Поет про українську літературу*).
"В пісні наша доля... це був наш рятунок у літах неволі... сама доля дзвенить, як пісня..." Пісня — це "душа українців, що втілюється в неї..." Те, що каже Микола Чирський у своїй драмі "Отаман Пісня" — відчували також і ми, коли співали українці. Пісні оповідали про минуле. Це були лєґенди й героїчні епоси, елєґії про смерть у бою, тужливі плачі в неволі, горді гимни про війни й перемоги. Ми відчували, що власне це й є найкращою тематикою української поезії.
Вона — давня. Зперед тисячі літ є перші її памятки. Тільки, що справді змінлива доля зберегла з неї мало. Часто мусіли молоді пупянки духової культури знову збирати сили, бо часто наново перешкоджували її розцвітові татарські напади або підбої. Знову початки, знову оборона проти сильних впливів із Заходу, знову спроби чужої денаціоналізації. І так сталося, що з самого народу повстав великий пісенний скарб дум, пісень мандрівних кобзарів, що їх співали в супроводі бандури.
Іван Котляревський написав "Енеїду", щоб не дати ніяких причин до конфіскати царському цензорові. Цим твором, що має 7.000 віршів, почав він третю добу української літератури, що прийшла після першої, переважно реліґійної, і другої, що вже мала хроніки, драми та полємічні твори, як, напр., про церковну Унію з Римом. Котляревський увів народню мову до поезії, бо якже ж інакше міг він представити життя в Україні при кінці 18 ст. як не в такий гумористичний спосіб.
Такий літературно-історичний поділ на три ґрупи не значить, що тут треба іншою, незвичайною міркою мірити. Українська духова історія знає, як кожна інша европейська, самозрозуміло змінні тенденції. На переломі 18. і 19. ст. переважала романтика, біля 1860 р. прийшов на зміну класицизмові — реалізм.
Не зважаючи на ці паралелі, українська література мала й завсіди має свій власний вислів. Якщо німецька читацька публика дістане вибір української лірики, то вона буде здивована давнім зростом і силою життєвих переживань. Тоді стане перед ними ця українська людина, що про неї оповідають ці стрічки, наче жива, немов би віддихала, діяла й говорила, думала й відчувала, як тільки це може зробити довірена людина. Українська людина — це в основі селянин, бо недостача розвиненого промислу спричинила — в противенстві західньо-европейської літератури — брак тематики з життя робітників. У повістях переважає селянський світ. Навіть письменники на еміґрації звертаються постійно до цієї теми — або до історичної, до героїв і визвольних борців, до національних мучеників або до зворушливих траґічних постатей під чужою кормигою. Саме це й був найчастіший мотив найбільшого українського поета Тараса Шевченка: пробудження героїчної традиції, заклик до національної активности, створення ідеольоґії українського націоналізму.
Від нього та до нього веде кожне міркування про історію української літератури. Також Богдан Лепкий говорив постійно про нього, з великою пошаною й любовю. Саме проф. Лепкому завдячуємо погляд на цей літературний світ, що сьогодні так зблизився до нас. Досі не мали ми ніякого ключа до нього.
Це був справжній виклад, найбільш особистий, що його дав нам історик літератури колишнього польського університету в Кракові. Та про власну творчість він майже не говорив. Незабаром скінчить він 70 літ — цей один із найвизначніших сучасних українських поетів. Його життя було рухливе, як життя його народу. У Східній Галичині був його батько парохом. Дитячі літа провів Богдан у Бережанах, студіював у Львові та Відні. В Кракові був він перед світовою війною ґімназійним учителем і лєктором університету. Підчас війни був перекладачем у таборах воєнних полонених українців. Від 1926 р. займав катедру історії української літератури в Кракові.
Його батьківський дім — як це бувало скрізь на греко-катол. приходствах — був духовим осередком. Шіллєр, Геґель, Шекспір творили його духову атмосферу. Його батько, що сам був письменником, займався також музикою й мистецтвом. Чи ж не диво, що син сам компонує й малює? У Відні студіював він на мистецькій академії. У великій українській енцикльопедії починається уступ про Богдана Лепкого так: "Модерний галицько-український поет, лірик і новеліст". У книжці "Україна", що її видав Гайнріх Лянц у Берліні 1918 р., пишеться, що поет "подарував українській літературі багато збірок глибоковідчутої тонкої лірики та багато новель". — Велика історична повість-трильоґія "Мазепа", що її Лепкий написав у Берліні, тоді ще не була відома; згодом її переклали на кілька мов, — хоч досі ще нема німецького перекладу. Тільки кілька поезій (перша збірка їх появилася 1897 р.) і кілька новель появилося в німецькому перекладі в різних часописах. Це було б дуже на часі!...
У згаданій енцикльопедії пишеться далі про Б.Лепкого так: "Він кермував культурно-освідомною працею в рямцях Союзу Визволення України в таборах полонених". — Завдяки його ініціятиві українці в цих таборах почали займатися ремеслом. Він надавав форму й зміст вечірнім імпрезам, мав виклади, читав свої поезії або писав драматизовані прольоґи з історії, як, напр., про oтамана Кальнишевського, візія з його неволі з 18. ст., в якій чергуються розпука й надія.
Життя для народу — це життя Лепкого. Саме про цю освідомну працю оповідає поет радо й більше, ніж про свою власну поетичну творчість. Він говорив тихо й спокійно. Ми сиділи напроти людини, що викликала мовчазну пошану.
А робила на нас вражіня не так кімната з різними споминами, картинами, книжками, що закривали стіни, збірки старих ікон і інших памяток української мистецької творчости. Переважала свідомість, що ми опинилися перед представником майже замкненого світу. І тільки скупі погляди в цю чужу сферу, чужу може головно внаслідок незнання мови, відкрили його слова. Поет говорив, що українська мова має мякші шелестівки, ніж російська, що тут переважає звук "i", там "а", та що тому в цій мові є найбільші труднощі в перекладі, ніж у інших випадках. Потім говорив поет, що українська мова з 11 стол. різниться від теперішньої далеко менше, ніж стара високонімецька від нововисоконімецької.
Це були погляди в особливу сферу, як також погляди в багатство знання того, про що говорив. Лепкий не тільки обізнаний із літературою свого народу, що сам у ній від довшого часу займає належне почесне місце, але також і німецьку літературу студіює він в її суттєвих появах. Він здержливий і скромний; іноді треба ще раз просити, щоб він сам говорив про себе. Тільки від його сина ми довідалися, що українські товариства подарували йому срібний дубовий вінець у його 60-ліття. Проста й гнучка постать Богдана Лепкого, з його поведінкою вченого, що звик бувати в товариських колах. Його погляд проникливий, та все ж таки приязний. Поважні риси, в яких відзеркалюються переживання останніх десятиліть, бо двічі навістила війна його країну й забрала багато його ціннощів. Нерідко чути про його готовість до жертв. Його гостинність пізнали ми самі. Ми пригадали собі в нього цю суттєву рису українців. Сам Лепкий дав вислів цьому в величавій сцені свого історичного роману, як Мазепа приймає царя.
Було б гарно, якби ці книжки, якби твори Лепкого, якби взагалі українська література були відомі. Вони чекають на свого перекладача. Ми чекаємо на нього. Тоді відкриються нові шляхи до сусідів тут на Сході. Сама музика, хоч вона така сильна переживаннями, не може збудувати моста. Ми досі не знали, що українська пісня, анальоґічна до німецької "про доброго друга" — походить від Богдана Лепкого.
*) У. Е. Штрукман помістив у 124 ч. "Кракавер Цайтунґ" цікаві вражіння з відвідин і розмови з проф. Б. Лепким, що заслугують на те, щоб із ними познайомити українського читача. Тому й передаємо їх переклад.
[Краківські вісті]
05.06.1941