Все, що мав у життю, Він віддав
Для одної ідеї:
І горів і яснїв і страждав
І трудив ся для неї.
Цїле Його мученицьке життє се безупинна праця, щоб "з низин тих мрачних і лячних" підвести маси поневоленого українського народу
Там, де сам став, до світлих висот
І свободи і чести.
Дня 28 мая перервала ся нитка Його терпінь. Здавало ся, що серце сьогочасного Українця вже так обкипіло кровю від ран особистого й народнього горя що воно нечуле вже більше на жадні нові, хочби як сильні удари долї. А ось нова втрата, найболючійша від смерти Шевченка, найбільшу завдає рану нашому серцю, переповняє чашу горя українського народу від Попраду аж поза Дін, а вже в першій мірі тих, що виховали ся на Його творчости, що завзяли ся проти всїх ворожих сил, своїх і чужих, працювати над здїйсненнєм тих ідеалів, котрим Biн жертвував Своє життє, Свою працю, Свою карієру, Свої вигоди. Для вихованої на Франкових думках ґенерації є Покійник прикладом розуміння українського громадянського обовязку:
Я поборов себе, з корінєм вирвав з серця
Усї іллюзії, всї грішні почуття,
Надїї, що колись вільнїйше ще дихнеть ся,
Що доля ще й менї всміхнеть ся,
Що блиснуть і менї ще радощі життя.
Я зрік ся їх на все. У тачку життєву
Запряжений, як наймит той похилий,
Я мушу так її тягти, покіль живу,
І добре чую се, ярма не розірву
І донесу його до темної могили.
І який же тернистий був шлях Його життя, як дуже відмінний від рожами висипаних стежок усїх тих, що викидали Його з рядів української суспільности або забирали місця, які в першій мірі Йому належали ся по всякій справедливости. І коли біоґраф Шевченка нараховує сїм ясних днїв у життю Кобзаря, в життєписи Франка ледви чи й стільки їх знайдеть ся. А як на коротенький часочок і заяснїв промінь світла, огрів холод Його життя та розігнав хмари, так майже все така коротка хвиля втїхи тільки робила болючійшим удар, який наступав по нїм.
Шкільні роки.
Уродив ся в Нагуєвичах, дрогобицького повіту, 15 серпня 1856 р. Сїльську школу скінчив у сусїднїм селї Ясеницї Сільній. В часї першого року науки в нїмецькій або так званій нормальній школї Василіян у Дрогобичі вмер Йому батько, покинувши задовжене й занедбане господарство та молоду матїр з четверма дрібними дїтьми. За стараннєм вітчима скінчив нормальні школи та перейшов до ґімназії. У шостій клясї вмерла Йому також мати, а в дім увійшла мачуха.
Ще в низшій ґімназії почав писати віршом і прозою та збирати народнї піснії. У вищій ґімназії кинув ся з жаром до читання найріжнороднїйшої всячини. Шевченка (з львівського видання) вивчив майже на память; з инших українських письменників читав залюбки Стороженка, Марка Вовчка, Кулїша, Руданського, Мирного; останнїй зробив на Нього найсильнїйше вражіннє оповіданнєм "Лихий попутав". А з чужих лїтератур творили Його лєктуру ті автори, яких тільки дістав в ориґіналї чи перекладї.
В 1875 р. здав іспит зрілости з відзначеннєм і перейшов на львівський унїверситет. Тут вступив до "Академического Кружка", котрий видавав часопись "Друг"; з редакцією "Друга" стояв ще в ґімназії в переписцї та від 1874 р. містив там Свої вірші. І повість "Петрії й Довбущуки", яку почав писати для "Друга" по приходї до Львова, й вірші й переклади з сих часів Франка вказують тільки на вроджений талант будучого Франка, поза тим носять виразні слїди Його дуже багатої лєктури та риси своєрідного романтизму: таємничости, екзотичних пригод і тем.
Під впливом Драгоманова.
Той Франко, що "весь вік Свій, весь труд" дав українському народови "у незломнім завзяттю", народжуєть ся з хвилею, як познайомив ся з писаннями Драгоманова, як увійшов у кореспонденцію з ним. І відтодї починаєть ся Франкова "суспільна праця, довга, утяжлива, зате-ж плідна" в сїй свідомости, що вона
Одна лиш може заповнить без дива
Життє людини, бо вона одна
Всїх сил, всїх дум, чуття, стремлїнь людини
Жадає, їх вичерпує до дна.
Сам Франко в передмові до другого тому листів Драгоманова до Нього виставляє високе свідоцтво впливови Драгоманова на галицьких учеників сього великого учителя. "Teпеp, обіймаючи всю її цїлість (себто кореспонденції), — писав Франко, — я розумію ясно, як мало ми, його ученики, розуміли його за його життя, як мало ми здібні були піднести ся на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не спускав ся нїколи. Він був для нас правдивим учителем і вповнї безкорисно не жалував працї, писань і упімпень і навіть докорів, щоб наводити нас, лїнивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, яснїйші шляхи европейської цивілїзації. Можна сказати, він за вуха тяг пас на той шлях, і коли з ґенерації, що більш або менше стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народнього дїла, то се в найбільшій мірі заслуга пок. Драгоманова."
Кореспонденція Франка з Драгомановим розпочала ся зимою з початку 1877 р. й тягла ся до самої його смерти. До сеї кореспонденції довели Франка, Павлика й ще кількох товаришів три листи Драгоманова, вислані до редакції "Друга" в 1875 і 1876 рр., й викликана ними рішуча переміна в думках членів "Академического Кружка" про народ і працю над ним. Не зачіпаючи галицько-українських національних і партійних відносин, Драгоманів закидав нашій молодїжи, що вона під культурним і науковим оглядом постала поза тодішнім европейським рухом, що лїнива в думанню, що подостає їй етичних засад. Драгоманів указував молодїжи на її найперший моральний обовязок служити своїм народним масам і працювати для них. Листи Драгоманова зробили величезне вражіннє на молодь загалом і були початком нового радикально-демократичного руху серед української молодїжи.
Народній напрям узяв у товаристві верх і зазначив ся поперед усього виданнєм "Днїстрянки". В сїм альманасї виступив Франко з першими оповіданнями з народнього життя "Лесишина челядь", "Два товариші" та з перекладом "Повінї" Золї. Того-ж року оспівав він "Наймита", себто український народ, а в 1877 р. почав друкувати в "Друзї" образки п. з. "Борислав", що наробили великого шуму серед галицької публики.
Перший арешт.
В осени 1876 р. прибули до Львова два російські еміґранти Кузьма Ляхоцький і Естремский, котрі замешкали в Павлика, що в часї переїзду Драгоманова через Львів найблизше зійшов ся й відтодї переписував ся з ним. Десь коло Різдва арештовано обох еміґрантів, а з ними й Павлика. Франко поспішив повідомити Драгоманова про те, що стало ся, й передати Йому деякі вісти з Київа, привезені звідти приїзжим земляком, котрий, виїзджаючи зі Львова, звернув на себе увагу своїм необережним поступуваннєм і, здаєть ся, мимоволї став ся причиною перших львівських арештів. У липнї 1877 р. арештовано Франка на підставі одної згадки в листї Драгоманова, адресованім не до Нього, а переданім через руки приїзжого польського еміґранта Котурнїцкого, що пробув два тижнї в готелї у Львові, а не знайшов часу повіддавати листи, адресовані до Українцїв, аж поки не приловила всього полїція. В однім з тих листів давав Драгоманів указівки, що мають робити українські поступові кружки у Віднї та в Галичинї, а Франкови піддавав гадку об'їхати Угорську Україну. Прокуратор "знайшов" у листах слїди розгалуженої полїтичної конспірації і Франка засуджено на підставі згаданого листу, який признали суддї доказом істнування тайною товариства, на девятимісячну вязницю.
"Безтолковий процес, — пише про се Франко, — котрий упав на мене, як серед вулицї цегла на голову, і котрий скінчив ся моїм засудженнєм, хоч у мене не було за душею й тїни того гріха, який менї завидували (анї тайних товариств, анї соціялїзму; я був соціялїстом по симпатії як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціялїзм науковий), — був для мене страшною і тяжкою пробою. Девять місяцїв, пробутих в тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодїя, посаджено між самих злодїїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною 14—18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях і придирках (се, бач, за те, що я "писав", себто записував на припадково роздобутих картонках наперу з уст союзників, або й свої вірші), а кілька тижнїв я просидїв в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчанї, а 4 під тапчаном задля недостачі місця. З протекції, для свіжого повітря, союзники відступили менї "найлїпше" місце до спання — під вікном насупротив дверей: а що вікно задля задухи мусїло бути день і нїч відчинене й до дверей продувало, то я що рана будив ся, маючи на голові повно снїгу, навіяного з вікна. Та не сама тюрма була для мене найтяжшою пробою: засуд кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на світї, — сто раз тяжший і несправедливійший засуд усеї суспільности, кинений на нас, страшенно болїв мене. Мене викинено з "Просвіти", заборонено приходити на "Бесїду" (бо др. Шараневич (проф. унїв. Ред.), котрий пару разів побачив мене там, читаючи газети, настояв на тім, щоб менї конче заказати приходити, а то він виступить з товариства, і коли менї справдї заказано, він таки виступив), а люде (з старших), котрі хотїли мати зо мною яке небудь дїло, видались зо мною тільки в секретї, що мене ще дужше принижувало."
Камінярь.
І відтодї Він камінярь, що прикований ланцюгами до ґранїтної скелї лупає її разом з тисячами таких самих, щоб розбити її та власною кровю і власними кістьми змурувати твердий гостинець. Аж по кістках сих камінярів прийде сим шляхом правда й щастє усїх. І відтодї Він
Вічний революционер —
Дух, що тїло рве до бою,
Рве за поступ, щастє й волю. —
І відтодї Він
Словом сильним мов трубою
Мілїони зве з собою.
І мілїони йдуть радо:
Сила родить ся й завзяттє —
Не ридать, а здобувати
Хоч синам, сли не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Для ширення нових думок закладають Франко й Павлик свої орґани; "Громадський Друг" конфіскує прокураторія число за числом за ширеннє соціялїзму, тому він зміняє назву на "Дзвін", а далї на "Молот"; "Дрібна Біблїотека" порушує нові питання для тодїшньої суспільности. З творів, які надрукував Франко в першім видавництві, найважнїйша повість "Boa Соnstrictor", високої лїтературної вартости. Змальовано тут дуже вірно душевні переживання змия — давителя Германа Ґольдкремера, найпершого багатиря між бориславськими капіталїстами, що страшними своїми звоями роздушував безмилосердно свою добичу.
В сїм часї хотїв видавати часопись "Нова Основа", та се не вдало ся. Тодї-ж задумав у цїлім рядї новель змалювати по змозї всї боки життя простого люду й інтелїґенції: економічні, просвітні, правні, полїтичні й инші відносини. В 1879 р. дістав доступ до польського журналу "Tydzień Polski", де між иншим п. з. "Ruteńcy" спортретував сатиричним способом кілька фіґур тодїшньої заскорузлої української інтелїґенції. Рівночасно кінчив инші позачинані роботи, головно переклади з Гайне, Ґете й Байрона; з них Фавста видав у 1882 р. за підмогою Драгоманова.
Другий арешт.
Заки се стало ся, Франка арештовано другий раз. Мабуть у мартї 1880 р. виїхав Він у коломийський повіт до К. Геника до Березова, щоб там прожити якийсь час. По дорозї Його арештовано в Яблонові й потім ураз із К. Геником, Ковпуняком і ще кількома иншими втягнено в процес, що відбував ся в Коломиї проти сестер Павлика й селян Фокшеїв. Їх держали три місяцї й пустили, а Франка тому, що не належав до коломийського повіту, звелено відставити під ескортою полїції на місце уродження. По полїційних арештах у Коломиї, Станиславові, Стрию та Дрогобичі належав сей арешт до найтяжших хвиль у життю Франка. Вже до Дрогобича приїхав Він з сильною гарячкою. На лихо впаковано Його тут у яму, описану в оповіданню "На днї'", а відси (через протекцію) післано Його ще того самого дня пішки з полїціянтом до Нагуєвич. По дорозї заскочив їх дощ і промочив до нитки. Франко дістав сильну лихорадку, прожив тиждень удома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удати ся до Геника, прожив там страшний тиждень у готелї, написав оповіданнє "На днї" й за останнї гроші післав його до Львова, а потім жив три днї трьома центами (двома копійками), які знайшов на піску над Прутом. Коли й тих не стало, запер ся в своїй кімнатцї в готелї й лежав півтора дня, в гарячцї й холодї, ждучи смерти, обезсилений і знеохочений до життя. Від голодової смерти вирятував Його один з союзників, висланий Геником. Забезпечений пашпортом, добутим у Дрогобичі, лїчив ся кілька тижнів від пропасницї в гостиннім домі Геника й тут зібрав велике число пісень, приповідок і инших етноґрафічних матеріялів, а також написав ряд віршів. Про Його гуляннє на свіжім повітрі довідав ся коломийський староста й велїв жандармам доставити Його до Коломиї. А що в Франка не було грошей на підводу, пігнав Його жандарм ще хорого в лїтню спеку туди пішки. Після сеї тяжкої дороги повідпадали Йому на обох ногах нігтї на пальцях. Розлютив ся староста, коли побачив пашпорт і мусїв пустити Його на волю, але постарав ся, що львівське намісництво заборонило Франкови побут у Коломийщинї.
Отже виїхав до родинного села, а в осени вибрав ся до Львова на дальші студії. В часї Його неприсутности видала ґрупа молодих прихильників Його ідей споміж Українцїв, Поляків і Жидів Його повістку "На днї" за гроші, зложені між собою. Оповіданнє зробило сильне вражіннє, його переложено на польську мову. В однім з героїв, виведених у повістцї, є багато прикмет душевного настрою Поета. На дно суспільности впакували Його з світа, з усїм найкращим: любовю до людей, чуткою вражливістю на всяку кривду й недолю, з прихильністю до всїх покривджених. Хоч тюремне життє прибиває Його та витискає на нїм своє тавро, все-таки на саму вістку, що вийде незабаром на волю, оживають у Нього думки про велику громадянську працю, оживають широкі ідеї, величнї гадки про загальне братерство. З цїлої повістки так і пробиваєть ся думка, що нехай гине людина, щоб тільки зростала людяність.
Дальша праця Франка до кінця першого періоду дїяльности.
І cї думки заставили Його написати невеличкий катехизм економічного соціялїзму, викладати суспільну економію в робітницьких кружках самоосвіти, зладити невеличкий популярний підручник суспільної економії, писати популярні видання для "Просвіти" (Про гроші і скарби), брати живу участь в укладанню програми польських і українських соціялістів східної Галичини.
З початком 1881 р. почав Франко укупі з Іваном Белеєм видавати місячник "Світ", де помістив ряд наукових статей, багато ориґінальних і перекладених віршів та початок великої повісти "Борислав смієть ся". Не маючи з чого удержати ся у Львові, вернув у великий піст до Нагуєвич, де жив під надзором жандарма, що радив Йому вступити до Василіян. Побіч кореспонденцій до київської "Зар-і" й до женевського "Вольного Слова", побіч статей для "Світа" й докінчування перекладу "Фавста" лагодив тодї головно велику повість "Захар Беркут" на конкурс, розписаний львівською "Зорею"; повість одержала премію й зустріла ся з прихильними оцїнками критиків.
З початком 1883 р. приїхав Франко до Львова й по смерти Володимира Барвінського працював якийсь час у "Дїлї'", одначе недовго, бо вже в квітнї виїхав до Вікна, куди запросив Його В. Федорович і поручив Йому написати біоґрафію свого батька. Там побув декілька місяцїв, потім у Нагуєвичах зайняв ся читаннєм праць з полїтичної й економічної історії Галичини в рр. 1810—1848, а в осени вернув до Львова, щоб користати далї з біблїотек. Тут запрошено Його до редакції "Дїла" й "Зорі" та при сих часописях працював Він від осени 1883 до початку 1885 р. В "Дїлї" порушував головно галицькі, економічні та громадські справи; тодї-ж виробив реферат про економічні справи, який виголосив Василь Нагірний на вічу 1883 р. та який зробив у цїлій Галичинї велике вражіннє. На статї Франка в "Дїлї" стали звертати увагу й посли й партія краківських станчиків. Рівночасно дописував до варшавського журналу "Prawda" й посилав туди переклади Своїх новель, яких призбирало ся в Нього поважне число. Дещо з них друкувало ся в калєндарях "Просвіти''.
З кінцем 1884 р. приобіцяв Партицький передати Франкови на власність "Зорю". Одначе коли Франко виїхав на місяць до Вікна, щоб ще раз переглянути матеріяли для замовленої роботи, виміг Наталь Вахнянин на Партицькім те, що він передав "Зорю" Товариству ім. Шевченка. Не тільки з "Зорею" покрутили перелякані тодїшнї народовцї, але й незабаром виступив Франко з "Дїла" та, роблячи заходи заснувати нову лїтературну часопись, поїхав весною 1885 р. перший раз до Київа, щоб склонити тамошнїх громадян дати матеріяльну поміч на виданнє. Але до видання часописи не прийшло, зате прийшло до "згоди" між Франком і "Зорею"; Франко перейняв на себе її редаґуваннє, але стояв під цензурою відповідального редактора, що в українських обставинах приймає часто нелюдяні форми. Справа вийшла мертвороджена, тим більше, що народовцї захотїли цензурувати навіть Франкові кореспонденції до "Prawd-и" та "Kraju". На весну 1886 р. поїхав Франко другий раз до Київа й там оженив ся з Ольгою Хорунжинською, я в осени викинули Його з редакції "Зорі" за поміщеннє таких неморальних річей, як вірш Руданського й рецензія Вільхівського — Грінченка. В 1887 р. видав Своїм коштом збірник власних віршів "З вершин і низин", а за гроші, прислані з України на часопись, видав працю Павлика про українські читальнї, розпочинаючи тим робом видавництво "Лїтературно-наукової Біблїотеки". З сим роком кінчить ся перший період життя й діяльности Франка, період майже самих розчаровань, коли власні видання швидко упадали, а праця в народовецьких орґанах показувала ся по короткім часї неможливою.
В наймах. Третїй арешт.
Від 1887 р. з вступленнєм Франка до "Kurjer-a Lwowsk-oгo" починаєть ся друга доба Його життя й діяльности — "в наймах". Відтепер друкують Його річи й переклади Його творів: Kraj, Prawda, Przegląd Tygodniowy, Dziennik Łódzki, Przegląd Społeczny, Kurjer Warszawski, Ateneum, варшавський "GŁos", "Ruch" і инші. Що більше, в 1889 p. почав Франко видавати враз з Вислоухом польську людову часопись "Przyjaciel Ludu". У "Kurjer-i Lwowsk-ім" друкує Франко крім біжучих статей, між ними про панславізм, орґанїзацію демократичного товариства и таке инше, також ряд Своїх новель, напр. Яць Зелепуга, Панталаха, Манїпулянтка і т. д. В сїм часї щастить ся Його повістцї "На днї", яку перекладають ще два рази на польську мову, з того раз під доглядом Елїзи Оржешкової, Його оповідання перекладають і на нїмецьку мову. Щораз більше уваги присвячує історії української лїтератури в польських часописях, напр. "GŁоs-ї", і в "Кіевск-ій Старин-ї" від 1888 р., де помістив також кілька оповідань. З української полїтичної преси друкує ряд статей у популярній "Батьківщинї", крім того багато перекладає. Влїтку 1889 р. Його арештують третій раз ураз з Росіянами, що приїхали до Галичини й держать невинно 10 тижнїв. В арештї написав ряд поем з оповідань арештантів — головно Жидів, чудове оповіданнє "До світла" та ряд тюремних сонетів.
Франка признають першорядним письменником.
Імя Франка стає щораз голоснїйше, між молодю знаходить Він гарячих прихильників. У лїтературі вибиваєть ся на одно з перших місць. Його історична повість "Захар Беркут" подобала ся українській публицї незвичайно: провідним мотивом сеї повісти те, що Українцї можуть побідити громадським ладом, своєю згодою та дружністю, держачи ся дружно купи й незломно стоячи всї за одного, а один за всїх. Неменше признаннє здобув Автор за прегарну поему "Панські жарти" у збірцї "З вершин і низин". Представив тут Франко, як жило галицько-українське село, як жив український простий народ за панщини, як збиткували ся над ними пани та як прийняв наш народ оголошеннє конституції. І за всї звірства пана не пімстою відплатив йому наш народ, а пильнуваннєм його хорої жінки, а тим, що ходив просити ласки комісаря за своїм колишнїм паном. Увагу читача приковує постать ідеального старенького священика з часів панщини, котрий учить у себе вдома мужицьких дїтей, наклонює їх до тверезости та будувати школу.
В 1890 р. вийшла у Львові збірка "образків з життя робучого люду" п. з. "В потї чола" з передмовою Драгоманова й автобіоґрафією Франка, використаною ось тут докладно. В оповіданнях Франка побачив Драгоманів плід цїлком свідомої працї і щодо форми й щодо змісту. Щодо Франкових поглядів на письменство, воно "мусить бути правдивим дзеркалом основних пригод дїйсного життя, загріте щирою прихильністю до людей (гуманністю) і яко таке мусить обертатись найчастїйше до тих верстов громади, до котрих належить найбільша часть людности, себто до т. зв. простого народу, до тих, що заробляють собі й більшій частинї инших верстов хлїб у потї чола." Може нїяка країна більше не потребує такого поставлення задач лїтератури, бо нїде так важко не живеть ся простому людови, як у нас, бо нїде не занедбали так вищі верстви робочих мас, як у нас. "Такі письменні працї, як Франкова, будять прихильність до нашого простого люду і кличуть освічених людей іменем самої освіти обернутись до того люду, як до брата". Що-ж торкаєть ся типів, подїй і обставин оповідань, цїкаві слова самого Франка: "Про свої новелї скажу тільки одно, що майже всї вони показують дїйсних людей, котрих я колись знав, дїйсні факти, на котрі я дивив ся або про котрі чув від свідків, малюють крайообрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню — всї вони частки моєї автобіоґрафії".
Справедливо поручає Драгоманів придивити ся, "скільки то поту й навіть крівавого поту потекло з чола самого письменника, поки Він узяв ся малювати поти чола инших людей, скільки текло його й тодї, коли Він писав Свої повісти". При сїм Драгоманів зазначував свій сумнїв, що ледви чи вже буде "кінець сим потокам" "тепер, коли Франка почина вже взнавати і шанувати ширший світ, чужина", коли багато Його творів поперекладано на польську, нїмецьку й московську мову. Одначе "сонце правдивої науки безпремінно зійде і над нашою країною, але поки-що та роса туманів, що назбирались на нашому небі од віків, не щеза одразу, а навіть прибира собі нові форми та все-таки виїда очі тим робітникам, що її обметають, щоб легче було сонцевому світови дійти до поля, де ще заховались живі зерна й парослї... Тим більше подякують колись оживші люде таким робітникам... Нехай ся надїя піддержить їх в їх важкій працї!" — кінчив Драгоманів пророчо й самопевно свою теплу передмову.
В оповіданнях Франка пересуваєть ся перед очима читача ряд героїв: дитина, жінка, мужик, Жид, злодїй, арештант, а в усїх них стараєть ся Франко віднайти божу іскру. Оповіданнє Автора докладне, ярке, часто з сатиричною закраскою. Зміст дуже ріжнородний. Артизм Франка освітлює питомим світлом навіть найбуденнїйше життє. В Його обробленню стара як світ тема зворушує глибоко читача. Чарівними в оповіданнях Франка є ті промінї світла, ті крихти добра, що на хвилину освічують найтемнїйші сцени життя. Під лахміттєм старця й панською одїжю однаково бєть ся чесне й добре серце. Незвичайним гумором, великою вірністю й докладним знаннєм дитинячої душі вражають ті оповідання, в котрих з цїлою правдою розкриває автор, серед яких обставин і яким способом виховують у нас сїльську дитину. Перлинами поміж Його оповіданнями є нариси з бориславського життя.
На другий період життя й дїяльности Франка припадає друге, трохи не вчетверо побільшене виданнє "З вершин і низин" у 1893 р. Зібрав тут Франко все те з двадцятилїтньої віршової творчости, "за що хоч сяк так міг узяти на себе відповідальність перед своїм артистичним сумлїннєм". Переглядаючи тодї ті віршовані листочки, "між котрими так багато перед часом зівялого листя", Франко почував разом і сум і радість. "Двадцять лїт життя і працї, — писав Він з сього приводу, — може не так пильної, не так свідомої і суцїльної, якби треба було, та все-таки смію сказати, подиктовані щирим бажаннєм загального добра й поступу, щирою любвою до рідного народу й рідного краю... Неодин широкий розмах наївної думки, неодна блискуча надїя, а які скромні здобутки! Та з другого боку потїшає мене певність, то лїд проломаний".
Лїд проломаний. Франко основателем радикальної партїї.
Так сей лїд проломив у галицькій Україні Драгоманів і його ученики, в першій мірі Франко, для котрого Драгоманів був першою та майже одинокою людиною, що додала Йому духа й охоти (Автобіоґрафія). Проломлюванню леду служила праця гуртка Драгоманова до 1890 р., для сього проломлювання почали Франко й Павлик видавати з початком 1890 р. дуже добре редаґований півмісячник "Народ", сей лїд уже зовсїм переломив Франко, заснувавши радикально-демократичну партію в осени 1890 р.; була се переміна дотеперішнього незорґанїзованого гуртка Драгоманівцїв на здисціплїновану партію. Ті партії й поміж співробітниками "Народу" знайшов ся цїлий ряд талановитих і енерґічних людей, отже побіч Драгоманова, Франка й Павлика ще Володимир Охримович, Евген Левицький, Вячеслав Будзиновський, Северин Данилович, Микола Ганкевич, Кирило Трильовський і инші. Гурток молодих сміливцїв не тільки виступив до боротьби з заскорузлістю старого українства, не тільки почав голосити нові для Галичини західно-европейські думки, але й безмилосердно поборював "новоерську" згоду українських овець з польськими вовками.
Метою радикально-демократичної партії було: нести в народнї маси свідомість їх економічних, полїтичних і національних інтересів та публїцистично прояснювати ті інтереси й боронити їх. Нова партія забрала ся до працї з таким запалом, з такою вірою у свої ідеали та з таким критичним зрозуміннєм того, що робило ся довкола них, що з заснуваннєм радикальної партії пішли тепер раз за разом віча по ріжних повітах або збори за запросинами. Одним словом, настав між народнїми масами небувалий досї рух: почули ся гасла загального голосування, свободи друків, податкових і аґрарних реформ. Не тільки промови й реферати інтелїґентних провідників партії були цїлими популярними та приступними студіями, але й між селянами появили ся прекрасні бесїдники, що вміли пірвати маси до ентузіязму. Під стягом радикалїзму стала національно-найсвідомійша часть українського селянства. Тим і можна пояснити величезний вплив сеї партії на наше полїтичне життє в Галичинї: на повстаннє української соціяльно-демократичної партії й на перетвореннє колишньої партії народовцїв в обновлену національно-демократичну партію. В хрестинах останньої партії в 1899 р. взяв участь і Франко.
Нові розчарування.
Одержавши у Віднї в 1891 р. ступінь доктора фільософії за наукову працю про старохристіянський роман про Варлаама й Йоасафа, габілїтував ся Франко по смерти Омеляна Огоновського з історії української лїтератури на львівськім унїверситетї й видержав іспит з відзначеннєм. Але не мав за собою нїякої графської нї княжої протекції, противно завзятих ворогів в особі галицького намісника гр. Казимира Баденї й між "Своїми", — тому й не дістав професури. Так само марно старав ся про посольський мандат до парляменту, бо хоч два рази (в 1897 р. в окрузї Перемишль—Мостиска, а в 1898 р. в тернопільськім окрузї) вибрали Його виборцї, польське галицьке правительство було иншої думки.
В 1894 р. почав видавати справжнїй европейський лїтературно-науковий двомісячник "Житє і Слово", де побіч маси розвідок, оповідань і поезій зачав друкувати повість "Основи суспільности" та помістив повість "Для домашнього огнища". Новиною сеї доби лїтературної дїяльности Франка є драми й комедії: Сон князя Святослава, Камінна душа (обидві друковані в "Житю і Слові"), далї "Рябина", "Учитель" і "Украдене щастє" (в "Зорі"); останні обидві здобули собі загальну симпатію. Тодї-ж піднїс ся на вершини особистої любовної лїрики, здобуваючи собі "Зівялим листєм" (перше виданнє 1896 р.) славу невмирущого поета.
В 1897 р. судило ся Франкови знову випити багато і від української і від польської суспільности. За передмову до збірки польських перекладів оповідань п. з. "Galicyjskie obrazki" (Галицькі образки) накинули ся на Нього "сїдоглаві" патріоти, а там стояли такі зворушливі слова: "Яко син українського мужика, вигодуваний чорним мужицьким хлїбом, працею твердих мужицьких рук, почуваю ся до обовязку панщиною цїлого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг видряпати ся на висоту, де видно світло, де пахне воля, де яснїють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм се не сентимент, не народня гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої рамена. Можу здрігати ся, можу тишком проклинати долю, що вложила менї на плечі се ярмо, але скинути його не можу, не можу шукати иншого рідного краю, бо я став би підлим супроти власної совісти. І коли що улекшує менї двиганнє сього ярма, так се вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалїзований довгі віки, хоч і сьогоднї убогий, неповоротний і непорадний, все-таки поволї підносить ся, відчуває у щораз ширших масах жадобу світла, правди справедливости й шукає до них доріг. Отже варто працювати для того люду й нїяка чесна праця не піде на марно". Дуже влучно відповів Франко тим, котрі накинули ся на Нього, що вони любили свій народ, "як дім, воли, корови", а Франко "не любив" його "з надмірної любови".
Ще більше шуму наробила серед польської суспільности Його статя у віденській часописи "Die Zeit" про Міцкевича яко поета зради. На Нього накинули ся всї часописи, проти Нього розвісили по Львові афіші з надписями: "Проч з Франком", Йому не подавали руки, не кланяли ся при стрічі, а в додатку усунули з редакції "Kurjеr-a Lwowsk-oгo". І саме ся хвиля закінчує другий період життя й дїяльности Франка, а починає третій, коли Франко працює головно по українських виданнях, не перестаючи дальше писати про Україну й українські справи до нїмецьких, московських і чеських видань.
Яке гірке розчаруваннє з другої доби. Десять лїт працював Франко й товариші, щоб зросли сила та вплив польських орґанїзацій: соціяльно-демократичної й людової партії та щоб обидві вони переконали українських ідеалїстів, що їм не можна ждати нїякої помочи від них для свободолюбних змагань молодшої української ґенерації.
З болем згадав Поет про свою минувшину:
Я згадую минулеє життє
Спокійно, та без радости, без туги:
Одно із него винїс я чуттє,
Що я не був у нїм щасливий, други.
Багато працї і турбот і скрут,
Та не було вдоволення, утїхи;
Мов віл в ярмі я чув на собі прут
І тяг — чужого скарбу повні міхи.
Хоч не згасав нїколи огник мій,
Та полумям не бухав, більш димив ся,
А замісць світла сипав іскор рій.
Хоч ненастанно стяг мій з вітром бив ся,
Та не високо плив в руцї слабій
І хоч я жив, то все-ж я не нажив ся.
Серед таких обставин не було-б дивно, якби у Франка зблїдли давнї ідеали
І люде видались таким дрібним
Мізерним кодлом...
Третя доба життя й дїяльности Франка. 25-лїтнїй ювилей лїтературної творчости.
До веселих хвиль життя Франка треба зачислити ювилей Його двадцятипятилїтньої лїтературної працї. З приводу сього ювилею уладила молодь і гурток прихильників Франкового таланту вечерницї. Тодї й видано спис творів Франка, зладжений Павликом (128 стор., сьогоднї подвоїв ся-б), тодї й посипали ся по всїм краю складки на ювілейний дар. У часї свята зложено багато дарунків, а промовцї: Володимир Гнатюк (від ювилейного комітету), проф. Михайло Грушевський, Степан Новаківський, Наталїя Кобринська, Гриць Гарматїй і Михайло Павлик складали привіти Ювилятови та виказували Його надзвичайні заслуги для української лїтератури, науки, для національно-культурного й полїтичного розвитку українського народу. Зворушливим голосом відповів Франко на промови сповідю, в якій зазначив своє становище до свята та сказав між иншим: яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлїбом, я почував себе до обовязку віддати працю свого життя простому народови. Вихований у твердій школї я відмалку засвоїв собі дві заповіди. Перша — саме се було почуттє того обовязку, а друга — се потреба ненастанної працї. Я бачив відмалечку, що нашому селянинови нїщо не приходить ся без важкої працї; пізнїйше я пізнав, що й нам усїм яко нації нїщо не прийде за дармо, що нам нї від кого нїякої ласки не надїяти ся". З досвіду Свого життя дав тодї на бенкетї влучну науку нашій громадї, як у війську, йти лавою, а поломати рівного ряду.
Ювилейний рік принїс повне признаннє Франкови від своїх і чужих; усї назвали Франка першорядним артистом слова, ученим і найвизначнїйшим дїячем українського слова. Заразом указували, що артистичні твори Франка могли-б зайняти почесне місце в кождій з теперішнїх европейських лїтератур.
На вершинах творчости.
Як у другім періодї працї опер Франко Свою українську лїтературну, публїцистичну й наукову дїяльність головно на "Лїтературно-науковій Біблїотецї" (заснованій 1889 р.). "Народї", "Житю і Слові", часописях і виданнях радикальної партії, окрасою котрих усе були Його писання, так у третїм періодї зосереджує Він свою дїяльність коло "Лїтературно-Наукового Вістника", фактичним редактором котрого був від 1898 до 1906 р. включно, видань Наукового Товариства ім. Шевченка та серій "Видавничої Спілки". Про Його невмирущі заслуги коло "Лїт.-Наук. Вістника" та для двох згаданих товариств прийшло ся-б дуже багато писати; на щастє сей час трохи краще вже відомий молодій ґенерації. Кілька повістей, цїлий ряд ориґінальних і перекладених оповідань і віршів, довжезний ряд лїтературно-критичних студій про українську й чужу лїтературу, зокрема про нові появи на українськім книжнім ринку побіч преприкрої працї над виправлюваннєм рукописей, над коректою і читаннєм непридатних до друку творів молодих адептів лїтератури — отсе дав Франко "Л. Н. Вістникови" за мізерну платню, котра вистарчала хиба на те, щоб з голоду не згинути.
У серіях "Видавничої Спілки" друкує ряд перекладів і ориґінальних статей, редаґує Кулїшеві переклади з Шекспіра й таке инше, а головно видає тут ряд збірок Своїх оповідань* і віршів,** мішаючи давнї річи з новими. Чотири збірки оповідань вийшли в 1912 і 1913 р. під фірмою А. Хойнацького*** З поетичного дорібку в третім періодї треба піднести три збірки коштовної Франкової лїрики: Мій Ізмарагд (1898), Із днїв журби (1900) й Semper tirо (1906). Зміст Ізмарагда — се ряд оповідань, притч, рефлєксій і инших прояв чуття та фантазії, теми котрих черпані з ріжних джерел, своїх і чужих, східних і західних. Чисті перлини лїрики дає збірка "Із днїв журби". Дві поеми "Іван Вишенський" і "На свято-юрській горі" займають трохи не половину збірки; в першій змалював Поет знаменито душевні переживання аскета Івана Вишенського. Збірка "Semper tiro" (Всe молодець) cе всестороннї питання і настрої в сильнім спокійнім і поважнім тонї. Тут Його поезія немов кована з крицї, сильна чуттєм і згармонїзована своєю формою.
З 1905 р. маємо найвищий щабель у Франковій поетичній творчости — "Мойсея", котрий може гідно стати побіч найкращих перлин всесвітньої лїтератури. Правда, Поет не поборов ще тут Свого внутрішнього болю, але мужність тону, що не опускала Його в найприкрійших хвилях життя, рятує й тут артистичність суцїльности поеми; все-ж таки найкращими в нїй такі річи, як прольоґ, притча про терен, сильно драматичний діяльоґ між Мойсеєм і Азазелем і т. д.
Українська дїточа лїтература не має нїчого кращого над незрівняного, просто ґенїяльного "Лиса Микиту", над "Пригоди Дон Кіхота", над "Абу Каземові капцї", над збірку казок "Коли ще звірі говорили".
Наукова дїяльність.
На науковім полї дав Франко річи справжньої европейської наукової вартости; деякі Його працї у виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка мають найбільшу наукову вартість у виданнях Товариства загалом і звернули на себе загальну увагу по виходї з друку. Про них похвально відзивали ся або з ними полємізували найвизначнїші европейські слявісти. Його короткі огляди історії української лїтератури, як напр. у російськім словарі Брокгавза або у "Kwartalniku Historycznym" — просто незрівняні. Такою самою прикметою відзначаєть ся огляд старої української лїтератури в "Нарисі історії української лїтератури", викінчуванім уже в часї хороби, що від 1907 р. щораз більше руйнувала здоровлє і душевний стан Франка. З однаковим глибоким знаннєм охоплював українську лїтературу всїх періодів, а широке знаннє західно-европейських лїтератур дає Йому змогу звязати українську лїтературу з лїтературами заходу чи сходу Европи й Византії. По зразкових студіях про "Чудо Климентія в Корсунї", про "Слово о Лазаревім воскресенії", по нових причинках до нашої старинної лїтописи та збірників маємо широко-закроєну студію про старохристіянський роман "Варлаам і Йоасаф". Сюди належить і монументальне виданнє апокрифів з українських рукописей, перша систематична збірка в цїлій Славянщинї, з неменше монументальними передмовами та введеннями в тексти апокрифів і їх лїтературу.
Що торкаєть середнього періоду, залюбки вертав до Івана Вишенського й дав велику основну студію про нього, відкрив лїтературну творчість Шумлянського, неоцїнене відкриттє зробив з карпато-українським письменством, поодиноким проявам котрого присвятив ряд окремих статей. Може по Драгоманову одїдичив незвичайне замилуваннє до старої української драми та вірші, до української народньої піснї. На сїм полї повідкривав Він цїлі скарби, а розробляючи їх, втягав їх у Свої огляди української лїтератури, вставляючи річи нераз великої вартости там, де передтим була пустка (напр. Слово про збуреннє пекла, Наші коляди і т. д.). До сього віддїлу треба віднести також Його студію про український вертеп і пробу систематизації українських народнїх пісень.
Переходячи до ХІХ стол., треба зазначити, що маємо цїлий ряд лїтературно-критичних нарисів Франка про письменників або про поодинокі твори української лїтератури з сього віку; деколи ті нариси схоплені очима того сатирика, що лишив нам декілька високо артистичних сатир.
Франко видавав також Шевченка, Федьковича, зредаґував два томи листів Драгоманова, написав спомини про Остапа Терлецького і т. д. Цїнні Його студії про "Перебендю" й "Наймичку" Шевченка, про "Стару Русь", про "Молоду Україну", про "Лукіяна Кобилицю" і инші.
Головний орґан Наукового Товариства ім. Шевченка "Записки" завдячує в першій мірі Франковим працям, оглядам, заміткам і рецензіям своє голосне імя в европейських учених. Через довгий ряд лїт не лишав тому "Записок", аби не подїлити ся з ученим світом Своєю новою роботою, новими поглядами, новими відкриттями, новим представленням річи.
А хто мав щастє слухати Його пречудових викладів на львівських "Наукових курсах", уладжених "Товариством прихильників української лїтератури, науки і штуки" в 1904 р. між 23 червня і 23 липня (Огляд української лїтератури від найдавнїйших часів до кінця XIX віка, 18 годин), хто чув Його виклади про "Молоду Україну", "Данте Алїґієрі" і хто хотїв збагнути причину, чому ще сьогоднї не маємо доброї історії української лїтератури, чому дослїди над історією української лїтератури й критика її так слабо розвинені або заступлені історією церкви, — хто мав нагоду бути на засїданнях фільольоґічної секції Наукового Товариства ім. Шевченка, головою котрої був Він під початку її зорґанїзування, хто стрічав ся з ним по публичних біблїотеках, той міг тільки болїти, що на катедрі української лїтератури у Львові не сидїв др. Франко, котрий був би виробив ряд учеників і сам був би дістав можність написати історію української лїтератури. Супроти того, що не задовольнено сїй справедливости, були Його приятелї безсильні, як безсильна сьогоднї людина супроти війни.
При дослідах з історії лїтератури ставало Франкови в пригодї добре знаннє історії, бо й сам дослїджував історію та писав історичні студїї, а крім того глибоке знаннє українського фолькльору й етноґрафії. Відоме Його кількатомове прецїнне виданнє галицько-українських приповідок.
Нїколи не відмовляв ся писати популярних розвідок і оповідань, ряд котрих у першій мірі друкувала львівська "Просвіта", та сама "Просвіта", головний видїл котрої аж у 1908 р. предложив на загальних зборах товариства вибрати Його почесним членом, що загальні збори прийняли з великим одушевленнєм.
***
Хто був свідком Його тяжкої хороби й бачив, як Франко не міг жити без працї, як вічно снував нові пляни, задумував нові працї й видання, тому ставало дуже тяжко на серцї на вид сього мученика, котрий у Своїм життю міг мати вдоволеннє тільки з власної творчости й наглядних успіхів Своєї безустанної працї щораз сильнїйшого зросту українства в галицькій Українї. Він сам є символом сього розвитку галицьких Українцїв в останнїх 10 лїтах.
Навіть у часї московської інвазії випустив друком грубий том праць, писаних польською та нїмецькою мовами в рр. 1886—1890 у перекладї з Своїми поясненнями й додатками п. з. "В наймах у сусїдів." Ся публїцистична дїяльність Франка, що забрала Йому добру половину цїлого життя, що мала такий величезний вплив на розвиток громадської думки, на жаль найменше відома українській суспільности, бо захована в сотках річників найріжнороднїйших часописей по біблїотеках. А cї працї Франка, думаємо, дали-б пребагато молодим адептам на народнїх трибунів.
Словом, у Франкови тратимо другого по Шевченкови Ґенїя, знаменитого українського новелїста, найвизначнїйшого історика української лїтератури, невмирущого каміняря на шляху нашого полїтичного поступу в тїсних взаєминах з заходом Евpoпи, основника радикальної партії, що оживила цїле наше полїтичне життє.
В 1913 р. святкувала галицька Україна сороклїтнїй ювилей лїтературної працї Франка: комітет молодї уладив академію в честь Франка, комітет старших під проводом проф. Ст. Томашівського зібрав до 30 тисяч корон ювилейного дару, що стало дуже в пригодї Покійникови в часї московської інвазії, та видав збірник лїтературних і наукових творів своїх і чужих письменників для пошани Франка, а ще дещо довершити перешкодила війна.
На здоровлю занепадав Франко від кількох лїт щораз більше, а минулої осени проявив ся занепад здоровля в такій мірі, що можна було бояти ся близької катастрофи. Під весну перенїс ся знов до своєї віллї при вул. Понїнського ч. 4. В останнїх тижнях так уже ослаб, що не міг ходити, але сидїв у кріслї або лежав. Помер у недїлю, 28 мая, о 4 год. попол., не тратячи до кінця свідомости. Похорон відбув ся в середу 31 мая.
Як за життя терпів безмірно, так і смерть заскочила Його серед світової воєнної заверюхи. Та хоч маси тих, що завили ся-б в иншім часї на Його похоронї, не могли зробити того, — над Його домовиною сумує кожда українська душа, куди нї загнала-б її доля.
* Полуйка; Сїм казок; Захар Беркут; На лонї природи; Місія. Чума. Казки і сатири; Манїпулянтка; Boa сonstrictor, Батькіщина.
** Поеми, Коваль Бассім, Semper tіrо, Папські жарти, Зівяле листє, Давнє й нове, Вавилонські гимни й молитви, Із лїт моєї молодости, Мойсей (друге виданнє).
*** Добрий заробок, Панталаха, Малий Мирон, З бурливих лїт.
[Вістник Союза визволення України]
04.06.1916