Жалі за поки що невтіленим із сподіваннями, що хтось, колись, і раптом ще за нашого життя...
Я беру в руки книжку Юрія Андруховича «Перверзія» і мені хочеться творити. Я читаю і бачу рудоволосу, з ластовинням на обличчі і посмішкою в одному з кутиків губ Аду Цитрину (чому рудоволоса?). Вона мчить червоним «Альфа-Ромео» (а яким ще має бути «Альфа-Ромео»?). І схожа вона на Кейт Бланшетт. Поруч з нею – її гладкий чоловік (чому гладкий: бо тільки гладким може бути людина на прізвище Різенбокк). Але як він виглядає – не суттєво: відвертаючись від рудої бестії, камера змазує Різенбокка на пляму, аби відразу взяти крупним планом того, хто лежить на задньому сидінні (чому лежить: а як можна сидіти після вчорашньої пиятики і випитого по черзі єгермайстера, шнапсу австрійського, сливовиці хорватської і т.д.). Його ім’я – Стас Перфецький, і він – одне обличчя з Джонні Деппом. Щось середнє між Раулем Дюком зі «Страху і ненависті в Лас-Вегасі» і Вільямом Блейком з «Мерця», чи-то живого, чи вже мертвого, але до біса цілеспрямованого авантюрника, мандрівника, підпільного мільйонера і вічного клошара, серцеїда та рукоцілувальника, базікала і музиканта. Словом, забрьоханого і закоханого оригінала. Його шлях перетнув 18 кордонів та 30 митниць, він знає про все і не знає нічого – він багато говорить, хоч і не завжди вголос. Він прямує до Венеції. Де й мусить розгортатися ця фантасмагорична історія, цей романтичний детектив з виставами, виставками, виступами, вагінами і вбивствами. І обов’язково в стилі нуар. Із закадровим коментарем героя, з постійним цигарковим димом, ріками вина і коньяку, з пістолем в кишені, з капелюхами і довгими сукнями, червоними губами і пристрасними поцілунками і любощами в затінку ренесансних подвір’їв. Довгі квартири з безліччю кімнат, палаци дожів, карнавали і незнайомці в масках. Переслідування святковим містом жінки із солодкими перстами і кислуватим присмаком на губах. І стрибок з балкону наприкінці. Або не стрибок, а таємниця.
Як Карфаген мав бути зруйнований, так і «Перверзія» має бути екранізована. Класика українського літературного перформансу, перлина постмодернізму – відповідальний тягар, і не донести його не можна. Хто це має зробити? Питання на мільйон доларів. Роман Поланський? Паоло Соррентіно? Ален Карно? Ігор Подольчак? Спитати «хто може?» все одно, що зрозуміти, хто дасть мільйон. А мільйонів для створення фільму треба багато, як і перверзій є багато, а задоволень – ще більше.
Хтось любить мелодраму, хтось абсурд, а хтось трилер. Агов, Альфред, де твої мотузки? Я кину їх у прірву, і, долаючи страшне запаморочення, десь там, на дні урвища, шукатиму червоний бутон Кейна. Хоча кому він зараз потрібний? Тепер трилер перетворився на технотрилер, за макгафін править комп’ютерний код, так само зрозумілий для сучасний юзерів, як абсолютно незрозумілий для вчорашніх лузерів, – набір безсенсовних цифр і символів. Наш сучасник Максим Кидрук скомпілював код трилера по-українські – «Бот», цілком достойний камери режисера, екрана мультиплексу й спітнілих долонь любителя електризованого жанру. Це просто бомба, дотепно спроектована зі шматків Крайтона та ігор для приставок… Я відкриваю книгу. І бачу розумний типаж «Штаму «Андромеда», біцепси «Оселі зла», жах «Дещо» з «Чужими». Я відчуваю свербіж можливості спробувати кайф Крайтона, полігенезом (чи плагіатом) перенесеного в голову українського письменника і кирилицею в його книжку. Не часто трапляється подібний винахідливий равлик форми. Може, він і не взятий з пропечених сонцем коралових рифів, може, куплений в букіністі на Подолі. Але, відсторонюючись від загальносвітового процесу (тихоокеанські хвилі далекі та ефемерні) ти розумієш: форма, запліднена письменницьким талантом, – це освячена цінність, варта щастя сама по собі, а оригінальність могла бути лишень в едемському саду. Історія 27-річного чотириокого програміста-розумахи Тимура, випускника київського «політеху», запрошеного на секретну чилійську базу полагодити код, написаний ним же для ботів в комп’ютерних іграх – історія повноцінна. Так, її «пузо» провисає від, часом, занадто багато і даремно вживаних слів, вона шкутильгає через нерівномірно складений сюжет. Але її повноцінність є результатом міріад цікавих додатків, що наштовхують на роздуми і насичують книгу свіжою кров’ю, вона – це розгалужені в капіляри і судини герої та їх ходи. І темп вона має як у ягуара – місцями такий потужний, що книга повністю заміняє собою реальність… «Пузо» ж забере пластична операція в процесі утворення сценарію, а темп в самому фільмі забезпечить режисер і на постпродакшені – монтажер.
«Бота» зробити буде легко – як виростити культуру в чашках Петрі – лекала відомі, тільки влий розчин з правильними пропорціями. Значно важче працювати з авторськими текстами, нестримним польотом фантазії письменника, нашпигованого досвідом, як качка яблуками. Можливо, й радість читання не реально (не потрібно?) втілювати у кінематографічну форму. Втім хочеться, бо фантазія нестримна, а мить коротка, і шкода втрачати нагоди продовжити і те, й інше, особливо якщо вони реалізуються разом в ланцюговій реакції інтелектуального оргазму.
«Весняні ігри в осінніх садах» Юрія Винничука – це той самий випадок, коли Ерос, Вакх і Танатос поєдналися на спільній вечірці, і замутили таку гульбу, що потім все болить – від голови і печінки до статевих органів, але прагнеш це повторити, відпочивши. Я відкриваю затерту і заплямовану книжку – чи сторінку з тисячократно скачаного з інтернету «жіночого роману», – і розумію, що тільки чоловік таке міг написати, і тільки жінка – оцінити в повній мірі. І з повною насолодою. Чи відразою. Бо це сакральний текст для 14-літніх хлопчаків, мужчин 50+, і категорично неприйнятний для жінок старше бальзаківського віку. Тож це, знову ж таки, українська бомба, тільки в іншому жанрі, де романтичність і мелодрама доповнюються артхаузом і еротикою, коли до «Дикої орхідеї» та «Щоденників «Червоного черевичка» безсоромно зачіпається «Генрі і Джун», а з-позаду притискає «Матадор» Альмадовара. Хто має зіграти цього героя в (бажаному?) образі Винничука, цього антигероя, що має п’ятьох жінок і якому зазирають до рота студентки? Я знаю 11 способів не померти з голоду, але я не знаю жодного актора і жодного режисера в Україні, хто передав би бодай фразу Винничука так, щоб голод проліз би і через вдоволене єство. Це треба бути Залманом Кінгом, Паулем Верхувеном, Хуліо Медемом (чи просто мати таке ім’я). Але хто буде Винничуком? Юрій Андрухович?
Ці плеса еротичної течії – ми відчуваємо більше, ніж розуміємо чи здатні передати на папері чи на екрані. Нам легко пірнути у вир почуттів, та хто буде нас ловити? Фреді Крюгер, що мститься за лицемірство обивателів.
Я обираю кращий спосіб – часовий. Коли пірнаю в безпредметне майбутнє, чисту гру уяви, і за руку ніхто не схопить, бо вона безтілесна... Я відкриваю «Хронос» Тараса Антиповича. І розумію – це моя помилка, все не так просто, як уявлялося, бо це майбутнє є воротами теперішнього, яким зіграло у футбол минуле. І я знову лечу за м’ячем моторошної реальності, дуже навіть предметної, політизованої, катастрофічно зґвалтованої перверзіями, нав’язаними нам з допомогою технологій на кшталт «вікна овертона». Та це шанс збагнути хибність нашого, мого польоту. Чим важлива література? Як «Хронос» – це можливість скористатися чужим досвідом, і може встигнути «за півсекунди до катастрофи розбивши капсулу, повернувши важіль, дотягнувшись кінчиками пальців до детонатора» запобігти руйнуванню, смерті, майбутньому. «Хронос» – це Орвелл, Баллард і Дік, це «Час» Ендрю Ніколла, це «1984», «Той, що біжить по лезу» і ще безліч фільмів і серіалів про жах перетікання сьогодення у завтра, де збільшення цього жаху відбувається в геометричній прогресії. Та заразом «Хронос» – це наша, моя особисто гордість: різносюжетні та різноформатні новели зв’язані ідеєю, як букет красивою срічкою, утворюючи нові «квіти зла», тим цінні, що підібрані українським «флористом», який чудово знається на предметі. Володіння Антиповича словом, образом та способами їх поєднання тішать мене, як сонце ящірку, що виповзла на камінь. Та поза цим, «Хронос» – об’єднуючий елемент. Він з’єднує проблематику і Україну, мов Антей, чия сила бралася із землі.
Література, перетворена в кіно – це вода, що живить ГЕС, це енергія, що лине з лампочки. Хто сидить в пітьмі, той цього не збагне. Такою лампочкою – СПРАВЖЬОЮ ТЕПЛОЕЛЕКТРОСТАНЦІЄЮ! – є «Фелікс Австрія» Софійки-непобоюсь-чергової-згадки-Андрухович – широке і чисте вікно в минуле, чи-то пак ворота, в які влітає бездоганно забитий м’яч. Я відкриваю книгу… Ні, я відкриваю цілий світ, почуваючи себе одночасно Генріхом Шліманом і Говардом Картером, тільки цього разу занурюючись не в Елладу Гомера чи Та-Кем Тутанхатона, а в Станіславів початку XX сторіччя. Чи я щось бачу, простягнувши руку в це вікно, поки примарного і незвіданого «десь»? «Так, дивовижні речі», як казав Картер. Я бачу кнайпи й магазини, клюби і казино, кірхи та катедри, театри та кам’яниці. Йду бруківкою чи мішу болото. Бігцем пробігаю кривуватими вулицями, поміж помережених суконь панянок, що вийшли на шпацер, повз продавців ковбас та прикрас, повз священників, поліцаїв та шахраїв, ілюзіоністів та автомобілів, які вже тоді наситили вулиці Станіславова не менш щільно, за теперішній Івано-Франківськ. І все це вирує людськими історіями, рухами та думками, все вариться в одному шалено насиченому борщі життя, і годі собі пригадати, коли ж хтось на наших просторах писав щось подібне. Бо це все не вигадане, – м'ясо подій пошинковане справжніми, тогочасними ножами: всі деталі зібрані з архівів та вкладені в один величезний пазл старого австро-угорського, нашого світу, занапащеного совітами, і відродженого у такий, літературний спосіб.
Якби це втілити у фільмі, ми могли б отримати свій аналог «Амелі» Жан-П’єра Жене, тільки, здається, у більших розмірах, ніж Монмартр – на всю величінь міста! Жене використав для свого кінематографічного шедевру тисячі дрібничок, які сам збирав усе життя і якими була напхана його квартира. Так само, аби відтворити велич і правдивий лоск епохи, аристократ і режисер Лукіно Вісконті, нащадок лонгобардів і герцогів, згаданих в «Божественній комедії», для «Людвіга» приносив зі свого сімейного палацу антикварні стільці та люстерка, лампи і дорогоцінності, навіть важезні дубові столи та ліжка. Ми вже маємо матеріал, з якого лишень ліпити своїх амелі та людвігів, от тільки знову, спитатися, хто зможе? Лонгобардів знайдемо, а чи є наші жене і вісконті…
Ми, книгогризи, забуваємо, що 80% інформації отримуємо очима, бо ж ми – візуалісти за природою і народжені дивитися: хто Пазоліні й Тарковського, хто Бея та Спілберга, але дивитися. Це тільки Джойс вважав, що людина народжується, аби прочитати його книжку. Ок, не вибираємо «або-або», але бодай поєднуємо. Одним словом, якби добре було б, якби…
P.S. «Ворошиловград» вже екранізують.
17.06.2016