Михайло Павлик.

Замісь ювилейної сильветки.

Михайло Павлик — один із визначних дїячів серед нашої суспільности і відіграв немаловажну ролю в її розвою протягом остатнїх 30 років. Ювилей його 30-лїтньої дїяльности, що відбув ся д. 20 падолиста м. р. у Львові, був дуже цїкавим явищем, немов оказом симпатії широких кругів нашої суспільности до особи й провідних ідей Павлика, а властиво, можна сказати, далеко більше до особи, нїж до ідей. Бо на звиш 170 адресів, листів, привітів, одержаних ювилятом і опублїкованих у ювилейній книжцї1), заледво 5 виявляє яснїйше розумінє провідних ідей Павликової дїяльности (борщівська телєґрама кладе натиск на його заслуги „положені на полїтичне і суспільне осьвідомленє українського народа“, ст. 35; лист „Гуцула“ бачить у ньому „сьмілого і відважного борця за хлопску долю, а тим самим і за зміну теперішнього несправедливого устрою цїлої суспільности“ ст. 36, центральний видїл Нар. Спілок у Коломиї признає його провідною думкою те, „що робітний нарід повинен передовсїм сам над собою працювати і своїми силами старати ся о своє добро“ ст. 38; київська адреса шанує його заслуги коло того „правдивого поступу, який зазначуєть ся прокиданнєм сьвітлої думки в людей, скасуванням їх релїґійних шкідливих казок та забобонів і ступанням на шлях прямуючий до мети, де сходять ся в одно ідеали громадського життя й віри“ ст. 52 — мимоходом кажучи фраза зовсїм неясна); решта обертаєть ся що до ідейного боку в сфері загальників та утертих фраз, або признає ювилятови такі заслуги, яких він не зробив, прим. познайомленє Українцїв із житєм Драгоманова (адреса від учнїв аґрономічної школи в Уманї, ст. 57) або гублячи ся в загальниках далеких від якої будь проґрамовости, як прим. адреса з Антонова, що величає д. Павлика „Великомучеником народа, синонїмом героїзма і самовідреченя“ і бажає, щоб його ювилей став новою ерою в нашім житю основанім на братерстві, згодї, єдности і добрі всїх людий, в якій нема нї сльоз, нї нужди, нї ложи“ ст. 33. За те майже всї адреси і привіти однодушно підносять непохитність та характерність ювилята, його невтомну працю, його самовідреченє, мучеництво та витревалість, його „хрустальну“ щирість та ревність (ст. 39), його неустрашеність та сердечність. Адреса екзекутивного комітету укр.-руської соціяльдемократичної партії у Львові називає його „еміґрантом у своїм ріднім краю“ (ст. 43), київська адреса ставить його „в рядї всїх великих людей, в тому рядї, який починаєть ся (?) Ісусом“ (ст. 53). адреса „Рускої Бесїди“ у Львові шанує в ювилятї „чоловіка і громадянина, котрий бажаючи для мілїонів сьвітла, правди і хлїба, боровсь не тільки з ворогами народу, але і з своїми, завдаючи одним і другим і відбираючи від них тяжкі удари, що полишили по собі близни — найкрасче сьвідоцтво Твоєї працї!“ Ся адреса бачить, як ювилят „з вдоволенєм приглядаєть ся, як дальші і близші, могутні і слабі вороги Твоїх ідей самі стирають ся обезпечити права і заспокоїти потреби найнизших суспільних верств, значить, здїйснити одиноке Твоє бажанє“ (ст. 42) — фраза, що або не має нїякого значіня, або являєть ся гіркою іронїєю над ювилятом і його прихильниками, що буцїм то тепер не „старають ся“ про заспокоєнє потреб найнизших суспільних верстов, а полишили се „самим ворогам“ ювилята.

Розумієть ся, від таких принагідних ґратуляцій годї ждати ясних і широких ідей і брати їх на критичну вагу. Найважнїйше те, щоб вони були щирі і щоб не ставляли ювилята та його ідей у фальшивім сьвітлї. Нехай і так, що найбільша часть привітів, присланих д. Павликови, подіктована справдї щирою прихильністю до його особи й характеру; та що ідейний бік його працї знайшов у привітах так мало дїйсного зрозуміня і відповідної оцїнки, се також не вина ґратулянтів. може й не самого ювилята; се вина загально слабої ідейности нашої суспільности, вина нашої преси, яка не постарала ся вияснити відповідно та всесторонно дїяльність ювилята, його заслуги й його хиби, вина головно того комітету, що мав приготовити ювилей і властиво не підготовив нїчого, бо не то що не видав, як наміряв із разу, повного виданя його творів²), але навіть не зладив і не опублїкував хоч би їх біблїографічного покажчика, не видав перед ювилеєм анї одної статї про нього, анї одного ґазетного фелєтона. А здаєть ся, се був його перший обовязок, раз він знав, що дїяльність д. Павлика як публїциста і полїтика не може бути так загально відома і не піддаєть ся такій легкій оцїнцї, як дїяльність белєтриста або вченого.

Та, як сказано, важне при таких ювилеях поперед усього одно, щоб про ювилята й його дїяльність не творили ся хибні погляди, лєґенди оперті на незнаню фактів або їх невідповіднім розуміню. Такі леґенди бувають тим шкідливійші, чим виднїйше становище займав даний чоловік серед громади, чим більший був його вплив на житє тої громади. Ми вважаємо становище М. Павлика серед нашої громади, особливо серед її молодших поколїнь, на стільки видним, що нам видаєть ся по просту обовязком усякого, хто має для сього спромогу, причиняти ся до виясненя підстав того становища. Може покажеть ся, що лишаючи на боцї всї пересадні епітети, давані йому авторами адрес та привітів, фіґура М. Павлика для свого пєдесталю зовсїм не потребує нїяких лєґенд.

А таких лєґенд напущено не мало і в ювилейній книжцї. Напущено їх поперед усього в відчитї д. Лозинського (стор. 2 — 13), певно не навмисно, а тому, що багато деталїв про дїяльність д. Павлика автор сього ювилейного відчиту мусїв брати на віру, з оповідань забарвлених субєктивно, з традиції, що перейшла крізь прізму партійности а не мав змоги провірити їх. Обовязок мій, одного з сучасників і близьких сьвідків Павликової дїяльности висловити тут декілька уваг, що причинять ся може до проясненя правди.

Характеризуючи часи першого виступленя ювилята на арену публичної дїяльности, д. Лозинський каже: „Були се загалом часи, коли ідея визволеня народної, робучої маси з пут дотеперішної економічної, полїтичної і духової неволї була що-йно занесена в Галичину, часи, коли за кожде слово, сказане в оборонї робітницької кляси, за кождий прояв свобідної людської думки грозила тюрма; часи, коли весь загал став па поміч державним орґанам, аби в зародї знищити нову, ненависну ідею свободи і добробуту для всїх дїтий землї“ і т. д. (ст. 3). Читаючи ті слова всякий постороннїй чоловік міг бо подумати, що се було перед 1848 р. або бодай перед 1860-им роком, у часи абсолютизму та патрімонїяльного судівництва. Говорити таке про роки 1874—80 зовсїм не до річи, бо-ж тодї обовязували ті самісїнькі закони, що й тепер. Певно, обмеженість, іґноранція та тупоумпість многих орґанів була тодї більша, почутє горожанської свободи і горожанських прав було меньше розвинене, застій у полїтичних та соціальних поглядах великий, але до тої картини, яку малює д. Лозинський, було все таки дуже далеко. Не забуваймо, що перед 1876 роком, тобто перед ерою наших арештовань, відбув ся вже у Львові перший зорґанїзований страйк друкарських складачів, видав Болеслав Лїмановский свою книжку „Dwaj komuniści Morus i Campanella“, де містив ся просторий виклад соціялїзму, вийшла польська перерібка повісти Чернишевського „Что дѣлять“ пз. „Ludzie“, доконана Поляком-українофілом Павлїном Сьвєнцїцким (на своїх руських писанях він підписував ся Павло Свій), вийшла і ходила з рук до рук анонїмна книжка Idea, що подавала богатий засіб раціоналїстичної критики в справах релїґійних та суспільних. Ті писаня друкували ся і продавали ся в Галичинї свобідно, а книжка Лїмановского була навіть предложена фільософічному факультетови львівського унїверситету як докторська дісертація.

Так само нема нїякої підстави твердити, буцїм то тодї (спеціяльно в пору наших процесів) весь загал, особливо весь український загал „став на поміч державним орґанам, аби в зародї знищити нову ідею“. На чім опер д. Лозинський таке своє твердженє, не знаю, але зі свого боку згадаю тілько, що з яких 80— 100 домашнїх ревізій, які перевели власти у Русинів по всїх частях Галичини, почавши від Ряшева, де трусили Вол. Навроцького, а кінчачи Сапоговом, де трусила бідного вчителя Льва Василовича, ті власти не видобули анї однїсїнького документу проти нас, анї однїсїнького злого, денунціяторського чи в загалї неприхильного зізнаня про нас. Переглядаючи акти нашого процесу перед розправою 1878 р. я знаходив у них лиш одно-однїсїньке не так денунціяторське, як просто підле сьвідоцтво про нас, із власної інїціятиви написане до львівського суду Поляком-дїдичем із околицї Самбора Антоном Созаньским, де сей польський патріот і автор кількох книжок (зрештою на пів божевільний), не знаючи зрештою особисто нїкого з нас, пресеріозно радив судови повішати нас усїх для заспокоєня зхвильованої опінїї краю. Певна річ, руський загал був переляканий ревізіями і процесами, руське духовенство з причин легко зрозумілих не горнуло ся до нових ідей і деколи, хоч дуже наівно, ремонструвало проти них, але відси ще дуже далеко до того, щоб воно „не цурало ся нїяких способів, аби вбити того духа“ і т. д.

Так само в загальних рисах я мушу признати неправдивим те, що д. Лозинський говорить далї про долю „проповідників нової ідеї“, буцїм то „полїційні переслїдуваня, державна тюрма, патріотичні доноси, товариський бойкот, відбиранє усїх жерел зарібку, — все те зілляло ся в одну шалену орґію духів темноти і неволї“. Що до полїцийних переслїдувань, то крім можливого тайного надзору (можливого, кажу, бо фактично його на нас не задекретовано, а численні молоді ґімназіяльні ученики, що відвідували нас, не мали за се зовсїм нїяких урядових клопотів) та кількох домашнїх ревізій спричинених конфіскатами наших видань, я нї про які спеціальні переслїдуваня не тямлю. Що до державної тюрми, то про неї варто згадати дещо детальнїйше. Перший раз арештовано д. Павлика зовсїм припадково, з нагоди арештованя одного росийського еміґранта (Ястрембського), який жив у Павликовій кватирі, і суджено його за зносини з еміґрантами — не тямлю докладно, під який параґраф підведено його провину і яка вона мала бути. Другий раз його арештовано знов таки з нагоди арештованя у Львові иньшого еміґранта, Поляка Котурнїцкого (Борковского), у якого знайдено лист Драгоманова до когось із нас. Про сей процес і його юридичну недорічність говорив я дещо докладнїйше в своїй статї про О. Терлецького. Ідейним можна сей процес назвати хиба о стілько, що завдяки повному неуцтву в суспільно-економічних справах тодїшнього функціонаря прокураторії Зборовского (він кілька лїт пізнїйше вмер на розмякшенє мізку) понятє соціялїзму підтягнено під австрійський параґраф про тайні товариства на тій основі, що буцїм то соціялїсти всїх країв поступають згідно і визнають однакові погляди.³) Правда, д. Павлик потерпів зараз по тім процесї другий раз і то сильно, коли львівський суд присяглих признав його винуватим у прасовім процесї за „Тетяну Ребенщукову“, та про сей засуд менї прийдеть ся говорити ще далї, і тут була-б поперед усього річ д. Павлика розвіяти всякі невідповідні лєґенди. Про патріотичні доноси, подавані буцїм то Русинами на нас, я вже згадав; що найбільше можна би віднести сю фразу до брехень пущених москвофільським „Словом“ про мене в 1882 р. в часї переїзду цїсаря через Галичину, буцїм то я поїхав до Черновець, щоб приготовляти там якісь розрухи; ся брехня була так очевидца (я сидїв тодї в Нагуєвичах), що навіть бориславські та дрогобицькі жандарми не няли їй віри і не чіпали мене. Чи зазнав якої прикрости д. Павлик із приводу доносів якого Русина, не знаю, але не чував нїчого подібного.

Що до товариського бойкоту, то мушу сказати, що ся річ не була така траґічна, як би виходило зі слів д. Лозинського. Що москвофіли цурали ся нас, се натуральне, та ми й не шукали їх компанїї. Що старші народовцї, особливо ґімназіяльні вчителї, бояли ся сходити ся з нами, се в тодїшнїх часах загального переполоху було не диво. Зрештою тут потерпів головно я, бо мене викинено з „Просьвіти“ і заборонено менї приходити до читальнї „Рускої Бесїди“; д. Павлик не належав до „Просьвіти“, не ходив до „Бесїди“, значить, не відчув того бойкоту і стілько, як я. Зрештою за сей бойкот старших нас вповнї і в десятеро винадгороджувала сердечна приязнь молодїжи, що від самої нашої розправи в мартї 1878 р. почала горнути ся до нас, пильно слїдила за нашими працями, брала живу участь у дискусіях, що вели ся в нашім помешканю, і з нечисленними виємками не спроневірила ся й доси сьвітлим споминам тодїшнїх наших зносин.

Наслїдком тої буцїм то „шаленої орґії духів темноти і неволї“ по думцї д. Лозинського „богато тодї понївечено молодих сил, богато злякало ся і звернуло ся з тернистого шляху“ (ст. 4). Що дехто з наших товаришів злякав ся і відстав від нашої компанїї, се певно так і дїло натуральне; компанїя перед нашими арештами не мала не то нїякої орґанїзації, але навіть нїяких вироблених суспільно-полїтичних думок, і до неї тягли ся ріжні люди, приваблені чи то загальними окликами поступу, чи особистими симпатіями до одного або другого з наших товаришів. Та коли не числити Остапа Терлецького, що опинив ся по процесї 1878 р. в справдї страшнім положеню, але про якого також не можна сказати, щоб та катастрофа знївечила його — о скілько тямлю, нїхто з тих, що по процесах мали зносини з нами, не потерпів через се; зносини з нами не пошкодили їм анї в урядовій карієрі, анї в осягненю становища серед громади. Та нї, потерпіли два люди, хоч і те потерпінє годить ся згадати радше для куріоза, як для чого иньшого; на донос якогось питомця-москвофіла видалено з руської духовної семінарії двох питомцїв: Костя Паньківського і Кузьмовича з мотивованєм, що вони десь і колись мали сходити ся на вулицї „съ нѣкіимъ индивидуумомъ рекомымъ Франкомъ“. Інтересно, що оба видалені були тодї д. Павликови й менї особисто зовсїм незнайомі, так що й з тої пригоди анї тїнь докору не лежить на нашім сумлїню. Зрештою сумнїваю ся, щоб та пригода полишила у д. К. Паньківського, що не захотїв уже більше вертати до семінарії, яке почутє жалю; д. Кузьмовичу вона не перешкодила по роцї вернути до семінарії, висьвятити ся і зробити ся дуже побожним сьвященником.

І ще слівце про „відбиранє усїх жерел зарібку“, про яке говорить у тім місцї, очевидно прикладаючи його до тих часів (перед 1880 р.), д. Лозинськпй. Отже скажу тут, що нїхто з нас, а особливо д. Павлик по процесах не шукав тодї нїякого зарібку в руських народовських чи яких иньших кругах, тай такого зарібку тодї в тих кругах крім приватних лєкцій не було. Виходила одна часопись „Правда“, але вона стояла грошево дуже мізерно і не платила співробітникам нїчого. І вона не бойкотувала нас: в часї, коли я сидїв у арештї, вона помістила мій переклад одного бурсацького нарису Помяловського зі статею про сього письменника, а потому моє оповіданє „Оловець“. В р. 1879 мене з повного симпатією приняли „польські републїканцї“ книгарі Бартошевич та Бєрнацкий (польський поет-сатирик М. Родоць) і друкували (за гонораром) мою статейку про Е. Золю та мої сатиричні нариси „Ruteńcy“. Д. Павлик, скілько знаю, нїякого такого заробітна нїде не шукав, то й про відбиранє йому жерел у ту пору, перед від’їздом до Женеви не може бути мови.

Говорячи про наші публїкації по процесї 1878 р. д. Лозинський також не все говорить вірно, і тут д. Павлик повинен би був спростувати його твердженя. „За підмогою Українцїв — читаємо на ст. 7 — видає Павлик разом зі своїм найблизшим товаришем Франком журнал „Громадський Друг“, а коли цензурні умови зробили виданє сего журнала неможливим, Павлик продовжає його збірками „Дзвін“ і „Молот“, в яких містить між иньшим свої оповіданя „Юрко Куликів“, „Ребенщукова Тетяна“, „Пропащий чоловік“ (ст. 7). Отже д. Лозинський помиляєть ся думаючи, що „Громадський Друг“ щось окреме від „Дзвона“ і „Молота“. В книжцї, яку він мав під руками п. з. „Молот, українська збірка, видав М. Павлик“ (мій екземпляр, скілько знаю, одинокий у Львові) містять ся оба випуски „Громадського Друга“ і „Дзвін“ (усї три в одній паґінації до стор. 300), і „Молот“, якого паґінація йде в текстї від 1, а в змістї від 301. Усї ті публїкації були в не дуже великій части плодом працї д. Павлика, хоча він фіґурував як її видавець і редактор.

Слова д. Лозинського про те, що „цензурні умови зробили виданє Гром. Друга неможливим“ також вимагають деякого пояснена. Цензурні умови 1878 р. були більше меньше такі самі, як сьогоднї і для того говорячи про неможливість якогось виданя треба завсїди близше пояснити її. Виданє виходило і кождий його нумер, не виключаючи й великої збірки „Молот“ (стор. 301 і далї по змісту екземпляра, більше 10 аркушів друку) був конфіскований. Що про се казати? Очевидно треба би запитати, за що конфісковано ті нумери ? Отже скажу коротко: що було солїдне, обдумане, лїтературно й науково цїнне в змістї тих видань, те не було конфісковане. Отже не був конфіскований переклад Шефлє „Суть соціялїзму“ анї Лянґе „Робітницьке питанє“, не підпали конфіскатї статї Софрона Крутя, не підпали конфіскатї численні дописї (Вісти з Галичини), де у-перве розкривано і фактами ілюстровано економічне та соціяльне житє парода, особливо інтересні дописї д-ра Андрія Коса (Н. С.) з Комарна; не були конфісковані лїтературні критики, дописї з Україна і т. и. Підпали конфіскатї всї три повісти д. Павлика та численні уступи тих писань його й иньших, де виступало ся проти духовенства і властий (в тім числї моя вірша „Про Наума Безумовича“ та сильно антімілїтаристична „Пісня про рекрутське житє“ селянина Романа Ґудзмана, передана менї пок. Львом Василовичем), та моє оповіданєчко „Моя стріча з Олексою“ за виклад соціялїзму селянам. Коротко кажучи, конфісковано все, що мало більше публїцистичний характер і говорене було занадто необережно і що mutatis mutandis конфісковано би й тепер. Значить, виданє в головній своїй сути було зовсїм можливе і могло-б було мати навіть значний успіх серед публики, числити на яких 400—500 пренумераптів, як би на його чолї стояв обережний і з прасовими законами добре обізнаний редактор. Та д. Павлик, розпочавши виданє на власну руку (коли я вийшов із вязницї, річ була вже постановлена) взяв ся до нього, скажу сумлїнно, зовсїм непідготований, своєю легкомисністю в трактованю справи зразив собі зараз па початку найбільше з усїх нас тямучого в таких річах Остапа Терлецького, і потому вів дїло, так сказати, на пропале, не силкуючи ся зміркувати, що може перейти цензуру, а що нї. Що більше, по конфіскатї кождого нумеру не була (після тодїшньої практики) виключена можність видобути книжку з прокураторії по вирізаню карток із інкрімінованими місцями; зробивши нове виданє тих карток із пропущенєм сконфіскованих місць ми могли-б були врятувати решту тексту і хоч зі спізненєм, усе таки випускати виданє в сьвіт. Д. Павлик, не знаю чому, від разу, при конфіскатї першої книжки „Громадського Друга“ зрезиґнував із тої зовсїм можливої процедури, числячи на те, що удасть ся перед конфіскатою вратувати хоч часть кождого накладу. Сей рахунок не був зовсїм вірний, наклад майже всїх книжок пропав дуже основно і цїлість виданя давно зробила ся великою біблїографічною рідкістю. Але що гірше, виданє, з якого не роблено лєґальної едиції, поставлене було тим самим на стопі нелєґальности; жандарми і полїція мали пожадану нагоду в разї придибаня хоч одного примірника сього виданя у кого будь тягти чоловіка перед суд; таких процесів, що все кінчили ся засудами, було справдї кілька.

Невірне і д. Павликом також не спростоване твердженє д. Лозинського, буцїм то „Гром. Друг“ був видаваний „за підмогою Українцїв“. Скільки знаю, на те виданє посьвятив Драгоманів свою часть Уваровської премії, одержаної за доконане спільно з Антоновичем виданє Історичних пісень укр. народа. Надто Драгоманов присилав д. Павликови в Женеви що місяця певну квоту на удержанє. На виданє „Дзвона“ дістали ми надто 50 ґульд. від польського соціалїста з Варшави Мендельсона, що пробував тодї у Львові, а то з такого титулу, що перехований у його кватирі запас 2 н-ру Гром. Друга, захований від конфіскати, при якійсь ревізії був знайдений і забраний полїцією. Чи і які гроші понадто діставав відки д. Павлик, я не знаю; знаю лише, що аж до його від’їзду до Женеви я жив із ним разом на його кватирі й їжі, за що й присьвячував усю свою працю редаґованю та корриґованю нашого спільного виданя.

Переходжу тепер до делїкатної справи Павликового процесу і засудженя за „Ребенщукову Тетяну“. Д. Лозинський представляє дїло так, що в тій повісти автор „не вважаючи на приписи законів, поважив ся виступити проти „сьвятости родинного огнища“ і за се заплатив 6-місячною тюрмою“ (ст. 7). Се не зовсїм вірно, так само не зовсїм вірно й те, що каже сам д. Павлик, згадуючи про свою своячку Ребенщукову Тетяну, „ту саму, що за її гірке подружє написав 1878 р. оповіданє і дістав за те 6 місяцїв арешту“ (стор. XVI). Процес д. Павлика за Тетяну Ребенщукову свого часу справдї зробив був невеличку сензацію у Львові. Се була незвичайна поява: судії присяглі (бо то був процес прасовий і як такий належав до судіїв присяглих) признали журналїста винуватим! Се у Львові велика рідкість. А друга рідкість — дістати за прасовий делїкт 6 місяцїв арешту. Як наочний сьвідок того процесу скажу отверто, що виною тут була не Тетяна Ребенщукова, не повість про неї д. Павлика, а тілько крайнє чудна і незручна його оборона. Чудна і незручна не в тім значіню, буцїм то д. Павлик не вмів викручувати ся, не хотїв ховати своїх поглядів і переконань, але чудна і незручна власне тим, що він висловляв погляди крайнє наівні, що не мали нїчого спільного анї з соціялїзмом, анї з еманціпаційним рухом новочасного жіноцтва, а тілько давали сумне сьвідоцтво розуміню їх у д. Павлика.

Дїло було таке: один із персонажів повісти, говорячи про сумне подружє Тетяни, висловляє погляд, що було-б лїпше, як би люди не вязали ся з собою церковним шлюбом, а „парували ся як птахи“. За сей уступ книжку сконфісковано і се був один із головних пунктів оскарженя. Розумієть ся саме собою, що сей уступ перед присяглими можна було оборонити — не жадним крутїйством анї вибріхуванєм, а просто подаючи його як погляд наівного селянина тай ще Гуцула, приведений у повісти для характеристики людий і ситуації. Але яке-ж було зачудуванє всїх присутних на розправі, коли д. Павлик поставив справу зовсїм инакше і зсолїдаризував ся з сим поглядом. Він признав, що противить ся церковному шлюбови і стоїть за цівільним шлюбом, але таким, щоб чоловік із жінкою могли законтрактовувати себе обопільно прим. на три роки. І коли д. Павлик і з огляду на сю розправу говорить у своїй ювилейній промові, що „перед судом не то що не відрікав ся своїх переконань і вчинків, але й боронив їх доказуючи, що се менї вільно навіть по теперішним австрійським законам“ (стор. 73), то мушу сказати, що спеціально того погляду на пташачу форму подружя⁴) д. Павлик не боронив і не мотивував, а його погляд на цівільний шлюб „на короткий термін“ викликав у судї загальний сьміх. І повторяю, що не повість про Тетяну і не висловлені там через уста повістевих персонажів погляди, а тілько отсей його власний нїчим не мотивований погляд на цівільний шлюб спричинив йому висуджуючий вердикт лави присяглих.

Не зовсїм вірне й те, що каже далї д. Лозинський, буцїм то „через натовп кар і процесів виїхав Павлик з початком 1879 р. до Женеви“ (стор. 7). Процесів по нефортунній розправі за Тетяну проти нього не було нїяких, а висїла над ним лиш одна кара, власне той 6-місячний арешт, на який його засуджено тодї. Певна річ, його здоровлє було не крепке, і ми всї молодші товариші радили йому поїхати на якийсь час до Женеви, тим більше, що думали, що д. Павлик під оком Драгоманова скористає не мало і зможе бути йому помічним при видаваню „Громади“. Не зовсїм вірно згадує д. Лозинський і про женевську дїяльність д. Павлика. О скілько тямлю, в Ріхтеровім (чп й Бернштайновім?) „Jahrbuch für Socialwissenschaft und Socialpolitik“ був поміщений не цїлий ряд його праць, а тілько одна допись. Що-ж до „Друкованого листа до льудеj“, про який згадує д. Лозинський (стор. 8), то я не знаю, чи він читав його і чи справдї там був популярний виклад соціялїзму.

Знаю лише, що кінчив ся той лист покликом до „людий“, аби повстали і силою боронили його сестру й рідню від переслїдуваня властий. Щось зо 100 екземплярів того „Друкованого листа“ д. Павлик прислав був на мої руки, написавши менї рівночасно мандат, аби я зараз же їхав зі Львова до Коломиї і там ідучи від села до села роздавав „людям“ той лист. Се було якось зимою в початку 1880 р. Я ходив тодї на унїверситет і не мало здивував ся одержавши таке порученє і пакет брошур із таким покликом, надрукованим у додатку грубими буквами. Товариші правники, прочитавши брошуру заявили, що не лише розширюване її но селах, але само посїданє сотки екземплярів у Львові в разї ревізії може накликати на посїдача біду (не сумнїваю ся, що накликало би й сьогодня). Я написав у тій справі лист до Драгоманова та запитав його, чи се зроблено за його згодою і чи то була його воля, аби я їхав у Коломийщину з Павликовими брошурами? Драгоманов написав менї щось невиразне, з чого я не міг бути мудрий, а тим часом товариші, у яких я тодї кватирував, боячи ся ревізії спалили всї екземпляри „Друкованого листа“. От тим то зміст його крім сього кінцевого уступу не лишив ся менї в памяти.

Не без помилок і дальше оповіданє д. Лозинського про житє й дїяльність д. Павлика по поворотї з Женеви до Львова. Що д. Павликови була замкнена дорога до урядової служби, се можна припускати, але не можна твердити на певно, бо д. Павлик нїколи не пробував ступити на ту дорогу. Що одначе йому була замкнена дорога „до зарібку між своїми“, се рішуча неправда. Остап Терлецький через процес 1878 р. потерпів певно далеко більше, нїж Павлик, бо стратив уже готову посаду, був старший від нас і надто був хорий на епілєпсію, а про те знайшов у собі па стілько сили волї, що маючи укінчену фільософію і бачучи перед собою замкнену урядову карієру переписав ся на права, тяжко бідуючи скінчив їх і таки знайшов собі постійний заробіток. Не можна сказати й так, щоб тодїшнї Русини так дуже цурали ся Павлика, але все треба тямити, що заробітки, а ще до того лїтературні заробітки, одинокі, на які міг і хотїв числити д. Павлик, були тодї серед Русинів дуже скупі. Я редаґував та корриґував „Зорю“ в 1883 і 1884 роках за плату 20 ґульд. на місяць, а по смерти Вол. Барвінського працював у „Дїлї“, і можу сказати, працював щиро й інтензивно, день у день, за 40, потім за 45 ґульд. на місяць. О скілько тямлю, я виєднав у пок. Д. Гладиловича, і виєднав не без деякого труду те, що д. Павликови поручено переклади повістий, що друкували ся додатком до „Дїла“, по аркушеви на тиждень. Певна річ, се було занятє мізерне, за аркуш перекладу платили 5 ґульд., а що на місяць виходили 4 аркуші, то й заробити з того жерела можна було найбільше 20 ґульд. місячно. Але перекласти 4 аркуші повісти на місяць, се знов не така велика робота; на се досить було й двох тижнїв, а два тижнї (в найгіршім разї) лишали ся на иньшу роботу, якою можна було заробити друге стілько. Тимчасом пок. Гладилович швидко почав жалувати ся на д. Павлика, що не достарчає на час рукопису і переклад його де далї все більше недбалий, так що приходило ся платити майже друге стілько пок. М. Подолинському за поправлюванє рукопису. Се й було зазначено в титулї перекладу „Князя Серебряного“. Тодї спілка „Дїла“ постановила відібрати д. Павликови переклад; се було, скілько тямлю, перед похороном Нарольського, так що представляти сей похорон і участь у нїм д. Павлика причиною його „елїмінованя“ нема нїякої підстави.

Всї ті фактичні спростованя подаю не в докір д. Лозинському; історія тих часів, про які він узяв ся говорити, не написана і не швидко буде написана, тай із того, що було написане, не все було йому доступне.

Далеко меньше можна зрозуміти, коли сам д. Павлик у своїй ювилейній промові, не імпровізованій під вражінєм хвилї, а написаній на холодно і з повного розвагою і відчитаній на вечерку, замісь піти дорогою вказаною вірним жіночим чутєм панї Кулїшевої „оглянутись на свої кроки і аналїзувати їх“ (ст. 57), і сам помагає творити лєґенди довкола своєї особи. Я вже вказав па лєґендово-неясні його слова про поводженє його в судї, ті слова, що їх можна приложити до процесу з марта 1878, але які зовсїм не підходять до розправи в справі „Тетяни Ребенщукової“ анї до першої розправи з Черепахіним, Ястрембським та Ляхоцким. Не сьвідчать про вироблене розумінє дїйсности його слова про „таку дику суспільність, як була наша“ (ст. 75) анї кількоразове підкреслюванє своїх терпінь та зазнаних переслїдувань (ст. 73, 74, 75), анї слова про те, що земляки в боротьбі в цим уживали звичайно некультурних способів (ст. 74), що „наша суспільність кричала на мене: розпни єго!“ Такі річи треба-б мотивувати троха докладнїйше, або здобути ся на резиґнацію і не порушувати їх, ховаючи свої терпіня для себе, а подаючи на оцїнку загалу свої дїла. Що до криків „розпни єго“, то менї здаєть ся, що навіть окричана статя „Дїла“ про „виелїмінуванє з суспільности“ не може мати такого значіня. Я далеко не годив ся анї зі змістом, анї з тоном тої статї; навпаки, вважав, що і з партійного і з загально полїтичного погляду вона була зовсїм дитиняча і зайва і автор її не мав права промовляти іменем усеї суспільности, а міг промовляти хиба іменем партії, і то додам, іменем партії, до якої д. Павлик анї перед тим, анї тодї не зачисляв себе. Зредукована до тої натуральної міри статя „Дїла“ набирає зовсїм не траґічного характеру, в якім бачуть її д. Павлик і д. Лозинський (ст. 9), а радше комічного: „Дїло“ елїмінує з народовецької партії чоловіка, який зовсїм і не належав до неї! Овва! і для самого д. Павлика ся подїя не мала нїякісїньких злих наслїдків; злі наслїдки її далеко більше окошили ся на минї, що зовсїм не брав участи в похоронї Нарольського, бо я стратив заробіток у „Дїлї“, тай Партицький узяв назад „Зорю“, яку мав намір передати менї на власність, і передав (радше сказати, продав) її товариству ім. Шевченка.

В своїй ювилейній промові д. Павлик висловив деякі думки дуже інтересні. Він каже про себе: „Я взагалї дивлю ся на себе навіть дуже критично“ (ст. 77), „сам, розуміє ся, найлїпше бачу свої особисті хиби і ставлю ся до них дуже остро“ (ст. 76). Та жаль великий, що того автокритицизму, того змаганя — пізнати свої хиби та не то вже остро, але просто обєктивно поставити ся до них анї в його промові, анї в иньших автобіоґрафічних частинах ювилейної книжки ми не бачимо анї слїду. Навпаки, коли д. Павлик аналїзує девчому свій особистий характер, то се власне свої добрі сторони. Він підносить свою „любов до просьвіти“, переняту від дїда, „остре почутє правди і завзятість“ переняті від батька, „лагідність, делїкатність і добрість“, переняті від мами (ст. XIII —XIV). Він являєть ся дуже великодушним, прощаючи своїм „просьвіченим землякам не тяжкі кривди заподїяні ними менї (бо особисті кривди не грали в моїй дїяльности нїякої ролї; простив я їх давно, цїлу купу, та ще й яких, а кілько ще прийде ся простити!), але простив я моїм просьвіченим землякам іще тяжчі кривди, заподїяні ними народови“ (ст. VIII). Се вже справдї верх гуманности, до якого не підіймав ся навіть сам Христос, бо-ж він простив тілько тим, що мучили його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішню й безплатний опал в огнї вічнім. Зрештою здаєть ся, що д. Павлик і не мав права мішати ся в рахунки тих земляків з народом і прощати там що будь, тай саме те прощенє не дуже щире, коли вірити иньшому його признаню, що „найбільше менї ненависний той нїби то „інтелїґентний“ фарисейський рід“ (ст. 75). З тим усїм одначе д. Павлик, коли судити з його власних признань, незвичайно ідеальний і щасливий чоловік. Він любить просьвіту, має остре почутє правди і завзятість, він лагідний, делїкатний і добрий, у нього „нема на совісти анї найменчої кривди якої хлопської душі“ (ст. VII). „Своє селянолюбство тай взагалї основи культурности він винїс із під рідної селянської стріхи“, а роля Драгоманова в його розвою, се було тілько „поясненє і підмога моральна“ (ст. 75). Всї ті його прикмети зложили ся на таку чудову цїлість, що д. Павлику „рідко коли приходило ся думати довго про те, як йому поступити якого разу в полїтицї. Боротьби з самим собою за полїтичні справи він не знав; він потребував бути лише самим собою — і виходило гарно“ (ст. 75). Ось який рожевий малюнок!

А що кажуть факти? Д. Павлик пильно стережеть ся покликати їх на сьвідоцтво, та ми, хоч би з чисто артистичного нахилу, щоб лїпше відтїнити те сьвітло, пригадаємо дещо з публичної дїяльности д. Павлика. Та поки почнемо говорити далї, зацитуємо ще одно, дуже гарне реченє з його промови: „Признавай і заслуги ворогови, коли вони є, навіть оборони його слушного разу, а знов з другого боку критикуй і прихильника, навіть приятеля, коли є за що, коли треба його звести з хибної дороги“ (ст. 74). Сьвідчу ся сумлїнєм, я не ворог д. Павлика, вже хоч би тому, що нїколи не забуду прожитих із ним лїт, спільно перебутих терпінь і сьвітлих хвиль, яких, признаю ся, було більше, нїж прикрих. Я не ворог д. Павлика вже хоч би тому, що в такім разї мусїв би бути ворогом і своєї власної минувшини і многих найкращих хвиль свого житя, що нерозривно вяжуть ся зі згадкою про д. Павлика. Я нїколи не забуду його щирости й делїкатности в поводженю зо мною в неодній важкій і прикрій для мене хвилї. І сьвідчу ся сумлїнєм, що пишучи отсе я не кермую ся низькою думкою вменьшити як будь і в чім будь заслуги д. Павлика. Коли я помагаю розбивати лєґенду, яка не без його причини вже почала творити ся довкола його особи, то прошу не забувати, що деякий нїмб із тої лєґенди міг би впасти й на мою особу. Та я вважаю такі лєґенди шкідливими і в старій і в повій історії, а тим паче в сучасній. Я присьвятив не мало працї на слїдженє й аналїзованє таких леґенд із давньої минувшини, а ювилей д. Павлика, видана з його приводу книжечка і вся теперішня дїяльність д. Павлика дають менї найкращий приклад, як шкідливо, мов якесь моральне опянїнє, впливають такі лєґенди на живого чоловіка, коли він почує себе їх героєм і повірить у своє геройство.

Погляньте! Змалювавши себе праведником і мучеником, якого „дика“ суспільність без нїякої вини, одиноко за його праведність мучила, елїмінувала і кривдила, д. Павлик великодушно прощає тій суспільности, і зараз же виходить на високий пєдесталь проповідника і дає їй спасенні науки, огортаєть ся в мантію пророка і віщує їй в разї послуху та додержаня його заповітів сьвітлий рай блаженний, а в разї недодержаня не то що огонь і жупел, але щось стораз гірше, „загиренє своєї нації на сотнї років, коли не на віки“ (ст. 7—8). Ось ті Павликові заповіти. Перший — „орґанїзація наших хлїборобів“ (ст. 71), другий „рівнопросьвітність і рівноправність жіноцтва“ (ст. 72), а третїй — щирість (ст. 73). Опираючи ся на тих признанях, що се були провідні зорі житя й публичної дїяльности д. Павлика, запитаймо його як він ішов за тими провідними зорями, що зробив для здїйсненя тих своїх заповітів?

Ідучи за ниткою відчиту д. Лозинського я зазначив головні моменти дїяльности д. Павлика до заснованя радикальної партії (певно, не всї, та я не пишу тут повної моноґрафії). Участь д. Павлика в радикальній аґітації і в розвою рад. партії була певно видна й історик того десятилїтя 1890—1900 певно оцїнить його працю по заслузї. Та я зверну увагу лиш на деякі, не тайні свого часу, але тепер може призабуті факти. Перше те, що думка про заснованє рад. партії вийшла не від д. Павлика, а від иньших людий — д-ра Даниловича, пок. Іларія Гарасимовича, д-ра Т. Окуневського, д-ра Евгена Левицького. Друге: коли на першім з’їздї рад. партії поручено було д. Павликови випрацювати нарис партійної орґанїзації і він своїм звичаєм не надумуючи ся довго взяв на себе сю працю, то що-ж показало ся ? А показало ся те, що про ту буцїм то провідну зорю свого житя він не мав нїякісїнького понятя, і його орґанїзаційний плян вийшов дуже короткий і простий: не пити, не курити і поводити ся людяно з селянами. Пригадаю другий факт: д. Павлик станув був на чолї одної дуже важної орґанїзації, до якої інїціятиву дав також не він, а др. Трильовський, і яка при добрім веденю могла зробити ся дуже важним двигачем культурного і полїтичного житя нашого народа. Маю на думцї просьвітно-наукове товариство „Поступ“. Д. Павлик рік чи довше стояв на чолї того товариства, мав при собі видїл, мав у касї зовсїм не малий фонд (1000 руб.), жертвуваний пок. Ковалевським. І чого-ж доконав д. Павлик? Який слїд лишило по собі те, з такими надїями з боку селян-радикалів витане товариство? О скілько тямлю, дїяльність д. Павлика обмежила ся на справленю металевої таблички з написом „Поступ“, справленю книги протоколів та касової — тай годї. Товариство заснїтило ся і фонд, що мав служити основою його дїяльности, пок. Ковалєвський відібрав назад.

Ще раз кажу: д. Павлик не належав до інїціяторів радикальних орґанїзацій і в ту пору, коли вони починали ся, не мав нїякісїнького понятя, як вони мають виглядати і як їх вести. Але коли д. Павлик справдї інодї „навіть дуже критично“ дивить ся на себе, то чи не мигнула йому коли в голові думка, що він був одним із перших і головних гробокопателїв тих радикальних орґанїзацій? Про „Поступ“ я вже згадав; він був і лишить ся на мою думку клясичним показом орґанїзаційного таланту д. Павлика. Але се не була одинока історія в тім родї. Нагадаю славну Павликову брідську Одиссею. Справдї подїя о стілько Гомерівська, що викликала гомеричний сьміх по всїй Галичинї. Подумайте: провідник радикальної партії і редактор партійного орґану, не уповажнений партією і не кликаний виборцями їде з Коломиї до Бродів, сидить там щось місяць, не скликає анї одних зборів, не може добити ся того, щоб промовити хоч на одних зборах, сидить у готелю і дає себе немилосерно дурити та натягати ріжним селянським хруням та виборчим гієнам, при виборах не дістає анї одного голосу, стративши на сю авантуру мало не 400 ґульденів (не своїх гроший!) і потім із безмежною наівністю описує все те і кінчить запевненєм, що не вважаючи на все те його авантура в Бродах зробила для справи радикалїзму дуже багато. Розумієть ся, се була іллюзія д. Павлика, але не іллюзією був тяжкий моральний удар для всеї партії, той сьміх, який по словам француської приповідки, вбиває. „Чи се провідник радикальної партії?“ — запитували з кпинами Поляки й Русини иньших партій, а співпартійники мусїли паленїти з сорому.

Візьмімо ще один і ще характернїйший факт. Д. Павлик із емфазою заявляє, що у нього нема на совісти анї найменьшої кривди якої хлопської душі. Не думаю перечити сьому, але як би так розширити се питанє і запитати, чи не почуває д. Павлик за собою деякої кривди зробленої нехлопським душам? От хоч би самому М. Драгоманову. Не говорю про духову кривду, зроблену йому тут же, в тій самій ювилейній промові, де він вплив Драгоманова на нього обмежив скромно до розмірів „поясненя“ того, що д. Павлик уже буцїм то винїс із селянської хати, і „моральної підмоги“, хоча для кождого неупередженого дослїдника ясно, що вся публїцистика і вся наука д. Павлика не що иньше, як повторюванє думок і нераз навіть слів Драгоманова, часто вирваних із зовсїм иньшого звязку і повторюваних із неособливим зрозумінєм їх змісту і зовсїм не до річи. Говорю про иньшу кривду, яку робив д. Павлик Драгоманову власне тим, що довгі лїта формально висїв на його шиї, жив його коштом і то в пору, коли сам Драгоманов як еміґрант був у дуже неблискучих матеріяльних відносинах, на далекій чужинї з жінкою й дїтьми, без певних заробітків. Я не знаю, яким титулом приймав д. Павлик запомоги Драгоманова; знаю тільки те, що в однім листї Драгоманов гірко жалував ся на той паразітізм д. Павлика, що сильно підірвав його вбогі фінанси.

Раз порушивши сю делїкатну, але по мойому з характером і становищем усякої людини нерозривно звязану справу я мушу додати ще деякі уваги. З тих 30 лїт громадської дїяльности д. Павлика що найменьше 15, коли й не 20 він годував ся, говорячи теольоґічним терміном, із вівтаря, якому служив. Се не був би докір для иньшого чоловіка, бо-ж д. Павлик присьвячував тому вівтареви (служеню радикальним думкам) свої найлїпші сили й увесь час. Але не забуваймо, що радикальні видавництва, при яких працював д. Павлик, не оплачували ся, стояли жертвами людий бідних, що також працюючи в них рівночасно заробляли на житє иньшим способом і формально відривали собі від рота, щоб піддержувати дороге для них дїло. Певна річ, при такім станї й житє д. Павлика було несьвітле, але все таки сей стан давав йому можність стояти твердо й непохитно на однім місцї, ховати свій прапор чистим і не помнятим і з висоти своєї характерности критикувати тих товаришів, що добиваючи шматка хлїба не мали такого чистенького прапора.

Та бувало й не так. Бувало навпаки. Доторкну ся тут епізоду, забутого д. Павликом, бо не можу уявити собі, щоб маючи його в тямцї він міг був підняти ся до того високомірного і самозадоволеного тону, яким пронята його ювилейна промова. Порушу болючий епізод його зносин із пок. Миколою Ковалєвським, спеціяльно-ж редагованє „Народа“ в Коломиї від осени 1893 до осени 1894 р. Хто сьогоднї захоче переглянути тих 25 нумерів „Народа“, де найцїннїйше — статї й уваги Драгоманова, а найцїкавійше — статя д. Павлика „Моя бродска Одиссея“, той певно не захоче повірити, що має в руках найдорожше виданє, яке коли будь появило ся в руській части Галичини. Ті 25 нумерів (разом 450 сторін) коштували не вчисляючи пренумерати круглих 4.500 рублїв, тобто сторона друку пересїчно 10 рублїв. Се видасть ся декому мітольоґією, та справа на жаль аж занадто правдива. Дїло було таке. „Народ“ і його боротьба з „новою ерою“ та праця радикальної партії коло розбудженя і зорґанїзованя руського селянства, а особливо участь М. Драгоманова в „Народї“ звернули на се виданє пильну увагу закордонових Українцїв. Від 1890 р. „Народ“ мав із України невеличку грошеву підмогу (по 500—600 рублїв). Ся підмога плила зі складок, які збирав по містах і селах України пок. Мик. Ковалєвський, щирий приятель Драгоманова, один із найчеснїйших та найідеальнїйших людий, яких я стрічав у своїм житю. Живучи сам із дочкою в найскромнїйших обставинах, удержуючи себе з приватних лекцій, він увесь вільний час і всї сили віддавав на збиранє гроший, якими між иньшим запомагав Драгоманова за час його житя в Швайцарії. За рекомендацією Драгоманова він давав субвенції й „Народови“, а приїхавши в осени 1893 року до Галичини був так захоплений радикальною аґітацією та її успіхами серед селянства, що зобовязав ся д. Павликови покрити весь річний буджет виданя, коли д. Павлик зобовяжеть ся вести його як найкраще. Д. Павлик зобовязав ся, обчислив буджет на 2 чи півтретя тисячі рублїв, які й одержав від Ковалєвського, та протягом року переступив той буджет ще о 2 тисячі та довів нарештї до того, що часопись утратила майже всякий інтерес для партії, вичерпала кредит у Коломиї і мусїла з 20 ч. 1894 р. перенести ся назад до Львова. Прибувши в осени 1894 р. до Львова і переглянувши предложені д. Павликом рахунки пок. Ковалєвский був страшенно обурений і збентежений, зробив д. Павликови дуже прикру сцену (я не був її сьвідком і знаю про неї лише з оповіданя обох її учасників) і покривши решту Павликового рахунку, на що, як говорив, мусїв задовжити свій хуторець (одиноке наслїдє його дочки), поїхав із Галичини мов убитий, з серцем переповненим гіркістю та розчарованєм. Знаючи його вразливу душу і його сибірським засланєм підкопане здоровлє я певний, що сей моральний удар, який завдав йому побут у Львові в осени 1894 р. коли не сам, то в значній мірі вігнав його до гробу (він умер два роки пізнїйше на серцевий удар). Я не знаю, чи подїлив ся пок. Ковалєвський своїми гіркими досьвідами, зібраними в Галичинї, з Драгомановом, але коли се було так, то можна уявити собі ті гіркі хвилї, які з сього приводу мусїв пережити смертельно хорий наш учитель і які мусїли затроїти остатнї днї його житя.

Я не хочу отсим обвинувачувати д. Павлика в якій нечесній манїпуляції з грішми д. Ковалєвського; навпаки, я певний, що до нечесної манїпуляції д. Павлик по натурі своїй по просту нездібний. Але я не можу ощадити йому докору за крайнє легкодушне господарованє чужими грішми, господарованє, про яке тодї в Коломиї самі найблизші приятелї д. Павлика оповідали всякі анекдоти, що були-б забавні, як би серед даної ситуації не були в високій мірі траґічні.

Говорить д. Павлик у своїй ювилейній промові, що друга провідна зоря його житя, се була думка про рівнопросьвітність і рівноправність жіноцтва. І знов же не згадуючи анї слівцем про те, що-ж властиво сам він за 30 лїт зробив для тої своєї ідеї, д. Павлик пускаєть ся давати научки суспільности яка мала-б повне право сказати йому: а покажіть свою роботу в тім напрямі, свої працї, плоди свого думаня і змаганя, або хоч живі приклади того, як ви поводили ся з жінками! І д. Павлик, думаю, не знайшов би на се нїякої відповіди.

Зачеплю ще один уступ у ювилейній промові Павлика. Говорячи про свою працю для народа він хвалить ся, що подавав селянам усю правду, „до якої дійшов сам яко просьвічений чоловік, дарма, що приходило ся сїпати глибоко за найдорожше для народу, за його релїґійні переконаня тай увесь сьвітогляд“ (ст. 69). Читаю сї слова й дивую ся. Де-ж то, коли ж то, як то д. Павлик „сїпав“ релїґійні переконаня народа? Скільки тямлю, д. Павлик видав лиш одну книжечку, що тикала безпосередно релїґійних вірувань, се була „Нова віра людей на Українї“, але се була не власна праця д. Павлика, а переклад одного роздїлу статї Ковалєвського (не Миколи), друкованої в росийських „Отечественных Записках“, а Павликова була там лише передмова, що дуже здалека торкала релїґійне питанє. Зрештою ся книжечка була зараз же тодї (1878 р.) сконфіскована і ледви десять-двацять екземплярів її пішло по руках. Так само й книжку Дрепера, перекладену д. Павликом, він не повинен так зовсїм класти на свій рахунок, раз тому, що се переклад, а друге тому, що се книжка далеко не вповнї доступна простому народови, а третє тому, що й у нїй зачіпають ся не релїґійні переконаня, а тілько осьвітлюють ся систематичні наскоки теольоґів і церкви на чуже для неї поле науки та вільної думки. Що-ж до оріґінальних праць д. Павлика, то його правдивою idée fixe протягом усеї його дїяльности була не боротьба против релїґійних переконань та сьвітогляду, а боротьба против руського духовенства і навіть іще спеціяльнїйше боротьба против надужить того духовенства в його поводженю з селянами. Се була боротьба подіктована не жадним сьвітоглядом, не жадною полїтичною чи релїґійною думкою, а лише гуманним чутєм д. Павлика. На жаль треба сказати, що ся боротьба також принесла не мало шкоди радикальній партії яко полїтичній орґанїзації і причинила ся багато до збільшеня розстрою в рядах її прихильників та неясности в її тактицї.

Перейду тепер до подїй остатнїх років, на які натякає д. Павлик у своїй ювилейній промові, коли говорить про „болючі подїї дїлового тай особистого характеру, спричинені по більшій части самими своїми“ (ст. 76). Д. Павлик тяжко нарікає на якихось людий, які „з завзятістю гідною кращої справи розшматовували радикальну партію топчучи ідеали своєї молодости“, та на людий „замотаних у павутинє нещирости, нелюдяности, безідейности“, які надто думають, „що сего всего вимагає добро нації, поступ, культура, наука, навіть соціялїзм“; д. Павлик зі свого боку бачить у тих людий „безодню некультурности просьвічених земляків“ і признаєть ся, що від них „терпів муки далеко тяжчі нїж від чужих катів. Аби не впасти під їх тягаром, він мусїв напинати всї свої сили, але й то був би марний труд, як би не його лїпша натура, його ідеї“ (ст. 70). І тут завдяки їм д. Павлик побідив і „вважає се за свою найбільшу побіду“ (тамже).

Признаю ся, вся та тірада не зовсїм ясна менї, але слова д. Павлика натякають очевидно на подїї занепаду радикальної партії і на дїяльність його в Наук. Тов. ім. Шевченка. Що до першого, то я згадав уже, що пора ювилею була вже для д. Павлика найкращою нагодою запитати себе самого, чи не винен і він дещо тому занепадови. Сього д. Павлик на жаль не зробив. Що в його словах є також натяк на його дїяльність і ролю в Наук. Тов. ім. Шевченка, в сьому впевняють мене деякі прилюдні виступи д. Павлика, про які тут мушу згадати, тай поміщена в тій же ювилейній книжцї телєґрама д. Ол. Барвінського. Д. Барвінський у своїй телєґрамі з Відня, присланій на ювилей д. Павлика, висловив йому признанє не за його наукову працю, але „за те становище, яке він тепер занимає в Наук. Тов. ім. Шевченка і в його комісіях“ і додав бажанє, щоб він на тім становищі міг ще довго трудити ся для його подвигненя і бачити красші успіхи своїх трудів, як на жаль доси се йому було суджено“ (ст. 65). Се своє становище зазначував д. Павлик кілька разів, найдосаднїйше мабуть у своїй промові на загальних зборах Наук. Тов. ім. Шевченка д. 20 цьвітня 1904 р., коли всю наукову дїяльність у товаристві назвав „цьвіріньканєм науковими діссонансами у трьох закутках нашого наукового піддаша“. Не меньше різко і так само справедливо зазначав д. Павлик своє становище супроти Наук. Тов. ім. Шевченка і в статї „Не кличте всує!“ поміщеній у 18 ч. „Дїла“ з сього року, де докоряє д. Томашівському за те, що не яло ся йому друкувати в ЛНВ. статю про „Історію“ проф. Грушевського, тому мовляв, що проф. Грушевський один із редакторів „Вістника“. І далї докоряє д. Павлик „Вістникови“, що „в нїм доволї часта полеміка, яка виходить за межі лїтератури й науки й надає єму характер лєйб-орґану теперішнього редакцийного комітету, де зводить ся з людьми якісь особисті рахунки“, а се, мовляв, „не піднимає престіжа Наук. Тов. ім. Шевченка“.

Що до „яло ся“ чи „не яло ся“ ми з д. Павликом не будемо сперечати ся. Чоловік, що редаґував свою ювилейну книжку і виголосив таку ювилейну промову як д. Павлик, дав сам найлїпший доказ, що в справах лїтературної приличности він так само компетентний судити, як у справах полїтичної економії чи музики чи математики. Що-ж до полеміки „Вістника“ і особистих рахунків, буцїм то зводжених у ньому з якимись людьми, то д. Павлик повинен би був троха докладнїйше мотивувати свій закид. Як би він думав річево, а не фразеольоґічно, то знав би й сам, що сей нїби то тяжкий закид властиво не значить нїчого. Адже-ж для автора, якого статї не поміщено в журналї, се буде „особистий рахунок“. Для автора, якого книжку скритикує ґазета неприхильно, хоч би й справедливо, се буде „особистий“ рахунок“. Тим більше буде се для публичного дїяча, коли ґазета піддасть критицї його публичну дїяльність. А про те всї ті „особисті рахунки“ — по просту житєвий елемент усеї преси, всеї публїцистики. Иньша річ — перебігати в критицї на поле приватних справ, домашього житя даної особи. Коли д. Павлик має нам закинути якийсь факт того рода, то нехай говорить ясно і виразно, а не натяками, з яких видно що собі хочете, лише не „щирість“, не остре замилуванє правди, яким він хвалить ся. А що до престіжа Наук. Тов. ім. Шевченка, то тут ми запитаємо д. Павлика як дїйсного члена товариства від 1900 р., що-ж він сам особисто зробив для піднесеня чи хоч піддержаня того престіжа? Не перший раз уже д. Павлик під вимівкою, що йому ходить про престіж товариства, кидає на нього та на працю в ньому такі самі голословні, безпідставні обвинуваченя або фрази в родї тої клясичної про „цьвіріньканє науковими діссонансами“. Його півторагодинна промова, виголошена на згаданих зборах товариства, була з сього погляду вся клясична і я можу тілько пожалкувати, що вона не війшла в ювилейну книжку як pendant до ювилейної промови д. Павлика. Вона влекшила-б менї незвичайно мою працю, бо показала-б ad oculos усякому, до якого ступня заїлости та заслїпленя може дійти чоловік, що привик жити в атмосфері лєґенд, привик уважати себе пророком, виємком, монополїстом від культурности, характерности та моральности. Замісь полеміки з такими обвинуваченями, які в устах члена товариства осуджують самі себе, може лїпше тут буде подати короткий образ дїяльности д. Павлика як біблїотекаря і члена Наук. Тов. ім. Шевченка.

В р. 1897 д. Павлик сам добровільно зголосив ся до видїлу Наук. Тов. ім. Шевченка з тим, що готов безінтересовно обняти завідуванє біблїотекою товариства. Видїл не мав тодї ще в плянї робити біблїотеку публичною, а для потреб наукової працї членів вистарчало урядованє біблїотекаря видїлового д. К. Паньківського тай сама біблїотека була тай доси є дуже маленька. Одначе по промовах д. Паньківського й моїй і коли ми оба зобовязали ся евентуально зложити кавцію за д. Павлика, його принято, зобовявавши його працювати лише в двох днях тижнево і призначивши йому за платню 15 ґульденів місячно. Незабаром потім д. Павлик зажадав від видїлу, щоб йому призначено слугу для стираня порохів у біблїотецї, а далї щоб йому нанято фротера до фротерованя помоста. І сьому бажаню нового біблїотекаря по части вволено. Швидко одначе почали ся нові історії. Д. Павлик задумав із біблїотеки Наук. Тов. зробити читальню для ґімназіяльної молодїжи, почав комплетувати біблїотеку повістями та книжками для популярної лектури, натомісь слїдженя за новими науковими появами і комплєтованя віддїлу Ukrainica нїяк не можна було від нього допросити ся. Та що студентська читальня завдавала йому багато працї, то почала ся тиха аґітація по за сферами товариства, що д. Павликови в товаристві робить ся кривда, що товариство визискує його працю і т. д. Виразом тої аґітації був внесок д. Ол. Барвінського па загальних зборах товариства, щоб підвисшити д. Павликови платню. По статуту загальні збори не могли сього зробити, та видїл сам підвисшив сю платню з разу на 22, потім на 30 ґульд. Певна річ, і се була платня мала, але-ж видїл і не жадав від д. Павлика надто великої роботи, бо обовязував його до урядованя в біблїотецї тілько дві години денно. Та д. Павлик не задоволив ся тим і швидко почали ся нові жалї, нові наріканя на визиск, появили ся на загальних зборах нові внески, яких наслїдком була ухвалена для видїлу директива підвисшити платню д. Павликови до суми 50 ґульд. місячно. Видїл мусїв се зробити, надто признав д. Павликови активальний додаток, так що в остатнїх роках д. Павлик брав за чотирогодинну працю, числячи в те й двомісячні ферії і часті павзи спричинені нездужанєм, 120 кор. місячно. Та ось д. Павлик занедужав і з причини недуги подав ся на пенсію. Правда, він не означив суми пенсії, якої жадав від товариства, але саме жаданє пенсії по семилїтній службі поставило видїл у дуже клопотне положенє, бо-ж практика всїх урядів та публичних інстітуцій признає уступаючим функціонерам мінїмум пенсії аж по десятьох роках служби. Маючи у себе функціонерів, що служать уже по 20 і 30, лїт товариство не вважало себе в праві творити для д. Павлика прівілєґії і видїл по довгій дискусії згодив ся дати йому одноразову відправу в сумі дворічної пенсії (3000 кор.), та д. Павлик сього не приняв і зажадав від видїлу вивести сю справу перед загальні збори.

Се був причинок д. Павлика як функціонаря до піднесеня престіжу наукового товариства. Завважимо до того, що наслїдком його легкомисного і противного реґулямінови урядованя, зглядно позичаня до дому книжок біблїотечних невідомим ученикам, часто за зовсїм фантастичними реверсами, біблїотека товариства понесла значну страту, яку при не зовсїм докладнім сконтрі референт біблїотеки оцїнює на 400 томів. Надто після д. Паалнка маса книжок лишаєть ся невпорядкованою і нескатальоґованою, скатальоґовано багато книжок хибно, а многі хибно порозставлювано так, що знайти їх без нового впорядкованя біблїотеки трудно.

Що до наукового становища д. Павлика, то секція фільольоґічна вибрала його дїйсним членом на підставі його книжки про читальнї та його працї про Ґавата. Секція мала надїю, що д. Павлик буде вважати сей вибір стімулом для дальшої наукової роботи, якої у нас, як то кажуть, непочатий кут. На жаль ті надїї не справдили ся. Правда, д. Павлик видав два томи фолькльорних праць Драгоманова, але се не була зовсїм та наукова праця, якої жадаєть ся від дїйсного члена, се були лише переклади. І се виданє не обійшло ся без характерної історії. Минуло вже 4 роки від виходу другого тому; у фільольоґічній секції і на спільних засїданях секцій урґовано д. Павлика, щоб пускав дальші томи; д. Павлик із ріжних причин отягав ся, а рівночасно в листах між иньшим і до вдови пок. Драгоманова жалував ся, що в товаристві ворогують із памятю Драгоманова і не хочуть друкувати його творів.

Натомісь д. Павлик швидко почав у секції роботу зовсїм иньшого рода, роботу, що показала його повне нерозумінє задач і характеру наукового товариства. Як із біблїотеки товариства замісь наукової робітнї він зробив читальню для молодїжи, інстітуцію хоч і пожиточну, але далеку від головної цїли товариства, так само і з цїлого товариства він силкував ся зробити щось иньше, аби не інстітуцію спеціяльно присьвячену плеканю науки. Коли виринула думка про тзв. людові унїверситети, д. Павлик зараз ухопив ся за неї, виступив на секції з рефератом і силкував ся притягти й постороннїх людий, щоб надати свойому починови як найбільше розголосу. Не здобувши на сьому полї успіха він підняв думку урядженя систематичного курсу української лїтератури, і порушивши справу на секції та не дожидаючи анї детального її роздивленя з боку секції, анї опінїї видїлу, поспішив ся оголосити дїло в ґазетах, ставлячи сим у неприємне положенє особливо мене, якого він позволив собі іменувати професором тої фантастичної катедри укр. лїтератури. Та головним його подвигом у Наук. Товаристві була акція в справі реформи статутів, розпочата з його інїціативи і по начеркненому ним плану. Зовсїм непродуктивний як член секції, яка протягом усього часу від його вибору не бачила від нього анї одної наукової працї, не чула анї одного його реферату про якусь чужу працю, що більше, не чула анї одної річевої критичної уваги про яку будь наукову працю обговорювану в секції, так само непродуктивний як член комісій етноґрафічної та язикової і як заступник голови остатньої, в якій як добрий знавець нашої народньої мови міг би був положити гарні заслуги, д. Павлик оказав ся дуже рухливим і повним енерґії як реформатор. Великий приятель парляментаризму і формального трактованя д. Павлик, нездібний слїдити за поступом детальної наукової працї в жаднім фаху уявив собі, що й загалом у товаристві не робить ся нїчого гідного його уваги і що добре буде аж тодї, коли він і йому подібні засядуть о один ступінь висше над дотеперішнїми секціями, на якіюсь „науковім ареопаґу“ (улюблений термін д. Павлика) і могти-муть судити та критикувати все те, що зроблять иньші. Отсе була одна з провідних думок тої реформи статута, за якою майже два роки побивав ся д. Павлик, задля якої силкував ся зорґанїзувати в товаристві спеціяльну партію, наносячи тим велику шкоду цїлому товариству. Одним із наслїдків його змагань я вважаю значну дезорґанїзацію фільольоґічної секції, що з разу проявляла — не завдяки д. Павликови — оживлену дїяльність.

І ще один забавний факт, майже анекдот. Був колись у Берлїнї соціялїст, простий робітник Йоган Мост. Той Мост у вільних хвилях прочитавши „Римську історію“ Момзена загорів ся до великого вченого страшною ненавистю, почав винаходити в його Історії всякі суперечности та недоладности і опублїкував сї свої відкритя окремою брошурою, що викликала в науковім і ненауковім сьвітї сьміх далеко більший, нїж Павликова бродська Одиссея. Отже сьому Мостови позавидував д. Павлик і зненавидївши всею душею і всїми кишками проф. Грушевського, перекинув свою ненависть і на його „Історію України-Руси“, яку він силкуєть ся шарпати прилюдно, де і як може. На жаль, д. Павлик тим низше стоїть від Моста, що доси не дав нїякого доказу, що прочитав Історію проф. Грушевського; що він не зрозумів анї її методи, анї того, що в нїй нове і важне, анї її основних ідей, се доказує найлїпше кождий виступ д. Павлика проти неї, подіктований слїпою, фанатичною ненавистю, а не жадними річевими причинами, се доказують його голословні закиди проти неї, головно закид безідейности, який він механїчно і безтямно повторяє за Драгомановом, хоч Драгоманов піднїс його був давно проти зовсїм иньшої працї иньшого автора. Розумієть ся, анї я, анї проф. Грушевський не може мати нїчого проти річевого, хоч би й як острого критикованя його Історії і всеї його публичної дїяльности. Але критикувати так, як се доси чинив д. Павлик, се зовсїм негідне дїйсного члена Наукового Тов. ім. Шевченка, що надто по фарисейськи видає себе прилюдно за зберегателя його наукового престіжа.

Моя сильветка вийшла дещо поширока, хоч признаю ся, не вичерпала всього предмету. Бажалось би розібрати беллєтристичні й наукові працї д. Павлика, схарактеризувати детальнїйше його публїцистичні писаня і його полєміку. В перших ми побачили би бистрого обсерватора деталїв народнього житя і доброго майстра народньої мови, а в наукових працях пильного компілятора звісток без відповідної школи і без виробленої критичної методи. В публїцистичних працях ударила-б нас обік того-ж бистрого ока на слабі сторони противника перевага чисто полємічного, неґативного елєменту над позитивними даними і незвичайне замилуванє автора до конструованя своїх висновків у будущім часї. Добра половина всїх статей д. Павлика або вся обертаєть ся або кінчить ся в конструкціях in tempore futuro; се бачимо від першої його важнїйшої статї „Про потребу збираня етноґрафічпих матеріалів“ (Другъ 1870), де автор, мимоходом кажучи, виявив повне нерозумінє етноґрафії й її задач яко науки, і кінчачи його ювилейною промовою. Се дуже дешевий спосіб публїцистики, бо будущина таке поле, де можна безконтрольно буяти в повітрі. Але анї з науковим способом думаня, анї з річевістю сей стиль не має нїчого спільного.

Кінчу. Коли мій малюнок вийшов непідхлїбний для ювилята, то се не моя вина. Моїм пером не руководила анї особиста злість, анї партійна пристрасть, а тільки бажанє правди. Що не зводжу тут з д. Павликом нїяких приватних рахунків, се, думаю, признає менї кождий безпристрасний читач. Лиш усталенє фактичної правди видало ся менї доконче потрібним із огляду на ті численні лєґенди, які наросли вже протягом 30 лїт довкола особи д. Павлика і яким поперед усього здаєть ся, повірив він сам.

Ів. Франко.

___________________

¹) Ювилей 30-лїтної дїяльности Михайла Павлика (1874— 1904). З портретами ювилята і ріднї. У Львові, 1905.

²) Чому сього не зроблено, про се член комітету д. М. Лозинський у передмові до цитованої ювилейної книжки говорить щось зовсїм неясне, буцїм то комітет про сей свій намір оповістив у цьвітнї 1904 р. в »Дїлї«, але та оповістка »потерпіла повну невдачу, і через те комітет мусїв понехати свій намір« (ст. II). Яку невдачу потерпіла оповістка і які заходи робив комітет окрім виданя оповістки — невідомо.

³) Дуже вірно завважив тодї д. Павлик у своїй оборонї, що на такій самій підставі можна би приложили сей параґраф до всїх співаків і музикантів на сьвітї, бо всї вони співають і грають по одному такту. Підтягненє соціялїзму під сей параґраф нагадує того мадярського судію, що якогось бідолаху, який на будапештенськім мостї справляв свою натуральну потребу, засудив на довголїтню тюрму „wegen gesetzwidriger Abtreibung der Leibesfrucht“.

⁴) 3 наукового боку те реченє не мас нїякої вартости вже хоч би тому, що між птахами знаходимо всї три первісні форми подружи: стадну, полїгамічну й моноґамічну.

[Літературно-науковий вістник, 1905, т.29, кн.3, с.160—186]