Де була европейска правітчина Славян?

Исторична студія

 

I. Нестерова Илірія.

 

Сказав наш лїтописець Нестор, що первістною вітчиною Славян в Европі була Илірія ("Илюрик") і тим необачним своїм висказом внїс великій заколот і хаос в исторію славяньскої старини. Більше вже як сто лїт розслїджують учені исторію давної Илірії, розслїджують дрібні позістанки илірского язика, обичаї та звичаї илірских племен, a вкінци всї признають з жалем, що робота не веде до позитивних результатів, бо тота "илюрска словенщина" виходить якась дуже чудна, нї в чім нe подібна до тої славянщини, якою знає єї пізнїйша исторія. В наслїдок того витворилась нинї в ученім світї думка така, що Иліри — тоті мнимі Пра-славяне — і язиком і звичаями і всїм своїм єством відрізнюватись мусїли від Славян пізнїйших.

 

О скілько знаємо з исторії, Иліри замешкували головно нинїшню Альбанію, нинїшні сербскі области і — як свідчить Геродот¹⁾ — цїлу нинїшню Венецію. Иліри були оден з найстарших народі на полудни Европи. Після найновійших дослїдів они під назвою Пелязґів замешкувати мали велику часть Греції (ще перед приходом Геленів до Европи) а під именем Сикулів і Тирренів велику часть Италії. На тій підставі деякі учені навіть в старинній Венеції та Италії добачали правітчину Славян. Ба були і такі, н. пр. Россіянин Чертков, що велїли Славянам будувати Рим, пізнїйшу столицю латиньского племени. А все те баламутство пійшло єдино від того, що завірено сліпо словам Нестора про славянскій "Илюрик".

 

Тимчасом, розглянувшись добре в Несторі, пересвідчуємось, як зовсїм хиткі і баламутні понятя мав він о Илірії. Ще-ж на самім початку лїтописи, де Нестор дословно держать ся грецкого писателя Георгія Амартоля²⁾, область Илірія наведена вірно, бо побіч Епіру (нинїшної Альбанії). Однак в главі 20-ій³⁾, де Нестор говорить о правітчинї Славян, читаємо ось-якій безмисл: "Апостол Павел учил в Мораві; ту бо єсть Илюрик, єгоже доходил апостол Павел, ту бо біша Словіни первіє".

 

Кождоразові границї Илірії нам добре знані, она згадуєсь головно при Адріятицкім мори, обнимала часто і Епір, однак на північ нїколи не сягала по-за Дунай — о Моравії вже навіть і бесїди бути не може!

 

Але Нестор не лиш хибно понимав старинну Илірію, — він навіть перекрутив слова апостола Павла в єго Посланію к Римлянам. Апостол каже в гл. 15-ій того Посланія: "... в силї знаменій і чюдес, силою духа божія, якоже мнї от Єрусалима і окрест даже до Иллирика исполнити благовіствованіе Христово." Ту отже сказано, що апостол проповідував від Єрусалима "даже до Иллирії" (в латиньскім текстї стоїть "usque ad Illyriam") — значить в самій Илірії апостол не голосив науки Христа; на що-ж вкладати в апостольскій текст то, чого в нїм зовсїм нема? А мусимо ще й се взяти на увагу, що за часів апостола Павла Моравія звалась не "Илюриком", але краєм Квадів, а Квади були племени ґерманьского⁴⁾.

 

Як Моравія не могла бути первістною вітчиною Славян, так і властива, старинна Илірія не була нею. Сербске племя, що нинї головно замешкує давну Илірію, поселилось там досить пізно, в 600 лїт по смерти апостола Павла, за грецкого цїсаря Ираклія.

 

О тім поселеню, як і о причинах, що єго споводували, говорить детайлічно цїсар грецкій Константин Багрянородний в своїм дїлї "De administrando imperio"⁵⁾. Славяньскість отже Илірії, о скілько то знає исторія, єсть не так то дуже давною — не сягає дальше, як VІІ-го віку по Христї.

 

_________

 

Року 1854 видав д-р Joh. Georg von Hahn в Єнї книжку під написом "Albanesisсhe Studien", до котрої долучив також словарець альбаньского жиючого язика. Вже тогдї автор звертав в своїй праци часто на те увагу, що передані нам исторією деякі илірскі слова і назви дають ся в найлекшій і найприроднїйшій спосіб вияснити з язика альбаньского. Виходило-б з того, що давні Иліри бесїдою своєю близькі були не до Славян, але до Альбанцїв (Арнавтів, Скипетарів). Менї на сїм місци годї запускати ся в язикові слїдженя, однак для приміру і з обовязку наведу з книжки Гана бодай кілька в око впадаючих паралєль.

 

Полібій (з ІІ-го віку перед Хр.) і Лівій згадують про илірскій город Dimalon⁶⁾, збудований на двох горах. До нинї у Альбанцїв дi значить два, маль значить гора⁷⁾. З славяньскою бесїдою наведена илірска назва не має нї найменшої звязи.

 

До важнїйших илірских племен зачислялись в старину Дельмати (Дальматинцї); головним их містом було Дельмініон⁸⁾ або Дальміон⁹⁾. Родові назви до нинї у Альбанцїв творять ся при помочи наростка ат; слово дельм задержалось в альбаньскім дельм-ере для означеня нашого слова "овчар".

 

Дальматія, як нинї так і давнїйше, славилась своїми вівцями і пасовисками. Найлучші пасовиска для овець находились в старину власне коло міста Дальміон. Страбо так в однім місци каже¹⁰⁾: "Дальміон, город великій, дав назву народови. За-для лакімства жителїв Римляне місто знищили; область цїлу призначено на овечі пасовиска."

 

Після Гана (ст. 232) "Дальматія" в альбаньскім язицї значить "вівчарскій край". Знов доказ, що давне илірске слово "Дельмати" не в язицї Славян, лиш в альбаньскій бесїдї находить найлучше своє поясненє.

 

Після старинного словаря Гезихія илірскі Епіроти почитали Ахиля під назвою "Aspetos". Гезихій покликуєсь в тім місци на Арістотеля, у котрого найшов таку відомість. [Арістотель жив в IV-ім віцї перед Хр.] Що-ж значить Aspetos? Початкове а мало в давних язиках часто значенє степенуюче одвітно нашому "дуже". Позістале Spetos є словом альбаньским; в словари Гана наводить ся speite в значеню "швидкій", а ми знаємо з Гомера, що Ахиль мав постійний придаток "Швидконіг".

 

Одна з илірских гір звалась в старину Лякмон, Греки зовуть єї Дзіґос (по нашому "звязь") — се тому, що в тій горі лучать ся з собою три пасма гірскі. Илірске Лякмон не находить виясненя в язицї славяньскім; в словари Гана наводить ся альбаньске "ляку" власне в значеню грецкого "дзіґос" а нашого "звязь"¹¹⁾.

 

Подібних порівнань язикових можна навести богато, а при всїх відносимо вражінє, мов-би давні Иліри кликали до нас: ми предки Альбанцїв, а не Славян! Не перечу, що в язикових виводах богато дїєсь довільностей і накручувань, та мимо те при илірских словах виводи славяньских фільольоґів ще нїкому не удало ся. Улюблені наріканя, що нїби-тo Греки хибно писали славяньскі слова, не мають місця; старинні писателї, від Геродота почавши, були людьми совістними, і о скілько лиш позволяв нa то грецкій альфабет, старались они писати чужі слова по можности вірно.

 

Иcтopiя передала нам множество pізних племенних назв илірских, а най-би хоч одна з них найшла ся у пізнїйших Славян!. Племенні назви Славян нам доволї знані. Богато их находимо у Нестора, може більше ще наводять латиньскі писателї, пишучи про полабских і прибалтійских Славян, де що передав нам Константин Багрянородний в своїх вістках про Сербів а Хорватів, — чи-ж річ можлива, щоби назви илірскі, єcли були славяньскi, затратились посеред Славян в протягу немногих віків?

 

Приклонникам Несторової теорії о славяньскости давної Илірії наведу для любої лєктури доховані исторією назви илірских племен. От они: Автаріоти (в нинїшній Чорногорі), Яподи, Гітміти, Лібурни, Кавлики, Eвeти, Ментори, Сіопи, Гіллї, Енхелї, Eданти, Хедідони, Тавлянти, Иємени, Плєреї, Даорізи, Ардієї (в нинїшній Герцеговинї, Cікляни, Десарети, Лінкести, Амантини, Хаони, Молосси, Ахфілохи, Етики, Тимфеї, Орестії, Парореї, Атінтани, Біліони, Партини, Сесараси, Еродеї. Єдиний звук свойскій добігає нас з илірскої назви Атамани, але i ту наше вдоволенє остигає скоpo, бо руске слово "атаман" не є виразом славяньским, лиш перенятe за часів Козаччини з нїмецкого Hauptmann, що признає і сам Мікльосич в своїм "Etymologisсhes Worterbuch der slavischen Sprachen".

 

В минувшім річнику "Дѣла", пишучи про Бессів, помістив я над 20 племенних назв, які в старину були у трацкого народу Дяків, і показалось, що більша половина тих назв ще по тисяч лїтах жила посеред Славян. Для чого ж з великого числа назв илірских нї одна у Славян не доховалась?

 

¹⁾ Кн. І. гл. 196.

²⁾ Нестор — виданє Мікльосича, ст. 1 і 183.

³⁾ У Мікльосича ст. 14.

⁴⁾ Шафарика "Славянскі старинности" т. І., гл. 18, §.6. — Kaspar Zeuss ”Die Deutschen und die Natur” ст. 117—118. — Fr. Palacky, Geschichte v. Bohmen, т. І. ст. 42—43.

⁵⁾ Гл. 30-35.

⁶⁾ Polybios, lib. III. cap. 18; Livius, lib. XXIX cap. 12.

⁷⁾ Hahn, часть І. ст. 243. — Lor. Diefenbach "Origines Europaeae" (Frankfurt am Mein 1861) ст. 69.

⁸⁾ Claudii Ptolemaei Geographia, кн. II. гл. 17 §.11.

⁹⁾ Страбона ґеоґрафія, кн. VII гл. 5. (Страбо жив в I. віцї по Христї.)

¹⁰⁾ Кн. VII гл. 5.

¹¹⁾ Пор. також Dr. Fligier "Zur prаehistorieсhen Etnologie der Balkanhаlbinsel" (Wіen 1877) ст. 29.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 18.06.1891]

 

(Дальше.)

 

II. Старинна Тракія.

 

Вістка Нестора о проповіди апостола Павла в земли Славян основана на якійсь неясній традиції, однак находить оправданє в исторії. Давні римскі папи відносили початки христіяньства межи Славянами також до часів апостольских. Знаний є лист папи Ивана X, писаний в першій половинї Х-ого віку до Томислава, князя хорватского; в нїм говорить ся, що Славяне "молоко св. віри" приняли від перших апостолів, про-те й згадують ся славяньскі землї вже в первопочатках вселеньскої церкви¹⁾.

 

І котрі-ж то були славяньскі землї? Нинїшної ґеоґрафічної термінольоґії в відношеню до славяньских земель в апостольскі часи ще не було, краї заселені Славянами виступали тогдї під иншими назвами, — задачею нашою повинно бути, тоті краї і их назви відшукати.

 

Апостол Павло говорить о проповідуваню науки Христа "от Єрусалима даже до Иллирика". Єсли на тій просторони, одвітно до слів папи Ивана X і нашого Нестора, містилась давна вітчина Славян, тогдї не було-б що довго і думати: на жилища Славян припадала-би Мала Азія і европейска Тракія.

 

Велика часть мало-азійскої людности зачислялась дїйстно до народности Траків, особливо Фриґи і Бітинцї. Про Фриґів так пише Геродот²⁾: "Фриґи жили з разу в Европі побіч Македонцїв і звались Бриґами". Подібно виражаєсь і Страбо³⁾: "Фриґи — нарід трацкій; в Европі звались они Бриґами".

 

Бітинцїв азійских Геродот зове всюди Траками. І они були переселенцями з Европи; з-разу звались Стримонцями — від ріки Стримон в нинїшній Македонії⁴⁾.

 

Після Страбона⁵⁾ цїла мало-азійска Masin і навіть Пафляґонія заселена була Траками, також переселенцями з Европи.

 

Як бачимо, нарід Траків занимав великі простори землї: окрім Малої Азії замешкував він цїлу нинїшну Болгарію, часть Сербії і майже всї области, що належать нинї до европейскої Турції, не виймаючи і самого Царгороду. Часть Греції і острови Еґейского моря в старину також заселені були Траками. На північ сягала Тракія за часів Геродота лиш по Дунай, однак і задунайских жителїв, Ґетів, зачисляли старинні писателї до трацкого племени.

 

Додаймо до Тракії єще Скитію (пізнїйшу Малу Русь) від Дунаю і Днїстра аж по Дон, а дістанемо той великій лук довкіль Чорного моря, котрий уважати треба правітчиною Славян.

 

_________

 

Про числову силу давних Траків каже Геродот⁶⁾: "Нарід Траків є побіч Инді найбільшій на земли. Коли-б він мав над собою одного володаря і держав ся разом, я думаю, що нїхто не побідив-би єго, він з-межи всїх народі був-би найсильнїйшій. Але у Траків згода не можлива і нї коли до неї прийде, про те они слабі. У Траків богато назв, кожде племя зовесь після околицї, котру заселює."

 

І хто-ж може бути тим побіч Индів (про Хини Геродот ще не знав) найчисленнїйшим народом на земли, як не Славяне? Та й чи могли ті так численні Траки вигинути без слїду в протягу кількох віків?

 

Що Геродот повідав о племенних незгодах Траків, о браку одного спільного володаря, о назвах після околиць — все то сказати можна і о пізнїйших Славянах.

 

Цїсар Маврикій (з 7. віку по Хр.) каже, що Славяне не терплять у себе володарів і що их племена взаїмно себе ненавидять⁷⁾.

 

Арабскій писатель Ибраїм ибн Якуб (жив в 10. віцї по Хр.) пише про Славян майже дословно все то, що Геродот сказав про старинних Траків. Коли-б Славяне, каже Якуб, не були подїлені на множество родів і племен, з ними що-до могучости і сили не міг би нї оден нарід на світї зрівнати ся⁸⁾.

 

Звістні і слова Нестора о руских Славянах⁹⁾: "Почаша сами в себі владїти, і не бі в них правди і вста род на род, і биша в них усобица, і воєвати почаша сами на ся." Взагалї цїла наша руриківщина аж надто доставляє нам примірів всякого рода домашних незгод і воєн.

 

І вістка Геродота про те, що племенні назви Траків брались після околиць, характеризує Траків яко Славян, — она як-би винята з Нестора, котрий так пише¹⁰⁾: "Словіни разидоша ся по земли і прозваша ся имени своими, кде сїдше на которім містї." Тоті назви "після околиць" подибуємо у давних Русинів (Бужане, Деревляне, Полочане, Поляне, Угличі, Тиверцї), у Поляків, у прибалтійских Словен, Сербів і т. д.

 

_________

 

Про звичаї полудневих Траків повідав Геродот¹¹⁾: "Кождий має богато жінок, а коли котрий муж умре, повстає велика суперечка межи жінками, бо кожда хвалить ся, що єї найбільше любив покійник. Котра жінка в тім спорі побідить, зараз їй признають первеньство перед другими, ведуть до могили і там єї найблизші свояки умертвляють. Відтак разом з чоловіком похороняють єї. Инші жінки уважають то великим нещастєм для себе, найбільшою наругою."

 

В той-же спосіб виражаєсь і Меля, писатель з I. віку по Хр. Він наведений звичай приписує всїм Тракам без різницї¹²⁾.

 

Геродот, описуючи похорони в Скитії, замічає, що там з смертею короля гинути мусїла і одна з єго жінок¹³⁾.

 

Розгляньмо-ж тепер, чи не було подібного звичаю у Славян.

 

Цїсар Маврикій, описуючи звичаї Славян в VII. віку, так каже¹⁴⁾: "Славяньскі жінки над всяку міру заховують вірність своїм мужам, так що многі по смерти мужа самі себе удушують, не хотячи вести самітного житя."

 

Св. Вонифатій (VIII. вік) пише про Славян західних¹⁵⁾: "Славяне так ревно плекають супружу любов, що жінка по смерти мужа відбирає собі житє. Честнотливою уважаєсь жінка, що власною рукою завдає собі смерть, щоби враз з чоловіком згоріти на однім стосї."

 

Про добровільну смерть Русинки-вдови на могилї мужа, а знов невільницї на могилї пана, згадують арабскі писателї з IX і X віку. Цїкавий особливо опис, якій про рускі похорони подає Ибн Фадлан, посол халіфа з Баґдану на дворі короля Камских Болгар¹⁶⁾. Як помершій Русин був бідний, єго клали на маленькій човен і зараз спалювали; инша річ, як помершій був богач. Фадланови довелось бачити похорон одного значного, заможного Русина і він так оповідає про се. Кождий Русин, особливо заможний, має кілька жінок або любовниць і все яка небудь між ними згоджуєсь вмерти разом з своїм паном, щоби в купі з ним війти в рай. Одна стара баба, так званий "ангел смерти", привела в човен невільницю, що згодилась умерти. При помочи кількох людей почала стара душити невільницю мотузом... А щоб не було чути, як кричить невільниця, то ті люде, що стояли навкруги човна, били по своїх щитах.

 

Як се скінчило ся, тогдї найблизшій свояк помершого підійшов до човна і підпалив лучиною дрова, що були зложені під човном. Дуже швидко все згоріло і зістав ся тілько попел. На тім місци Русини насипали могилу і поставили на нїй стовп; на стовпі-ж написали имя помершого і имя руского князя.

 

_________

 

Про обряди свадебні у Траків виражаєсь Геродот лиш дуже коротко¹⁷⁾: "Траки купують собі жінки від родителїв за великі гроші". Дещо більше на той темат говорить Помпоній Меля¹⁸⁾: "Дївчат, що хотять ити за-муж, родителї дають женихам або за гроші, або в той спосіб, що их виставляють публично на обзорини. Дїєсь одно або друге, як де принято звичаєм. Годящі і благовидні дївчата бувають в добрій цїнї".

 

У наших предків, ще перед приходом Рурика, був також звичай вести дївчат на обзорини. Вибирали на сю цїль місця, положені межи селами, де в визначені днї відбувались игрища, а жених вишувував собі і, за обопільною згодою, брав з собою будущу жену. Нестор так о тім каже¹⁹⁾: "Биваху игрища между сели і схождаху ся на игрища і на плясаниє, і ту умикаху жени себі, с нею же кто свіщаваше ся".

 

Купованє жен, хоч під скромною назвою віна, истнувало в різних сторонах славянщини. Володимир Великій, подружившись з грецкою цїсарівною Анною, заплатив братям єї, императорам византійским, в той спосіб, що віддав им здобутий город Херсон: "вдасть же за віно Греком Корсунь опять, цїсарици дїлі"²⁰⁾. Подібно і Казимир, король польскій, подружившись з донькою Великого князя Ярослава, заплатив за жінку титулом віна 800 невільників.

 

А. Чертков²¹⁾ так пише про публичні обзорини дївчат і про продаж дївчат женихам: "Смотр или вибор невіст єще недавно существовал на Руси. Ми сами помним этот обичай, даже в Петербурзї, в лїтнем саду. В Москві такий вибор невіст бивал на набережной. В Нижегородской губерніи і в містах сміжних і теперь существует увод невіст. Молодий человік, подмітив нравящуюся ему дївицу, нападает, как би нечаянно, на катающихся дївушек і уводит свою невесту. Родниє єє защищают і не отдают похитителю. Начинается ссора і драка, a невіста говорит им: не иду! ни за что нейду! Жених вириваєт єє из рук і уїзжаєт с нею. Увезенняя теперь кричит: простите! благословите!... Преждї плата за жену существовала во всей Сербіи і Черногоріи і била столь велика, что бідниє принуждени били отказиваться от супружества. Но Георгій Черний опредїлил законом, чтоби за невісту не платили болїє червонца."

 

¹⁾ Гл. August Bieloweki "Wstęp krytyczny" ст. 410. Папа пише в листї між иншими: "Quis ambigit, Sclavinorum regna in primitiis apostolorum et universalie ecclesiae esse commemorata, cum a cunabulis escam praedicationis apostolicae eoclesiae perceperant cum lacte fidei."

²⁾ Кн. VII гл. 73. — Фриґів азійских вичисляє вже Гомер межи союзниками Троянцїв.

³⁾ Кн. VII гл. 3.

⁴⁾ Геродот, кн. VII гл. 75.

⁵⁾ Кн. VІІ гл. 3.

⁶⁾ Кн. V гл. 4. — Подібно виражаєсь Пліній (I вік по Хр.) в своїй Naturalis historia lib. ІV cap. 11: "Thraсia sequitur inter validissimas Europae gentes."

⁷⁾ Strategiсon, lib. II сар. 5: "Sсlavini neminem ferunt imperantem, seque mutuo prosequuntur odio."

⁸⁾ Куник і Розен, Извістія Ал-Бекри і других авторов о Руси і Славянах, 1878 ст. 53. — Edw. Bogusławski, Historya Słowian, Kraków 1888, т. I. ст. 129.

⁹⁾ Виданє Мікльосича, гл. 15.

¹⁰⁾ Виданє Мікльосича, ст. 3.

¹¹⁾ Кн. V гл. 5.

¹²⁾ Pomponii Melae "De situ orbis" lib. II cap. 2: "Super mortuorum virorum Corpora interfici simulque sepeliri, votum eximium habent". — Стефан Византійскій (з VI віку по Христї повідає в своїм ґеоґрафічнім словари під словом Γετία: "Єсть звичай у Ґетів, що коли умре муж, жінку єго заколюють на гробі. А знов другій звичай, що коли Гети заключают з неприятелем мир, они шлють послів з гуслями в руках". (Словар Стефана Виз. є важним жерелом для исторії, бо він уложений на підставі старинних писателів, часть таких, що их твори не дійшли до нашого часу.)

¹³⁾ Кн. IV гл. 71.

¹⁴⁾ Strategicon lib. Xl cap. 5.

¹⁵⁾ Jaffe, Bibliot. rerum german., tom. III pag. 172.

¹⁶⁾ Наводжу після Д. Иловайского "Княжій період Украини-Руси" (виданє Ол. Барвіньского в III-ім томі Рускої историчної бібліотеки, ст. 81—82).

¹⁷⁾ Кн. V гл. 6.

¹⁸⁾ De situ orbis, lib. II cap. 2.

¹⁹⁾ Виданє Мікльосича, ст. 7.

²⁰⁾ Нестор, гл. 43.

²¹⁾ Пелазго-оракійскія племена, Москва 1853, ст. 24 ( і ст. 18 въ "Примѣчаніяхъ").

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 19.06.1891]

 

(Дальше.)

 

Похоронні звичаї у Траків.

 

Я вже згадував про звичай трацких і славяньских жінок — убивати себе на могилї мужа. Але в инші ще, дуже характеристичні признаки находимо в трацких похоронних звичаях і обрядах, — признаки, яких, окрім у Славян, не подибуємо у жадного иншого народу. Наведу кілька примірів.

 

"Похорони богатих Траків — каже Геродот¹⁾ — відбувають ся в такій спосіб: Через три днї виставляють трупа, убивають всякого рода жертовні звірята і справляють бенкет; відтак похороняють помершого або палючи на стосї, або в землю гребучи. Над небіщиком сиплять могилу і устроюють игрища воєнні, на котрих найбільші нагороди припадають на одноборство."

 

Помпоній Меля виражаєсь коротко о Траках²⁾: "У них похорони відбувають ся урочисто і мов святість яка посеред співів і игрищ".

 

Наведені трацкі звичаї находимо в похристових часах у Унів (Гунів), котрих славяньство не може підлягати сумнїню, як то вже виказано на иншім місци³⁾. Іорданіс, писатель з VI. віку по Хр., каже в своїй исторії Ґотів⁴⁾: "Посеред поля під шовковими наметами виставлено мощі Аттилї. Відтак устроїли Уни дивне, урочисте игрище. Найлучші їздцї з цїлого народу їхали довкіль місця, де лежав покійник, — був то рід игрищ циркових. Всї похоронними піснями величали чини Аттилї, а відтак відпразнували на єго могилї так звану "strava" з величними бенкетами, мішаючи в той спосіб похоронні жалї з виявами утїхи. До гробу Аттилї зложено здобуті у неприятелїв оружія, дорогоцїнні кіньскі прибори, лискучі від найдорожших каменїв, і деякі почестні відзнаки, котрими визначує ся світлість двору."

 

"Страва" (бенкет), получена з борбами і рицарскими перегонами, знана була й на Руси, як то знаємо з Нестора і з инших давних писателїв руских. Княгиня Ольга сказала так Деревлянам, коли вибиралась до них, святкувати память свого мужа⁵⁾: "Се иду к вам, да пристройте меди многі в градї, да поплачю ся над гробом мужа моєго і створю тризну (воєнну игру) мужу своєму... і повелї людем своїм ссути (сипати) могилу велику."

 

В житєписи князя Константина Муромского наводять ся цїкаві і характеристичні черти з нашої поганьскої старини⁶⁾. Там сказано, що коли Константин Муромскій похоронив сина свого Михаїла після христіяньского обряду, люде "невірні" дивували ся дуже, що "не по их обичаю творимо бі погребеніє", що не насипано над покійником високої могили, що не було при похоронах "ни тризнища, ни битви, ни кожекраянія, ни лицедранія". О погребальних битвах на Руси свідчить також церковна епитимія, наложена на того, хто "по мертвеца дрался."⁷⁾

 

У давних Прусів, котрі зачислялись до племени литовско-славяньского і у себе богато задержали з глубокої старини, обряд тризни був також знаний. Подорожник Вульфстан (з IX. віку по Хр.) повідає в своїх записках⁸⁾: "Край Естів дуже великій і богато там міст, і є там богато меду й рибної ловлї. У них обичай, що коли хто умре, труп лежить неспалений у родителїв і знакомих через оден місяць, часом і два, королї і инші вельможі навіть і довше, як після свого богатства, часами і пів року. Весь час коли труп в хатї, відбувають ся бенкети і игрища аж до пори, коли мерця мають спалити. А як прийшов уже час, де труп спалити ся має на стосї, дїлять небіщикове майно, що позістало ще по бенкетах і игрищах, на пять або шість, або й більше частей. Відтак розкладують кожду таку часть на просторони одної (анґл.) милї — найбільшу частину як найдальше від двора, а найменшу як найблизше. Ести, що мають найшвидші конї, уставляють ся на 5 до 6 миль від розставлених річей. І ось починають ся перегони. Хто має найлучшого коня, допадає найбільшої частини і забирає єї з собою; відтак дістають ся другі до мети. По здогонах несуть мерця на стос і спалюють єго враз з оружієм і одежію. І є обичай у Естів, що мощі чоловіка мусять бути конче спалені; коли ж найде ся неспалена кістка, треба великими жертвами усмирити гнїв Бога."

 

Звичай сипаня високих могил над мерцями був не лише в властивій Тракії, але також у Скитів. От як описує Геродот королевскі похорони Скитів⁹⁾: "Гроби королїв находить в краю Слави (в "Ґеррах" при середнім Днїпрі). Коли умре король, копають великій чотирокутний діл в земли, відтак беруть трупа, обводять тїло єго воском, а живіт розпорюють, вичищують і наповняють дрібно потовченим кипром, ладаном, насїнєм блющу і анижу, відтак назад зашивають і опроваджують на возї по краях, де Скити панують. Хто приймає привезене тїло короля, чинить так само, як королевскі Скити: притинає собі часть уха, голить голову, довкіль рамен ранить себе, роздрапує чоло і ніс, a лїву руку перебиває стрілою. Опісля везуть королевскі мощі до иншого скитского народу і то дїєсь так довго, аж обвезуть всї краї (провінції) і назад повернуть до краю Слави і до королевских гробів. Тут складають трупа в гробници на підстїлцї з листя і втикають копія в землю по обох сторонах трупа і роблять дах з плетїнки. В прочій просторій части гробу похороняють одну з любовниць короля, удушивши єї наперед, дальше чашника, кухаря, комонника, льокая, вістникаря, конї, а також золоті миски. Все то учинивши, насипують високу могилу, працюючи в-заводи і намагаючи до того, щоби могила вийшла скілько мож високою."

 

Писатель арабскій Масуді, обзнакомлений добре з Славянами, повідає, що коли у Сербів умре король, богато підданих єго, а також конї, йдуть разом з помершим на стос¹⁰⁾.

 

Звичай давних Скитів, по смерти короля роздрапувати собі лице і ранити та калїчити тїло, був загальний і на Руси, як видно з наведених уже слів житєписи князя Константина Муромского. Арабскій писатель Ибн-Доста, пишучи про Славян IX. і X. віку, каже, що жінки-Славянки в знак жалю по помершім зрізували собі ножами кожу з рук і лиця¹¹⁾. І доси в нашім народї доховав ся декуди звичай, драпанєм та калїченєм тїла оказувати жаль за дорогим покійником.

 

Всї наведені подробицї о могилах, тризнах, о добровільній смерти жінки по смерти мужа, о раненю та калїченю тїла — вкaзують на очевидну звязь, яка заходила між Траками о Скитами з одної, a пізнїйшими Славянами з другої сторони. Хто-ж хоче правітчину Славян бачити в Илірії, як то вчинив Нестор, той надармо шукати там буде за славяньскими високими могилами — на всїй просторони давного "Илюрика" подібних могил нема. Можна сміло сказати: як далеко в земли Траків і Скитів подибують ся старенні, Геродотом близше описані могили, так далеко сягала европейска правітчина Славян.

 

Д-р Фліґієр так каже про доховані могили або кургани¹²⁾: "У всїх землях, заселених колись Траками, находимо могили, видом на себе дуже похожі. Є то стіжковаті пагірки різної височини, найбільші з них доходять до 50 стіп. В Малій Руси, в тім відвічнім осїдку трацких племен, сягають они 10—20, навіть і до 50 стіп. З-відти тягнуть ся они через Буковину до Ромунії. В Болгарії перші могили замічають ся межи Нікополем а Рущуком. На дорожній картї Барта зазначені они здовж гостинця з Рущука до Тирнови. Найчисленнїйші они в Тракії, особливо-ж в околици Філіпополя здовж ріки Маріци, — подибують ся там цїлими сотнями. Нерідко стрічають ся також і над долїшною Маріцою і на побережах Пропонтіди. Дуже богато их здовж ріки Тунджа, на полудневім склонї Балкану, в Казанлику, в долинї Шипка і в Старім Загірю. Численно стоять також могили на рівнинах Македонії над долїшним Вардаром, деякі великаньских розмірів. Не менше численні они в Тессалії, де також жила трацка людність. В Альбанії могил майже нема, а єсли их найдено на Косовім поли, то без сумнїву і они трацкі. І в західній Македонії, де жили колись Иліри, до нинї не найдено могил".

 

Про могили при Еґейскім мори і на тамошних островах, де жила в глубокій старинї трацка людність, згадує Ц. Ріттер ("Europaeische Völkergeschichte — vor Herodot, S. 245); він их зове гробовищами старотрацкого світа.

 

О могилах в Малій Азії, де також жили Траки, пише Фліґієр: "Могили або гробовища Малої Азії подібні у всїм до трацких; их основа кругла, вид стіжковатий, розмір часто звачний. На північнім вибережу Смирненьского лиману находить ся велике число таких могил, між ними так зване гробовище Танталя; оно займає в долїшнім промірі около 200 стіп. Такі-ж могили, часом величезного обєму, стрічаємо в околици старинного Сардес; серед них визначають ся особливо три — як кажуть, гроби королївскі".

 

Про могили в околици Трої, котра, здає ся, також населена була Траками, згадує вже Гомер при описї Трояньскої війни.

 

_________

 

Траки — наймузикальнїйшій нарід старого світа.

 

Що Славяне величають ся музикальним і співолюбним народом, річ загально звістна; они і нинї посеред всїх народів займають на тім поли почестне, перворядне місце.

 

Чим Славяне нинї, тим на поли музики, співу і поезії були Траки в старину; грецкі писателї однодушно признають им під тим взглядом первеньство перед всїма иншими народами.

 

Звістні оповіданя Греків про старинного співака і основателя однобожої реліґії Орфея. Він був Трак родом і жити мав в XIII-ім віцї перед Христом. Науку єго і пісни переняли опісля Греки, признаючись — хоч і як их то болїло — що найбільшій співак і укладач реліґійних пісень жив і трудив ся посеред "варварів". Вітчиною Орфея після одних писателїв мала бути полуднева Тракія, після инших Македонія, а були й такі, що велїли єму жити в сторонах усть Дунаю¹⁴⁾, отже в краю, що за руских часів, именно-ж за Ярослава Осьмомисла, становив складову часть нашого галицкого княжества.

 

Єсли Орфей був Трак родом, він після теорії, котру в сїй розправі стараюсь оправдати, мусїв-би бути Славянином. Постараюсь се довести.

 

Року 1874 видав в Білградї Стефан Веркович, Серб, спорий збірник народних пісень, зібраних межи болгарскими Помаками, в Родопсках горах, замічаючи в своїм виданю, що зібрані пісни змістом своїм відносять ся ще до часів перед-историчних. Той збірник звернув на себе всюди незвичайну увагу. В помацких піснях, о скілько доси они знані, містять ся детайлічні, як-би очевидцем зложені описи прадавних воєн, як облога Трої, часті згадки про македоньских королїв Филипа і Александра Великого, описи різних переселень народів, різні плененні назви, про які хиба в Геродотї або в Страбонї вичитати можна і — що найважнїйше — численні згадки про славного поета Орфея. Щоби докладно пересвідчитись, чи пісни видані Верковичем не є простим фальсифікатом, удалась париска академія наук з просьбою до міністерства, щоби оно консуля Авг. Дозона, звістного знатока болгарскої бесїди, вислало до Помаків, нехай він розслїдить на місци, чи справдї тамошній люд співає ті пісни. Дозон без проволоки виконав своє припорученє, зносив ся з селянами і не лише сконстатував, що Верковичеві пісни жиють в устах болгарского народу, але ще й сам записав одну пісню про Орфея, котрої не було в збірнику Верковича. Рапорт Дозона оголошено друком в Парижи року 1874.

 

В рік пізнїйше удав ся до Верковича університетскій проф. в Загребі д-р Леоп. Ґайглєр і аж здумів ся, коли побачив у него цїлі стоси посписуваних межи Помаками нових пісень народних, головно змісту мітольоґіцкого. Ті пісни призначив Веркович до виданя хорватскій академії в Загребі; єсть их таке множества, що після обчисленя Ґайглєра они ледви на 400 аркушах друку змістять ся, а на таке видавництво не мала-би і найбогатша академія фондів.

 

Poкy 1878 видав Ґайтлєр в Празї (в ческім язицї) книжку під заголовком "Poetické tradice Thráků i Bulharů", де з цїлим жаром переконаня бере Верковича в оборону супроти тих людей, що єму закидували сфальшованє опублікованих пісень. На підставі информацій Ґайтлєра оголосив і нїмецкій учений д-р Фліґієр свою працю "Ethnologische Entdeckungen im Rhodope Gebirge, Wien 1879".

 

Та мимо так поважних голосів, як Дозона і Ґайтлєра, учений світ не хоче признати автентичности пісням в збірнику Верковича. Люде, котрі привикли Траків i Славян уважати за два окремі народи, не хотять нїяк допустити, щоби в славяньскім народї жити могли традиції про старо-трацку исторію, мітольоґію, поезію. Окликом "фальсифікатор" помагають собі тепер учені, щоби видобути ся з посеред невигідної для них ситуації¹⁵⁾.

 

Болгарскі народні пісни представляють Орфея так, як нам то Греки передали: коли він заграє на свирілцї, плачуть каменї і дерева, птицї в летї пристають та слухають, люде попадають в обморок. Пісни зовуть Орфея королем, инші "юнаком". Подаю в болгарскім оріґіналї одну зворотку з пісни про Орфея¹⁶⁾:

 

Имя мy є Орфен, млад юнак;

Tой кoга (коли) засвари с' оная юдинска свирка,

Дур і камене-ту і дарвета-та заплакуват!

И пилета-та (пташки) стоєт та си слушет...

 

В болгарских піснях оспіваний Opфей під назвами: Орфен, Урфев, Френ; перекручують також на Фрклен т. є. лїтач, бо він одарений крилами і лїтає під небо.

 

Колишні Траки стояли на високім степени культури. Греки часто признавали, що за приходом своїм до Европи они з собою мало що принесли — все завдячували они Пелязґам та Тракам. Від Трака Орфея научились музики та співу, від Трака Таміра игри на гуслях, від Трака Евмольпа рільничих таємниць, з Тракії переняли они свої музи.

 

Страбо повідає¹⁷⁾, що і боєві пеани ("пінія", pienia) або лучше паяни переняли Грека від Траків. Думаю, що саме слово "паян" не може від чого иншого походити, як лиш від славяньского "пою". Серби до нинї місто "піти" говорять "пояти"; у Болгар уживаєсь "пойний" в значеню "співучій".

 

Після того-ж Страбона¹⁸⁾ переняли Греки від Траків не лиш самі пісни та арії але і всї музикальні инструменти.

 

Все посвідчає, що Траки зачислялись до народу, що в музицї і співі займав перворядне місце в старинній Европі.

 

¹⁾ Кн. V гл. 8.

²⁾ De situ orbis, lib. II cар. 2: "funera festa sunt et veluti sacra, cantu lusuque celebrantur."

³⁾ "Дѣло" з р. 1890 чч. 106—110.

⁴⁾ De Gothorum origine et rebus gestis, гл. 49.

⁵⁾ Лїтопись Нестора, гл. 29.

⁶⁾ Разсужденія А. С. Петрушевича, Львів 1887, ст. 72—73.

⁷⁾ Там-же, ст. 73.

⁸⁾ К. F. Dahlmann, Forsohungen auf dem Gebiete der Geschichte, Altona 1822, т. I. ст. 422— 430. — Пор. також Шафарика Старинности славяньскі, ХVІІ-а прилога до другого тому.

⁹⁾ Кн. IV гл. 71.

¹⁰⁾ Aug. Bielowski  "Wstęp krytyczny", ст. 185.

¹¹⁾ Разсужденія А. С. Петрушевича, ст. 72. — Такій-же звичай подибуємо у давних Унів. Іорданіс при описї похоронів Аттилї (гл. 49) повідає, що Гуни на знак жалю стригла "після народного звичаю" волосє і калїчили собі лице кровавими ранами.

¹²⁾ Zur praehistorischen Etnologie der Balkanhalbinsel von Dr. Fligier, Wien 1877, ст. 16 —17.

¹³⁾ Там-же, ст. 21.

¹⁴⁾ Plinius, Historia naturalis, lib. IV cap. 11; "Aversa Наеmі et in Histrum (Дунай) devexa (Getae et circa Ponti litora... Orphei vatis genitoreš obtinent.)

¹⁵⁾ Після Ґайтлєра збиранєм помацких пісень народних займає ся Веркович враз з одним Болгарином, купцем. Сей послїдній чоловік мало образований, о якім-небудь знаню давної исторії Траків у него навіть бесїди бути не може.

¹⁶⁾ Гл. Poetické tradice Thráků i Bulharů, podavá Dr. Leopold Geitler, ст. — Цїкаву вістку подає Ґайтлєр нa ст. 30 своєї розправи. Коли Помак переспіває яку пісню, от хоч би за Орфея, він зараз додає від себе увагу: "Сеся пісня зложена на те, щоб знати, чим ми колись були".

¹⁷⁾ Lib. VII fragm. 4.

¹⁸⁾ Lib. X сар. 3.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 20.06.1891]

 

(Дальше.)

 

Траки — нарід справедливий.

 

Два головні трацкі племена, Бесси (Даки) і Ґети, славились в старину из-за своєї хоробрости і честноти. Геродот¹⁾ величає особливо Ґетів: "Ґети вірять в безсмертність... Они найхоробрійші і найправеднїйшi з-помежи всїх Траків."

 

Трацких Ґетів, що мешкали на північ Дунаю (в пізнїйшім галицко-рускім княжестві), Геродот зачисляє до народу Скитів. А Траки і Скити — то лиш окремі політичні орґанізми, нарід той сам. Тим поясняєсь, длячого в старину Ґетів так часто називано Скитами, не лиш в значеню ґеоґрафічнім, але і народнім. Римскій поет, Овідій Hазo, жиючи на вигнаню посеред наддунайских Ґетів, в своїх елєґіях і в письмах з Понту називає Гетів дуже часто (18 разів) Скитами, беручи обі назви яко тожсамі, однозначні.

 

Горацій високо ставить моральність і родинні честноти Ґетів і Скитів; він взиває Римлян, щоби наслїдували варварів і залишили мерзенне своє житє. В одї до Римлян каже римскій поет²⁾: "Лучше від нас живуть на своїх полях Скити і суворі Ґети. Поля у них нерозмежовані (власність спільна), ужиток з плодів і збіжа свобідний, в управлюваню рілї що-річно они зміняють ся: — хто доконав працї, відпочиває, щоби місце лишити другому³⁾. Не такі у Ґетів та Скитів обичаї, як у нас. Tам, коли дїтям мати умре, добра мачоха не поневіряє ними, жінка додержує вірність мужови, не величаєсь любовником. У нас богате віно у жінок, а віном у Гетів і Скитів — честнота і невинність родителїв і твердий між ними союз. Жіноча провина — безчесть у них або караєсь смертью.

 

І Страбо⁴⁾ величає правість Скитів, покликуючись на Гомера і Есхіля; послїдній виpaзнo говорить про "Скитії нарід справедливий." Страбо до тих слів додає увагу: "Така думка про Скитів і доси живе у Греків. Бо і чим-же славні стали, навіть у нас, деякі Скити: Анахарс, Абар і инші, як не добросердностью своєю, простотою і справедливостію — тими прикметами скитского народу?"

 

До Тракії і Скитії відносять ся оповіданя старинних Греків про Гіперборейцїв. Мав то бути нарід справедливий, не винний, в краю єго гусли, співи та дївочі хори.

 

Пізнїйші Греки, з поступом ґеоґрафічних відомостей, переносили Гіперборейцїв все більше на північ, зробили з них казочний, десь далеко жиючій нарід. Але для пізнаня властивих Гіперборейцїв і для найденя их краю ми держатись мусимо первістної ґеоґрафічної термінольоґії, що з часів перед Геродотом.

 

Після Гомера вітер Бореас мешкає в Тракії і віє з відтам на полудне. Гіперборейцї були-б отже жителї на північ Тракії, значить Ґети і Скити. Так і понимали первістних Гіперборейцїв деякі, навіть пізнїйші писателї, як н. пр. Лев Діякон, котрий их поміщає на Українї⁵⁾. Така догадка тим більше имовірна, що старинні Траки звались часом Бореанами⁶⁾, — здаєсь від гори Борас, котру Лівій наводить в Македонії.

 

В по-Гомерових часах стали Греки за-для торговлї поселяти ся на побережах Чорного моря, в краях належачих до Тракії і Скитії. Они осїдали в чужій земли, котру им дано на власність, управляли ся своїми правами, нїхто их не безпокоїв (хиба серед воєнних заворушень), они купчили свобідно по краю, закладаючи кольонії та філії, де им було любо. Очевидно мусїв бути добрий і правий той нарід, що так гостинно витав чужинцїв у себе.

 

Помпоній Меля⁷⁾ величає честноту жителїв межи Днїстром а Богом: "У них крадїж річ не знана, про-те нї свого майна пильнують, нї чужого не тикають."

 

І правість давних Славян посвідчена численними і найлучшими историками. Вже з исторії Унів знаємо, як праведно честне було житє Аттілї. Грецкій историк Пріск, що з послами цїсаря Теодосія перебував якійсь час на дворі Аттілї, повідає⁸⁾, що многі, найздібнїйші люде — з Греків і Римлян — осїдали посеред Унів, принимали их реліґію, звичаї, ставались найлюбійшими дорадниками короля. З того-ж Пріска знаємо, як добре було і невольникам в краю Унів. Они дослугувались скоро свободи, а свобідні не вертали вже до дому⁹⁾, лиш позіставали посеред народу, котрого звичаї і реліґію полюбили. "Ту нам добре, маємо опіку права, а в римскій державі пожаль ся Боже!" — одвітив Пріскови зіславянщений Грек на вчинені єму докори.

 

Прокопій каже о Славянах VI-ого віку¹⁰⁾: "У них умисл не є злобний, анї обманьства они не знають; Славяне поєдинчі собі, в многім задержали обичаї Унів".

 

Цїсар Маврикій так характеризує Славян VI-ого і VII-ого віку¹¹⁾: "Славяне ласкаві для чужинцїв і дуже ревно дбають о те, щоби их без ушкоди і безпечно перевести з одного місця на друге, куди им ити потрібно. Коли из-за недбальства провідника станесь чужинцеви шкода, тогдї супроти виноватого виступає збройно найблизшій сусїд, уважаючи обовязком собі, пімстити в той спосіб чужинця... Славяне взятих в полон людей не держать аж до смерти в неволи, як то дїєсь у других народів, але визначають им якійсь час і лишають відтак до волї: або вернути до дому, або позістати в новій вітчинї в характері людей свобідних і приятелїв."

 

Що Меля писав о жителях межи Днїстром а Богом, повтаряють середновічні писателї о Славянах свого часу. Герборд¹²⁾ пише о поморских Славянах, жителях Померанії, що нї крадїж нї обманьство у них не знані, що не видати у них нї замків нї ключів і тому скринї стоять завсїгди незачинені.

 

Адам Бременьскій (з XІ-ого віку) пише про західних Славян¹³⁾: "Всї ще блудять в поганьстві, та мимо те не найде жадного народу з такими, як их, обичаями і з такою гостинностію; нема другого народу, що був-би так честний і добрий".

 

Майже тими самими словами виражаєсь про Славян Гельмольд, писатель з XІІ-огo віку, додаючи ще від себе¹⁴⁾: "Славяне дуже гостинні, а родителям оказують незвичайну честь. Нема в их краю нї одного убогого нї жебрака... Гостинність і пошановок для родителїв уважають ся головними честнотами Славян."

 

Оден лиш Нестор, оцїняючи наших предків виключно з становиска христіяньскої реліґії, не хоче признати им тих прикмет, якими славились Славяне у инших народів. Тілько Поляне, земляки Нестора, представлені людьми правими, все проче не найшло пощади у него¹⁵⁾.

 

Правість в характері Траків і пізнїйших Славян була природним випливом з основ давної реліґії. Єсли н. пр. Ґети вірили в безсмертність душі і в житє загробне, єсли вірили, що по смерти дістаєсь кождий до свого бога Зальми, то очевидно старались они закони того бога совістно виповняти, жити точно після приписів своєї віри. Висшість трацкої реліґії супроти реліґії инших старинних народів впливала і на висшість моральну народу.

 

Окінчаючи свою розвідку о характері і звичаях Траків, мушу з обовязку навести і отсю дивну, майже неимовірну вістку Геродота¹⁶⁾: "Инші Траки продають дїти свої. Пятнованє тїла означає у них знатний рід, непятнованє — рід підлий".

 

Вісти про продаж дїтей не находимо у инших писателїв; сам Геродот додає зараз, як-би для поясненя єї, увагу, що женихи купують у родителїв свої будущі жени. В понятю Грека, необзнакомленого з трацкими звичаями, могла справдї витворитись думка, що родителї "продають" не лиш свої доньки, але взагалї і всї свої дїти.

 

Звичай "продаваня дїтей" задержав ся до нинї в Галичинї, именно у Бойків. Але то звичай дуже невинний. Николай Устіянович повідає в примітцї до своєї повісти "Верховинець": У Бойків є звичай, що коли кому дїти не ведуть ся, він ново-народжену дитину нїби продає. Знакомі стають коло вікна, торгують ся о цїну, відтак беруть дитину, вносять дверми назад в хату і віддають родителям. Таку дитину зовуть Проданом і вірять, що она виховає ся на люде. Чи не був такій-же звичай у тих "инших Траків" Геродотових?

 

Про пятнованє тїла згадує і Страбо¹⁷⁾; після него був то загальний звичай у Илірів і Траків.

 

Цїкаві дати про пятнованє тїла у винїшних Альбанцїв, Нїмцїв і Французів подає Ган в своїх "Albaniesische Studien". Він так повідає¹⁸⁾: "В нинїшних часах ледви найдеш Альбанця-вояка, що не мав-би пятен на раменах, часто і груди пятнами украшені... Ми всї уважаємо татуованє — сам не знаю, яка причина тому — чим-то варварским, незвичайним, а зараз в думцї повстає в нас образ австральских дикунів. Ми (Нїмцї) не думаємо навіть об тім, що пятнованє тїла цвите як найкрасше і доси в нашім народї, а більше ще у Французів, особливо у войска. Чи ж нам не звістно, що тисячі і тисячі вояків, ремісничуків, візниць і т. д., витравлюють собі на червоно або на синьо початкові букви свого имени на рамени? Нїхто менї не заперечить, коли скажу, що в нїмецкім і францускім простолюдю, хоч нинї вік XІX-ий, панує і доси звичай татуованя".

 

Пятнованє, як каже Геродот, прислугувало лиш знатним людям; пятна були щось в родї пізнїйших гербів.

 

Зверхний вигляд Траків.

 

Давні Греки мали найбільше до дїла з сусїдними собі народами, в Европі і в Малій Азії. От же их то застановляло, що Траки і Скити вже самим зверхним виглядом своїм, барвою тїла, волося, очей відрізнювали ся від других народів.

 

Аристотель (IV-ий вік перед Хр.) каже о Траках і Скитах, що они мають волосє гладке і мягке¹⁹⁾. В иншім місци він виповідає тезу, що полудневі жителї мають чорні очи і таке-ж тїло; люде, що мешкають більше на північ, бувають з синими очима і білого тїла; а вже зовсїм на півночи живуть люде червоно- і біло-волосі.

 

Ипократ (V-ий вік перед Хр.) приписує Скитам барву барву тїла, котра по причинї студени в их краю стає ся червоною²⁰⁾.

 

Климентій з Александрії (IІ. в III. вік по Христї) повідає, що Скити носять довге волосє і в неладї; волосє русяве, тїло червоне²¹⁾.

 

Взагалї всїх Траків, а особливо Ґетів, представляють різні старинні писателї з волосєм русявим, мягким і гладким. Одвітно до барви волося і очей Траки і своїх богів зображали собі русо-волосими і синьо-окими²²⁾.

 

Коли в першій раз появилась в Европі назва Славян, Греки Славян представили що-до барви тїла і волося зовсїм так, як описувано старанних Траків. От н. пр. слова Прокопія²³⁾: "Верхне тїло всїх Славян не надто білої барви, анї волосє надто ясне, хотяй і не є чорне; оно найчастїйше русяве".

 

Не перечу, що подані ту свідоцтва що-до барви тїла, волося і очей дають ся в значній части примінити до давних Кельтів і Ґерманів, однак оба послїдні народи виступають в старинній исторії независло від Траків і на зовсїм инших місцях. Зазначені прикмети Траків не можуть вже і з того взгляду відносити ся до кого иншого, як лиш до Славян.

 

(Дальше буде.)

 

¹⁾ Кн. IV гл. 93.

²⁾ Кн. ІІІ ода 24.

³⁾ Був звичай у давних народів, н. пр. у Свевів, що кождого року часть мужчин служила в войску, а друга часть управляла землю. Служба війскова уважалась відпочинком по праци. (Порівн. Caesar "Do bello gall." lib. IV сap. 1.)

⁴⁾ Кн. VIІ гл. 3.

⁵⁾ Гл. Д. Иловайского "Княжій період" в III. томі Историчнои бібліотеки Ол. Барвіньского, ст. 11.

⁶⁾ Joach. Lelewel "Narody na ziemiach slowiańskich", виданє з р. 1863, ст. 321.

⁷⁾ De situ orbis, кн. II гл. 1.

⁸⁾ Реляція Пріска поміщена в Corpus scriptorum historiaе Byzantinaе, виданє Боньске з р. 1829.

⁹⁾ Там-же, ст. 190.

¹⁰⁾ De bello Gothiсo, lib. III. cap. 14

¹¹⁾ Strategicon, lib. II cap. 5.

¹²⁾ Herbordi Vita sanoti Adalberti: "Tanta est fides et societas in tar eos, ut fartorum et fraudium ponitus inexperti cistas vel serinia serta non habent".

¹³⁾ М. Adami Historia eссlesiastica, lib. II cap. 12 et 13.

¹⁴⁾ Chronica Slavorum, lib. I cap. 1, 2.

¹⁵⁾ Виданє Мікльосича, гл. 10.

¹⁶⁾ Кв. V гл. 6.

¹⁷⁾ Кн. VII гл. 5: "Яподи напунктовують ся, як і прочі Иліри і Траки".

¹⁸⁾ Зошит I ст. 247.

¹⁹⁾ Гл. Lorenz Diefenbach "Origines Europaeae" ст. 41.

²⁰⁾ Там же, ст. 43.

²¹⁾ Там же, ст. 42.

²²⁾ Там же, ст. 42 і 68.

²³⁾ Пор. Stritter II ст. 29. Прокопій див в VІ-ім віцї по Христї.

 

[Дѣло, 24.06.1891]

 

(Дальше.)

 

III. Мітольоґія Траків і Славян.

 

Сумний образ розстрою і непорадности представляють нам дотеперішні розслїди на поли славяньскої мітольоґії. Не маючи безпечної опори нї головних провідних гадок, славяньскі мітольоґи томлять ся з неймовірним трудом, щоби бодай з уривочних дат лїтописних, з дохованих у Славян звичaїв та обрядів, з пословиць, з проклонів, з дохованих формулок присяги видобути якій-такій хосен для науки. Але вся робота не може вдоволити. Вісти лїтописні — як Нестора, Длуґоша і западних нїмецких писателїв — походять з часів надто вже пізних, коли поганьство було в крайнім упадку і зіпсованю, або навіть уступило місце христіяньскій реліґії і про те забувало ся. Відорвані, часто голословні дати про славяньскі божества не можуть дати ширшого образ властивої, первістної мітольоґії Славян.

 

Возьмім для приміру нашу лїтопись. Сказано там о Володимирі Великім¹⁾: "И постави кумири на хлму: Перуна і Хрса, Дажбога, і Стрибога і Сїморьгла і Мокош." Хто-ж з так сухо кипених назв зрозуміє значенє якогось Сіморьгла або Мокоша? Навіть беручи в поміч Слово о полку Игоревім ми не в силї довідатись, чи Дажбог і Хорс два боги, чи лиш дві назви для одного бога. Тай за Стрибога ми нїчого певного сказати не уміємо.

 

Boзьмiм Длугоша²⁾. Найвисшій бог поганьских Ляхів звав ся Jesse. Що почати з тою у Славян нечуваною, безперечно зіпсованою, перекрученою назвою?

 

Бог війни звав ся після Длуґоша Liada³⁾. Информація Длуґоша мусить оказати ся хибною, єсли тілько погадаємо на значенє рускої, ческої і литовскої Лади.

 

Богиню земледїльства називали поганьскі Ляхи Dziewanna⁴⁾. І з тою назвою годї дійти до ладу. Сам Длуґош в оріґінальний спосіб помагає собі при поясненю назви Dziewann-и; він каже, що богиня любила замешкувати лїси — (богиня рільництва в лїсах!) — отже від лїсів, від дерев зове ся Dziewann-а...

 

З таких информацій, як і з дохованих в народї, часто крайно баламутних мітольоґічних позістанків не дасть ся нїяка цїлість нї система зложити. Треба конче глянути глубше в суть річи і найти в далекій минувшинї те жерело, з котрого виплила а відтак в різних напрямах і під різними впливами розвинулась славяньска мітольоґія.

 

Основна мисль трацкої реліґії.

 

Казали Греки, що Трак Орфей був творцем окремої реліґійної системи, именно мав він учити о безсмертности душі і о однім найвисшім бозї (єго ученик Музей мав опісля тоту трацку науку розширювати і розвивати дальше). Христіяньскі писателї: Юстин мученик, Евсевій, Суідс⁵⁾ наводять навіть з науки Орфея стих такої основи: "Оден є на світї самороджений, а окрім него другого такого нема."

 

Чи то Орфей був, що укладав нову реліґійну систему, для нас річ дуже підрядної ваги. Ми лиш числимо ся з фактом, що реліґія Траків проповідувала засади о однім найвисшім бозї і о безсмертности душі.

 

Що справдї були такі засади в реліґії Траків, поучав нас Геродот⁶⁾, кажучи: "Трацкі Ґети думають, що они не умирають, лиш що покійник иде до свого бога Зальми. Тоті Траки в часї громів і лискавиць стріляють з луків до неба, грозячи (чужому) богу, бо думають, що окрім их Зальми нема вже иншого бога."

 

Подібно виражаєсь Помпоній Меля⁷⁾: Ґети кождої хвилї готові на смерть. Сему різні причини: одні кажуть, що душі померших вертають назад на землю; а другі, що хоч не вертають назад, але і не гинуть, лиш переходять в щасливійшій світ."

 

І у Скитів (нa Українї) була віра в житє загробне. Довідуємось про се з Геродотового опису похоронів в Скитії. Коли хто умер, обвозили небіщика 40 днїв по вcїx єго свояках, при чім в присутности умерця відбувались угощеня — і самому небіщикови з кождої страви предкладали дещо для покріпленя⁸⁾.

 

Віра в єдиного найвисшого бога не затратилась у пізнїйших Славян. Передовcїм важні слова Прокопія о Славянах VI-ого віку⁹⁾: "Славяне вірять в єдиного бога, творца перунів, єдиного володаря всего світа і в жертву приносять єму волів і инші звірята... Они почитають ріки і вили (німфи, русалки) і инші божества, котрим приносять жертви."

 

Не инакше виражає ся Гельмольд о Славянах ХІІ-ого віку¹⁰⁾: "Єсть богато родів идолопоклоньства у Славян. Одні своїх богів містять в будованих святинях; инші божки замешкують ліси або гaї. Деяких зображають собі з двома, трема, а навіть більше головами. Та мимо так многих і різновидих божків, котрим святять поля і лїси, Славяне не заперечують одного бога в небі, що панує над другими божками, а сам лиш займає ся небесними справами. Инші божки зродили ся з крови єго і они тим доскональші, чим близші родом і кровью до того найвисшого бога богів."

 

Верховний бог Ґетів 3альма.

 

О тім бозї говорив я вже в осібних артикулах. Память про него лишалась у Русинів, Словаків, Мораван, Чехів і Словенцїв. Бога різно зовуть: Жальма, Жальман, Жельман, Зельман.

 

Хочби нам грецкі писателі, Теофілякт¹¹⁾ і Фотій¹²⁾, не сказали того, що деякі "Славяне звались в старину Ґетами", ми з самого факту, що верховний Ґетів бог жив в традиції Славян, мусїли-би вносити на безпосередну, тїсну звязь, яка заходить між Славянами а Траками.

 

Трацкій бог війни Арес.

 

Траки зачислялись до найхоробрійших народів старини. Під стїнами Трої воювали они яко союзники Троянцїв, Гомер величаючи их воєнну вдачу, повідає, що мешканєм бога війни, Ареса, є Тракія. В Иліядї¹³⁾ розказано, як Арес, нищитель людей, вибираєсь з Тракії, в повнім узброєню, на далекі боєвища. Під Троєю, по сторонї Траків, він чудеса доказував своєю хоробростію.

 

Геродот вичисляє лиш три божества Траків, між ними кладе Ареса на першім місци¹⁴⁾. О Траках повідає, що у них уважав ся найкрасшим занятєм: жити з війни і добичи¹⁵⁾. До найхоробрійших з посеред Траків зачисляє Геродот, як вже знаємо, Ґетів¹⁶⁾.

 

Про культ Ареса у Ґетів пише Іорданіс, писатель з V1-ого віку по Христї. Читаєм у него¹⁷⁾: "Сего Ареса Гети завсїгди почитали грізним культом — єго жертвою були убиті полонники воєнні. Ґети думали, що то справедлива річ, правителя воєн приєднувати собі кровью людей. Аресови oбітувано первістки добичи; єму на хвалу завішувано здобуті оружія на пнях дерев... Тим оказували Ґети особенну любов свому родоначальникови (праотцеви)."

 

Як Ґети, так і прочі Траки виводили свій рід від Ареса. В старинних словарях Стефана Византійского і Гезихія сказано, що край Траків звав ся також "Арія". Нїмецкі учені Фік і Герлянд толкують сю назву через "край Ареса", бо-ж дїйстно давні поети любили так називати Тракію¹⁸⁾.

 

Бога Ареса почитали також Скити. Геродот так описує культ того бога¹⁹⁾: "В кождім повітї устроєна святиня Ареса на громадскій площади. Вязанки прутя нагромаджені там одна на другу, близько три стадії в ширину і поздовж, в гору менше високо. На самім верху зроблена чотирокутна рівна площа; з трех боків она стрімко спадає, з четвертого вийти можна на гору. Що року складають 150 возів свіжих вязанок на верх, бо купа меншає задля поганого веремя. На сїм підвисшеню кождий повіт ставить старий зелїзний меч, і сей зове ся святим образом Ареса. Мечеви що року приносять в жертву худобу і конї; ба, Скити більше жертв єму приносять, як иншим богам. З всїх спійманих нeпpиятeлїв жертвують они на сто одного; кров жертвованого чоловіка виливають на меч."

 

Оден з таких скитских мечів, посвящених Аресу, находив ся в посїданю Аттілї, короля Унів. Греки, не розуміючи, яке значенє мав такій меч у наших предків, оповідали собі про него різні казки. Одну таку записав Іорданіс, після грецкого историка Пріска, такої основи²⁰⁾: "Хотяй Атіля вже з природи числив на своє щастє воєнне, однак віднайденє Аресового меча піднесло ще єго самовіру; той меч королями Скитії уважав ся святим. Меч найдено в такій спосіб. Оден пастух замітив, що серед череди теля закулявіло; він пішов за слїдами крови і наткнув ся в кінци на меч, на котрий теля небережно було стануло. Пастух зараз меч викопав і занїс до Аттілї. Сей урадував ся дарунком і в гордости подумав, що він призначений на володаря світа, бо Аресовий меч надасть перевагу єму в війнах."

 

Від Траків назву і культ Ареса переняли Греки.

 

Що той був первістно бог славяньскій, доказати можна і з самої назви і з дохованих посеред Славян традицій.

 

Відкиньмо від слова Арес грецке окінченє ес, а вже маємо назву славяньского бога війни. Звав ся він, як після місцевости: Яр²¹⁾, Ярий, Ярун (в Переяславскій літописи), Ярило, Яро-вит (у западних Славян). До сеї назви віднести треба і славяньскі имена: Ярослав, Яромир, Ярополк, Ярош, а також наші вираженя: яр-тур, яркій, ярити ся, яросливий, яробуйний і т. д.

 

О культї Яро-вита у западних Славян пише А. Гальфердинг²²⁾: "Богом воинственним по преимуществу, славяньским Марсом, бил Яровит. Ему покланялись, как богу войни, в Волегощі, гдї один из храмов бил посвящен єму. В этом храмі висїл на стїнї щит Яровитов, чрезвичайной величини, искусной работи, покритий золотими пластинками; он почитался такою святинею, что когда висїл во храмі, никто не сміл до него доторкнуться, а только в военное время Волегощане снимали єго с стїни і несли перед войском, yвіpeнниє в побідї под єго покровом. Яровиту покланялись также Гаволяне і чествовали єго праздником, в которий носились по городу разния знамена."

 

Ал. С. Фаминцин в розправі "Божества древних Славян" наводить численні дати про культ бога Ярила на Руси. З упадком воєнного духа в народї затратились тепер і народні обряди в честь колишного Ареса; нарід не має вже зрозуміня для тої мітольоґічної постати. Ярила обходять тепер або з жартобливими всякими вигадками, або яко свято весняне одвітно до значеня слова "яр", т. є. весна.

 

¹⁾ Нестор, виданє Мікльосича, ст. 46.

²⁾ Ioannis Dlugossi seu Longini Historia Polonica, виданє Липске з р. 1711, от. 36—37.

³⁾ В староческім словари "Mater verborum" (з XIII-ого віку) римска Venus (богиня любви) перетолкована на ческій язик через Lada.

⁴⁾ В "Mater verborum" славяньска "Dеvanа" поставлена зовсїм на рівни з римскою Дікною, донькою Юпітера і Лятони.

⁵⁾ Joach. Lelewel, Narody na ziemiach słowiańskich, ст. 321.

⁶⁾ Кн. IV гл. 94.

⁷⁾ De situ orbis, lib. II. сap. 2.

⁸⁾ Геродот, кн. IV гл. 73. Звичай угощувати померших, задержав ся і доси в різних сторонах нашого краю.

⁹⁾ De hello Gothiсo, lib. III. cap. 14: Σμλαβηνοι φεον ενα νομίδίν έιναι.

¹⁰⁾ Helmoldi Chronica Slavorum I, 83.

¹¹⁾ Theophylacti Simoсattae Historiae в "Corpus scriptorum historiae Bysantinae", виданє Бовске з р. 1834, ст. 119 в 272. (Теофілякт жив в VІІ-ім віцї по Христї.)

¹²⁾ Там-же, ст. 9 і 14.

¹³⁾ 13-а пісня, стих 298—302. В Одиссеї також згадує ся про Ареса і єго мешканє в Тракії; описана там смішна одна любовна пригода трацкого бога.

¹⁴⁾ Кн. V гл. 7.

¹⁵⁾ Кн. V гл. 6.

¹⁶⁾ Верґіль повідає в Енеїдї (III, 35), що Арес (Марс) є паном краю Ґетів.

¹⁷⁾ De Gothorum origine, сар. V.

¹⁸⁾ Гл. Dr. Fligier "Zur praehistorisсhen Etnologie der Balkanhalbinsel", ст. 23.

¹⁹⁾ Кн. ІV гл. 62.

²⁰⁾ De bello Gothiсo, cap. XXXV.

²¹⁾ Яр, Ярий зам. давного Ар, Арий. Подібно говоримо нинї Юни (юнаки), а давнїйше — ще і в старорускім язицї — говорилось Уни.

²²⁾ Исторія Балтійских Славян, Москва 1855, ст. 242-243.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 25.06.1891]

 

(Дальше.)

 

Трацкій бог Діо. — Трацкі оракули і віщуни.

 

В статьї "Хто були Бесси" (в "Дѣлї" з минувшого року) poзпoвів я исторію одного трацкого племени, що в часах перед-Христових жило на полудне Балкану в горах Родопских і від культу свого бога звало ся Діями або Діяками. Витиснене з своєї вітчини Римлянами, оно переселилось на північ Дунаю до краю Ґетів, де на-ново зорґанізувавшись під назвою Даків через більше як 150 лїт пострахом було для римскої держави.

 

Зараз за приходом своїм до краю Ґетів, почали дацкі віщуни, як посвідчають Страбо¹⁾ і Іорданіс²⁾, устроювати по цїлім краю реліґійні місії і заводити між Ґетами новий лад. Головним богом Даків був Діо, а віщуни того бога звались Бессами; у Ґетів був головним богом Зальма. Та, видно, що місії дацких віщунів по-части удали ся; з кінцем ІІ-ого віку одно племя Ґетів, що явило в Карпатах (в земли теперішних Бойків), виступило першій раз в исторії під назвою Бессів³⁾.

 

Культ Дія від того часу не уставав в земли Ґетів, тому званий був і в пізнїйшій Руси; в наших письменних памятниках згадує ся назва того бога поміч назв Перун і Хорс. В "Слові і откровеніи св. Апостолї" приходить такій уступ про давні поганьскі божества⁴⁾: "Мняще боги многі, Перуна і Хорса, Дия і Трояна... Глаголять: ово суть боги небеснії, а другії земнії, а другії польстії (полеві), а другії воднії". В "Слові о том, як первие погане кланялися идолом" каже автор до своїх земляків⁵⁾: "Отмещемся нечестивих жертв, Дієва служенія і кладенія треб".

 

Греки трацкого бога любили звати на свій лад "Діонизос", хоч і признавали, що властива назва бога була Діо; додаток "низос" пішов з того, що той бог по своїм народженю виховував ся в гірскій печері⁶⁾ Низа (инші казали, що то була не печера, але рівнина). Мати Діониза звалась Семеля, котре то слово уважали Греки чужим і толкували на свій язик через ή γη⁷⁾ Семеля (γη) не може бути що иншого, як лиш славяньске слово земля (Греки букву з не могли инакше написати, як лиш через с); а рівнина чи печера Низа то славяньске слово низ, низина. Всї Греки признавали, що культ Діониза перенятий ними з чужини, як знов і те признавали они, що нїгде в так високім поважаню не був Діониз, як в Тракії.

 

Пізнїйші Греки — хоч-би навіть Діодор і Страбо — любили своїх богів виводити з далеких кpaїв: з Индії, Арабії, Єгипту. Так они чинили і з Діонизом. Але для пізнаня правди ми мусимо піднести ся до найстаршого грецкого писателя, т. є. до Гомера. Отож Гомер наводить гору Низу не де инде лиш в Тракії; він зове єї святою, очевидно за-для пробуваня там Діониза, і оповідає, як трацкій король Лікург, що панував над Едонами, гнав на горі Низа за мамками Діониза, бючи их без милосердія, за що ocлїпив єго громовладний Зевс⁸⁾. Все отже відбувалось в Тракії, тому лиш з-відтам переняти могли Греки свого Діониза.

 

В розправі про Бессів писав я так: "Зевс Греків мав придаткову назву Елєвтерос (свобідний), подібно як Юпітер римскій звав ся зразу Liber. Трацкій Дій мав також друге имя — Сабадій. І не-фільольоґ відгадає легко, що те Сабадій єсть славяньске слово свобода, одвітно латиньскому Liber і грецкому Елєвтерос". Виходило-б з того, що трацкій Дій був не лиш грецким Діонизом, але головно самим Зевсом.

 

З назвою Сабадій стоїть в звязи обряд паленя свято-Иваньского огню, званого декуди в наших горах (в Сяноцкім і Ясїльскім) собіткою. В народних піснях, як каже Головацкій в "Баснословію", згадує ся і доси ще "Грім Собота, гора висока" — очевидний намек на якусь у наших предків святу гору.

 

Найславнїйшу святиню Дія посїдали Траки в горах Родопских, де живе нинї болгарско-славяньске племя Помаків. Геродот записав про ту святиню таку вістку⁹⁾: "Оракул трацкого Діониза находить ся на найвисших горах; віщуни (жерцї) святинї зовуть ся Бессами. Волю бога проголошує, як і в Дельфах, одна віщунка; оракули ясні, не так двозначні як дельфійскі".

 

Святиня в Дельфях була лиш філією трацких Бессів. Діодор Сіцілійскій виразно згадує про трацких віщунів при тій святини¹⁰⁾. Слушно каже д-р Фліґієр¹¹⁾: "In Delphi gab es noch in historischer Zeit thrakische Priester. Das dortige Orakel ist thrakischen Ursprungs."

 

Страбо в кількох місцях каже, що Траки перед приходом Геленів замешкували велику часть Греції. Траків наводить він і в Беотії¹²⁾, а се доказом, що і Дельфі початково мати мусїло людність трацку. Земна богиня Беотів звалась Семела (земля), а в околици Дельф, після того-ж Страбона, панували трацкі королї¹³⁾.

 

Оракул дельфійскій яко приказ бога звав ся Rhetra і чей-же то не простий лиш випадок, що навіть в пізнїйших часах одна славяньска святиня, при котрій був оракул, звалась також Ретра¹⁴⁾. Адам Бременьскій¹⁵⁾ повідає, що межи Лабою а Одрою жило за єго часів (в XІ-ім віцї) кілька славяньских племен, з помежи котрих найсильнїйшими була Ретари (Retharii). Город і святиня Ретра окружені були водою, а святиня уважала сь як-би осередком идолопоклоньства; лиш віщуни і ті люде, що удавались о пораду до бога, мали приступ до неї.

 

Другій, славний оракул славяньскій був у балтійских Славян на острові Рана (Руґія) в містї Аркона, де находилась святиня бога Святовита¹⁶⁾. І сего міста назва стоїть в звязи з оракулами. Учені слово Аркова порівнують з староруским словом арчи (речи), отже Аркона = рочня.

 

Чи при наших святинях, де також були віщуни-Бесси— в Бубнищи, в Розгірчи, в Уричи — находились оракули, за-для недостатку историчних свідоцтв на певно сказати не можемо. Більовскій з устрою святинь догадував ся о колишнім истнованю оракулів, а думаю, що і вся старинна исторія Бессів промовляла-би за такою ипотезою¹⁷⁾. Бесси незвичайну, майже божеску честь а повагу здобували собі всюди тим, що в их посїданю находили ся оракули богів.

 

Трацкі Бесси мали в різних краях свої філії, святинї свого бога Дія; за их посередництвом они знали, що дієсь в инших землях, отже могли як найлучше укладати свої оракули на запитаня чужинцїв.

 

Амміян Марцелин (жив в IV-ім віцї по Хр.) подав цїкаву исторійку про оден оракул в Єгиптї. Бог, в котрого имя проголошувались оракули, зватись мав у місцевої людности Бесса, що вже одно вказувало-би на трацкій початок святинї і єї віщунів. З опису Марцелина подаю те місце, що по моїй гадцї заслугує найбільше на увагу.

 

"В містї Абідум — пише Марцелин¹⁸⁾ — просказує людям будущину оракул бога Бесси, як єго зовуть місцеві жителї; після давних звичаїв вся околици почитає єго високо. Люде удають ся до бога будь особисто, будь через инших людей, списавши наперед свої бажаня в просьби ясно й виразно. Лучалось часом, що хоч відповідь на запитаня вже дана була, але карточки людей позіставали ще в святини. Злобні люде постарались о деякі такі картки і післали их цїсареви. Сей, підозріваючи заговір проти себе, вeлїв перевести слїдство. Між иншими також фільософ Деметрій, котрому було на прозвище Хитрас, чоловік старий роками, але ще бодрий духом і тїлом — отже той Деметрій більше вже разів приносив жертви Бессови. Він не заперечував того, лиш завіряв, що так чинить від молодих ще лїт, щоби собі приєднати ласку божества, а жадних високопарних плянів при тім не має. Мимо сего заявленя єго довго мучили на тортурах, але він мав чисту совість і остав без страху при своїх зізнанях, нї в чім не замотавшись. Вкінци пустили єго свобідно, він повернув до Александрії назад."

 

Александрія була в старину осередком науки; всї лучші таланти спішили туди, щоби користатись тамошними бібліотеками і жити посеред образованого світа. Окрім Греків осїдали в Александрії люде різних народностей і різних країв.

 

Фільософ Хитрас був безперечно Славянин, бо Хитрас в славяньскім язицї означало чоловіка мудрого, фільософа. От кілька на те примірів:

 

Нестор пишучи про Константина фільософа (св. Кирила), повідає при тій нагодї¹⁹⁾: "Єсть муж в Селуни, именем Лев, і суть у него... хитра два сина і философа."

 

В Несторі описуєсь широко, як присланий з Греції "фільософ" викладав Володимирови засади христіяньскої віри і як опісля Володимир, скликавши бояр і городску старшину, розповів про всї посольства, які були у него з намовами до принятя иншої віри. О Греках сказав Володимир²⁰⁾: "Послїжде придоша Греци; суть же хитро сказающе і чюдьно слушати их". Тоті "хитрі" оповіданя відносять ся очевидно до оповідань грецкого фільософа.

 

В иншім місци, згадуючи про смерть митрополита Ивана, каже о нім Нестор²¹⁾: "бисть же Іоан муж хитр книгам і учению".

 

Не лиш назва "Бесса" і "Хитрас", але і назва міста "Абідум" вказує на Тракію. Страбо, а за ним Стефан Вазантійскій ²²⁾, наводять "Абідум" в Македонії, а окрім того знане нам трацке давне місто "Абідос" над Гелєспонтом ²³⁾.

 

¹⁾ De Gothorum originae et rebus gestis, cap. XI.

²⁾ Strabonis Res geographicae, lib. VII. cap. 3.

³⁾ Claudii Ptolemaei Geographia, lib. III cap. 5 §.20.

⁴⁾ Ал. С. Фаминцина "Божества древних Славян", С.-Петербурга 1884, ст. 36.

⁵⁾ Там-же, ст. 36 і 37.

⁶⁾ Про всякі догадки Греків о родиннім місци Діониза пише Діодор Сіцілійскій в різних місцях своєї "Bibliotheca historica". Діодор жив за часів Христа.

⁷⁾ Diodori Bibliotheca, lib. III Сap. 62 (в виданю Липскім з р. 1888, том I ст. 368). — Діодор пише Σεμέλη; старші від него писателї, як н. пр. Піндар з V-ого віку перед Хр., пишуть Σεμέλα. Гл. Griechische Mythologie von L. Preller, Leipzig 1854, ст. 426.

⁸⁾ Иліяда, VI-а пісня, стихи 129—140. О положеню гори Низа (так зватись она мусїла від печери) гл. Д-р Е. Бухгольц "Homerisсhe Kosmographie und Geographie, Leipzig 1871, ст. 81, 83—84.

⁹⁾ Кн. VІІ гл. 111.

¹⁰⁾ Bibliotheca historica, lib. XVI cap. 24.

¹¹⁾ Zur praehistorisсhen Etnologie der Balkanhalbinsel, ст. 33.

¹²⁾ Кн. X гл. 3.

¹³⁾ Кн. IX гл. 3. — Про беотску Семелю гл. Фліґієра "Etnologie der Balkanhalbinsel" ст. 35.

¹⁴⁾ А. Чертков "Пелазго-тракійскія племена", Москва 1853, ст. 22—23.

¹⁵⁾ Historia eссlesiastісa, ІІ 11.

¹⁶⁾ Цїкаві дати про Арконьску святиню і значенє єї для Славян подає А. Гильфердинг в книжцї "Исторія Балтійских Славян", ст. 263—280.

¹⁷⁾ Обширнїйше про святинї Бессів в наших горах писав я минувшого року в артикулї "Хто була Бесси" ("Дѣло" ч. 219).

¹⁸⁾ Амміяна Марцелина Исторія римска, кн. XIX гл. 11.

¹⁹⁾ Виданє Мікльосича, гл. XX.

²⁰⁾ Там-же, гл. XLI.

²¹⁾ Там-же, гл. LXXІІI.

²²⁾ Stephąnus Byzantinus під словом (в виданю Липскім Αβυοώί з р. 1825 на ст. 9).

²³⁾ Там-же під словом Αβυδοί (ст. 8). Недалеко Абідум находилось місто Бесантіное, вказуюче своєю назвою також на трацкій початок. (Назва Абідум здаєсь стояти в звязи з тою мітольоґічною Обидою, про котру сказано в старорускім поематї: "Встала Обида в силах" Даж-Божа внука; вступив Дївою на землю Трояню восплескала лебединими крилами на Синїм мори, у Дону плещучи убуди жирня времена". Се очевидно якісь ремінісценції з давних часів.)

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 27.06.1891]

 

(Дальше.)

 

Повага віщунів (Бессів) була у Траків і у пізнїйших Славян незвичайно велика, майже божеска, у всїм перевисшала власть королївску. Тим лиш пояснює ся, для чого деякі племена трацкі і славяньскі від своїх віщунів переймали назву і caмі іменувались Бессами. До таких племен належать:

 

1) Бесси на полудне Балкану в горах Родопских, де живуть нинї болгарскі Помаки.

 

2) Бесси в земли нинїшниx Бойків (по них лишилась назва Бескиди.)

 

3) Бесси в нинїшній Бесарабії між Днїстром, Дунаєм і Прутом. Знає их вже там Іорданіс з VI-ого віку, кажучи що Дунай в язицї Бессів (lingua Bessorum) называє ся Гістер¹⁾. Коли пізнїйше Печенїги заняли Бесарабію і з-відси чинили часті напади на Угорщину, мадярскі историки стали і Печенїгів називати Бессами²⁾.

 

Про велике значенє трацких віщунів пише Страбо при згадцї о ґетскім бозї Зальмі. Наводячи різні грецкі назви і небилицї про того бога, каже він³⁾: "Зальма у Египтіян приучитись мав деяких відомостей про небесні річи. У Ґетів придбав він собі поважанє і у старійшин і у простого народу, бо предсказував різнородні явища. Він намовив короля, щоби приняв єго за помічника в управлюваню держави, бо-ж він уміє обявляти волю божу. Зразу був Зальма віщуном найбільше почитаного бога; опісля і єго звали богом. Він замешкав в недоступнім місци, похожім на печеру. З людьми рідко сходив ся, хиба лиш з королем і єго помічниками. Сам король сприяв єму дуже, бо бачив, що нарід єму далеко приклоннїйшій від часу, коли королївскі розпорядженя оголошують ся з волї богів". Страбо додає увагу: "Подібний звичай і доси задержав ся у Ґетів, все у них найде ся такій, що удїляє рад королеви і уважаєсь богом у народу".

 

О другім віщунї, Декенею, каже Страбо, що він також був в Египтї, що приучив ся там ворожби, а опісля у Ґетів добив ся такого значеня, що і король і нарід слухали єго у всїм, і єго почитано майже на рівни з богом⁴⁾.

 

Третим прославленим віщуном Ґетів був Комосик. Іорданіс каже про него⁵⁾: "Комосик був і королем Ґетів і віщуном. Він був чoлoвік розумний, мав богато досвіду, а народи судив з великою справедливостью".

 

В хвилях великого небезпеченьства ставали трацкі віщуни на чолї війска і з завзятєм боронили загрожену вітчину проти ворога. Исторія передала нам имя одного такого віщуна-патріота, именем Вологост⁶⁾.

 

Він жив за Августа і орґанізував повстанє супроти Римлян, котрим обіцянкою удалось було позискати для себе одно трацке племя і таким чином заволодїти аж по Дунай. Вологост на чолї Родопских Траків вів много щасливих воєн і освободив цїлу Тракію. Ало в кінци Римляне єго побороли. Историк Діо Кассій називає Вологоста віщуном бога Діониза і повідає, що він фанатичними, одушевляючими бесїдами поривав за собою навіть войска тих Траків, що стояли по сторонї Римлян⁷⁾.

 

І у Славян значенє віщунів було незвичайно велике, их вплив на нарід і на єго реліґійне образованє у всїм замітний. А. Гильфердинг, оден з найлучших слїдителїв исторії прибалтійских Славян, каже між иншими⁸⁾: "Навіть трудно собі уявити, до якого степени розвилась була у Балтійских Славян поганьска віра і скілько там набудовано святинь: в Арконї була святиня верховного бога Святовита; в Радигощи друга знаменита святиня Святовита і бога Радигоста; були святинї на Поморю по всїх городах, в більших по кілька, як в Щетинї, Волини, Вологостї, Госткові; були три святинї в Кореници, був дуже знаменитий храм в земли Кичан, храм в Плунї, в Малахові, в Ростоку, в Згорільци (пізнїйшій Бранденбурґ) і т. д. До того-ж по всїм Поморю скрізь повно священних гаїв і лїсів, священні дерева, священні жерела, а в кінци крім множества кумирів — всенародних і племенних — були по всїй земли Балтійских Славян маленькі идоли, що почитались святими в поодиноких родинах і домах. Пенатами, кумирами і священними гаями — каже Гельмольд — переповнені були всї городи славяньскі."

 

Арабскій историк Массуді з Х-ого віку по Хр. описав деякі славяньскі святинї, що богатством і красою перевисшали всї святинї світа. О одній, над морем (здаєсь Балтицким), так оповідає⁹⁾: "Святиня стоїть на горі надморскій, она будована з червоного коралю і зеленого смараґду. Над святинею здвиваєсь баня, а в нїй статуя бога: голова з золота, а члени божка з дорогого каменю, з зеленого хризоліту, червоного рубіну, білого хрусталю. Опобіч статуя дївчини, она кумарови складає жертви і кадила. Выставив тоту святиню оден мудрець, що давних лїт жив межи Славинами, а своїми хитрощами і зручностью умів позискати прихильність народу і справував над ним ряди, хоч нарід дикій був і неоднакого характеру".

 

Слова Массудого про фільософа, що збудував святиню а відтак хитрощами і зручностью запанував над народом, відносять ся очевидно до якогось славяньского віщуна і зовсїм пригадують наведене мною оповіданє Страбона про вiщyнів трацких.

 

Яснїйше, чим Массуді, говорять про незвичайну власть славяньских віщунів Гельмольд. Особливо визначав ся повагою у Славян віщун Арконьскій на острові Рана (Руґія). Гельмольд кілька разів згадує про єго власть і велике значенє в народї. От єго слова¹⁰⁾: "Віщун у Ран в більшім поважаню як король" — "в порівнаню з віщуном значенє короля лиш мірне: віщун обявляє одвіти бога і пояснює ворожбу; він зависить від ворожби, а король і нарід зависять від него" — "більшу честь має у них віщун як король, він означує ворожбою, куди вести війско".

 

Трацкі віщуни, Бесси, становили окреме племя, осібний рід в народї¹¹⁾; их гідність була дїдична, йшла з отця на синів. З розслїдів Гільфердінґа оказуєсь, що і славяньскі віщуни становили окрему касту серед народу¹²⁾: "Это самое важное, существенное обстоятельство, что жрецы у Балтійских Славян имѣли значеніе особаго, строго отдѣленнаго от народа сословія".

 

Трацкі віщуни носили одежу білу, як пpo се довідуємо ся з Іорданіса¹³⁾, котрий знов покликуєсь на Діона Хризостома, що написав исторію Ґетів. У пізнїйших Слвян носили віщуни також білу одежу¹⁴⁾.

 

Коли Филип Македоньскій заключав мир з Ґетами, вийшли ґетскі віщуни на зустріч Македонцям з гуслями в руках, співаючи пісни своїм богам¹⁵⁾. Про такій звичай у Ґетів згадує вже Теопомп з Xioc, сучасник Филипа¹⁶⁾, згадують і пізнїйші писателї, як приміром Стефан Византійскій в cвoїм ґеоґрафічнім словари (під словом "Ґетія").

 

Що і у Славян був звичай при мирових переговорах виступати з гуслями в руках, посвідчав Теофилякт Сімокатта, писатель з VІІ-ого віку пo Христї. Він оповідав¹⁷⁾, що р. 590 привели перед цїсаря Маврикія трех людей, без мечів і без всякої зброї, з одними лиш гуслями в руках. Цїсар запитав их, якого они народу, з якого краю і чого станули на римскій земли? Відповіли, що они Славяне і мешкають над Океаном західним (очевидно бесїда ту о Балтицкім мори). Там до их князїв в народу виправив був аварскій хан послів з великими дарами, просячи о поміч. Князї дари приняли, але не післали помочи, кажучи, що дорога надто далека, утяжлива. От они і выправились з тою відповідею до хана.

 

Чи були ті послы славяньскі з стану віщунів, Теофілякт не каже, та все-ж записана ним вістка великої ваги, бо і она вказує на однаковість звичаїв межи Траками і Славянами.

 

¹⁾ De Gothorum origine, cap. XII. — Гіcтром називає ся Дунай вже у Плінія, отже в II-ім віці по Христі (Plinii Historia naturalis, lib. IV cap. 12, 24—26). Цїкава річ, що наші надднїстряньскі жителї зовуть свою ріку також Гістром (гл. А. Петрушевича "О городї Галичі за Луквою" в Вістнику Нар. Дому, р. 1887 ч. 54).

²⁾ Kaspar Zeus "Die Deutschen und die Naсhbarstämme" ст. 742. Бессами зове Печенїгів Симеон Кеза, капелян угорского короля Владислава; він описує цїлковиту побіду Мадярів над тими Бессами.

³⁾ Кн. VII гл. 3.

⁴⁾ Там-же. Обширнійше про Декенея пише Іорданіс гл. XI.

⁵⁾ De Gothorum origine, cap. XI.

⁶⁾ Що Трак Вологост був Славянином, видно з того, що у пізнїйших Славян часто згадуєсь те имя яко назва місцевости. У Балтійских Славян, на Поморю, була твердиня Wologost, звана також з нїмецка Wolgast; на тім-же Поморю було село Velgast; у польских Славян згадує ся ще Вальгощ, Вільгоща і т. д. (Гл. А. Гильфердииг "Исторія Балтійских Славян" ст. 36 і 280-281.)

⁷⁾ Діона Кассія Римска исторія, кн. LІV гл. 34.

⁸⁾ Исторія Балтійских Славян, ст. 260—262.

⁹⁾ Гл. Lelewel, Narody на ziemiach slawiańskich, ст. 755.

¹⁰⁾ Chroma Slavorum, lib. I cap. 6; lib. II cap. 12; lib. I cap. 36.

¹¹⁾ Геродот, кн. VII гл. ІІІ.

¹²⁾ Исторія Балтійских Славян, ст. 264.

¹³⁾ De Gothorum origine, сap. X.

¹⁴⁾ А. Гильфердинг, ст. 267.

¹⁵⁾ Jordanis, cap. X.

¹⁶⁾ Karl Müllenhoff "Geten" (в Allgemeine Encyklopadie von Ersch und Gruber) ст. 451.

¹⁷⁾ Historiarum über VI cap. 2.

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 29.06.1891]

 

(Дальше.)

 

Я вже зазначив в заголовку сеї статьї, що празник Купала перенятий нашими предками не від европейских, але від мало-азійских Траків (т. є. Фриґів і Бітинцїв). Опис самого празнику виказав знов, що назва Купало знана лиш в Малій і Білій Руси, а в прочій славянщинї не лиш тота назва незвістна, але і сам обхід свято-иваньскій відбуваєсь в многім инакше. Отже-ж передо всїм рішити-б треба засадниче питанє, чи справдї заходили в старину так тїсні і неустаючі звязи межи нашою землею а Малою Азією, щоб аж могла тамошна реліґія приняти ся у нас.

 

Відповідь на те питанє дає нам Геродот і деякі инші старинні писателї в oпoвіданю про Скитів з VII-го віку перед Христом. Наведу, що пише о тім предметї П. І. Шафарик¹⁾: "Геродот реєструє важну подїю з исторії Скитів — их вторгненє до азійскої Медії і покоренє Азії аж до Египту. Той похід Скитів до Полудневої Азії находить потвердженє в загальній традиції азійских народів, в назвах деяких азійских міст і в свідоцтвах пізнїйших писателїв, котрі лиш в дрібницях не згоджують ся з собою. Після тих вістей король Скитів Мадієс вторгнув через кавказкі провали до середної Aзiї, заняв і опустошив Азію Малу і змусив королїв Медії і Фриґії узнати над собою верховну власть Скитів. Сталось се около р. 633 перед Христом. Панованє Скитів над тою частію Азії тревало 28 лїт".

 

Не знаємо докладно причин, котрі спонукали Скитів ити в глуб Азії, а ити з всею силою войска і так незвичайною дорогою (через Кавказ), якою до недавна ще не був-би поважив ся і найбільшій полководець світа. То лиш нам знане, що похід Скитів направлений був в першій лінії проти Медії, бо відбував ся як-раз в ту пору, коли медійскій король Кіяксарес станув вже був під Нініве, щоб заняти ту столицю могущої колись ассирійскої держави. Скити змусили Кіяксара до відвороту, однак в борбі він не устоявсь, Медія довшій час оплачуватись мусїла даниною. В Фриґії і деяких инших областях Малої Азії перебували Скити до р. 605 перед Хр., т. є. до часу остаточного упадку ассирійскої держави.

 

О способі войованя тодїшних Скитів в Азії, як і о загальнім пополоху, якій там скрізь вчинив ся, довідуємо ся дещо від сучасника тих подїй, израїльского пророка Єремії, котрий, як звістно, року 629 в первий раз виступив з своїми пророцтвами.

 

Подаю важнїйші місця в тих пророцтв Єремії, що відносять ся не до Вавилонцїв, але до Скитів:

 

Глава I ст. 14—15. — І рече Господь ко мнї: от лица сївера возгорятся злая на всїх обитающих на земли. За не се аз созову вся царства земная от cївера³⁾, рече Господь: і прійдут і поставят кійждо престол свой в преддверіях врат єрусалимзких, і на всїх стїнах окрест єго, і на всїх градїх Юдиних".

 

Глава IV ст. 5—8, 13, 29. — Возвістите во Юдеї, і да услишится во Єрусалимі: глаголите, воспойте трубою на земли, возопійте зїло, і рците: соберитеся і внидем во гради тверди (твердинї). Воздвигше знаменіє біжите в Сіон: потщитеся, не стойте, яко злая аз навожду от сївера і сотреніє велико. Взиде лев от ложа своєго і погубляяй язики воздвижеся, і изиде от міста своєго, да положит землю твою в пустиню і гради твої разорятся, оставшії без обитателей... Се, яко облак взидет, і яко вихр колесници єго, бистріє орлов кони єго: горе нам... От гласа яздящих і от напряженна лука побіже всяка страна⁴⁾: внидоша в разсїлини і в дубрави сокришася і на каменія взидоша: вси гради оставлени суть, не обитаєт в них человік.

 

Глава V ст. 15. — Се аз наведу на вас язик издалеча, рече Господь: язик сильний, язик старий, єгоже язика не увіси, ни уразумієши, что глаголет Тул єго яко гроб отверст, вси кріпциї, і поядят жатву вашу.

 

Глава VI ст. 1—4, 22—25. Вострубите трубою... яко злая произидоша от сївера і сотреніє велико бивает. І отимется висота твоя, дщи Сіоня. К ней прійдут пастиріє, я стада их, і поставят на ней кущи окрест, і опасут кійждо рукою своєю... Сія глаголет Господь: се людіє грядут от сївера і язик велик востанет от конец земли⁵⁾: лук і щит возмуть, мучителен єсть і не умилосердится: глас єго яко море шумящеє, на конех і колесницех ополчится яки огнь, на брань на тя.

 

У старинних писателїв находимо відомість, що Скити за поворотом до Европи спровадили в сторони Азовского і Чорного моря велику часть азійскої людности. Діодор Сицілійскій, описуючи великій розріст скитскої держави, повідав, що за иниціятивою Скитів відбули ся два великі переселеня народів: Ассирійцїв розміщено в Малій Азії, а Медів спроваджено до Европи. Ті Меди, каже Діодор, осїли над Доном і прозвались в Европі Савроматами⁶⁾. Те-ж саме доносять Пліній⁷⁾ і Помпоній Меля⁸⁾.

 

Похід Скитів до Медії був так незвичайним в исторії появом, що памятав ся довгі столїтя в традиції нашого народу а навіть західної Европи. Коли пізнїйше Скити виступили в исторії під назвою Унів, учені им приписували той колишній напад на Медію. Посвідчає то, хоч дуже баламутно, грецкій историк Пріск, що був якійсь час послом на дворі Аттилї⁹⁾.

 

І Геродот вказує на чужоплеменність Савроматів. Они за єго часів говорили вже вправдї по скитски, але язиком ще нечистим, бо их матери не вивчились були добре скитского язика¹⁰⁾.

 

Имена давних королїв і вождів capматских у всїм сходять ся з такими-ж именами у Перзів і Медів. Шафарик¹¹⁾ наводить цїлий довгій ряд таких спільних имен.

 

Значний вплив на долю нашого краю мали Сармати від часів Рождества Христа. Вже Овид знає Сарматів над Дунаєм, де они враз з Ґетами непокоїли частими нападами римску державу. В ІІ-ім віцї по Христї, як знаємо з Птолемея, вся просторонь між Вислою а Доном звалась вже не Скитією, а Сарматією.

 

Сарматів, тих колишних Медів, слїди лишались в нашім народї по части до нинї. Народний малорускій орнамент, що обявляєсь в так званих мережках (вишивках), має, як звістно, цїху перско-медійску і тою характеристичною відзнакою різко віддїлюєсь від орнаментики у инших народів.

 

Впадало в очи старинним писателям, що Сармати, Скити і Ґети носили перско-медійску одежу, а особливо довгі а широкі шаравари. Згадують о тім вже Лівій і Овид (в своїх елєґіях писаних на вигнаню). В стариннім словари Гезихія згадуєсь і назва того убраня "σαραβάρα".

 

В нашім язицї задержались і доси деякі спеціяльно перскі та медійскі давні слова: богатир (в значеню "рицар"), собака, хорошій, амбар, чердак або чардак, топір, курган¹²⁾ і инші.

 

(Дальше буде.)

 

¹⁾ Славяньскі старинности, т. I гл. 13 §.4.

²⁾ Кн. I гл. 103; кн. ІV гл. 11.

³⁾ "Царства земная от сївера". — Вавилонія лежала на всхід Палестини, а не на північ. В походї на Азію брали участь Скити з над Днїпра, Кіммери з над Днїстра і одно трацке племя, Трери. Скити двигнули ся через Кавказ на Медію, а Кіммери і Трери через Босфор до Малої Азії; опісля в Сирії злучили ся всї разом. — Кіммери з над Днїстра то також Скити або Ґети; их в Азії називано Гіммерами, бо в вавилоньско-ассирійскім язицї "Grimirrai" означувало номадів, пастирів (гл. Dr. Ferd. Justi "Geschichte der orientalischen Völker, Berlin 1884." cт. 336).

⁴⁾ Скити в старину славились першими стрільцями з луків; після Геродота (кн. IV гл. 9) сам Геракл учив Скитів, як мають луки свої "напрягати". В пізнїйшій исторії першими лучниками уважались Уни (lordanis, cap. XLIX). — В горішнім уступі бесїда о Скитах, котрі опустошували "всякі страни"; в Юден их ще не було.

⁵⁾ Згадка о пастирах (номадах) і о людях "з сївера і от конец земли" відносити ся може єдино до Скитів, нїколи-ж до Вавилонцїв.

⁶⁾ Diodori Siсuli Bibliotheca historica lib. II cap. 43.

⁷⁾ Historia naturalis lib. VI cap. 7 §.19: Tanain am nem gemino ore influentem inoolunt Sarmatae, Medorum, ut ferunt, soboles.

⁸⁾ De situ orbis, lib III cap. 4: (Sarmatae) gens habitu armisque Parthicae рrохima. За часів Мелї людність Медії і Пepсiї уважалась яко та-ж сама.

⁹⁾ Prisсi historia в "Corpus soriptorum historiae Byzantinae" (виданє Боньске з р. 1829 ст. 199—201).

¹⁰⁾ Кн. IV гл. 117.

¹¹⁾ Славяньскі старинности, т. I гл. 16 §.11.

¹²⁾ Там-же, т. I гл. 16 §.10.

 

[Дѣло, 02.07.1891]

 

(Дальше.)

 

Є докази в исторії, що Скити не лиш часть Медів¹⁾, але і часть мало-азійскої людности переселили до Европи. Діодор Сицилійскій повідає, що за панованя Скитів відбулось одно велике переселенє людности до Малої Азії, именно в сторони Понту і Пафляґонії²⁾; мимохіть насуваєсь питанє, що сталось з людностію давною в тих новозаселених краях?

 

Скити головно і найдовше панували в Фриґії, де була людність трацка, і в Бітинії. Задивовує, що в мітольоґії Скитів, як ю представив Геродот³⁾, згадують ся божества і вірованя, яких нїгде більше не подибуємо, лиш у Фриґійців і Бітинів. У Скитів почитав ся Зевс Папайос, у Фриґів був Зевс Пaпіас, у Бітинів Зевс Папас⁴⁾; фриґійске Баґайос (назва Зевса) нїчо инше, як наше бог; фриґійскій Афродитї приписували силу вороженя, а після Геродота⁵⁾ хвалились скитскі ворожбити, що дар вороженя мають від Афродити; фриґійска Купала, як небавком побачимо, знана також була Скитам і доховалась в вірованю нашого народу ще до нинї.

 

У Славян жила довгій час традиція, що Бітинів з Азії⁶⁾ переселено до Европи, тілько-ж — як вже звичайно в тих давних традиціях — переселеня того доконати мав Александер Великій. Ламавскій наводить уступ з Житя св. Климента⁷⁾, писаного в грецкім язицї около ХІ-ого віку, — там сказано, що Славяне з-разу жили в Малій Aзії, в Бітинії, але их Александер Великій вигнав з-відтам в сторони "Північного океану".

 

Скити від незамятних часів уважались номадами, их назва сталась у різних народів термином для означеня кочуючих народів. Тимчасом за поворотом Скитів з азійскої виправи як все у і них змінилось! Читаючи опис Геродотової Скитії, ми питаємось здивовані: а де-ж подїлись властиві Скити, номади? Здовж ріки Богу вичисляє Геродот⁸⁾ самих хлїборобів, над середним Днїпром жили "Ґеорґой" (Несторові Поляне), отже також хлїбороби⁹⁾; номади находились лише в околици порогів Днїпра¹⁰⁾. Сам Геродот каже як-би дивуючись¹¹⁾: "Скитів число дуже велике, але властивих Скитів є дуже мало".

 

Фриґи, Бітинцї і в загалї жителї Малої Азії славились в старину народом осїлим, працьовитим, відданим рільництву і промислу. Лиш переселенцї з Малої Азії могли розвести культуру в краю Скитів — в краю, що за Геродота часів, і довго ще пізнїйше, зі всїх сторін був окружений самими лиш номадами.

 

За поворотом Скитів з азійскої виправи починають в нашій земли появляти ся назви племен і місцевостей, які первістно були в Малій Азії. Амазони Гомера наводять ся у Геродота вже побіч Скитів; Гомерові Галізони пригадують Геродотових Алязонів¹²⁾ над долїшним Богом; назви старинних міст в Бітинії: Κίος, Λίβυσσα доховалась в нашім краю до нинї, а богато мало-азійских місцевих назв згадувались в Скитії за часів давних¹³⁾.

 

Цїкаву замітку чинить Ламаньскій щодо мало-азійского міста Кіос¹⁴⁾: "Після Геродота в числї городів Бітинії находив Кіос, жителї єго звали ся Κιανοί. Одвічний народний переказ приписує основанє нашого Кієва мітичній особі, именем Kiй (у Нестора). Після засад граматики жителї Кієва зватись би повинні Кієвляне, тимчасом в давних наших памятниках стрічаєсь завсїгди форма Кіяне, одвітно до бітиньскої старинной назви Κιανοί".

 

Виходило-б зі всего, що не лиш Медів, але і часть мало-азійскої трацкої людности Скити в VII-ім віцї перед Христом дїйстно переселили до свого краю в Европі.

 

________

 

У Фриґів і Бітинцїв в Малій Азії був особливо розвинений культ так званої "матери богів": Кибелї або Кубелї¹⁵⁾. В Скитії першій раз, хотяй ще спорадично, згадує ся культ Кубелї в VI-ім віцї перед Христом, отже небавком по поворотї Скитів з азійскої виправи¹⁶⁾. Свити придержуючись старої своєї реліґії, нерадо дивились на сей ново повстаючій культ, для того навіть смертью покарали одного королевича, за те, що молив ся до "матери бо гів". За Геродота часів була вже недалеко устя Богу збудована святині Кубелї — вказує се на постепенно розширюванє культу тої богинї в краю Скитів¹⁷⁾.

 

Кубеля була початково матерью-землею, богинею плодів земних і рільництва¹⁸⁾ — якою була у Римлян Церера, а після Густиньскої лїтописи наша Купала.

 

Культ Кубелї обходжено в Малій Азії (у Фриґів і Бітинів) рівночасно з культом весняного бога Аттиса. Як нинї в часї купального обходу зрубують у нас дерево (в горах смереку), обвішують єго цвітами і несуть до села, так чинили в старину мало-азійскі Траки при обходї празника Кубелї. "Zuerst wurde im Walde eine Fichte gefällt — говорить Preller¹⁹⁾ — und mit Veilchen bekränzt und mit Binden umwickelt in das Heiligtum der Grossen Göttin getragen, ein Symbol des Attis". На другій день несуть у нас идола Купалу і дерево до ріки і кидають их на воду; також дївчата кидають в воду вінки, в котрі були прибрані. Не инакше дїялось і під конець обходу фриґійскої Кубелї: — "das Bild²⁰⁾ der Göttin wurde durch ein Bad von der Berührung des Todes gereinigt".

 

Культ Кубелї перенятий був Фриґійцями від Феникіян, але розвинув ся самостійно — з обрядів викинено ті безвстидні орґії, які відбувались в честь феникійскої богинї Ашери. У нас нинї кидають дївчата старанно уплетені вінки на воду — єсть то символичний образ жертвованя себе божеству; у Феникіян жертва дївчат не була символична, культ Ашери конечно домагав ся утрати дївочої невинности.

 

З давної фриґійскої літератури знаний нам, в частинах, переклад феникійскої тeoґoнiї²¹⁾ — се найлучше свідчить о впливах феникійскої мітольоґії на мало-азійску трацку людність, отже посередно і на наш нарід.

 

Головним богом у Феникіян, рівно як у Вавилонцїв, був Бель, в своїм єстві бог сонця. Мусїв той бог бути в почитаню і у мало-азійских Траків, инакше трудно поняти, яким чином культ Беля взяв-би ся в старину у руского народу. Білгороди і Білобожницї на Руси свідчать о колишнім почитаню Біль-бога у нас.

 

¹⁾ Азійскі Меди не були тураньского племени, як нинї. Ще Геродот зачисляв их до Арійцїв.

²⁾ Bibliotheca historica, lib. II cap. 43.

³⁾ Кн. IV гл. 59.

⁴⁾ Пор. L. Preller "Griechische Mythologie", т. І cт. 409.

⁵⁾ Кн. IV гл. 67.

⁶⁾ Геродот мало-азійских Бітинів завсїгди називає Траками, бо они були тої-ж народности, що і Траки европейскі.

⁷⁾ О Славянах в Малій Азії, в Африкі і в Испанії, ст. 154.

⁸⁾ Кн. IV гл. 17 і 18.

⁹⁾ Кн. IV гл. 63.

¹⁰⁾ Кн. IV гл. 19.

¹¹⁾ Кн. IV гл. 81.

¹²⁾ Назва "Алязони" безперечно перекручена на грецкій лад (у Греків άλαζών =ярмaрочний крикун, хвалько).

¹³⁾ Гл. Іoh. Gr. Cuno "Forschungen im Gebiete der alten Völkerkunde", ст. 277—279.

¹⁴⁾ Славяне в Малой Азіи, ст. 152.

¹⁵⁾ Гл. L. Preller, Griechische Mythologie, т. I ст. 401—407. Греки писали Κυβέλη,; грецкому υ відповідає в славяньских язиках звичайно у.

¹⁶⁾ Геродот, кн. IV гл. 76. — Гл. також I. Gr. Cuno "Forschungen", ст. 255 і 311.

¹⁷⁾ Геродот, кн. IV гл. 53.

¹⁸⁾ L. Preller, ст. 403. — Dr. Hermann Göll "Illustrirte Mythologie", ст. 109.

¹⁹⁾ Mythologie, т. І ст. 409.

²⁰⁾ Там-же. — Dr. H. Göll так пише про обходи купальні у Фриґів. (Mythologie, ст. 110): "Am engsten mit dem Kulte der Kybele verbunden war der Mythus von Attis, dem Adonis der Kybele-Religion, aus dessen Blute Veilchen entspriessen, während er selbst in der Fichte fortlebt. Um das Verhältniss dieses Frühlings-gottes zur Erdmutter drehte siсh auch das der Kybele gefeierte Hauptfest im Frühlinge. Mit Trauer begann dasselbe. Eine Fichte im Walde wurde umgehauen, mit Veilchen und Bändern bekränzt und als Symbol des Gestorbenen (Attis) in den Tempel der Göttin getragen. Am zweiten Tage suchte man Attis in dem Gebirge unter Klagen vоn Verzweiflung. Am dritten Tage verwandelte sich der Schmerz in Freude. Attis ward wiedergefunden und nun überstieg der Jubel alle Grenzen. Den Beschluse bildete die Reinigung des Götterbildes von der Berührung des Todes durch ein Bad".

²¹⁾ Otto Gruppe, Die griechischen Culte und Mythen in ihren Beziehungen zu den orientalischen Religionen, Leipzig 1887, т. I ст. 507 —517.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 03.07.1891]

 

(Конець.)

 

ІV. Трацка исторія в традиції Славян.

 

Обговорюючи збірник болгарских народних пісень, зібраних в Родопских горах і відтак виданих Берковичем в Загребі, замітив я був, що в піснях тих доховалась старинна мітольоґія в исторії Траків ще навіть з часів перед-Христових, як свідчать о тім часті згадки в тих піснях про Орфея, про давних богів, про македоньских кopoлїв, Филипа і Александра Великого і т. д. Люд передану в піснях мітольоґію і исторію Траків не уважає чим-то для себе чужим, а противно гордить ся тими позістанками старини немов найдорожшою спадщиною по своїх предках. "Сеся пісня зложена на те, щоб знати, чим ми колись були" — так звичайно мовить болгарскій співак, виголосивши яку пісню про старинні часи.

 

З историчних пісень болгарских подаю одну в рускім перекладї. Пісня обговорює переселенє молодежи якогось народу з надбалканьских сторон в краї на північ Дунаю. Читателї, що интересувались моєю розправою "Хто були Бесси" (в "Дѣлї" з минувшого року), зрозуміють легко, о якім то переселеню говорить болгарска пісня. То — переселенє Родопских Траків, що в роцї 73-ім перед Христом ратувались перед навалою Римлян до краю Ґетів і ту зорґанізувавшись під именем Даків в нову державу, станули на чолї Славян в оборонї загроженої свободи.

 

Пісня понизше уміщена жиє в устах народу близько два тисячі лїт, тому не дивно, що головний факт, борба з Римлянами, в нїй вже не памятаєсь, хоч знов многі подробицї росказані дуже вірно.

 

Король Кубратиця¹⁾.

 

Юн Кубратиця сходить з гір,

З гір сходить, дивує ся,

Що єму чинити, що почати.

Надлетїв птах, співає єму:

Кубратице, молод юначе,

Чого зійшов ти з гір,

Чого дивуєш ся так?

І куди ти йдеш, що задумав

Сам однїсенькій на світї?

Поклич могуче войско своє,

Що живе в гордих палатах,

Поведи єго на білий Дунай,

На білий Дунай, в край Скитію²⁾

Скитів край — дикій, пустий,

А земля буйна, врожайна,

Під плуг придатна.

Скитів король — бутний, зухвалий,

Нїкого не впускає до себе,

Нїкому не дасть засїяти рілї.

За те наш бог гнївом спалахнув,

Лютий став на Скитів король,

Коли сходив ти з гір,

Післав мене бог сказати тобі,

Щоб йшов ти з війском за Дунай,

Там Скитів короля ти побьєш,

Край єго людьми заселиш,

Поля єго збіжем управиш.

Скит і сам тебе славити буде,

Він як жиє шматка хлїба в ротї ще не мав

Збіжа-пшеницї нїколи не бачив.

 

Так птах співає і летить гет.

Юн Кубратиця домів вертає.

Зібрав могуче війско своє,

Що живе в гордих палатах,

Зібрав молоді дївчата,

Йде з ними на білий Дунай,

На білий Дунай, в Скитію.

Дивить ся, аж край зовсїм пустий!

Він шле до Скитів короля лист,

Білий лист, чорне письмо,

А з листу почув ся такій спів:

Гей королю, дикій Скито!

Твій край, королю, пустий,

А земля добра, під плуг придатна.

Ти хлїба з роду нїколи не їв,

Збіжа-пшеницї нїколи не бачив.

Могуче війско веду я з собою,

Веду молоді дївчата,

Хочу твої пустинї заселити,

Поля твої управляти.

Не лютуй, королю, на мене,

Що в твоїх дворах осїсти хочу,

Бути воєводою вірним твоїм³⁾.

Нехай молоді дївчата край твій заселять,

Нехай землю під плуг придатну засїють.

 

То Кубратиця білий лист шле,

Білий лист, чорне письмо,

А Скитів король нї дивить ся,

Нї читає білий той лист —

Він король зухвалий, бутний.

Приходить д ньому воєвода єго,

Каже: Юн Кубратиця вже при Дунаю,

Могуче війско за ним иде,

Могуче війско й молоді дївчата.

Закипів гнївом Скитів король,

Війска збирає свої:

Самі дикі, завзятущі юни.

Не знають вни, що острий меч,

Острий меч, тонкі стрільби —

Камінє держать у своїх руках,

Не шаблї, а тонкі супицї.

 

Приходить Скитів король над Дунай —

Юн Кубратиця зжахнув ся:

Не йде він з війском через ріку,

А через поля назад втїкає.

На стріть єму вийшла Дїва Самовила⁴⁾,

Так каже до него:

Брате, куди ти втїкаєш,

Чому не стаєш у бій?

Скитів король не такій то страшен!

Війска єго могучі, сильні,

Але они издичілі,

Нема в них мечів, нема стрільби,

В их руках тілько камінє,

Замість мечів тонкі супицї.

Не бійсь, ти зможеш війска єго,

Розщіпиш русу голов короля,

Сам ти королем будеш на білий Дунай.

Вернись, не лякай ся бою.

І не сором же тобі, не ганьба,

Кинути війско своє могуче,

Кинути молоді дївчата,

Щоб поглумились Скити над ними,

Щоб их порубали?

 

Каже юн Кубратиця:

Віща Дївице, які менї вертати,

Як побідити Скитів короля?

Не перейду я білий Дунай: —

Води зібрали, човнами не мож.

 

В одвіт говорить Дївиця Вила:

І білий Дунай — славний юнак!

Але я в поміч надам ся:

В Скитів край поведу тебе сама,

В пишних палатах там жити буду,

А війско Скитів дике, грізне,

Сама привчу, як має носити тонкі мечі й стрільби тонкії.

 

Юн Кубратиця почув, вертає,

Прийшов над білий Дунай,

За ним в слїд йде Самовила.

І ось повіяв вітер сильний,

Сильний, ледовий, морозний,

Кригами покрив ся білий Дунай.

Переправляєсь юн Кубратиця,

Переправляє війско своє,

Війско могуче й молоді дївчата.

Вила жде, не переправляєсь,

Жде, дивить ся, міркує,

Що Скитів король чинити йме.

 

Йдуть війска на місце бою —

Ох, коби бог покарав Скитів короля!

Єго войско охоче на борбу,

Він сам кидає камінє,

Неначе гори розпадають ся.

Знов летить юн Кубратиця полями:

Вило, каже, Дїво Самовило!

На що ти мене обманула,

Тебе я послухав, перейшов Дунай,

Згину я на отсїм пустопілю!

 

Почула Вила, гнївом cпaxлá,

Йде, між борцїв мішаєсь,

Меч тонкій бере до рук,

Скручує, підносить, спускає,

Скитів короля розтинає,

Війско розрубує Скитів,

Нї оден не утїк єї рук!

Хто утїк, в Дунаю потонув.⁵⁾

 

Юн Кубратиця з війском йде до палат,

Королем окликуєсь Скитів краю,

Жезло з золота держить в руцї.

Вила у всїм помагає єму,

Приучує дикій нарід⁶⁾: —

Не носять вже Скити каміня в руках,

Не носять тонких супиць,

А носять тонкі мечі й стрільби.

Юні дївчата орють по полях,

Сїють білоє збіжє,

Їдять хлїб білий, смачний.

 

Славен наш Кубратиця:

До него зівсюди посли йдуть,

Посли й могучі королї,

Королї і бани.

Нема вже Скитів краю,

Юньска⁷⁾ земля зовесь тепер.

Кубратиця здобував оден город

І сто городів здобув без одного —

Він першій король на земли.

Отся пісня до нинї лишилась єму,

Бо був він юнак над всї юнаки!...

 

Про инші пісни болгарскі, що відносять ся ще до трацкого періоду славяньскої исторії, говорити буду при нагодї иншим разом⁸⁾. Матеріял, обговорений в теперішних статьях, пояснив по мoїй гадцї достаточно поставлене питанє о европейскій правітчинї Славян, тому не хочу вже томити Читателя дальшими виводами.

 

¹⁾ Кубратиця — вже назва новійша. Переселенє відбувалось за короля Бувисти.

²⁾ Ґетів зовуть старинні писателї дуже часто Скитами. Овид в своїх елєґіях, писаних на вигнаню, також зaєднo мішає обі назви.

³⁾ Пісня говорить раз о борбі з Скитами, то знов о приязнім з ними пожитю. Тота двоякість в представленю предмету вказує на значні зміни, яким улягла пісня в протягу многих столїтій.

⁴⁾ Вилами зовуть ся у Болгар німфи (русалки), звичайно гірскі.

⁵⁾ Скити не могли утїкати через Дунай, бо там не их земля, тай не могли утїкати напротив неприятеля. В первістнім текстї мусїла бути бесїда о Римлянах, котрим не удалось перейти на другій бік Дунаю.

⁶⁾ Головним орґанізатором нової держави на північ Дунаю був віщун Декеней, права рука короля Бурвисти.

⁷⁾ В текстї стоїть "Янска земе". Думаю, що з огляду на текст пісни (переселенє молодежи) читати треба "Юньска земля", т. є. земля юнів, молодцїв. Мою догадку попирає і та обстанова, що в земли давних Ґетів доховалась ще до нинї назва ріки Молдава, котра своєю формою на "ава" вказує на назву збірну, отже Молд-ава = молодь, молодїж. В давних часах збірні назви служили до означеня і племен і рік і головних міст.

⁸⁾ Про историчні пісни болгарскі гл. Dr. Leop: Geitler "Poetiсké tradice Thráků i Bulharu, v Praze 1878" і Dr. Eligier "Ethnologische Entdeckungen іm Rhodope-Gebirge, Wien 1879". Хоч оба ті автори не узнають Траків Славянами, все-ж в их працях подані цїкаві спостереженя.

 

[Дѣло, 04.07.1891]

04.07.1891