправили до лікарень Львова.

 

Після закінчення війни ситуація з лікуванням погіршилася. Якщо спершу венеричні хворі у лікарнях не викликали підозри у радянських спецслужб, бо до завершення війни їх не бракувало серед населення, то коли проблему вдалося стабілізувати, інфіковані почали привертали до себе увагу силових структур, що могло призвести до деконспірації повстанця, його арешту та викриття підпілля. Відтак в УПА єдиним засобом лікування венеричних хвороб стала куля. Інших варіантів для хворих просто не залишалося.

 

 

Після виявлення недуги повстанця (раз на місяць санітарний відділ переводив загальний медичний огляд вояків) одразу ізольовували від колективу, а потім за нагоди ліквідовували. Уникали смертної кари, як пише дослідниця Марта Гавришко, лише повстанки, які інфікувалися внаслідок ґвалтування.

 

Венерична хвороба спричиняла депресію вояка чи командира, яка вела до занедбання роботи. Адже вони чудово знали, що вилікувати свою недугу в умовах підпілля не зможуть. «Кожен упіст і кожен підпільник, від початків свого партизанування, знав про наслідки захворювання венеричною недугою, – писав повстанець Іван Лико («Скала», «Богдан»). – В умовах, де за звичай бандаж чи пляшчину йодовини боєві відділи УПА виправлялися на ворожі укріплення, де чимало повстанців віддавали своє життя, не було спроможности диспонувати ліками проти венеричних недуг, не говорячи про можливості лікувати хворих повстанців у шпиталях».

 

Отож венеричні хворі повстанці мали три виходи із фатальної ситуації: або накласти на себе руки, або чекати коли це зроблять побратими, або дезертирувати з лав УПА та спробувати вилікуватися на ворожій території. Але вороги просто так не лікували, а тільки в обмін на інформацію про місце розташування повстанців. Це чудово розуміли повстанські провідники, тому намагалися хворих ліквідовувати «вчасно».

 

Іван Лико у спогадах розповів історію про те, як провідник «Чорнота» дав йому наказ зліквідувати товариша, командира боївки, заслаблого на венеричну недугу. Запросивши Лика до себе, провідник чітко пояснив свою позицію: «Наш друг “Зима” в наших партизанських обставинах невиліковно хворий. Може статися, що з приводу браку в нас відповідної лікарської опіки, а також погіршення його стану здоров’я він може рішитися на негідний вчинок – зголоситися до поляків. За ціну врятування власного життя може допуститися зради, яка може коштувати життя нас самих. Інших людей підпілля та багатьох цивільних людей нашого народу, бо він як командир боївки багато знає. З цього простий висновок, що треба його зліквідувати, і то чим скоріше – тим краще… Кожен із нас від початку партизанування знає, що у випадку набуття венеричної недуги – буде зліквідований».

 

Аргументація «Чорноти» була вагома і йому важко було заперечити, адже на кону стояло життя багатьох людей, але Іван Лико все ж спробував врятувати свого товариша та запропонував провіднику вислати «Зиму» на лікування до Словаччини, а оплатити його військовими кіньми, здобутими в бою (мабуть, у такий спосіб окремі венерично хворі командири зазвичай намагалися лікуватися тихцем від керівництва). На що отримав тверде заперечення, що повстанці перш за все мають купувати медикаменти для поранених вояків, що «хворіють не з причини гону заспокоєння сексуальної потреби», та матеріал для одностроїв і взуття. Поручене «Чорнотою» завдання Лико мав виконати під час розвідувальної акції, але при зручній нагоді пістолет дав осічку, і Лико більше не зміг наважитися на вбивство хворого товариша. «Зима», ймовірно, побачивши дивну поведінку побратима, все зрозумів і, коли вояки зайшли до одного зі сіл, утік.

 

Аби уникнути таких прикрих інцидентів, референти пропаганди з цього питання періодично організовували «виховні гутірки» для повстанців. Наскільки ефективно – питання друге.

 

 

24.06.2016