Вагітність у воєнних умовах

Минулого місяця Україна отримала понад два десятки народних героїв з середовища військовиків, медиків і волонтерів, які беруть активну участь у війні на Донбасі. Орден «Народний Герой України» має тепер і розвідниця батальйону «Айдар» Адріана Сусак із Косова, що 5 місяців воювала вагітною.

Адріана Сусак свого чоловіка зустріла на війні під Луганськом. Нині він служить в морській піхоті, а вона доглядає їхнього сина, якому нещодавно виповнилося 5 місяців

На жаль, за кілька років воєнних дій на Сході України, суспільство звикло до війни та вже не сприймає її так боляче, як на початках. Ми навчилися жити з думками про війну, а телесюжети про втрати на Донбасі сприймаємо, як належне. Призвичаїлися на фронті до воєнних буднів і українські військові, які все частіше намагаються облаштовувати там своє особисте життя. Останні два роки повідомлення про одруження військовиків, які познайомилися зі своїми коханими безпосередньо на фронті, стали з’являтися регулярно. Варто пам’ятати, що романтичні стосунки між жінками та чоловіками нерідко призводять до вагітності, як запланованої, так і непередбаченої. Як власне сталося з нашою героїнею, Адріаною Сусак, яка знайшла своє кохання на війні.

Розвідниця Анастасія Горбачова (позивний – «Ліса») з подругою на фото (з лисячим хвостом). Своє кохання знайшла на війні. Будучи вагітною, кілька місяців ходила в розвідку на ворожу територію. Загинула в серпні 2015 року.

Про побут вагітних жінок у воєнних умовах відомо мало, не звертають на це увагу і журналісти, коли готують свої публікації чи статті. Вони подають матеріал глорифіковано, уникаючи різних дрібниць, які зазвичай у цих історіях є вирішальними, бо показують через що доводиться пройти вагітним. Я наразі маю мало відповідного матеріалу, який стосується вагітних жінок-військових із зони АТО, набагато більше того, що стосується вагітних, які воювали в Червоній армії під час Другої світової війни, але і той, і інший засвідчує, що попри десятиліття, які розділяють героїнь, у них є багато і спільного, і відмінного.

На тодішньому фронті планували народження малюків зазвичай одружені військові пари, як, власне, і нині. Утім, серед червоноармійок була категорія жінок, які розраховували через вагітність (про це згадують ветерани) уникнути служби в армії та потрапити у тил – ростити дитину. На мові військових канцелярій це називалося «поїздка за наказом 009». З цього приводу серед червоноармійців побутував анекдот: «Нас запитують, в чому різниця між авіабомбою і фронтовичкою? Відповідаємо: авіабомбу начиняють у тилу і відправляють на фронт, а фронтовичку начиняють на фронті і відправляють у тил».

«Наказ 009», за спогадами очевидців, застосовували доволі часто. У частині, де служив Микола Нікулін, з 50 прибулих 1942 року жінок до кінця війни залишилося лише дві солдатки, інші відбули в тил народжувати. У полку червоноармійки Ніни Куніциної з 16-18 дівчат 6 поїхали додому через вагітність, а двоє вийшли заміж за офіцерів і лишилися в полку надалі. «Мені моя рідна матінка писала: “Донечко, миленька, твої подруги приїхали вже додому, діток родять, а ти чого там лишаєшся? Я тебе не буду сварити за дитинку”».

Військовий перекладач Ірина Дунаєвська зауважувала, що жінкам, які потрапили до армії шляхом мобілізації, матері радили чимскоріше завагітніти та повертатися додому. Вона й сама після одруження на фронті вирішили завагітніти, бо набридла війна й хотілося додому. У щоденнику І.Дунаєвської щомісяця після близькості з чоловіком є записи, в яких проступає розпач через те, що почався менструальний цикл, а, отже, вагітність відкладалася. І нарешті радісний запис від 12 грудня 1944 року: «Дні йдуть, місячних немає. Кожен новий день підтверджує вагітність, тим більше, що затримок у мене не було. Ось і добре».

У ЗСУ такого поки що не було або про це не говорять на загал. Пов’язувати це з нібито вищим патріотизмом жінок ЗСУ не варто. Адже у Червоній армії у різні періоди війни служили до 800 тисяч жінок, а в «зоні АТО» проходить службу трохи понад тисячу українок, абсолютна більшість із яких – добровольці. Якби до української армії почали масову мобілізацію, то нема гарантії, що окремі жінки не намагалися б аналогічним способом повернутися додому.

Ірина Дунаєвська серед бійців Ленінградського фронту, 1943 (світлина з книги И.Дунаевської «От Ленинграда до Кенигсберга: Дневник военной переводчицы (1942-1945)»)

Життя вагітних на фронті не є легким, а якщо глянути з позицій мирного сьогодення, то просто жахливим. Перші місяці жіночий організм переживає певні фізіологічні зміни, які часто відбуваються дуже болісно, для багатьох нудота або токсикоз стають постійними супутниками життя. «Ввечері у господарів свято, надвечір’я Різдва… Особливе меню: хлібний кисіль, картопляники, пироги. А мене нудить – повна відраза до харчів, подзьобала трішки, щоби не ображати. Хочеться смородинового киселю, а його тут не знають або інакше називають. Болять груди. Терпи, якщо зібралась у мами», – записала у щоденнику за 1944 рік Ірина Дунаєвська, перебуваючи в Польщі.

Тепер уявімо, що все це відбувається на передовій, де ведуться бойові дії. У такому стані жінкам потрібно берегти себе від різних перевантажень, біганини, стрибків, нервових стресів. А як цього уникнути під час атак, перебіжок з одного окопу в інший? Така ж ситуація під час маршів, коли потрібно пройти десятки кілометрів. Їхати на авто, возі чи танку не легше, адже там так трясе через погані дороги (а вони в нас не поліпшилися з часів СРСР), що жінка може передчасно народити. Та й на вантажівку чи танк у такому стані ще треба вилізти. Якщо на третьому місяці це не створить труднощів, то на шостому, сьомому буде проблемою.

Але вагітні прилаштовувалися до важких умов, адже іншого виходу не було. Дунаєвська зауважувала, що навчилася всього, аби вберегти себе у такому стані: «Як потрібно задирати ноги і підтягуватися, щоби, спираючись на колесо, перебратися через борт вантажівки; як міцно потрібно триматися, щоби менше трясло, коли їдеш у кузові, і не витрясло душу і майбутнього малюка, і щоби погано закріплені предмети не поранили тебе… А чого варті попутні ночівлі у випадкових місцях із випадковими подорожніми?». Солідарна з нею у цьому плані й українська розвідниця батальйону «Айдар» Адріанна Сусак. Ось, що вона сказала про свого малюка одному з українських телеканалів: «5 місяців зі мною в окопі, він пройшов все, їхав на танку зі мною, стріляв з «Тура». Голодував, бо їсти хотіли, але нічого не було. Все пройшли разом!!!».

***

Командир одного з загонів партизанського з’єднання Олексія Федорова Григорій Балицький одружився у партизанському загоні з партизанкою Марією Товстенко, з якою прожив усе своє наступне життя. 12 травня 1942 року Марія, перебуваючи в загоні, народила хлопчика. У день перед пологами жінка разом із партизанами зробила перехід у 70 км. З розповіді Марії новоприбулим до з’єднання дівчатам відомо, що малюк був розрадою для багатьох партизанів. З якими труднощами їм довелося зіштовхнутися з малюком на руках у лісі, розповів Балицький. Особливо, коли німці оточили загін, і партизани почали голодувати. «Мене обіймали тяжкі думи: чим годувати Марію, а, отже, й Листочка (партизани, за словами Балицького, дали дитині таке ім’я – В.Г.). Перші дні молока в грудях Марії було досить, але пройшов час, і вони спорожніли: нічого було їсти молодій матері, – згадував він. – Тим часом апетит у Листочка зростав. Він сердито рвав соски, а в них нічого не було. Марія плакала від страшного болю, а дитина – від голоду. У мене скиміло серце від безсилля і безпорадності».

Трохи з харчами породіллі допомагали розвідники, які після кожної вилазки з лісу приносили певні продукти.

Скрутно було, коли загін перебував на рейді та вів постійні бої. Тоді батьки думали не тільки про себе, а головним чином про дитину, щоби не загинула під час бою, чи не потонула під час переправ, не захворіла після потрапляння під зливу. «Чвак – упав снаряд у болото. Метнулися злякано коні, – описував Балицький один із боїв. – Мить, і підвода з Листочком та Марією – на боку. Хлопчик у воді, кричить на весь ліс, захлинається болотяною тванню. Марія з гвинтівкою в одній руці кинулася до сина. Підхопила його другою рукою, стоїть по пояс у воді, притискає дитятко, заспокоює, щось приказує йому… Допоміг вийти на сухе. Сіла Марія мокра з ніг до голови, розповила Листочка – він пирхав, хлипав, заходився кричати і не міг, вода ще була у роті. Викрутила пелюшки і сповила в мокре – ніде ні в кого сухого й клаптика, всі добряче викупалися».

Потім партизани потрапили в оточення та виходили з боями, харчів знову не вистачало. Продовольчі групи, що ходили за провіантом, поверталися ні з чим. Одного разу в загоні наварили «зеленого борщу» з кропиви та різаного коріння. Цим борщем нагодували і малюка, якому на той час було трохи більше трьох місяців. Хлопчик заснув, а на ранок 17 серпня 1942 року батьки знайшли його мертвим. Балицький пише, що він весь був синім, тому дружина побачивши тіло, закричала, що його задушили.

Випадки загибелі грудних дітей у партизанських загонах були непоодинокими, в основному через важкі умови проживання та брак харчів. Тому в більшості випадків після народження дітей разом із матерями намагалися відправити до тилу або розмістити у сім’ях партизанських симпатиків.

***

Жінкам із першою вагітністю під час минулої війни складно було отримати медичну консультацію у фахівця щодо того, як себе вести під час фізіологічних змін організму. «Періодично з’являються і зникають висипи на обличчі. Що це? Кропивниця? Мабуть, спочатку таке буває? Спитати немає у кого, – фіксувала враження від перших місяців вагітності І. Дунаєвська у щоденнику за 19 грудня 1944 року. – Сподіваюся, не червінка. Її мені тільки зараз бракувало… Це ж треба: дитинки ще немає, а біди вже, як вродилися».

Нині вагітним військовим ЗСУ щодо цього легше, адже з дозволу командирів можуть отримати консультацію у військовому шпиталі в гінеколога.

Цікаво, що до середини 1944 року в Червоній армії вагітним жінкам не надавалося жодних офіційних преференцій при виконанні обов’язків. Щойно 28 вересня 1944 року заступник наркома оборони на підставі Указу Президії ВР СРСР і постанови РНК видав наказ про надання пільг вагітним жінкам. Згідно з ним, жінкам-військовикам, робітницям і службовцям вільнонайманого складу Червоної армії надавали відпустку за вагітністю та пологами терміном у 77 календарних днів (із них до пологів – 35 календарних днів і після – 42). У разі пологів із ускладненнями або народження двійні відпустка збільшували з 42 до 65 календарних днів після надання відповідних медичних довідок. На час відпустки за породіллями зберігали заробітну плату й посаду. Також забороняли залучати вагітних від 4-го місяця до понаднормових робіт, а тих, які мали немовлят, – до робіт у нічний час на період кормління груддю. Були передбачені матерям й одноразові соціальні виплати. Жінкам-робітницям і вільнонайманим військових частин, заробіток яких не перевищував 400 крб. на місяць, виплачували із доходів НКО одноразову допомогу на придбання комплекту білизни для немовляти у розмірі 120 крб., ще й 90 крб. на годування дитини. При народженні двійні суми виплачували на кожного малюка окремо.

Після завершення декретної відпустки матері залишали своїх дітей у своїх батьків або рідних і поверталися на фронт. Якщо такої можливості не було, то малюків залишали в сиротинцях, а по війні забирали. Щоправда, часом діти виростали, так і не бачивши батьків, коли ті гинули на фронті.

Українські жінки-військові наразі теж не мають жодних преференцій на законодавчому рівні. Міноборони досі не звертало на це увагу (а варто було би). Закони, писані в мирний час, не стосуються воєнної доби, а, отже, не є досконалими. Важко уявити собі, щоби вагітна жінка на 7-му місяці без проблем бігла до укриття під час обстрілів українських позицій «Градами». Міноборони наразі не видало жодних приписів з цього приводу. На моє переконання, логічніше було би вагітних демобілізовувати максимум на 5-му місяці вагітності, адже за сучасним законодавством відпустка через вагітність і пологи (декретна відпустка) триває 70 календарних днів до пологів та 56 календарних днів після. В разі ускладнення пологів або при народженні двох чи більше дітей післяпологова відпустка зростає до 70 днів.

У соціальному плані на законодавчому рівні вагітні жінки забезпечені на належному рівні. Згідно закону вагітна жінка-військовик отримує матеріальну допомогу у зв’язку з вагітністю в розмірі 100% її грошового забезпечення. Покривають витрати на виплату жінкам із числа військових допомоги через вагітність і пологи за рахунок коштів державного бюджету, передбачених на ці цілі Збройним силам України та іншим військовим формуванням, органам внутрішніх справ тощо. На період декретної відпустки за ними зберігають грошове забезпечення за останньою основною займаною посадою.

Кохання, одруження та народження дітей під час війни є складним феноменом, пояснення природи якого варто шукати у психологічній площині. Психолог-консультатнт Олексій Васильєв переконаний: нічого дивного в цьому немає, адже нині саме той момент, перший в житті кількох поколінь, коли романтичний образ солдата з віршів і пісень збігається з реальним, а війна триває не так довго, щоби заплямити його. Також солдатам потрібне відчуття того, що їх хтось чекає, підтримує та вірить у них, той, кому вони можуть присвятити свої перемоги. «Інша справа, наскільки міцними виявляться такі шлюби, коли романтичний ореол солдата спаде, і люди повернуться до мирного життя», – зауважує Васильєв. Деякі скептики вважають, що створення родин (а тим більше народження дітей) у такий час є кроком нерозсудливим з боку молодих людей. Мовляв, закохані прирікають себе та дітей на страждання. У відповідь їм можна навести слова партизана-ковпаківця Петра Брайка: «Палала гігантською пожежею війна, і побути разом місяць, тиждень або бодай день, здавалося щастям неймовірним».

До того ж, значна частина закоханих – молоді люди, ніхто з них не певен, що завтра (а, може, і через годину) не загине. Тому прагнуть взяти від життя все по максимуму.