Завершальна повість скіфського циклу Івана Білика “Цар і раб” присвячена одній із тих подій, які у загальній свідомості цілком відсутні — йдеться про те, що у підручниках з історії совєтського та, за інерцією, частково періоду незалежності іменувалося “повстанням рабів під проводом Савмака”. Подія ця сталася між 112 і 107 роками до нашої ери (трапляються різні дати) у Боспорському царстві, яке було у Криму та Східному Приазов’ї. Хронологія доволі проста — останній боспорський цар, бездітний Перісад V, передає владу понтійському цареві Мітрідатові Євпатору. Проти виступили боспорські скіфи (скіфи на той час уже були витіснені сарматами у Крим), які підняли повстання і зуміли захопити владу. Щоправда, не надовго — через рік полководець Мітрідата Діофант Синопський захопив столицю Боспорського царства Пантікапей. Савмак і був керівником цього повстання, яке нагадувало радше переворот. І саме так, як переворот, його і означує сучасна наука.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Втім, Білик писав свій текст — книга вперше вийшла 1992 року — у часи, коли до розуміння повстання Савмака як перевороту і загалом до осягнення суб’єктності скіфів та всіх інших мешканців території України було далеко. Понад те, на рівні популярному і підручниковому в принципі не могло йтися про суб’єктність України — чи того, що можна було розуміти як Україну в черговій ітерації державності чи квазідержавних утворень на її території. Суб’єктність належала лише Москві, з якою Україні належало “возз’єднатися” — всі інші варіанти отримували характеристику “зрадників” та “запроданців”, а відносини з іншими державами-сусідами України могли розвиватися тільки у контексті гострого конфлікту, водночас національного і соціального. На такому тлі написати повість, де “предтечі” українців з точки зору популярної традиції виступали цілком суб’єктними, було щонайменше провокацією, щонайбільше — свідомим бунтом.
Загалом після “Царя і раба” стає зрозуміло, що, дуже ймовірно, повістеписання було для Білика не так інструментом розповіді про історію, як свого роду історіософією на теми відносин з імперією — як вже актуальних, так і тих, які мають чи можуть наступити. Таким чином, попри присутність у творчості письменника реальних осіб і подій, марне там шукати чи то “шифрів”, чи прямих алюзій до пізніших чи сучасних йому самому подій. Не тільки тому, що подібні вправи легко можуть завести у конспірологію, а й тому, що, найімовірніше, є повністю нерелевантними ситуації.
Виклад подій навколо Савмака звертає увагу двома постійними деталями. Насамперед, оточення книжкового Савмака винятково щедре на людей, скривджених природою чи долею. Його наставник — євнух, оскоплений насправді через приналежність до давнього роду Археанактидів, попередників Спартокідів на Боспорському троні. Цей же наставник поступово знайомить Савмака то з нелюдяним начальником царських черепичних майстерень Хірісофом, який знущається з дітей, то з психопатичним жерцем храму Асклепія, який спочатку убив у незрозумілий спосіб своїх “колег” по цеху, а надалі почали систематично зникати раби, яких йому жертвували мешканці Пантікапея.
Це ж стосується і царів: здавалося б, можновладні особи, але при цьому цар Перісад — старий, немічний, хворий і нерішучий, завислий між хижаками Римом і Понтійським царством. Навіть царівна Вероніка — насамперед сирота, а також жертва систематичного булінгу свого батька-царя, який не міг їй простити, що народилася жінкою, а отже не може успадкувати його трон. Скіфський цар Палак у першому представленні постає прокаженим, потім з’ясовується, що він цілком здоровий, але пойнятий сумнівами і страхами, зрештою цар програє бій та війну Мітрідатові Понтійському.
До того ж із розгортанням дії стає зрозуміло, що основною мотивацією практично всіх, крім хіба Савмака, є взаємна ненависть і образа. Архелай і вже згаданий євнух Полікрат ненавидять і царя Перісада, і його наступника Савмака за те, що ті посідають трон, який колись належав їхньому роду; колісничий Дамон ображений за недостатні почесті; мати Архелая Галина бажає бачити свого чина царським зятем і т. д. Навіть цар Перісад призначає Савмака своїм наступником через ненависть до Археанактидів, при цьому не ховаючи ненависті до самого Савмака. Ненавистю продиктоване і рішення Діофанта залишити Савмака в живих, і прохання сенатора Сцеволи повернути йому колишню рабиню Елену, яка посміла сама вибрати власну долю.
Сам Савмак постає особистістю з роздвоєною ідентичністю. Свого часу ним, наймолодшим сином царя Скілура, за сюжетом, відкупилися, відправивши як заложника у Боспор. Відкриття — чи радше ствердження — власної ідентичності наступає вже в дорослому віці, але “перше наближення” справляє дивне враження — наставник-євнух показує Савмакові у юрбі прокажених одного з хворих, стверджуючи, що той є скіфським царем Палаком і його ж, Савмака, братом. Потім поступово виринають свідчення “скіфськості”: наголошується, що приятель Савмака От — також скіф, у мові прохоплюються скіфські речення (“позначені” нарочитою слов’янщиною), сам Савмак починає звертати увагу на рабів-скіфів і подібне.
Втім, найголовніше і найтрагічніше у подібних драмах — у результаті такий носій “подвійної ідентичності” стає чужим і для чужих, і для своїх. У випадку Савмака це добре видно з невдалої поїздки до його брата — скіфського царя Палака. Власне там герой довідується про те, що він і справді син царя Скіла і брат пануючого царя Палака, але водночас і те, що на батьківщині йому не дуже раді. Зокрема тому, що вважають, що він як людина елліністичного виховання може бути кориснішим для Скіфії у чужому середовищі. По суті, Савмакові пропонують роль Валленрода.
З іншого боку, євнух Археанактид явно трактує Савмака як троянського коня — сподівається через нього, використавши невдоволення грецького загалу володарем-скіфом, повернути трон своєму роду. А решта царського оточення його, як уже згадувалося, тихо ненавидить саме з рації походження. Якоюсь мірою Савмак постає своєрідним прототипом “пропащої сили”, яка, не знаючи власної суті та цілі, стає легкою здобиччю як обставин, так і чужих намірів.
Додатковим натяком на безталанність Савмака власне як загубленого в ідентичностях, отже неспроможного сформувати “самість” і відтворити її, стають його нещастя з жінками. Безтямно закохана в нього царівна Вероніка після загибелі батька божеволіє і врешті гине від своєї ж руки. Елена — насамперед рабиня, до того ж не проста, а вивідачка римлян. А ще вона гетера, з точки зору тогочасного суспільства її завдання — бути втіхою високопоставлених чоловіків, поки їхні законні дружини сидять зачинені в гінекеях. Зрештою, у фіналі їх розлучають. Такі невдачі тим більше дивують, що за книгою Савмак — цілком пристойна пара, навіть попри невизначений статус.
Ця історія — також про своєрідне покарання за свободу. Елена двічі пробує вирватися — і за першим разом потрапляє у сексуальне рабство до вже згаданого жерця-психопата Асклепіда, а за другим опиняється у руках лютого на неї за “зраду” сенатора Сцеволи. Савмак теж, по суті, пробує отримати свободу — або через своєрідну “внутрішню еміграцію”, у якій він перебуває у першій третині книги, або через вибирання на сам верх суспільства, ставши царським зятем і наслідником трону. І зазнає поразки, перетворюючись на почесного бранця Мітрідата.
Якщо, зрештою, спробувати спроєктувати світ, який розгортається навколо Савмака у “Царі і рабі” і взаємне позиціонування сил у цьому світі, то створюється враження, що Білик мав на увазі не що інше, як драми і поразки українців у складі Совєтського союзу.
На практиці ж виходить, що спроба асимілюватися зазнала оглушливої поразки: справжня сутність пролазить, що називається, всіма шпарами; варіант валенродизму з ряду причин не реалізовується; спроба звільнитися, хоч би й методом доконаного факту, зазнає поразки просто внаслідок колосального дисбалансу сил (тут стає цікаво, чи знав щось Іван Білик про спроби вирвати незалежність методом доконаного факту у Львові 1918 і 1941 років) — але й повернутися назад, “до своїх”, природним чином теж не вдається. Передача ідентичності теж не вдається, бо для цього слід “освоїти” чужинку, адже своя проскрибована подвійно — і як носій ідентичності, і як жінка (а в долях героїнь у цій книзі насильство саме проти жінок, аж до явного секс-рабства в тенетах психопата, зашкалює!). Тимчасом чужинки теж ламаються, бо ідентичність, куди їх запрошують, несумісна з усім їхнім досвідом, а буття в ній вимагає аж надто багато жертв — саме про це історія не то вбивства, не то смерті Перісада на очах у царівни Вероніки, нажаханої явним провалом такого бажаного для неї шлюбу з Савмаком.
Додатковий аргумент до наведеного тлумачення — певна типологічна схожість світу, який змальовує Білик, зі світом Совєтського союзу. Зрозуміло, все доволі відносно, та все ж як Росія й Україна можуть обидві вважатися культурними спадкоємцями візантійської цивілізації, так і Боспор, пізня Скіфія та Понтійське царство — усе це явища елліністичного світу, спадкоємці класичної Греції. Також звертає на себе увагу певна “фронтирність” простору, підкреслена присутністю двох імперій-антагоністів — Риму та Понтійського царства. Скіфи у самому Боспорському царстві постають чимось на кшталт “молодшого партнера” — зазвичай їм постійно “вказують на місце”, але насправді вони достатньо сильні, аби впливати на процеси. Що, до речі, чудово продемонстрував кінець СРСР.
З іншого боку, тяжко не відзначити ефект, який спільний для всієї “скіфської трилогії” і частково зачіпає ще й “Похорон богів”. Він же, не прочитаний належно, перетворив Івана Білика на одного з гуру “альтернативної історії” про предків-русичів. Насправді показним і з точки зору письмових джерел та археології абсолютно безпідставним “ослов’янюванням” своїх героїв Білик, вочевидь, демонструє інше — “забутість” українців у хроніках імперії, стабільне замовчування української історії та присвоєння її культури. Це своєрідне “а ось як могло б бути, якби не імперія”. Додаткової виразності цьому ефекту додає факт, що про обидві улюблені Біликом епохи — скфіську та давньоруську до Володимира — ми знаємо переважно з візантійських, арабських та західних джерел.
05.05.2023